Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії

Жорна — один із найдавніших і найважливіших пристроїв в історії людства. Історія використання перших зернотерок та ступ сягає часів неоліту. Феномен цього необхідного для життя людини пристрою полягає саме в його довготривалій історії. Робота на ручних жорнах була фізично виснажливою. Прагнення полегшити важку фізичну працю спонукало людство до винайдення нових механізмів і покращення знарядь. Але навіть така важлива з погляду технологічного прогресу зміна, як поширення на наших землях водяних млинів від ХІІ–ХІІІ століття, а з XVI століття – вітряків, не призвела до зникнення ручних жорен. Часом до млина було далеко, що особливо було відчутним під час сезонних польових робіт, коли нераціонально було рушати в дорогу і відривати від основної роботи тварин, транспорт та людей. Не варто забувати, що часто при млинах утворювалися черги. Також млинарю необхідно було заплатити за його роботу, а деякі недобросовісні мірошники ошукували селян. Звісно, економічний розрахунок показав би, що використання млина для селянина було більш ощадним. Але були і інші чинники, які впливали на те, що одні господарі відвозили збіжжя до млина, а інші користувалися домашніми жорнами. Треба також пам’ятати, що вартість людської праці в ті часи сильно відрізнялася від її сучасної оцінки. Завжди можна було знайти трохи вільного часу ввечері чи рано-вранці, аби змолоти на жорнах трохи борошна. В гірських районах, де основними зерновими культурами були овес, ячмінь, кукурудза та жито, муку та крупи мололи щодня в невеликій кількості. Тому простих відкритих обертових жорен цілком вистачало. Ян Фальковський пише: «Якщо хтось має більше збіжжя, везе його до млина, якщо млин є поблизу, найчастіше однак мелють самі вдома. Якщо вийти рано-вранці на селі, з усіх хат долітає характерний відголос жорен, що мелють». З плином часу частка використання жорен в домашньому господарстві зменшувалася. Але соціально-політичні та економічні фактори змушували селянина знову і знову повертатися до використання жорен. Такі періоди були особливо відчутні в часи воєнних лихоліть. Тоді ці прості домашні механізми ставали у великій нагоді.

Поряд із розвитком водяних та вітрових млинів, технічні вдосконалення також впроваджували і для ручних жорен. Ручні млини з закритими каменями, вмонтовані в дерев’яний каркас, відомі також як закриті жорна, були поширені на всій території України, але зустрічалися вони не так часто, як прості відкриті жорна. Більшість відомостей про закриті жорна на Гуцульщині, Бойківщині та Закарпатті походять з середини XIX — початку ХХ століття. Ті поодинокі екземпляри, що збереглися до нашого часу, можна побачити переважно в збірках етнографічних музеїв. Такий унікальний експонат знаходиться в постійній експозиції нашого музею в секторі «Рівнинне Закарпаття» на подвір’ї хати зі с. Крайниково.

Ручний млин з с. Косівська Поляна був закуплений до колекції нашого музею в 1978 році. Млин збудований Федором Гоборяком для потреб власного господарства на початку XX ст. При цьому він зроблений за зразком ще давнішого млина 80-х років ХІХ століття. В обґрунтуванні закупівлі Іван Красовський зазначає: «Виявлений ручний млин з дерев’яним саморобним механізмом може бути єдиним зразком промислової споруди цього призначення, а тому його перевезення до музею народної архітектури та побуту і збереження є крайньою необхідністю».

Особливість млина з Косівської Поляни полягає в тому, що він має дашок, який перетворює його з пристрою на окрему господарську споруду. Механізм млина вмонтовано у міцний дубовий стовповий каркас. Каркас розділений на три горизонтальні яруси.

На нижньому рівні дві горизонтальні балки служать опорою для основної головної обертової осі. З обох боків млина знаходяться колеса діаметром 134 см. Для роботи на такому млині необхідна була сила двох чоловіків, кожен з яких зі свого боку крутив корби коліс. Обертова сила передається з горизонтальної осі на вертикальну («веретено») за допомогою коліс трансмісії. На осі головного валу, близько її центру, розташоване дерев’яне «пальцеве» колесо зовнішнім діаметром 70 см. Пальців на колесі 43 – це трапецієподібні кілочки 4х3 см. «Цівкове» колесо повністю металеве, діаметром 18 см. Пальці зачіпають цівки й передають обертову силу з горизонтальної на вертикальну вісь. При цьому за один оберт горизонтальної осі вертикальне «веретено» робить 5 обертів. Таким чином суттєво зменшуються час помелу зерна і необхідні фізичні зусилля.

Друга горизонтальна основа– чотири масивні поперечні балки. Вони створюють опору під жорнові камені, так званий «подол». Верхній камінь («верхняк», «бігун») – рухомий, а нижній («лежак») не рухається. Жорнові камені заховані в кожух — «обичайку», збиту з окремих дощечок. «Обичайка» не дає борошну розсипатися і збільшує ефективність жорен. Звідси походить назва «закриті жорна».

На третьому горизонтальному рівні знаходиться ємність, куди засипали зерно — «кіш». «Кіш» має форму перевернутої зрізаної піраміди та вміщує 15–20 кг зерна. Щоб зерно з «коша» висипалося до жорен рівномірно, воно проходить спершу до рухомого «коритця».

Готове борошно чи крупа висипається з жорен через «мучник» до прямокутної скриньки. У передній стінці «скриньки» є отвір, через який борошно зсипають до мішка чи посудини. Для зручності користування млином на передньому фасаді є невеличка полиця.

Для регулювання товщини помелу в ручних жорнах, як і в інших млинах, відстань між жорновими каменями можна було змінювати. Верхній камінь підіймається/опускається за допомогою клинів або гвинтів.

Механізм закритих жорен за своєю конструкцією споріднений із водяними млинами та вітряками. Він значно ефективніший за прості жорна. Власниками таких жорен були багатші господарі або ті, хто мав інженерний хист і міг скопіювати та виготовити такий механізм власноруч. Деякі гуцульські зразки багато декоровані різьбленням і були справжньою окрасою в сінях хати. Ручні закриті жорна проіснували до середини XX ст. І хоча на таких млинах уже не мололи муки, проте їх продовжували використовувати для помелу кукурудзи на корм худобі.