Собітка (субітка, собаня, сабаня) – це спеціальне вогнище, яке дотепер запалюють у день Різдва Івана Предтечі (“на Івана”) на теренах Лемківщини, Бойківщини, Надсяння. Також собіткою називають весь процес святкування того дня – гощення, паління вогню, забави тощо.

Назагал народні звичаї і святкування на Івана в Україні перегукуються із європейською традицією відзначення днів літнього сонцестояння – це давня і розповсюджена у різних етносів практика. З моменту поширення християнства на наших землях ця традиція набула додаткової семантики і згодом об’єдналась із відзначенням свята Різдва Івана Предтечі.  Зараз це свято у своєму світському варіанті найбільш відоме в Україні під назвами “Івана Купала”, “Купайла”. Проте на західноукраїнських теренах, зокрема в Галичині, цей день має свої локальні визначення і звичаєву специфіку. Наприклад, на теренах Опілля і Підгір’я при описі свята люди зазвичай просто кажуть “на Івана”, деколи “Івана Лопушного”, “на Яна”, бойки, лемки, надсянці вживають також слова “собітка”, “собаня”. 

Цікаві описи собітки знаходимо в етнографів ХІХ ст, зокрема, І. Сахаров зауважує: “…свято відоме у чехів, сербів, моравів, карпато-росів, болгар та поляків. Там Іванівська ніч називається Соботки. […] Іванівські вогні горять на Карпатських горах, Судетах і Крконошах. […] Народ підперезується сплетеними квітами, на голову вдягають вінки з трав, водять хороводи, співають пісні, старші люди добувають з дерев живий вогонь. Після перестрибування через вогнища купаються в росі” (пер. авт.). Такі “соботки” запалювали на площах міст, поблизу лісів, в горах; будинки в цей час прикрашались травами і квітами. 

Є свідчення, зібрані сучасними дослідниками, що на західних теренах України на Івана збирали й освячували зілля, палили вогні (м. Самбір Самбірського р-ну Львівської обл.), подекуди хлопці робили по селах збитки, аналогічно до зимових традицій на Андрія (села Раделичі, Гонятичі Стрийського р-ну Львівської обл.). Також існувала заборона на купання в цей день через особливу активність нечистої сили, до води ж мали право вступати хіба каліки (с. Дубляни Самбірського району Львівської обл). Тут не було традиції пускання вінків на воду, виготовлення “марени”, як і не зафіксовано на цих землях купальських пісень. Натомість є собіткові наспіви або ж ладкання до собані,  локальні обряди плетіння і розривання вінків біля вогню (с. Боберка Самбірського р-ну Львівської обл.), прикрашання брам тв осель спеціальним зіллям (села Тумир і Дубівці Галицького району Івано-Франківської обл.), нічні чатування біля заготовленого для вогнищ гілля і паління великих вогнів з максимальним задимленням. Раніше для цього використовували сіно, солому, гілля хвойний дерев, в ХХ-ХХІ ст. для такого ефекту почали палити автомобільні скати.

Традиція збору лікарського зілля на Івана також є не лише українською, але й загальноєвропейською. Квітам і травам, зібраним у цей день, здавна приписували особливі цілющі, навіть магічні властивості. Навіть досвітня “іванівська” роса вважалася особливо помічною при недугах – нею вмивалися і  капали очі “від хворіб”.

Згідно з народними віруваннями, в ніч на Івана цвіте папороть і той, кому вдасться знайти цей цвіт, отримає владу над таємними силами природи. Вважали, що зібрана в цей час чарівна “розрив-трава” допоможе відкрити усі замки, а “плакун-трава” доведе до сліз нечисту силу! У східних районах Бойківщини трави, зібрані на Івана, подекуди досі називають “іванками”, їх наділяють здатністю передавати свої цілющі властивості зіллю, зібраному в інший час. “Іванки” зберігають висушеними протягом року і додають до різних зборів задля підсилення ефекту.

Частково “іванівських” традицій дотримуються до цього часу, в основному це стосується збору лікарських трав. В деяких селах Бойківщини дотепер живе звичай палити вогонь на Івана і збиратися при ньому на забаву великим гуртом. Звісно, контекст і наповнення свята змінилися з плином часу: практично забуті собіткові пісні, 5-метрова собітка змаліла до невеликого символічного вогнища. Не кожній громаді вдалося зберегти бодай пам’ять про власні локальні звичаї, часто вони витіснені “загальноукраїнським” клубно-купальським сценарієм, який поширювали “згори” ще за совєтських часів задля спрощення і, зрештою, знищення різноманіття нашої культурної спадщини. А все ж, інформація, зібрана науковцями буквально по крихтах, дає можливість частково відживити втрачені традиції або принаймі скласти уявлення про це свято  на західноукраїнських теренах. 

Одним із джерел, де можна послухати собіткову пісню та й інші не менш цікаві жанри,  є фольклорний архів  при ЛНУ імені Івана Франка. Переходьте за розміщеним нижче посиланнням і слухайте експедиційний запис зі с. Боберка Самбірського району Львівської області: https://folklore-archive.org.ua/work/1850/

…

Ходіт, ходіт на собаню,

Спечем ми вам чорну каню.

Зак ся хлопці позбігали,

Баби каню розірвали.

Ходіт, ходіт на собаню,

Спечем ми вам чорну каню.

Зак ся баби посходили,

Хлопці каню всвободили.

Публікацію підготувала: Анна Черноус, наукова співробітниця етнографічного відділу Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького

Джерела:

Електронний архів українського фольклору (Фольклорний архів Кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка)

Фольклорний архів ГО “Музична майстерня “Гурба”

Болтарович З.Є. Народна медицина українців. – Київ: Наукова думка, 1990 – С. 67, 152

Сказанія русскаго народа, собранныя И. П. Сахаровымъ / С.-Петербургъ: Изд. А.С. Суворина, 1885 – Репринт – С.280.

Русскій народъ, его обычаи, обряды, преданія, суевҍрія и поэзія / Собр. М. Забылиным. – в 4 ч. – Москва: Изд. книгопродавца М. Березина, 1880 – Репринт – С. 68-70