ГУЦУЛЬСЬКА ҐРАЖДА – ЗАМКНУТИЙ ДВІР СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ ЗІ СЕЛА КРИВОРІВНЯ ВЕРХОВИНСЬКОГО Р-НУ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У найвіддаленішій частині Львівського музею просто неба,  розгорнута експозиція  «Гуцульщина» – маленька але дуже вдала копія карпатського високогір’я. Тут є полонинське господарство, тимчасові будівлі лісорубського промислу, різні типи традиційного житла, починаючи  від найпримітивнішого.

Безумовно, найціннішою є споруда, точніше цілий архітектурний комплекс – замкнутий двір«хата в брамах», «гражда».

Підійшовши до високої зрубної стіни з невеликими дверима, не відразу збагнеш, що  ця фортечного типу споруда – житло.  Це і є зразок замкнутої забудови, в якій за глухою загорожею, захищена від різних сторонніх впливів і небезпек, розташувалась хата, господарські будівлі та викладене кам’яними плитами подвір’я. З вулиці за зрубом загорожі видно лише дахи будівлі. Саме ізольованість садиб гуцульських сіл (хати розкидані по схилах гір далеко одна від одної) й особливості ведення господарства зумовили такий тип захисту  житла. Загублена в горах, далеко від інших жител така оселя була надійним прихистком  від хижих звірів чи непроханого гостя. Це одразу відчуваєш, зайшовши всередину.

Житло – це дві кімнати, розділені сіньми – «хоромами» (дотепер збереглася на Гуцульщині ця давня назва). Ліва кімната була робочою, тобто сім’я замешкувала її влітку і взимку, а права – святковою.  Справа і при тильній стіні хату охоплюють прибудови – хліви («притули»), в яких утримували овець. Хліви  утеплювали житлові приміщення, захищаючи їх від холодних вітрів і вологи, а вівцям, відповідно, йшло тепло від людського житла. Водночас при зимових гірських заметілях доглядати за тваринами так було простіше – в сінях хати був вхід у хліви. Таку ж  функцію (захистити вхідні двері хати від дощу чи високогірної хурделиці)  має невелика прибудова при сінях – «підсінє», («черсак»), утворений продовженням даху хати. Пологий дах, критий драницями, плавно спадає на прибудови-хліви.  Стіни кімнат всередині гладкі, відшліфовані до блиску, тобто тут так добре припасовані вінці зрубу, що навіть  не потребують додаткового ущільнення мохом. В інтер’єрі хати власне конструкції належить головна роль –ідеально рівні стіни, невеликі вікна і двері, сволок і гряди, які творять узгоджений ритм,  – ця досконало оброблена деревина  є своєрідною складовою декору житла.  З цим органічно поєднуються традиційні меблі – широкі лави, врізані в зруб, оздоблені різьбленням мисник, полиці, стіл і ліжко.  Взагалі тут кожна найпростіша ужиткова річ: коновка, масничка чи сідло, прикрашені різьбою або випалюванням. Інтер’єрне наповнення цього гірського «оседку» є підтвердженням того, що гуцули були неперевершеними різьбярами, ліжникарями, майстрами чудових керамічних, шкіряних та металевих виробів. Традиційні керамічні тарілки і миски відомих гуцульських майстрів декорують стіни під образами в обох кімнатах, на кілочках  висять ткані торбини – «дзьобні» і «бесаги», шкіряна сумка («ташка»), вишукано оздоблена металом. Жердки над ліжками, які виконують роль своєрідних відкритих шаф, захоплюють колоритністю викладених на них ліжників, вишиванок, сукняних та вовняних елементів одягу. В коморі, котра прилягає до правої кімнати (власне з цієї кімнати її можна зачинити ключем-жердкою) складені сувої полотна і сукно, висить сезонний та святковий одяг, серед якого з вишуканим декором весільні – архаїчна біла гугля і «манта», та велика скриня на одяг. Напроти цієї комори розташовується господарська будівля – кліть (комора), котра Г-подібно примикає до житла. У цій кліті зберігали продукти в бербеницях і бочках – зерно і борошно, бринзу і гуслянку, вуджене сало та м’ясо, складали різний посуд (скіпці, маснички, берівки, дійниці, коновки, корита і миски), зокрема, й сезонного призначення, наприклад – пасківники («дорінники»), кошики . Перед кліттю розташувались об’ємніші  господарські знаряддя – ніжна ступа ХІХ ст., і велика терка. Під навісом вздовж зрубної загорожі стоять сани, ручний візок і вертикально закріплений  камінь – точило.

Цю унікальну архітектурну пам’ятку дослідив і організував її перевезення до музею відомий музеєзнавець Архип Данилюк у 1970 році. До цього етнограф обміряв і описав більше 10 таких гражд – споруд із складнішим і простішим плануванням, одним і двома подвір’ями, з різним компонуванням господарських будівель. До переліку обстежених пам’яток належали замкнуті двори, до яких, крім комори (кліті), ще входив хлів, куча для свині, дровітня.  Досліджена науковцем в с. Криворівні інша хата з брамами, власника Івана Харука, збудована на початку ХІХ ст., теж належала до цікавих зразків житлово-господарського будівництва, і розповідь про неї суттєво доповнював ще один аспект – меморіальний: тут часто бував Іван Франко.

Гражда львівського скансену вже майже пів століття виконує роль музейної пам’ятки, до того ж однієї з найгарніших. ЇЇ розташування в експозиції нагадує в мініатюрі материнську територію – тут вона теж стоїть на пагорбі. Власне це спостереження не дає забути музейникам розповідь Архипа Данилюка про те, з якими труднощами довелось зіткнутись при  стягуванні деталей цього масштабного об’єкту згори (з присілку Багни с. Криворівні) до лісовозів на дорозі. Тоді робітникам при розбірці довелось виготовити четверо масивних саней для транспортування пам’ятки. Власниця «хати з брамами»  – Параска Галамасюк від часу перевезення її житла до Львова не поривала зв’язків з музейниками, допомагаючи у зборі цікавих, а часом, і рідкісних експонатів. Саме завдяки їй потрапила до фондової колекції велика частка предметів, котрі наповнюють інтер’єр кімнат, комор та сіней гражди. І якщо витають у цьому давньому житлі якісь тіні, то це тіні незабутих предків.

Етнографічна довідка – наукова співробітниця Музею – Тамара Андрієвська.

Цифрова 3Dмодель ґражди – завідувач наукового відділу Музею, архітектор Марта Цимбровська.

Дивитись також: