Виставка укладена виключно з предметів музейної колекції, придбаних в селах Сокальського району впродовж 70-90 рр. ХХ ст. Їх кількість у порівнянні з іншими регіонами незначна і становить 364 од., з них найбільше – це одяг та одягова й інтер’єрна тканина. Експонати датуємо початком – серединою ХХ ст., проте деякі з них за певними характеристиками можна віднести до середини – кінця ХІХ ст. Місцем надбання, в основному, є села Сокальського району Львівської обл., але деякі експонати походять із місцевостей, які після акції «Вісла» відійшли до Польщі. Тематично об’єднана експозиція під гаслом «Великдень на Сокальщині» висвітлює піднесений настрій, що відбивається у святковому одязі, вишивці, предметах побуту, інтер’єрі. Цікавим ілюстративним доповненням виставки є оригінальні фотографії з цієї місцевості 30-40-х рр. ХХ ст.
Сокальщина – давня земля часів Київської Русі, яка входила у склад Белзьких земель, що розміщені у верхів’ї басейну ріки Буг. Здавна населення з околиць м. Белза (Белзького повіту) називало себе «Белжанами», «Побелжанами», а з околиць м. Сокаля, що над Бугом, – «Бужанами», «Побужанами», «Прибужанами». З часом Белз втратив свою історичну та економічну значимість, тож центр змістився в Сокальський повіт із м. Сокалем. У теперішньому обсязі Сокальщина займає північно-західну частину Львівської обл., південно-західну частину Волинської обл. та північно-східну частину Любельського повіту Польщі. Низинна територія, розрізана численними ріками від Бугу (Рата, Солокія), річечками, озерами, які при повноводді розливаються, зволожуючи та удобрюючи намулами землю, численні торфовища, багаті гумусом грунти стали факторами, що «Белзькі землі» славилися своїми чорноземами по всій Галичині, «були вищої якості від Подільських». Зручне географічне розташування, через які йшли торгівельні шляхи зі Сходу на Захід; історичні події, значне економічне зростання спричинилися до зростання цивілізації, що поширювалася і в сільське середовище.
Особливо відчутні впливи цивілізації в одяговому комплексі сокальчан. Так, на зміну спідницям з домотканої тканини (полотнянки, мальованки) вже з сер. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. у святкове вбрання приходять спідниці та запаски (переважно одноколірні) з високоякісних вовняних, шовкових, бавовняних тканин фабричного виготовлення. Від оздоблення вони дістають свої назви: «зі щіточками, з тасємками, з рубчиками, з коронками, гаптовані». Протягом 30-40-х рр. ХХ ст. у сільську моду повертаються полотняні запаски, які вишивають однією або кількома горизонтальними орнаментальними смугами. Нагрудний одяг: безрукавний («камізельки», «камізельки з лизиками», «жупани»), та з рукавами («кабати») все частіше замовляли кравцям у містечках з оксамиту, сатину та ін. фабричних тканин. Прикрашали скромно: обшитою тасьмою, машинними стібками чи монохронною вишивкою гладдю нитками, близькими до кольору тканини. Незмінною у народному строї залишається традиційна вишита сорочка, крій і декор якої зазнає певних змін у міжвоєнний період ХХ ст. Пошиття та оздоблення залишається ручним виробом жіночих рук. Чоловічий костюм ще з поч. ХХ ст. має професійний крій з міським силуетом. Однак біла вишита сорочка є провідним акцентом, пов’язаним з традиціями Сокальщини.
Ткацтво займає найголовніше місце в домашньому промислі, особливо в місцевостях, де волокна та нитки з них були високої якості. Ткачами майже в кожній хаті були чоловіки, рідше жінки. Найтонші полотна з тоненько скручених лляних ниток використовували для пошиття сорочок, а для верхнього одягу – грубші, ткані «чиноваттю», « кожушком. З прядива гіршої якості ткали інтер’єрні тканини: «настільники», «ліжники», «ручники». Їх переробляли вужчими чи ширшими безузорними однобарвними смугами. Іншим домашнім промислом є виріб сукна з овечої вовни, або «сірачини» – з мішаних ниток вовни та прядива льону, «портовини» – з вовни та конопель.
Виробами зі шкіри в домашніх умовах не займалися, обробку шкіри та пошиття з них взуття, кожухів виконували ремісники в містах та містечках. Особливо славилося безліччю добрих ремісників містечко Угнів. «Угнівські чоботи» були відомі і необхідні у зимовий період. Кравці зі сукна шили сермєги, сукмани, волошки, кабати, а з тоненького фабричного сукна – свитки. Кожухи купували готові на ярмарках. Жінки в холодний період утеплювалися грубими «опинками» чи вовняними плетеними хустками.
Сокальська вишивка виконана здебільшого технікою хрестик, стебнівкою, рідше «гафтуванням» та «кладеним» на тоненькому вибіленому лляному полотні. Найчастіше рахованою технікою декорують сорочки, які шиті вручну. Сорочки уставкові, з прямими рукавами, з манжетами-«дудами», підрукавним клином «цвиклею» та великим виложистим по спині коміром «ковніром». Останній стає визначальним у локальній етнографічній характеристиці жіночої сорочки Сокальщини. Наприкінці 30-х і в 40-і рр. ХХ ст. у сільську моду входять «голоплічки», назва яких вказує на відсутність у них коміра. Шиті вони ще з лляного полотна, але на швейній машинці, тунікоподібним кроєм. Орнаментальні мотиви, які вишиті чорними нитками ДМС дрібненькими хрестикам на білому тлі полотна, створюють чітку графіку орнаментів на полотні. У 20-х рр. ХХ ст. чорні «розводи» заповнюються жовтими та синіми нитками, а в 30-40-х рр. заповнюють вишивку інші кольори ниток. Вишита тканина (рушники, настільники) використовують в інтер’єрі пізнішого періоду – у 30-40-і рр. ХХ ст. Спершу ними завішували портрети Т. Шевченка, І. Франка, згодом і хатні образи.
Одним із передсвяткових обов’язків кожної родини була підготовка до свята хати і господарства. Окрім їх впорядкування, діти разом зі старшими виробляли квіткові гірлянди з кольорового паперу, які щорічно замінювалися. Ними «вбирали» образи, дзеркало, інші предмети інтер’єру, До Різдвяних свят робили витинанки на вікна, полиці, стіни. Важливий атрибут свята Великодня – це освячені паска «з гусятами» і бабка. У селі Тартаків при споживанні свяченого господар клав на застелений настільником стіл «сівеньку» з посвяченою паскою, а до країв сівеньки прикріплювали свічечку, що горіла упродовж цілого сніданку. Після споживання свяченого яйця господар кадив ялівцем: спершу під столом, далі на цілу хату.
Іншим важливим Великоднім атрибутом є писанки. Їх «писали» в часі посту дівчата «писарки», щонайменше півкопи (30 шт.) для обдарування близьким, рідним або обміну знайомим. Хлопці мусили здобувати писанки самі: у танці, при забавах тощо. Виділяють «крашанки» – кольорові, фарбовані однією фарбою, і писанки, виконані «на один, два або три воски», тло яких здебільшого чорного кольору.
Помітною є творчість гончарів Сокаля. З-поміж глиняних пам’яток кінця ХІХ ст. велику групу становлять пічні рельєфні кахлі, покриті темно-коричневою поливою, з багатим фігурним декором у стилі бароко, а також баньки (бутельки) для рідини, глечики (збанки) та горщики-двійнята (близнята) для перенесення страв в період польових робіт. Особливістю розмальовування є наявність білого тла (з легким відтінком жовтого), кольорової гами насиченого характеру у складі трьох основних тонів – коричневого, зеленого і жовтого. Баньки дуже часто датовані, з підписом майстра та написами. Для кінця ХІХ ст. властива і чорно-димлена кераміка із лощеним декором, в такій техніці продукували баньки, збанки, миски, цідильники та макітри, необхідні в побуті кожної родини.
