Важливою складовою святкування Великодня в Україні є обрядові співи та забави, спеціально приурочені до цього свята. На Галичині таким центральним весняним жанром є гаївки – пісенно-ігрові твори, які походять ще з дохристиянських часів.

Гаївки переважно співають в часі Великодня – неділя, понеділок, вівторок і на Провідну неділю. Хоча зрідка трапляється, що вони тривають впродовж усієї весни, включно з періодом Великого посту.

В різних місцевостях гаївки також називають «лагівки», «гагілки», «ягілки», «магівки», «галагілки», «лаголойки», «галі», «жучки» тощо. Наприклад, в смт. Краковець Яворівського р-ну Львівської обл. побутує назва «ягівка», в с. Тур’я Золочівського р-ну Львівської обл. гаївки називають «галями»…

Виконання гаївок може відрізнятися від села до села: варіюються тексти, мелодії, склад учасників, наявність чи відсутність руху під час співу – еталону тут не існує.

В давнину гаївки належали до дівочого репертуару, але з часом традиція зазнала змін, тож зараз гаївки водять усі охочі – від найменших до найстарших, незалежно від статі. Усе дійство відбувається на вулиці, зазвичай біля церкви.

Гаївки надзвичайно різноманітні за тематикою: тут і пробудження природи, і молодечі жарти, шлюбні мотиви; в гаївках пізнішого походження зустрічаємо актуальні для сучасників теми – скасування панщини, стрілецька звитяга, важливі суспільно-історичні події. 

Дослідники відзначають магічно-ритуальну складову гаївок – виконання їх, згідно давніх вірувань,  відігравало роль своєрідного каталізатора весняних перемін природи. Спів у супроводі імітативно-магічних рухів повинен був пробудити землю і все живе. Крім того,  водіння гаївок були «золотою годиною» для перших молодечих залицянь, пустощів, т. зв. «кавалєрки».  

Серед найбільш популярних способів водити гаївки є рух по колу з елементами гри (Соловеєчку-сватку, Подоляночка, Голубка, Зайчик), рух колоною попарно (Вербовая дощечка, Попід зелені лози), криволінійний рух ключем (Кривий танець), парна колона із додатковим персонажем, що рухається по руках учасників (Жучок), рух «гурт на гурт» (Пустіте нас, Жельман) тощо.

Деколи гаївки співають і без руху, в основному це стосується творів пізнішого походження. Наприклад, гаївка «В нашім селі на горбочку» зі села Кругів Золочівського р-ну Львівської обл.:

                                             В нашім селі на горбочку

1. В нашім селі на горбочку           2

Стоїть церква на видочку.

2. Вкола неї дрібні цвіти,             2

Сидять старші, ходять діти.

3. Ходять хлопці і дівчата –         2

Українські соколята.

4. Ви, дівчата, ви хороші,               2

Вишивайте хлопцям ноші.

5. Наші ноші є хороші,                2

На цілий світ надорожші.

6. А ви, хлопці січовії,             2

Куйте шаблі сталевії.

7. Куйте шаблі, викувайте –         2

Україну здобувайте!

Сюжети гаївок бувають і трагічними, в такому випадку їх також виконують без руху і забав. Як, наприклад, у гаївці зі села Тенетники Івано-Франківського району Івано-Франківської області, яку записала Тетяна Варунків. Тут йдеться про загиблих воїнів, такий текст аж ніяк не поєднується із веселощами:

1. Прийшла весна-красна, трави зеленіють, трави зеленіють,

А на Закарпаттю могили чорніють, могили чорніють.

2. Чорніють могили свіжо висипані, свіжо висипані,

Там лежать герої, що за волю впали, що за волю впали. […]

Ще на початку ХХ століття дослідники жалілися, що гаївки зникають: «Завважу, що гаївки – бодай в моїм селї – дуже скоро забувають ся між народом. Взагалї цїлий культ співаня чи граня гаївок вигибає» – такі рядки читаємо у листі Дб. Гр. Ракочий до видатного дослідника фольклору В. Гнатюка. Як бачимо, невтішні прогнози не справдились і гаївки продовжують жити далі! Попри свій поважний вік, вони актуальні і зараз, їх із задоволенням виконують  на Великдень як у селах, так і в містах. Ця традиція дотепер тішить нас своєю весняною енергією, буянням молодості, лаконічними мелодіями, несподіваними сюжетами. 

Простота і видовищність гаївок, їхня здатність адаптовуватися до сучасних реалій і потреб дають нам надію, що цей жанр таки житиме і розвиватиметься далі.

Публікацію підготувала Анна Черноус, наукова співробітниця етнографічного відділу Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького.

Джерела:

1. Матеріали до української етнології: [в 22 т.] / НТШ у Львові, Етногр. коміс. – Львів: З друк. НТШ, 1899–1929.Т. 12 : Гаївки / зібрав В. Гнатюк. 1909. C. 2.
2. Народні співи Галичини: Гаївки / Зібрав та упорядкував М. Мишанич. Львів, 1991.
3. Варунків Т. Гаївки Галицького Опілля: фольклорний збірник. Галич, 2011. C.13, 180, 182-185.
4. Народна пісенність підльвівської Звенигородщини / Запис і впорядкування О. Харчишин, транскрипції В. Коваль. Львів, 2005. C.17
5. Куриляк С. Моє село (Тур’є Буського району на Львівщині) / Наукова апробація і «Вступне слово» Р. Кирчіва; упорядк., підготовка текстів і примітки В. Дяківа. Львів, 2010. C.118.
6. Фольклорний архів ГО «Музична майстерня «Гурба»
7. Гаївки. Великодні співанки і забави: збірник Музею народнолї архітектури і побуту у Львові імені Кл. Шептицького / Упорядк. А. Черноус. Львів, 2022.