Максим Мазурака
науковий співробітник відділу етнографії

За допомогою різноманітних ритуальних прикмет та заборон українці Карпат визначали «чистоту» облюбованої ділянки землі під забудову житла. Опитування старших людей давало інформацію про придатність чи непридатність наміченого місця для будівництва хати. Насамперед, «нечисте місце» можна було впізнати за певними ознаками та прикметами: «як колись там щось не велося – то нездалий пляц».

Ніколи не будували хати на згарищі, на місці, де колись стояла церква, було захорононення, там, де хтось когось вбив, чи вчинив самогубство. Уникали ставити житло на колишніх місцях кирниць, «водоточині» (там, де вода), – в такій хаті не велось би господарство. Як і в інших регіонах України найбільш «нечистими» тут вважали «межу» («мету», «зірки»), стежку, дорогу або ж роздоріжжя.

У селі Топільниці вірили, що на межі не те що будувати, а навіть дерева тесати не можна, бо вірили, що «там чорт сидить». В цьому селі оповідали, що один чоловік на межі тесав дерево, а на пересторогу жартома відповів: «А шо – трохи йому на голові потешу!» – і тут же покалічив ногу. Бойки мотивували заборону будувати на межах тим, що «межа йшла на прорив, і хата піде на прорив», «будуть сварки та нещастя». Поряд з тим, вони вірили у те, що межами («границями») лісів та полів опікуються «граничні духи», які жорстоко мстять людям за нешанобливе ставлення. На Бойківщині також вважали, «що хати не можна класти на нечистому місці, де колись була закопана дохла худоба – «падлина», або недоношена дитина – «зліче», «страдне», бо в такій хаті не буде вестися і будуть помирати діти. Забороненим місцем також вважали «судища» – сміттєзвалища: «На сутищах (де кидали сміття) не будували, бо там нечисте місце». З пересторогою також відносились до стежки, дороги, як і до місць, де вони колись проходили: «Не можна класти хату на старій стежці, дорозі», «На старій дорозі не будували». Особливо уникали перехресть та роздоріж: «На роздоріжжі не клали хат».

Локальна заборона, зафіксована у східній частині Боківщини, не будувати на «вигонах», «вимітках», «вимітинах» пов’язана з повір’ям про межу як локус, де перебувають різного роду «нечисті» покійники. «Не можна було на вигонах ставити хату – там, де виходили коні, коли орали ниву». У цьому контексті варто зауважити, що подекуди українці вірили, начебто місце, оброблене металевим знаряддям (залізним плугом, лопатою), є «чистим». Зокрема, жителі села Космача «клали хату на чистім місци – оранім». Серед будівельних заборон привертає до себе увагу «печище», «селище», «румовище», «хатнище» – місце з виразними слідами існування в минулому хати чи якоїсь іншої споруди: «На печищі (де колись була хата) не строїли». Порушення цієї заборони не віщувало нічого доброго мешканцям майбутньої хати: «Коли строїлись, то старались не попасти в те місце, де стояло щось – хата чи щось… бо буде нещасливо». Особливо коли було відомо, що на цьому «печищі» раніше «нещасливо жили предки – шось пуджієть». У такому випадку тут нову хату не ставили, бо «пуджіє щось нечисте». Українці зважувались зводити на «печищі» нову хату лише тоді, коли напевно знали, що там колись добре жили.

При цьому неодмінно дотримувались дечких запобіжних заходів: «На печищі хату не ставили – посували трохи вбік». При тому коли будували на місці старої хати, нову, не можна було сунути назад – лише вперед. Цього правила дотримувались навіть при перебудові існуючої будівлі, зокрема хати: «Можна хату добудовувати лише на південь і на схід; на північ і на захід невільно виходити за межу старої будівлі (північ – гірша сторона)», «З півночі недобре добудовувати щось до хати», «Як хату добудовуєся, то не мож на запад (взад) добудовуватися, а тільки на схід – вперед». Буковинські українці вважали, що всі оселі повинні будуватися лицевою стороною на схід чи південь, оскільки тоді чорт не матиме над ними ніякої влади, тому що він боїться сонця. До теми про заборонені для будівництва місця доречно згадати різного роду придорожні хрести або ж як їх ще назвивають «фігури». У підгірському селі Морозовичах місцеві мешканці, підшукуючи місце для нової оселі, «себе охороняли тільки там, де хрест був чи якийсь небіжчик похований». Очевидно, що ця заборона, як і більшість згаданих і розглянутих раніше, також пов’язана з похованням різних «нечистих» мерців. Для порівняння: на Волині «колись так було: були могили на границі – там вішальники були поховані. Там ставили хреста. Коли проходили коло такої могили, то треба було шо-небудь кинути, шо коло себе є. Так ховали тільки вішальників».

Використані джерела та література:

1. Польові етнографічні матеріали до теми «Традиційне житло українців», зафіксовані студентом третього курсу Мазуракою Максимом Михайловичем у Стрийському районі Львівської обл., 23 червня – 01 липня 2023, Архів Львівського національного університету імені Івана Франка, ф. P – 119, (Львівський національний університет імені Івана Франка), оп. 17, спр. 761-Е.
2. Польові етнографічні матеріали до теми «Традиційне житло українців», зафіксовані студентом третього курсу Мазуракою Максимом Михайловичем у Верховинському районі Івано-Франківської обл., 21-27 червня 2024, Архів Львівського національного університету імені Івана Франка, ф. Р-119 (Львівський національний університет імені Івана Франка), оп. 17, спр. 775-Е.
3. Радович Р. Народна архітектура Старосамбірщини ХІХ – першої половини ХХ ст. (Житлово-господарський комплекс). – Київ: Національна академія наук України, інститут народознавства, 2015. – С. 351.
4. Сілецький Р. Традиційна будівельна обрядовість українців. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011. – С. 428.