Босак Василь,
науковий співробітник відділу етнографії

Гошко Юрій народився 28 квітня 1917 року в селі Старичі,
розташованому в Яворівському районі Львівської області. Походив із
бідної сім’ї, котра мала лише півтора гектари поля. Заробляла родина
переважно на сезонних промислах: праця на панській каменоломні,
заготівля деревини на тартаку у Немирові, збір грибів та ягід, рибальство.
Любов до природи професор Гошко зберіг протягом усього життя,
проводячи левову частку щорічної відпустки на поліських річках та
озерах. Його колега, відомий український мистецтвознавець і дослідник
українського ужиткового мистецтва Микола Моздир (1928-2018 рр.),
пригадував: «Весь довгий літній день удвох з Ю. Гошком ми – з вудочками
в човні. На озері, річці, малих і великих затоках…».
Молодий Юрій Гошко у період роботи на каменоломнях, під впливом
полонізації і гніту українців, захоплюється революційними ідеями.
Незважаючи на безгрошів’я і виснаження від важкої фізичної праці, Юрій
Гошко здобув середню освіту у Яворівській гімназії. Після завершення
навчання, за антипольську діяльність, майбутній дослідник потрапляє до
місцевої в’язниці. Умови перебування політичних в’язнів у тогочасних
місцях позбавлення волі були нестерпними, оскільки характеризувались
фізичними і моральними знущаннями, провокаціями поліцейських агентів,
та бажанням зламати внутрішній опір людини. В’язниця не змогла зламати
бунтарський дух і любов до свободи Ю. Гошка, проте його життєві
випробування лише розпочиналися.
Початок Другої світової війни і прихід радянської влади («перших
совєтів») на Галичину у вересні 1939 року супроводжувався масштабними
репресіями проти місцевої інтелігенції, духовенства, заможного селянства
та інших прошарків суспільства, які вважалися «неблагонадійними». Ці
репресії включали арешти, розстріли, депортації і конфіскації майна.
Велику кількість молоді із насильно приєднаних західних областей
мобілізували до радянської армії. Серед них був і Юрій Григорович
Гошко, якого призвали 25 вересня 1940 р. Галицька молодь у радянській
армії стикалася з упередженим ставленням з боку командування.

Новобранцям не довіряли, у багатьох випадках їх не забезпечували зброєю
або використовували на найнебезпечніших ділянках після початку
німецько-радянської війни. Про участь у бойових діях та військову кар’єру
Ю. Гошка під час німецько-радянської війни відомо дуже мало, ймовірно
він зазнав поневірянь під час розгромного відступу радянських військ
влітку 1941 р. Також маємо інформацію про його службу у складі військ
45 армії Закавказького фронту, а саме 349 стрілецької дивізії. Майбутній
дослідник був демобілізований маючи звання лейтенанта у листопаді 1945
р., отримав ряд радянських військових нагород.
Після повернення до мирного життя, вирішив займатися науковою
діяльністю. Спочатку навчався заочно на історичному факультеті
Львівського педагогічного інституту (установа діяла у 1940-1941 рр., а
після війни протягом 1944-1960 рр., зараз це Дрогобицький державний
педагогічний університет імені І. Франка), який успішно закінчив у 1947
році. Вникнути у навчальний процес, маючи за спиною багаж життєвих
випробувань, було нелегко. У 1951 році Юрій Гошко (у віці 34-х років)
очолив Львівський історичний музей, де працював до 1958 року.
Прикладна наукова діяльність Гошка розпочалася в період його
роботи у музейній установі, коли він почав вивчати історію та культуру
українського народу. У 1957 році він захистив дисертацію на здобуття
наукового ступеня кандидата історичних наук, присвячену темі: «Східна
Галичина на початку ХІХ століття (за матеріалами Тернопільщини)», у
роботі йшлося про короткий період перебування краю під владою
Російської імперії після наполеонівських війн. Того ж року він став
керівником Державного музею етнографії та художнього промислу
Академії наук УРСР, заснованого на базі Етнографічного музею
Наукового товариства імені Шевченка та міського Художньо-
промислового музею. Установа отримала академічний статус і стала
відомою своїми дослідженнями в галузі етнографії та мистецтвознавства.
Юрій Григорович очолив потужний науковий колектив із 20 працівників, 8
з яких були кандидатами історичних наук. Багато з них пов’язані і зі
створенням та облаштуванням нашого скансену, зокрема: Павло
Жолтовський, Антін Будзан, та ін.
Керівництво Юрія Гошка припало на складний період, коли наукові
дослідження перебували під ідеологічним контролем комуністичної партії
і її бюрократичного апарату. Радянська культурна політика розглядала
музейну діяльність переважно як інструмент пропаганди комуністичних

ідей та просвітництва «народних мас», тому не ставили пріоритетним
науковий напрям діяльності даних установ. Уся діяльність музею мала
відповідати партійним ідеологічним засадам і політичним доктринам того
часу. Про обставини, у яких тоді опинився Юрій Гошко, пригадує доктор
історичних наук, академік НАН України Степан Павлюк: «Важливо було
не допустити фізичного руйнування пам’яток непередбачуваною напастю
ідеологічної істерії пролеткультурівства, перед хижацьким натиском
якої усе гинуло. … Гошко усвідомлював усю складність ситуації. Згодом,
через довгі десятиліття, стане зрозумілою тактика директора Музею –
особливо не наполягати на безпосередньому пропагуванні неповторності
пам’яток народної архітектури, а заглибитись у наукове дослідження
української традиційної культури».
Від істориків-співробітників вимагалося цілковите дотримання
концепції марксизму-ленінізму, вживання ідеологічних моделей і штампів
«трьох братніх народів», «радянської людини», та ін. Незважаючи на ці
обмеження, Гошку вдалося створити високопрофесійний колектив учених,
які не лише займалися музейною роботою, а й вели не заполітизовані
(звичайно, у міру можливостей) наукові дослідження. У музейних
дослідженнях брали участь такі науковці, як Катерина Матейко, Антін
Будзан, Павло Жолтовський, Роман Кирчів, та ін. Частину з них радянська
влада з тих чи інших причин вважала «неблагонадійними» і перешкоджала
їм у дослідній діяльності. Незважаючи на труднощі, професор Гошко
високо цінував їхній внесок і підтримував наукові ініціативи, сприяючи
розвитку української етнології навіть у несприятливих умовах. Наприклад,
Павло Жолтовський протягом 1933-1936 рр. відбував покарання за
«антирадянську агітацію» і навіть попри реабілітацію жертв сталінських
репресій перебував у категорії «неблагонадійних». Отже, завдяки спільним
зусиллям Ю. Гошка і його колективу, вдалось відновити Львівську
етнологічну школу, що зберігала у собі ще старі довоєнні традиції. Це
стало важливим чинником для збереження етнології як наукової
дисципліни. Цитую академіка Степана Павлюка: «Тільки Ю. Гошкові
відомо, як йому вдалося відстояти Антона Будзана, прекрасного вченого,
виходця із священичої родини, його дружину Катерину Матейко, а потім
залучити до праці проскрибованого обкомом компартії Романа Кирчіва.
Його наполегливості вистачало, щоб відстояти особистість, якщо та
особистість була одержимою науковою працею. Він помічав
роботящих…».

Юрій Гошко прагнув перетворити Музей на провідний науковий
центр з вивчення традиційної української культури. Він активно працював
над тим, щоб перевести установу до категорії науково-дослідних
інститутів у складі Академії наук УРСР. Однак у 1963 році Музей було
переведено зі складу Академії наук до Міністерства культури УРСР, що
суттєво понизило його академічний статус. Чиновники радянського
Мінкульту були профанами у питанні історичної науки, етнографії,
мистецтвознавства і науковий поступ установи опинився під загрозою.
Попри це, Юрій Гошко намагався підтримати колектив, переконуючи, що
цей крок уряду УРСР є тимчасовим. Завдяки його наполегливій роботі й
творчим здобуткам співробітників, у 1969 році Музей знову було
повернуто до складу Академії наук.
У 1982 році Музей етнографії та художнього промислу став частиною
Академії наук УРСР, отримавши назву Львівського відділення Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського. Це
підтвердило його академічний статус. Згодом, у 1992 році, на базі цього
відділення був створений Інститут народознавства НАН України.
Колектив учених, що працював під керівництвом Гошка, зробив вагомий
внесок у розвиток етнографії, дослідження матеріальної та духовної
культури українського народу. Було проведено численні дослідження,
присвячені етнографії, народному мистецтву, мистецтвознавству та
фольклористиці. Серед видатних праць, створених у цей період, можна
відзначити монографії: К. Матейко «Народна кераміка Західних областей
Української РСР ХІХ—ХХ ст. Історико-етнографічне дослідження» (1959
р.), «Український народний одяг» (1977 р.); А. Будзана «Різьба по дереву в
західних областях України» (1960 р.), та ін. Ці дослідження суттєво
збагатили українську етнографічну науку, розкривши різні аспекти
матеріальної й духовної культури народу.
Юрій Гошко активно працював над збереженням і поповненням
колекцій Музею етнографії та художнього промислу. Цій меті сприяли
численні польові дослідження, що проводилися в різних регіонах України
з метою документування традиційних явищ української культури. У
результаті зусиль співробітників музею кількість експонатів зросла з 60
тисяч до 90 тисяч. Це сприяло збереженню унікальних артефактів
української культури, які на межі ХХ—ХХІ століть поступово зникали з
традиційного побуту. Сам Юрій Гошко активно брав участь у цих
дослідженнях. Про самовідданість дослідника у зборі експонатів під час

поліських експедицій пригадує Микола Моздир: «Ми активно цікавилися
побутом, обрядами, звичаями поліщуків, нас запрошували на весілля,
«виряжання» (проводи в армію) тощо. Іноді витрачали дорогий
риболовецький час в пошуках вишитих сорочок, тканих рушників,
барвистих «літників» і привозили їх до музею. Завжди прагнули знайти
щось оригінальне…».
Одним із значущих досягнень Юрія Гошка було заснування
Львівського скансену – Музею народної архітектури та побуту у Львові. У
1966 році було створено оргкомітет для його організації, а наступного року
в Музеї етнографії утворено відділ народного будівництва, який очолив
Гошко. Цитую зі спогадів українського етнографа, музеолога Архипа
Данилюка (1941-2008 рр.): «Труднощів при створенні музею було багато.
Для відтворення всіх перевезених пам’яток потрібні були спеціальні
лісоматеріали, сніпкова солома. На той час ще не було досвіду
обмірювання, розбірки і відтворення пам’яток на місці; не було розроблено
засад закупівлі і розрахунку з власниками будівель. Вирішенням цих
проблем постійно займався Ю. Гошко».
Професор Гошко займався не лише організаційними питаннями, але й
особисто брав участь у придбанні експонатів для майбутнього скансену.
Наприклад, разом з Архипом Данилюком на Поліссі він придбав
унікальний вітряк козлового типу. Ю. Гошко обстоював ідею
реконструкції перенесених до музею будівель силами теслів і майстрів з
тих самих сіл чи місцевостей. Вони добре знали локальні будівельні
традиції та володіли їх техніками. Ще одним викликом для скансену стала
проблема розміщення привезених пам’яток на території, районування
секторів експозиції. У цей час ще не було генерального плану музею, лише
схема забудови. Орієнтуючись на неї Ю. Гошко часто особисто проводив
необхідні заміри, дискутував з колегами-співробітниками.
У 1960-х роках у музеї розроблялася наукова тема «Культура та
побут українського народу дорадянського періоду», яка зосереджувалася
на вивченні соціально-політичних умов життя і робітничого побуту.
Результатом цих досліджень стала монографія Юрія Гошка «Громадський
побут робітників Західної України (1920—1939 рр.)» (1967 р.), яка стала
основою його майбутньої докторської дисертації.
ʼЮрій Гошко також приділяв значну увагу дослідженню культури
населення Українських Карпат. Він був активним учасником Міжнародної
комісії з вивчення культури Карпат і Балкан, створеної в 1959 році.

Комісія складалася з секцій різних Країн Соцтабору: Чехословаччини,
Югославії, Угорщини, Румунії, Польщі, Болгарії, а з 1967 року — СРСР.
Завдяки діяльності цієї комісії було розширено вивчення етнографічних
особливостей Карпатського регіону. Юрій Гошко доклав значних зусиль
до дослідження культури Українських Карпат, зокрема в межах діяльності
Міжнародної комісії з вивчення культури Карпат і Балкан (МКККБ).
Завдяки його ініціативам у 1975 році в Музеї етнографії та художнього
промислу був створений сектор «Карпатика», який зосереджувався на
дослідженні духовної та матеріальної культури українців Карпат. Як
керівник сектора, Гошко поставив перед науковцями завдання
комплексного вивчення всіх аспектів життя населення цього регіону.
Одним із важливих результатів цієї роботи стали колективні монографії
під його редакцією: «Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження»
(1983), «Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження» (1987),
«Народна архітектура Українських Карпат XV—ХХ ст.» (1987), та ін.
Крім того, у 1976 році Юрій Гошко опублікував працю «Населення
Українських Карпат XV—XVIII ст. Заселення. Міграції. Побут». У цьому
дослідженні він на основі аналізу великої кількості джерел та вивчення
матеріальної й духовної культури дійшов висновку про органічну єдність
карпатських етнографічних груп з усім українським народом. Автор
висвітлив збереження в Карпатах елементів давньоруської культури,
детально розглянув політичне та економічне становище Галичини у
XV—XVIII століттях, зокрема заселення Карпатського регіону, міграційні
процеси, адміністративне управління, правові відносини, соціальну
структуру, етнічний склад населення, господарську діяльність, а також
побут, звичаї та обряди. Завдяки науковій діяльності Ю. Гошка та його
колег були збережені й досліджені унікальні етнографічні особливості
Карпатського регіону, що сприяє поглибленню наукового розуміння
української культури.
Протягом останніх років життя Юрій Гошко продовжував активно
досліджувати українську культуру, зокрема Карпатський регіон. У 1991
році вийшла його монографія «Промисли й торгівля в Українських
Карпатах XV—ХІХ ст.», у якій висвітлено розвиток солеваріння,
деревообробної, видобувної та залізорудної промисловості, а також
торгівлю, виробництво полотна, торги та ярмарки. У дослідженні
використано значний обсяг джерельних матеріалів, включаючи королівські

грамоти, судові справи, скарги, документи магістратів і адміністративні
звіти.
Однією із найвідоміших праць Ю. Гошка стала монографія «Звичаєве
право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV—XIX ст.»,
опублікована в 1999 році. Дана робота стала першою спробою
комплексного аналізу звичаєвого права в українській етнографічній науці.
Автор детально описав адміністративно-правовий устрій, судові традиції,
роль громади, діяльність копних судів і систему покарань за різні злочини.
Основним завданням праці, за словами самого автора, було дослідження
правових відносин населення Карпат на основі судових рішень.
Після 1992 року Гошко працював у секторі «Карпатика» Інституту
народознавства НАН України, який у 2001 році перетворили на відділ
історичної етнології. Він активно займався дослідженнями, зокрема
підготовкою колективної праці «Лемківщина. Історико-етнографічне
дослідження». У першому томі («Матеріальна культура», 1999) та другому
томі («Духовна культура», 2002) Гошко був автором низки розділів, серед
яких історіографія, фізико-географічні характеристики, населення,
звичаєві правові традиції, громадський та сімейний побут. Крім наукових
досягнень, Юрій Гошко став наставником багатьох молодих науковців.
Під його керівництвом захистили дисертації Н. Здоровега, З. Болтарович,
Т. Гонтар, І. Могитич, С. Павлюк, М. Глушко та ін., які у свою чергу також
стали провідними дослідниками у галузі української традиційної культури.
23 вересня 2004 р. Юрій Григорович Гошко відійшов у засвіти,
залишивши по собі грунтовну наукову спадщину і цілу плеяду учнів.

Список використаних джерел:

1. Дроцик А. Внесок Юрія Гошка у збереження та розвиток етнографічної науки //
   Народознавчі зошити. – 2023. – № 3 (171). – С. 607–613.
2. Макарчук С. Галицький українець ХХ ст. (до 80-річчя з дня народження
   професора Юрія Гошка) // Народознавчі зошити. – 1997. – № 2 (14). – С. 68–74.
3. Моздир М. Двоє у човні // Народознавчі зошити. – 1997. – № 2 (14). – С.
   127–128.
4. Данилюк А. Крізь призму часу // Народознавчі зошити. – 1997. – № 2 (14). – С.
   125–126.
5. Павлюк С. Подвижник національної науки // Народознавчі зошити. – 1997. – №
   2 (14). – С. 65–67.

Фото: Енциклопедія Сучасної України, esu.com.ua/article-31655