Сергій Ципишев
кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Із переходом українських церков на Новоюліанський календар відбулося зміщення всіх нерухомих річних свят, тих які припадають на певну дату, на новий стиль. Завдяки цьому вони зайняли притаманне їм місце в часі, церковний та світський календарі прийшли у згоду. Відповідно мала б зміститися і народна звичаєвість. Як один із виявів такого суміщення – на 1 січня тепер крім Нового року припадає ще й християнське свято Василія Великого. Із цією датою у народній традиції був пов’язаний обряд посівання – обхід хлопчиками-посівальниками осель родичів, знайомих чи й просто сусідів із символічним обсіванням зерном. Найчастіше використовували насіння пшениці, рідше жита чи ячменю. Дійство супроводжувалося спеціальними примовками. Вважається, що такі дії мали б принести добрий врожай, добробут, здоров’я та злагоду. Відповідно до народних уявлень першим у хату на Новий рік має зайти чоловік, при чому юний вік, а відповідно й добре здоров’я є надзвичайно бажаними. Особливо пошановували першого посівальника – йому діставалися найкращі частування чи найбільша грошова винагорода. Тому діти намагалися прокинутися якомога раніше та вийти посівати ще затемна.

Зрозуміло, що посівання мало свої локальні особливості та варіанти. До прикладу, на Покутті використовували насіння всіх злаків, а також кукурудзи, соняха, гарбуза, однак заборонялось посіватибобовими. Зерно одразу ж змітали, щоб по ньому не ходити, віддавали курям, часом досипали до насіння, що мало йти на посів¹.

На межі етнографічних Волині та Поділля посівачі мали особливу місію. Власне на Василя традиційно вимолочували різдвяний обрядовий сніп, зерно із якого подекуди підмішували до відібраного на насіння або ж віддавали курям, щоб ті велися. Солому ж спалювали, кидали під худобу, обв’язували нею дерева у садку – для доброго врожаю. Провести обмолочування доручали, як тут казали, посипальникам. Хлопці вибивали зерно палицями або виминали колоски вручну².

На Поліссі цікавим було походження зерна для посівання. Закінчуючи жнива тут із останнього зжатого снопа висмикували колоски і сплівши їх у віночок святили у церкві на Спаса (6 серпня), після цього до наступних жнив зберігали його за образами. Коли жнива проводили наймані женці, то це сплетене колосся одягали хазяїну на голову, за одно віддаючи особисто в руки й останній зжатий сніп. Власне зерном із віночка розпочинали посів, а також посівали ним на Новий рік³.

На Бойківщині посівальників ще називали полазники. Цей термін походить від праслов’янського роlaz(iti) – відвідувати⁴. Хлопчики тут засівають вівсом, який у бойків був найпоширенішим злаком, зерно ж насипають у рукавицю. За свої віншування діти отримують подарунки, а виходячи з хати прощаються словами: «Бувайте здорові, хай вам ведуться воли й корови!»⁵.

На Лемківщині хлопці-полазники теж були бажаними гостями новорічного ранку. Основним завданням тут у них було обсипати зерном пороги, при цьому примовляючи: «Щоб родило жито, пшениця й всяка пашниця, на щєстя, на здоров’я, на тот новий рік, щоби ліпше родили, як торік». Серед подарунків для дітей обов’язково були так звані щодраки – спеціальні пампушки для посівачів⁶.

1 Архів МНАіП у Львові; Зв – 129, 2016 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Снятинський район Івано-Франківської області), 20 арк.

2 Архів МНАіП у Львові; Зв – 122, 2014 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Хмільницький район Вінницької області), 17 арк.

3 Архів МНАіП у Львові; Зв – 106, 2010 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Любомльський, Шацький та Ратнівський райони Волинської області), 11 арк.

4 Етимологічний словник української мови: у 7 т. Київ, 2003. Т. 4: Н–П. С. 486.

5 Луців О. Звичаї й Обичаї на Бойківщині. Бойківщина. Монографічний Збірник Матеріялів про Бойківщину з Географії, Історії, Етнографії і Побуту. Філадельфія – Нью-Йорк, 1980. С. 431.

6 Сивицький М. Духова культура. Лемківщина: земля – люди – історія – культура. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1988. Т. ІІ. С. 113.