На початку вересня у Львівському скансені відкрилася виставка “Художник в експедиції”, на якій презентовано графічні роботи Святослава Фота, створені під час музейних дослідницьких виїздів “у поле”. Святослав – головний художник Музею, який зараз займається оформленням інтер’єрів архітектурних пам’яток. Там, де доклалася його рука, чи то пак – його емоція, маємо живу експозицію зі своєю особливою легендою, яка спочатку ретельно продумана і прописана словами, а згодом набуває інтригуюче деталізованого візуального вираження. Святослав – не публічний чоловік, він не дуже любить щось говорити на відкриттях будь-яких виставок – ні своїх, ні чужих, а тому лиш сам факт, що відбулася наша розмова – тепла, жвава та ще й із гумором – це подія, за яку ми всі, музейники (і не тільки), будемо вдячні, поки існуватиме наш музей просто неба.        

Ми знову вирішили поговорити про щось прекрасне, тобто здійснити нашу чергову арт-балачку про професійне і навіть трохи про особисте. Отже, Святослав Фот – головний художник музею, який тут працює не один десяток років. Традиційно маю перше запитання: Святославе, як так сталося, що ти став художником? 

Знаєш, Лесю, ти нещодавно поставила мені це запитання, а я ніколи над тим не задумувався. Але я вирішив таки для себе вияснити, як воно так сталося.  За натурою я інтроверт, з дитинства мене захоплювало малювання і спостереження за різними дріб’язками. Оскільки колись фотоапаратів, як таких, не було, мені доводилося дещо замальовувати і це приносило мені задоволення. У дитинстві я малював, як всі діти, посередньо. Правда, у нас вдома було фортепіано (мій дідусь грав) і якось  мене запитали, чи хочу я грати. Я вирішив: як дідо грає, то я так само повинен грати. Записали мене в музичну школу, семирічку, я відвідував її десь років чотири і зрозумів, що то не моє. А тоді без дозволу батьків пішов і записався в художню школу. Я відвідував три школи одночасно – мама не знала, що я ходив у художню школу. Коли вона довідалася (через років два), каже: “Ти музику не кидай, мусиш то завершити, щоб отримати якийсь диплом”. То я ходив, але й малював… Правда, мене взяли зразу в третій клас. І я вже тоді собі вирішив, що буду малювати. Тим більше, в мене на вулиці було дуже багато прикладів, бо Кривчицька дорога – то якраз що через хату, то художники. Пан Оргульський Славко – такий був художник, недалеко жив, Андрій Бокотей, сусіди мої – родина Мотик. Було від кого навчитися, і мені було цікаво. Тим більше, що добрим колєгою мого тата був пан Володимир Патик. Якось він завів мене до нього і питає, чи з мене щось буде. Той каже: “Та буде, хай малює”.  Я час від часу до нього заходив, дивився, як він малює. Мене зацікавило те, що ні в кого з художників я не бачив такого стилю, як у пана Володимира. Він був дуже цікавим і мені здавалося, що то найлегше так малювати: він завжди давав якесь тло однотонне, а пізніше вмальовував кольорові плями. Я малюю дотепер так, рідко коли звертаюся до якоїсь іншої техніки… Я не люблю малювати картини на замовлення, бо тоді мені диктують, як то має виглядати. Мені то непритаманно і то мені так тяжко йде! Були приклади, коли приходили люди і казали, що от, намалювати треба церкву, але так, щоб було кожну ґонту видно… Мені то було не цікаво, але я малював, бо просили. Прийшов чоловік, подивився, каже: “О, як гарно! Але ти знаєш, що то для моєї мами, а вона хотіла, щоб там були маки”. І я вмальовував маки до того всього… І то єдина робота, яку я не підписав, бо мені було б ніяково, якби хтось побачив, що то я так намалював… Інший варіант був: прийшов поліцейський і каже: “Слухай, я тут у вас в музеї був… У вас є хата, така полосата, хата зі села Мшанець. Намалюй мені оці ялинки, хату, щоб було на подарунок”. І я намалював. Він прийшов і каже: “Знаєш що… намалюй ще мені вівці”. Питаю: “Як вівці? Для чого?” А він каже: “Бо вівці – то на гроші”. Я взяв пензлик, то не так тяжко – біленьким понамальовував і все підійшло… Так що по суті своїй я – інтроверт, а вони всі схильні до творчості. Тому була спочатку музика, а вже пізніше – малювання. 

Ну, і середовище, бо згадуєш про Кривчицьку дорогу, яка вже стала такою собі “кривчицькою меккою”… Пощастило тобі народитися в тому кутку, де середовище формувало, мабуть, і твій світогляд…

І мій світогляд, так. 

Отож народився ти у Львові, ходив до музичної школи… А коли мама дізналася, що відвідуєш ще й художню, то тільки була вимога закінчити музичну? 

Вона сказала, що “як собі хочеш, але музичну мусиш закінчити”. Я питав маму, для чого мені то треба, а вона: “Якщо хтось не вчився на музиці, а тільки малював – то одне. Ти малював, ще є музика, то ти згодишся, може, в інституті для якогось ансамблю”. Колись була тенденція, що, наприклад, при вступі в інститут мусиш бути в комсомолі – бо якщо не комсомолець, то значить якийсь ненадійний. Або мусив спортсменом бути, або ще якийсь фах мати окремо.  Тоді була така тенденція.

Я думаю, що це такий мінікодекс зростання в інтелігентній родині: дитина повинна вміти все, варто розвивати її різні таланти… Добре, а чому ти почав працювати в музеї? Ти навчався в Академії друкарства… 

Тоді то були українські поліграфічні інститути. 

Наскільки я знаю, в радянський час художником можна було працювати будь-де: і на заводах, і в школах, і в клубах… Чому ти обрав музей? 

Справа в тому, що тут трохи було складно після закінчення інституту: не видавали диплома, поки не підпишеш скерування. Скерування у мене було в місто Тольятті на автозавод. Казали: “Їдь туди, в дизайнерському бюро будеш працювати, там легко собі машину купити, бо то ж Тольятті”… Я готувався до війська після інституту, тому що в нас військової кафедри не було, на півтора року… Бо, знову ж таки, якщо ти не ходив до війська, то дивилися на тебе, як на якогось неправильного. Але я не хотів йти до війська з Тольятті, бо міг потрапити, хто знає куди в тому Радянському Союзі, бо ж досить  велика держава… Я не хотів їхати в Тольятті і, відповідно, мені не видавали диплома. Якось сталося так, що мене переписали в місто Хмельницький – так само в дизайнерське бюро (вони робили ескізи на етикетки до макаронів, до різної продукції харчової). Я поїхав туди і сказав, щоб мене відпустили, бо після інституту я йду до війська. Вони кажуть, що “то нікого не обходить, підеш до війська від нас”. Я кажу, що не хочу і не приїхав до них. Прийшов без скерування працювати в музей. А чому в музей? Тому що було близько (сміється), далеко не треба було ходити. І ще скажу, чого… Тому що моє дитинство все тут: в тих ярах, в тих лісах, збирання суниць, ті поля – можна про це розказати багато… Я прийшов до директора і питаю, чи можна в них працювати. Він був родичем родини Мотик – Борис Рибак. Він каже: “Ну то добре, приходь”. Я прийшов і попередив, що не надовго, бо до осені маю йти до війська, на що мені сказали: “Працюй, а там побачимо”. У листопаді я пішов до війська, з Хмельницького дзвонили в інститут, де я є, а там сказали, що у війську і на тому все закінчилося. 

В якому році ти прийшов до музею? 

У 79-му. 

Музеєві наступного року буде 55, у 1971-му він був офіційно заснований. Отож ти вже близько 40 з лишком років тут. 

Так. 

Неймовірно. І ти весь час працював художником? 

Так.

У музеї є різні тенденції: хтось починає, наприклад, реставратором і потім переходить працювати в інші відділи, а ти працював увесь час…

Так, весь час. Як прийшов, із першого дня в тому самому кабінеті, в тому самому приміщенні. Тільки нас там було троє, а пізніше якось все помінялося і я залишився один. Пішов до війська, прийшов із війська і відразу на роботу…

40 років на одному місці… Розумію, що з дому недалеко до роботи, але чи не було в тебе думки залишити це все і щось змінити? Бо ж 40 років на одному місці! Як ти давав собі ради з вигоранням? Зараз у молоді є навпаки: вони не можуть і рік попрацювати на одному місці. 

Ти знаєш, я не відчуваю, що це робота. Мені здається, що я навіть менше є вдома, ніж на роботі. Для мене то – як одне життя. Йду працювати, а всі кажуть, що я на відпочинку. Ну, очевидно, так – ліс, природа… Все тут моє… З дитинства знаю, де що є. Я ще пам’ятаю, як був малим, то тут лісу було мало. Ось тут, за церквою, нічого не було, ялинок не було – самі поля. І тут був дитячий будинок діток з особливими потребами. Вони пасли корови, ті корови часом приходили  до нас у сад, обгризали дерева (я живу тут, зразу за парканом, межую з нашим тартаком). Я тут, по суті, з маленького виріс. На місці школи [школа зі села Бусовисько] був величезний кар’єр, і ми там вічно копали якісь ями, а ще сиділи і чекали, поки приїдуть сюди автобуси з туристами з Чехії (тоді Чехословаччини). Ми там сиділи, чекали, а вони виходили… І ми “жувачок” хотіли – ну, як діти (сміється). Вони завжди нам дарували якісь значки, що були такі политі грубо, шклом. І то цілими днями сиділося в тому кар’єрі, щось шукалося… Кривку я пам’ятаю, що просто стояла там, дерев небагато було. Я завжди підходив до дверей і заглядав у дірку, бо замок там був на великий ключ. Я бачив іконостас, майже весь інтер’єр було видно. Мене то так цікавило! Тому піти на роботу до музею для мене було звичним явищем – просто це була частина мого життя. Воно тут і продовжується. Я не відчуваю, що приходжу на роботу. Як мені хочеться, то встаю в шостій і в сьомій я вже тут. Хочу – сижу довго, хочу… Так, це частина життя. 

Так, маленький Святослав ходив в маленькі експедиції – сюди, у яр, що був на місці школи, а коли Святослав уже подорослішав, то почав їздити в великі експедиції. У часі формування фондів наукові працівники і загалом працівники музею виїжджали в “поле”. Ти був учасником експедицій того періоду?

Ну так. Мені пощастило, що я працював з Данилюком Архипом Григоровичем. Він завжди був у русі, говорив, що кожен музейник повинен їхати в експедицію, вивчати терени, щоб усвідомлювати те, чим ми тут [у музеї] займаємося. Тому зараз мені, який їздив тоді в експедиції, значно легше розуміти, чи то хата поліська, чи ні, що добудовано, що не добудовано. Ясно, що я – не науковий працівник, але у тих поїздках я навчився, на що звертати увагу, і тому він [Архип Данилюк] мене радо брав з собою. Ми їздили, я робив заміри, малюнки. Ті малюнки пізніше використовувалися не тільки для музею, але й для Товариства охорони пам’яток, де зробили цілий великий каталог архітектурних об’єктів. Архип Григорович залучив мене до видання книжки «Українська хата», яку я повністю ілюстрував. І цікаво було, бо це спілкування з іншими людьми, ті пейзажі, ліси… Я переважно на Полісся їздив і на Волинь, хоча і в Карпатах ми були. І то якось надавало наснагу, дух до тої роботи, тому мені чим далі, тим цікавіше це робити…

Так, бо ти повертався і треба було робити виставки. Але навіть із найталановитішим художником, якщо він не розуміє контексту і не відчуває цього матеріалу, виставка буде просто суха. До речі, а чим відрізнялися виставки радянського часу і  періоду після проголошення незалежности України? 

Ну, по-перше, якщо говорити про виставки у радянський час, то ми їх робили дуже багато, але був прискіпливий контроль – що саме виставляти. Була художня рада (крім музейної художньої ради), приходило вище керівництво з обласної ради (тоді ми належали до області), комісія оглядала: то не можна, то можна… 

З ідеологічного боку? 

Так. І згадую собі той момент, коли якось прийшло вище начальство, а готувалася виставка львівських художників, серед яких були і метри (не буду озвучувати прізвищ). Мене покликав директор, каже: “Ходи зі мною, бо прийшла художня рада”, – до того я вже змонтував виставку. Вони ходять, питаються… От, припустимо, картина (тоді такий соцреалізм існував): їде трактор – на горизонті, так гарно, як у мене тут корова (показує на графічну роботу зі своєї виставки), на передньому плані стоять мішки з картоплею, зав’язані. Один мішок… а ні, то був кошик… порожній. Начальство каже: “Що то за колгосп, що картоплі в кошику нема?” Ну, так сталося, порожні кошики… Директор мене штуркнув – я розумію. Йдемо далі: море якесь, корабель на морі. Питаються: “Чому без розпізнавальних знаків корабель?” Директор мене штуркнув – я розумію. Комісія пішла із “просимо усунути недоліки – ми прийдемо подивимось”. Я зробив, що мав зробити: беру фарбу, даю до кошика пару мазків – і картопля вже є, на кораблі легенько даю штришок – прапорець є, червоненький. Добре. Комісія приходить: “Ага, ну от тепер все гаразд”. Тому ті виставки… Траплялися, звичайно, люди, які працювали гарно і творчо, але переважно був дуже великий контроль. З незалежністю дійсно стало цікавіше, тому що ми самі контролювали якість виставки і почувалися трошки вільніше: ніхто не розказував, чиє то є, що то є… Хоча якось виставлявся один “директор”, який щось там самотужки малював. Він прислав своїх хлопців монтувати виставку.  Оскільки вони хотіли йому вгодити, то монтували на стіни картини отак від підлоги і практично загортаючи їх на стелю. Ну, але він так хотів, тому був задоволений.

Повернімося до експедицій. Ти говорив, що “замальовував експедиції,” робив цілі альбоми після того… А не легше було сфотографувати це все і мати документальну фотографію? Для чого було малювати? Зрештою, для чого  малювати в експедиціях зараз? 

Тоді, розумієш… Так, фотографія була – у нас навіть працював фотограф штатний, який то все робив. Але справа в тому, що мені хотілося малювати, бо було цікаво. І сам Архип Григорович, тоді завідувач наукового відділу, потребував креслень, потребував якогось дріб’язку, який не завжди виходив на фотографії: то десь було темно, то ніхто спалаху не мав або не було де заряджати, якщо на акумуляторі… Тому те мальовання було потрібним. Та й самому це цікаво… 

Ти малював відразу на місці чи запам’ятовував і вже потім… 

Ні, малював на місці. І то було цікаво, бо приходили люди і не знали, що то робиться. Спочатку думали, що газова служба приїхала, ховалися по селах. Мало що – якийсь один приїхав з папкою, другий з папкою, пишуть щось… А пізніше їм вже було цікаво: запрошували до хати подивитися, що от, у них там сволок… Але могло бути темно і мусилося малювати, розмір якийсь робилося, бо фотоапарат того не давав на той час. 

Людей ти не малював? 

Ні, ні. Я скажу, чого не малював, бо є люди, які, ну… намалюй мене, намалюй мене. Я пробував, бо то навіть були завдання у нас в інституті…  Але я не хотів,  бо я на людину дивлюся так, як її розумію. А не кожен хотів себе бачити правдивим, бо тут не йдеться про фізичні якості… Я так собі заглядав, чи добрий, чи недобрий, і моя рука робила то, що я бачив. А не кожен того хотів. Дотепер портретів не малюю… 

Така собі “художня правда”?

Так, так. 

Якщо говорити про експедицію, то для того, щоб вона була успішною, які три моменти є для тебе найважливіші? 

(Сміється) Ну, перший момент, я так думаю, – це повернутися з великим багажем того, що ти поїхав недарма. Мусить бути якийсь документ, бо так чи інакше воно все складається в велику папку [в музейному архіві]. Зараз собі згадую, скільки тих папок наскладано…. Навіть недавно до Оксани [Оксана Омельчук – донедавна вчений секретар Музею] ходив в архів, просив звіт про наші виставки. А оскільки зараз ми створюємо інтер’єри, то часто звертаюся до тих документів, згадую собі, чи то так було… А часом і до науково-методичної ради, бо, наприклад, є щось із речей, які я хочу додати, але мушу узгодити… 

Йдеться про формування інтер’єрів? 

Так. Деколи з ними [науково-методичною радою] я не згоден, бо можу доводити, що на бойківській хаті могла бути тарілка гуцульська. Чому? Та бо за невістку приїхала, привезла речі – ну ж якийсь маєток з собою мусила мати! Ясно, що це спірне питання, бо люди приходять і хочуть бачити, як було в оригіналі. Але такі речі, вважаю, можна допустити, проте не завжди мені то вдається.

Аби було обґрунтування… Це про перше. А друге? 

Чекай, тут треба перерву (сміється).  Друге – саме спілкування з людьми, які там живуть, на місцевості. Вони є цікаві – у розмові, у своїй поведінці, і це часом те, чого не очікуєш. Вони – носії первинної інформації, яку хочеш довідатися. Але справа в тому, що той, хто їде в експедицію (мене то Сергій [Сергій Ципишев – заступник директора з наукової роботи Музею] навчив, бо він зі мною тепер часто їздить), повинен бути готовий до поїздки. Спочатку ти шукаєш матеріал, який тебе цікавить, бо кожен, хто їде, має свою тему. Я так само собі обираю на кожну поїздку якусь одну тему: якщо там є водні ресурси, то я про рибальство питаю, про знаряддя. Тому мушу щось прочитати, знайти матеріал, який стосується моєї теми. Бо ти приїжджаєш у село, припустимо, де роблять човни, і питаєш, із чого те все починається. А він [господар]: “Та як, з дошки б’ю та й все”. Я кажу: “Добре, а чому деякі борти на човнах є вищі, а деякі нижчі?”, – і то в нього на господарці стоїть в майстерні один човен із вищим бортом, інший – з нижчим. “Ну то як чому… так робимо і все”. Але я мушу знати і тому продовжую: “А може, то від хвилі залежить? Вища хвиля, більше озеро?” “О, так,” – і він тоді бачить, що я цікавлюсь, щось знаю, і починає розказувати той дріб’язок і потрібну мені інформацію. Хай дрібничку, але з кожної експедиції я привожу – для того, щоб пізніше можна було тут у нас відтворювати.

Так, їхати в поле треба підготовленим, бо якщо ти неофіт у цій справі, то для тебе практично все може здатися відкриттям…

А ще той майстер не розуміє, чого ж ти не розумієш, якщо для нього все ясно! 

І третє? Я навіть знаю що б це могло бути, але цікаво, чи наші думки зійдуться. Напевне, те, з ким ти їдеш, тобто товариство?

О! Так (сміється). І третє – склад експедиції, тобто товариство, з яким я їду. У нас у музеї експедиції організовуються часто і зрозуміло, що кожен має право поїхати, кожен має свою тему, але все ж стараємося підбирати такий колектив, з яким комфортно. Комфорт залежить від усвідомлення, що тебе не залишать: як захворієш, тобі завжди допоможуть чи ти комусь маєш допомогти. Має бути облаштований побут, і кожен знає, що робити. Коли раніше їздили з наметами (так само були цікаві експедиції – ми були молодші), то я знав, що повинен мити посуд вкінці і що ми з Сергієм готуємо їсти. З нами їздило багато цікавих людей з музею, але колектив переважно складався з тих, з якими тобі комфортно.

Ну і тепер моя улюблена частина твоєї роботи, яку я назвала “Експедиція = Експозиція”. Святослав Фот зараз є автором більшости оживлених інтер’єрів у наших об’єктах.  Інтер’єр формується не лише за тематико-експозиційним планом, який напрацьовують науковці. Обґрунтування тієї умовно “гуцульської тарілки в бойківській хаті” є теж важливим, і тут ми вже  бачимо роботу художника – в “експозиції” після “експедиції”. Нашу розмову ми починали з того, що ти є інтровертом. Я б тебе назвала великим індивідуалістом: коли працюєш, то не любиш, щоб тобі допомагали. Очевидно, ти затрачаєш на це більше часу, але так тобі спокійніше… А ще я знаю, що ти маєш, так би мовити, уявних друзів (сміємося). Бо кожного разу, після ознайомлення з тематико-експозиційним планом, ти пишеш неймовірні тексти, оповідки, яскраві, деталізовані, причому не тільки щодо предметів інтер’єру, але й деталізовані у відчуттях та емоціях. Ось приклад зі шкільної експозиції: коли приходить відвідувач, то він спочатку бачить на ґанку ровера з великим портфелем – вони там не випадкові. Далі у класі на вчительському столі є різні предмети, які пасують школі того періоду, а ще там висить піджак, рукав якого, увага, вимащений крейдою – ймовірно, вчитель писав на дошці і був захоплений поясненням матеріалу так, що аж вимастив крейдою свій одяг. Тобто будь-яка деталь у таких інтер’єрах не є випадковою. Скажи мені, як ти їх пропрацьовуєш? Іншими словами, як народжується легенда? 

Знаєш, я вдячний тобі за це питання, бо рідко хто зауважує такі речі. Формування інтер’єрів – це таке моє, особисте. Спочатку я починаю шукати віртуальних людей, які там жили, уявляю, що вони там робили, як вони працювали. І основне моє завдання в кожному інтер’єрі, який я відтворюю, – це вловити момент, що тут справді живуть люди і просто хтось із них на якусь хвилину вийшов. Тоді виникає відчуття, що хата – не просто музейний експонат, а вона жива… Це спонукає мене до того, що й сам я хочу жити в тому середовищі. Наприклад (сміється), якось я з учителем сидів вечорами і грав у карти, ми попивали полегеньку якогось міцного напою, часом собі могли легенько закурити… Час від часу до нас приїжджавна ровері поштар, ну так як вчитель у селі – інтелігентна особа, то йому кожного ранку привозилася свіжа газета. Вчитель рано пив каву, оглядав газету…  До речі, там [у школі зі с. Бусовисько], лежать газети якраз того часу, бо я стараюся щось іще й докуповувати до експозиції. Вчитель мусив знати, що робиться в світі…  Переважно він жив сам, бо дістав “направлення” раптово, але час від часу до нього приїжджала дружина. Й от перед першим вересня вона приїхала і спекла коржиків для дітей, які прийдуть у школу… Тому там є історія з такими бляшаними формочками… О, я вже далеко заходжу, бо я вже знову з ними (сміється). 

До речі, оскільки ти теж то весь час зауважуєш і живеш, очевидно, так само з тією моєю роботою (а в тебе є спостережливість, бо ти колись на виставці звернула увагу на “келішечок  в креденсі”, який у кожній хаті мав собі старший чоловік), тому я недавно бачив того вчителя зі школи з Бусовиська… Він передавав тобі вітання, а ще (як дізнався, що ти цікавилася ним) передав із Відня цукерки. 

З Відня?! 

З Відня, металева коробка, традиційно… 

О, такі бомбони!

Так, бомбони, бомбони… І тарабанять (сміється). 

Дякую, вітання вчителю переказуй. Може, ми тепер з ним познайомимося наживо? 

Ну так, коли він приїде, я тобі розкажу.

Аби поштар не приходив! 

Так, так, бо він заважає. Він просто приходить, приносить газету і це є привід для того, щоб посидіти… А він своїми балачками не дає говорити на серйозні теми… 

Гарно. І щоб ви розуміли, це не тільки про школу йдеться. Я пригадую, як Славко писав про хату зі Мшанця: “Всередині у хліві є така огорожа, яку треба, певне, дати нашим козам підгризти”. Мабуть, так воно могло і бути, бо кози, чесно кажучи, підгризали огорожу. Тому Святослав враховує багато чого під час формування інтер’єрів. Наприклад, в одній із хат відвідувачі думають, що наша доглядачка постійно робить вареники,  там на столі розсипане борошно, недоліплені вареники – натяк на те, що господиня ніби щойно-щойно вийшла…

Ще яєць взяти для тіста, домісити… 

Так, яєць взяти для тіста – гарна ідея. І це просто неймовірна робота. До речі, на відкритті цієї виставки [“Художник в експедиції”] відвідувачі подивилися на твори і кажуть: “О, дивіться, а це школа –  ми впізнаємо те і те”. У своїх  роботах Святослав все промалював: що у школі, що у хаті зі Мшанця, що на садибі зі села Люта, де продемонстровано процес виготовлення ґонту. Я сказала б, що Славко — це той художник, який працює “під ключ”: поїхав в експедицію, набрався вражень, досвіду, промалював це все, пропрацював і тоді втілив уже безпосередньо в експозиції музею. 

Я ще б хотіла згадати про музей початку 90-х. Це був період кризовий, час безгрошів’я, коли музейники (і не тільки вони) не отримували зарплат…  Пригадую, ти розповідав про початок 90-х, про писанки, про перші сувеніри в музеї. Як це відбувалося? Бо так виглядає, що це була твоя ініціатива і ще, мабуть, кількох реставраторів. 

Я собі згадую той час безгрошів’я: так, складно, але я був молодий і це сприймалося зовсім по-іншому. Хотілося запровадити щось нове і, відповідно, щоб воно приносило якесь матеріальне задоволення. Гарний мій колєга (зараз у нас не працює) – Сашко Горбунов – мав золоті руки, і якось ми зійшлися з ним удвох, трохи посиділи ввечері і вирішили щось почати робити. Музей – не завод, коли п’ята година і додому, а тому ми  могли тут сидіти і до ранку. Правда, щоб  охорона нас не ганяла, ми влаштувалися на пів ставки кочегарами (сміється). Якраз у цьому приміщенні [у підвалі адмінкорпусу] була котельня. Це давало нам можливість зробити тут якусь майстерню і чимось займатися. Так як скоро мав бути Великдень, ми вирішили, що будемо продавати писанки. Для того ми поїхали в Червоне на птахофабрику, купили там енну кількість яєць. Далі завезли їх у Шешори, там одна пані розписала нам ті яйця за відповідні гроші. Ми ті яйця привозили до музею, робили дірочки, видували – то довгий процес. Пізніше промивали водичкою, щоб було чистеньке. І ще додумалися взяти такий звичайний шнурочок (не пам’ятаю, як він називався, ірис чи щось таке було),  прилаштувалися старим феном для волосся його замотувати так, щоб він не розмотувався. Ще ми робили жовто-сині ниточки і жовтий-синій кутасик, пронизували і то на хаті пана Миколи [хата зі с. Орявчик – зараз там працює доглядач Микола] продавали. То якраз на свята люди були здивовані, що такі речі у нас є, і дуже багато їх купували. На цьому ми не зупинилися, а почали робити з глини медалі. Спочатку була зроблена форма, яку я вирізав на лінолеумі: кожна такого невеличкого розміру, квадратиком. Зверху був символ музею – така печаточка прибита на ту глину, ніби роздушена. Ми їхали на керамічну фабрику, купували глину, розмішували: міксера такого тоді, як дрель тепер є, не було – ми до патика били дві палки і то вимішували. Робили ті медалі, а потім возили в Радехів випалювали, вішали так само на жовто-синій шнурочок і продавали. Було всім цікаво, але шкода, що не збереглися ті медалі.

А може, є фотографії? 

Фотографій немає, ми тоді не думали, що то така річ цінна. Робили різдвяні відкритки кольорові, способом ліногравюри через пральну машину… валки… то друкували. Тоді то був початок 90-х і ще не дуже можна було писати «Христос народився». Ми писали «Веселих свят і щасливого Нового року», бо інакше нам би то забрали. Цікаво було, щось видумували, жили тим і то було для музею.

Справді цікаво, бо це теж про життя і побут людей, львів’ян. Зрештою, ті писанки з кутасиками звідкись мали взятися… 

Я маю підозру, що то ми перші запровадили ті писанки на шнурочку із кутасиком. Пізніше багато їх з’явилося, кожен собі в’язав, але до нас, здається, такого не було.

Ти мав багато експедицій і проїздив дуже багато сіл… А чи є у тебе улюблений етнорегіон, а тепер, можливо, й етносектор у музеї? 

О, у мене, знаєш, те улюблене трохи мінялося. Взагалі я думав, що як завершу тут [в музеї] з експозицією (ну вже так, прийдеться трохи заспокоїтися, хоча сумніваюся, що я заспокоюся), то хотів піти на Закарпаття [етносектор “Рівнинне Закарпаття”]. Мені подобається теплий край, бо скільки по Закарпаттю їздили, то всюди кукурудза, сонях і отой вир рослинності, що на Бойківщині не дуже зустрічається. Пізніше я почав із Сергієм їздити на Волинь-Полісся. Мама моя з Луцька і завжди мені розказувала, що Стир – то така гарна річка, велика, а я все сміявся, що то такий потічок… Й от якось я поїхав з Сергієм і закохався в то Полісся і Волинь. А тепер в нас хата зі села Соломир є [новий об’єкт в етносекторі “Полісся”] і я вже хочу туди – доглядачем (сміється).

Так, так. Маємо в музеї жарт (хоча в кожному жарті є лиш частина жарту), що в нас ніхто так просто не звільняється: спочатку, замолоду, працює на своїх посадах, а потім, на старість років, іде працювати доглядачем на садибі. Ми зі Святославом давно уже ділимо етносектори, де б могли допрацьовувати. Добре, що ти перейшов на Полісся, бо я тоді залишаюсь на Крайниково. 

Ага, а я хотів… На Крайниково – там дуже гарна хата і там, до речі, зараз деруни (сміється). А Полісся чого? Бо, по-перше, запах самого Полісся, отої розпеченої на сонці сосни, піску навколо водойми, риби, очерету та й самі люди цікаві… І там можна знайти стільки багато всього архаїчного. В принципі, і Гуцульщина – гарний регіон, але вони там уже більш “урбанізовані”, та й із цими сувенірами дають собі зовсім іншу раду… Їдеш до Яремча, а там на кожному подвір’ї може стояти якесь кафе, ще щось, з коліс гумових лебеді, часом крокодили в них там на траві стоять, часом негр із меню, так чогось похилений… На Поліссі того люди не роблять, вони живуть отим життям, очерет називають “черотом”… Пам’ятаю, як ми з Сергієм поїхали в Комори, це крайнє село, вже хутір і там вже зараз ніхто не живе (майже білоруський кордон – його там, практично, видно, бо навіть могли б перейти, але ми того не робили). І там отой їхній побут, як колись: рідко хто десь щось додає до того – якийсь там електричний млинок чи ще щось. Ми приїхали і вони давай вгощати нас. Ясно, був і їхній домашній напій… Господар приходить і каже, що зваримо юшку з риби, риби насмажимо (ну, бо чим мають приймати – тим, що є). Питає, хто там рибу любить ловити. Я кажу, що я. Приходимо, а в них там очерети, дуже великі, бо вони так ніби на острівцях живуть. Він каже: “Бий тут палкою, а я сітку там затягну”. Я бив палкою, щоб, очевидно, та риба в сітку сходила. Через хвилин 20 ми ту сітку витягнути не могли – там стільки тої риби. Відібрали карасів великих, решту всього випустили, принесли до господині, вона дуже скоренько зварила юшки, але в дуже великому баняку – літрів на 20, картопля там, все… А основне дійство – то завершення юшки, бо вона принесла з городу свіжий оберемок, такий великий, кропу, запхала всередину – воно аж зашипіло і пішов дим. Хата наповнилася ароматом кропу, цієї юшки. Просто неймовірно!

Ви чуєте смак розповіді, так? Мені ця юшка і кріп пахнуть вже. А ще пахне мені  тією маленькою смаженою рибкою, яка в нас має бути на Соломирі… 

А, так, так, так.

Супер, ти настільки смачно розповідаєш, що, думаю, відвідувачі, заходячи до наших садиб та хат, мусять насолодитися цією атмосферою, такою геть провідчутою. Ну і, напевне, одне з останніх запитань: як ти думаєш, звідки взялася твоя спостережливість, твоя чуттєвість, емоційність? Чи ти завжди таким був – приміром, з дитинства? 

Ну знаєш, та прискіпливість… Я пам’ятаю, як був малий, то вирушав в перші свої “експедиції”: брав хліб зі смальцем і йшов на “третє поле” – ото там, де зараз хата з Броду [сектор – Рівнинне Закарпаття], тут музею ще спочатку не було. З моєї хати було видно те місце і мама могла спостерігати, де я є (телефонів не було, щоб я там сказав). Я брав той хліб і йшов у поля, в ті трави… Я пам’ятаю, як почали завозити перші об’єкти в музей: приїжджали великі вантажівки (вони їхали дорогою тою, що тепер через хвіртку, через переїзд переїжджали) і коли вони [працівники] починали то складати, мені було цікаво, що от вони складають будинок з таких великих плениць. Я ніколи того не бачив, бо жив, по суті, в місті. Тоді я пробував запам’ятовувати це, приходив додому, брав пачку пластиліну і ліпив ті хатки. Кожну пленицю робив, як шнурочок, приплюскував і то все складав, складав тим дріб’язком. Я тоді почав зауважувати, що хочу подивитися, як облаштований дах, чому будка для песика видовбана з деревини… Напевно, звідти й почалося все. А тепер це мені приносить задоволення.  От ти кажеш: фірточка на хліві, яку вигризли вівці чи кози… Поки господар рано встав, поки він їх випустив чи нагодував, то вони потрохи гризли ту фіртку. Я не кажу, що з голоду, але в них то є, очевидно, в природі щось гризти. Так само, як ти згадувала про магію дріб’язку: десь у куточку в хліві стоїть кошичок у темному місці і там є яйця. Ти згадувала про куряче перо: ну як може бути підметена підлога в тому хлівці, якщо там ходять кури? Тому перо точно там могло бути, загублене. І відтоді, коли я відчув, що я дістаю від того задоволення, почав ще більше зауважувати деталі. Якщо бачу фотографії, які люди часто приносять або опубліковують на Фейсбуці, то дивлюся… спочатку так – людина гарна там… Але я завжди дивлюся, що ззаду: часом можна побачити шкарпетки, часом можна побачити, хто яким парфумом користується, бо ж то все на задньому фоні є. Знаєш, я від того дістаю задоволення. 

Цікаво, що ти і всіх нас навколо навчив звертати увагу на деталі, які часом є важливіші, ніж те, що на передньому плані. Святославе, я тобі дуже дякую за те, що ти погодився порозмовляти, бо ти з тих людей, які є дуже скромні і не дуже люблять публічних заходів. Я тішуся, що ми сьогодні порозмовляли, що це все буде зафіксовано – щоби наші глядачі мали таку ж можливість поспілкуватися з тобою, як і ми.  Люди повинні чути, як ти говориш, як ти твориш легенди. 

О, я тим живу. 

Я думаю, що після цього відео багато хто прийде до музею і подивиться на наші інтер’єри та експозицію вже по-іншому. Не тільки очима звичайного відвідувача, а й очима нашого художника, а деколи і… очима миші. Ти пам’ятаєш? 

Так.

Як виникла ця ідея фоторепортажа, який називався “Музей очима миші”? 

Так. У мене був ще “музей очима джмеля” – це коли джміль літає, що він може бачити в музеї. Звідки “музей очима миші”? У нас є солома, жито і так само, як і на селі, в кожній господарці є миші. Ми стараємося, щоб їх не було, бо вони нищать експонати, але миша є в кожній експозиції і вона там органічна. А як та миша спостерігає за музеєм через свою дірку, що вона може бачити? Ідея! Так само було і з котом, і з джмелем, і з мишею…

Творчість художника… Одним словом, ми вже, знаєш, як справжні гості, які йдуть, йдуть і не можуть ніяк вийти з гостини. Ще раз дякую за розмову! 

А я дякую тобі. Знаєш, за що? За те, що ти спостережлива, за те, що ти мене таки не змусила, але переконала прийти щось розказати. А найбільше дякую за те, що ті, які побачать це відео, прийдуть і будуть інакше дивитися на наш музей та й взагалі, може, їхнє повсякденне життя стане їм цікавішим – коли почнуть спостерігати за “дріб’язком”.

25 вересня 2025 року,
розмовляла Леся Гарасим,
текст подано у літературній редакції.