Виставка Рустама Жураєва “Першообрази” відкрилася у виставковій залі “В укритті” 12 липня 2026 року. Тоді майже шістдесят скульптур, зібрані в одному просторі, розпочали діалог із відвідувачем на тему віри й релігії, історії, культурної пам’яті. Багатьох із нас вразив факт, що автор загалом працює з каменем відносно короткий час: до 2022 року, приміром, львів’яни знали Рустама Жураєва насамперед як лікаря і як людину, що опікується поважною ґенерацією львівської інтеліґенції, а також мецената, який підтримує у різний спосіб культурні інституції, зокрема і наш Музей. Після 2023 року ми дізналися, що Рустам “креше камінь”… І не просто креше, а, долаючи опір твердого матеріалу, творить неймовірні речі. Від того часу на різних виставкових майданчиках почали з’являтися його авторські роботи – на мистецькому горизонті Львів побачив талановитого скульптора. Відтак не запросити Рустама Жураєва до розмови на нашому “арт-бамбетлі” було би невиправною помилкою, тим паче, що саме наш Музей був свідком створення перших самостійних робіт митця, а нещодавно став ще й організатором його першої персональної виставки.

Рустаме, вітаю. Я завжди запитую художників, людей з відповідною освітою, чому вони обрали такий фах. Напевно, до тебе буде питання по-іншому сформульоване, бо ти є від початку лікар. Отож чому ти став лікарем? І тоді відразу наступне: як знайшло тебе мистецтво? 

Дякую, Лесю, за запрошення до розмови. Мені дуже приємно бути в тут, у Львівському скансені, де фактично і почалося моє захоплення скульптурою, зокрема завдяки Ярославу Мотиці. Чому я став лікарем? У 1996 році вибір професії був такий умовний для абітурієнта – переважно це вирішували батьки. У моїй родині немає жодного лікаря – я перший… Бабця, батько завжди хотіли бути лікарями, але це було для них практично неможливо. 

Я вчився в Новояворівській середній школі, закінчив її зі срібною медаллю, і для такого випускника була відкрита можливість спробувати вступити у львівський вуз. Спершу через курси я вступив до Львівської політехніки, але оскільки вже тоді можна було подаватися у два університети, я спробував і в медичний – можливо, тому, що я вже був студентом і мені було трошки легше складати іспити порівняно з тими, хто робив це вперше.

Тобто я не проходив особливої підготовки, не відвідував спеціальні заняття з хімії і біології, а просто склав іспити: хімію – на “чотири”, біологію – на “чотири” й українську мову – на “зарах” (тоді було “зарах” або “не зарах”). І так я з’явився у списках як студент медичного університету. Для мене було дилемою обирати між Львівською політехнікою (транспортним машинобудуванням) і медичним університетом… Мене навіть у політехніці ще один семестр рахували і казали: “Не спішіть, якщо надумаєте, можливо, ще будете студентом”. А тепер, згадуючи ці свої роки вступу в університет… Я був старостою групи, головою студради гуртожитку, старостою потоку, тобто я завжди був активним студентом, займався в науковому гуртку – спершу на кафедрі педіатрії, пізніше на кафедрі шпитальної терапії. І так, очевидно, була моя дорога лікаря-науковця вже передбачена… 

Я вчився в математичному класі і любов до якоїсь симетрії, геометрії, матеріалу була завжди, тому не дивно, що крізь призму часу я звернувся до свого захоплення каменем. У дитинстві в бабці на Рівненщині в нас була така кам’яна гора – там ми збирали невеличкі камінчики. Кмітливіші хлопці могли з того камінчика ручним способом – чи цвяшком, чи якимсь підручним інструментом – зробити якесь лице, і це було дуже цікаво. Коли я на це споглядав, мені також внутрішньо десь хотілося… Та й пізніше, оскільки мій шлях був більше науковий, лікарський, я не мав можливості… А в певний момент так сталося, що до мене прийшов, як пацієнт, пан Ярослав Мотика. Окрім лікування, ми розмовляли з ним про мистецтво і це мене надихнуло: я маю поряд людину, професійного скульптора, який може мені показати чи якось потвердити в мені бажання все-таки спробувати щось зробити. І спробувати не якийсь такий матеріал – глину чи шамот, чи просто рисунок, а безпосередньо камінь і подивитися, що з цього може вийти. 

Тобто твоє захоплення мистецтвом виросло з дитинства. Математика, дитячі спогади, зустріч з Мотикою – цей трикутник дав поштовх для того, щоби зробити першу роботу. Ти пам’ятаєш її? 

Звичайно, що пам’ятаю. Після зустрічі з паном Ярославом, я вже знав, що б хотів зробити. Коли я з ним познайомився, то детальніше вивчив його роботи. Тоді й побачив його львівських левів – вони мені дуже сподобалися і першою скульптурою, яку я хотів зробити, був власне львівський лев.

Від пана Ярослава завдання було таке: “Ти шукаєш якийсь добрий камінь, бажано наріжний, який лежить на львівських вулицях, і коли знайдеш його, то приїжджай – щось спробуємо, тобто спробуємо зробити цього лева”. Для мене це було викликом, бо я не шукав тоді форми, а просто треба було придивитися до якогось невеличкого бордюра, що лежить на вулиці, взяти і привезти його до пана Ярослава. І так воно фактично відбулося: я взяв частину якогось каменя, приїхав до нього і кажу: “Пане Ярославе, нам треба зробити лева”. 

Якщо ви помітили, мій лев є такий не характерний. Чому? Тому що той бордюр мав певну форму, таку трапецієподібну, яка не давала можливості зробити лева в якійсь суперформі. Але тоді я побачив, що навіть з неї, яка не є подібна чи ідеальна, ти вирізаєш, робиш модельки і можеш зробити скульптуру. Це дуже було цікаво. 

Тоді Ярослав Мотика працював на 95, а я – на 5 відсотків, хоча я вже почав освоювати певний інструмент: дивитися, як працює ручний, а як електричний… Тому за якихось три години той лев вже був готовий. Для мене це було фантастикою, як пан Ярослав працював з каменем! Це було щось захоплююче, і я зрозумів, що воно мені подобається. Тобто вже тоді засвітилися в мене очі, я побачив, що власне камінь мені є близький, зокрема пісковик, з яким дуже добре працювати – він легкий і піддатливий для скульптури. Крім цього, дивлячись на пана Ярослава, я розумів, що ми є подібними за темпераментом і я подужаю працювати з каменем.

А як Ярослав Мотика на це відреагував? 

Дуже позитивно. Було своєрідне здивування, навіть питання виникло: “Як, за 40 років, працюю тут, у майстерні – і жодного студента з кафедри…”, – пан Ярослав не викладав в академії (не мав ніби такого бажання та й активно не запрошували). Але він був дуже відкритою людиною і завжди любив, коли до нього приходили студенти, учні художніх шкіл чи академії – ділився з ними всіма своїми здобутками. Коли почув, що людина із медичною освітою, а не з академії, хоче спробувати роботу в камені, це для нього також було своєрідним викликом. Але він дуже активно включився – я йому вдячний за те і взагалі родині Мотик, які мене, можна сказати, прийняли у своє середовище. Отож я почав активно, майже кожен день чи через день, бачитись із паном Ярославом. Ми думали над наступними ідеями, матеріалом, тобто я вже мав на меті робити щось більше. І завдання постало таке, щоб шукати різне каміння: не прив’язуватись до однієї форми, а шукати все, що може бути мені цікавим. 

О, ми теж частково в музеї долучені до цього процесу (сміємося). Ми теж маємо можливість спостерігати, як працює Рустам з каменем. Часто, коли йдемо і бачимо на дорозі якийсь камінь, то думаємо, що от, Рустамові про це треба сказати. Або інша думка: що би побачив Рустам у цій формі чи що б він із того сотворив… Тому, Рустаме, наступне питання: як народжуються ідеї? Що диктує процес творення: матеріал, коли бачиш форму і вже приблизно знаєш, що ти зможеш “викресати”, чи ідея, для якої шукаєш відповідний матеріал? 

Думаю, Лесю, що воно є по-різному. Спочатку я дивився на обрис каменя, який мені щось нагадувалв, далі забирав певні елементи, і тоді вже це все вкладалося в якусь форму. З часом з’явилися нові виклики і моє бажання зробити щось цікавіше: не просто йти від форми самого каменя, а все-таки включати певні смисли і на підставі цієї ідеї робити скульптури – так я створив перший вертеп, який захотів зробити для нашої церкви Климентія Шептицького. По-перше, тут вже було декілька фігур – певна композиція. Я почав шукати каміння, яке мало б бути чимось об’єднаним, наприклад, кольором – для того вертепу я обрав теребовлянський червоний пісковик. Зробив декілька фігур: спершу Йосипа, потім Марію, далі – з Ісусом, потім ще трьох царів… І так утворився вертеп. Я був шокований, що зміг виконати це за невеликий період часу. За основу я взяв традицію наших львівських іконописців, що організовували свою виставку “Від Романа до Йордана” – була така дуже гарна назва… Й от, після Романа я спланував: якщо кожен день-два буду робити фігуру, то фактично, до 6-7 січня вже міг би бути цілий вертеп (тоді ще Різдво ми святкували за старим стилем). Так воно й відбулося.

Виставка так і називалась – “Вертеп”. Парафіяни прийшли до церкви і побачили, що на Різдво стоїть вертеп. Його отець репрезентував так: “Знаєте, хто зробив цей вертеп? То зробив наш парафіянин Рустам”. Всі були дуже здивовані. Пан Ярослав на той час уже хворів і не мав можливості бути на відкритті, але коли він пізніше зайшов у храм і побачив той вертеп (перед тим він не бачив цієї роботи, бо на афіші був тільки колядник з зіркою), то був дуже здивований і сказав, що в мене є майбутнє і що треба в тому напрямку працювати. Тоді я побачив свою роботу не тільки в контексті одного твору, виконаного “по формі”, а це вже була певна композиція. Дякую Ромкові Зілінку і Андрієві Винничку, які допомогли мені зробити таку композицію в храмі. Вона отримала дуже багато позитивних відгуків, і це мене надихнуло вже не тільки виходити з форми, а я почав уже збирати у пам’яті певні ідеї, які хотів реалізувати. І реалізовував.

Для прикладу: знайшов я якийсь один камінь, зробив форму, далі почав працювати ще з кількома і відставляти їх на певний час – щоб собі подумати, що ще я можу з них зробити. Я створив таку, вона тут є на виставці, скульптуру, яка називається “Умпалумпа”. Насправді та назва прийшла від дітей пізніше, бо від початку я робив форму чоловіка, але через те, що камінь мав дуже таку гарну “зачіску” – назвемо це зачіскою – вона була дуже цікава. І коли хтось із дітей сказав, що це Умпалумпа, то це мене змусило переглянути, по-перше, фільм, а по-друге, подивитися по-іншому на цю роботу…  І дійсно – тоді на думку прийшло дуже багато образів та ідей, які втілені тут, на цій виставці…

Я думаю, ця виставка – “Першообрази” – дуже вдала, бо у своїх скульптурах я не намагаюся зробити якусь конкретну форму, а все-таки хочу передати певний контекст, архетип… Якщо ми дивимося на кобзаря чи ангела, чи на будь-яку тварину, то бачимо загальні риси – решту собі глядач зможе додумати, щось проаналізувати… 

Зараз ти маєш першу персональну виставку, і ми намагалися порахувати кількість скульптур, які тут представлені. Не всі вони вмістилися у цьому приміщенні, вони так наче “по вінця наповнили” простір і “вилилися” надвір. Тут є понад півсотні скульптур, і це точно не всі твої роботи… У розрізі місця і часу це неймовірна кількість творів – зважаючи також на те, що ти ще маєш щоденну медичну практику. Отож питання таке доволі логічне й традиційне: звідки береш сили і натхнення для мистецтва? 

Ясно, що на мої роботи мене надихає родина. У мене сім’я досить велика: п’ятеро дітей, дружина, бабця 92 роки, яка нас дуже підтримувала, коли ми були малими… І я з багатодітної сім’ї, і мої батько й мати теж. Тобто дуже багато людей, які мене підтримують. Вони бачили моє захоплення – хтось, можливо, з дитинства. Їм це насправді подобається… Думаю, якщо людина мотивована, якщо сімейне середовище  її підтримує, то вона завжди знайде час. Взагалі питання часу – це питання пріоритетів, особливо якщо ми маємо можливість зробити якусь добру справу. А як я робив цю добру справу? Більшість моїх перших скульптур я дарував своїм знайомим. Тобто комусь подобалося моє заняття, і я думав: “Зроблю якусь річ, вкладу свою працю в це, а не просто подарую якийсь формальний дарунок”. 

Я вважаю, що це елемент терапії, тому що процес лікування за класифікацією ВООЗ – це стан повного фізичного, морально-психологічного благополуччя, а не тільки відсутність якихось симптомів чи ознак хвороби. І тому людину, перш за все, треба надихнути і вселити їй бажання бути здоровою. Тоді, як елемент мотивації, вона буде думати над профілактичними заходами свого стану, буде підтримувати всі рекомендації, які пропонують спеціалісти. Відповідно, через комплекс цих різних понять, тобто зміну способу життя, свою мотивацію і додаткові ресурси, які дасть її медична спільнота чи конкретний лікар, вона буде почуватися краще. 

Даруючи ці скульптури, я певною мірою надихав людей. Думаю, що надихав… По-перше, я їх дивував, а здивування завжди викликає якусь емоцію, у моєму випадку – позитивну. Хтось ставив питання, хтось десь у собі, напевно, потверджував чи, наприклад, розумів і розвивав власні компетенції, забирав якісь свої страхи… “А, тут Рустам, лікар, став скульптором, працює з таким матеріалом, як камінь… дуже дивно… це ж важко…” – думаю, що крізь цю призму люди і самі надихалися. Вважаю це елементом певної терапії, бо коли ти змінюєш себе, працюєш над собою, люди дивляться на тебе і це підсилює їхню мотивацію. 

Звичайно, будуть ті, які засуджуватимуть і говоритимуть, що через таке заняття, напевно, страждає медицина… Але скажу, що завжди можна знайти час на все: якщо щось нам подобається і хочемо його довести до якогось логічного завершення, то годину-півтори в день можна виділити. Так склалося, що я маю можливість працювати з каменем після обіду, після роботи – тобто годину-дві в день людина може витратити на заняття, яке їй дуже імпонує. А воно так і працює: година сьогодні, година завтра – і за тиждень маємо вже сім годин, за місяць – сто й от вам десять скульптур. 

Так, головне, щоб  людина була мотивована і мала мрію. А чи було таке, що тобі щось не вдавалося? Що ти робив з тим матеріалом, який тобі не вдався? 

З каменем, звичайно, може не вдаватися, тому що матеріал є різний, інструмент також ти випробовуєш – він різноманітний. Я собі вже сформував такі спеціальні набори: кілька комплектів ручного інструменту, кілька електричного, є всякі засоби для зарисовок. Певні речі я пробував робити в шамоті, випалював, працював в глині, щоб відчути форму… І, звичайно, буває так, що в камені ти, наприклад, запланував створити якусь річ, а вона тобі не виходить. Але перевагою працювати в задоволення, а не на конкретне замовлення, є те, що ти той матеріал можеш використати на зовсім іншу скульптуру… 

Було дуже гарно, коли ми працювали з паном Ярославом. Тут, на виставці, є серія відомих українських митців. Пан Ярослав бачив тих людей, знав їх у певний період часу, і ми хотіли зафіксувати їх у камені, не дуже обробляючи форму. Я думаю, дуже гарна вийшла композиція, я назвав її  “Троє друзів” – це, власне, Ярослав Мотика, Святослав Максимчук та Іван Остафійчук. Кожен з них, коли побачив скульптури, був дуже здивований, тому що там передано не тільки візуальні риси, а й певний внутрішній стан. Наприклад, коли пан Ярослав розмовляв, він завжди жестикулював, був дуже активним. І в тій скульптурі також зображена типова його усмішка, така життєрадісність. Пан Іван Остафійчук є дуже вдумливою людиною, він – аналітик, який дуже детально підходить до своїх робіт, й ота вдумливість, така глибина духу теж передана в скульптурі. Так, як і пан Святослав Максимчук, який читав Франка чи Шевченка просто фантастично, годинами, і там також передано – закриті очі, людина ніби перемістилася в інший світ, де час не має значення, вона читає “Каменярі” чи щось інше, дуже довго, вдумливо… І це також дивує людей, тому що кожен із цих митців у свій спосіб дивував людей. Таке середовище додало мені ще більшого натхнення. 

Ти є лікар, а заняття скульптурою – це твоє хобі, улюблена справа. А чи міг би ти, наприклад, уявити, що ти – професійний митець? Чи так само легко тобі б творилося? 

Думаю, що ні. Скульптура для мене – хобі, і я прийшов до нього через призму знання матеріалу і людської душі – як лікар. У медичному університеті, звичайно, ми вивчали анатомію, фізіологію, але наразі не існує науки, яку б я назвав людинознавством. Анатомія, фізіологія чи та ж біологія – вони все одно вивчають певні елементи, а коли ми говоримо про людину як людину, то вона в собі об’єднує дуже багато різноманітних дисциплін. І я думаю, що причина, чому мені почало вдаватись в камені знаходити якусь певну форму, яка подобається людям, випливає швидше з мого знання людини – як лікаря, більш зсередини. Я працюю переважно з хворими людьми, 90% – це ті, які мають певні страждання, а це дуже пов’язано з внутрішнім станом, з вірою…

Я є практикуючим християнином, наша родина дотримується традицій, святкуємо всі свята – Різдво, Великдень, і крізь призму колядування або, наприклад, тієї ж вечірньої літургії ти бачиш, як це все впливає на людську душу. Працюючи з каменем, я намагаюся передати той внутрішній стан, який відчуваю я і переживають люди, які мені, як лікарю, розповідають про свої проблеми. Тому до каменя я підходжу не класично, як скульптор. Бо скульптор, створюючи модель, беручи замовлення, працює з ідеєю, з тенденцією, з трендом. Люди зазвичай знають, чого очікувати, тому що попередньо обговорюють проєкт. А в мене все відбувається на рівні інтуїції, якоїсь ідеї, яка приходить у певний момент. От якщо подивитись, наприклад, на оцей свічник, трійцю [експонат на виставці], то я дуже довго ходив і дивився на різні зразки (в нашій церкві блаженного Климентія Шептицького також є багато свічників, і, до речі, дякую, що в Гаю також була презентація тієї знаменитої трійці з Криворівні), бо хотів зробити в камені також цю річ… 

Я підходжу до свого заняття, все-таки, як до хобі, як до речі, яка мені приносить задоволення і надихає інших людей робити теж щось добре. Частину своїх робіт я дарую на благодійність, тобто люди мають можливість залучити кошти. Це, до прикладу, проєкт Володі Семківа та його друзів, який він робить для підтримки воїнів, митців, що воюють. 

Або ще приклад: мені хотілося зробити щось для скансену – після мого першого вертепу вирішив зробити ще один. То я знайшов час для цього. Можливо, хтось би сказав, що він міг чимось іншим зайнятися… Але ця робота мені приносить велике задоволення, тому що в процесі цього творення ти комунікуєш з людьми, об’єднуєш команди – це дуже гарно. Це не втомлює, Лесю, не втомлює (сміється).

Так, коли це є улюбленою справою, мабуть, так… У Гіппократа, є така фраза, суть якої полягає в тому, що “немає мистецтва кориснішого, аніж медицина”. Де у твоїй діяльності чи у твоєму робочому дні, чи в межах цього конкретного відрізку життя закінчується Рустам-медик і починається Рустам-скульптор? Чи є між ними якась чітка межа? 

Думаю, межі немає, бо воно десь так переходить з одного виду діяльності в інший. Надивленість на різні форми чи страждання згодом дає можливість  зафіксувати в камені певну емоцію чи певний образ. Лікування – це дійсно мистецтво, бо якщо ти підходиш до пацієнта формально і призначаєш йому суто медикаменти чи певну дієту, але не вникаєш у те, як і чим він живе… Зараз дуже популярним є так званий “communication skills”, або навики розмови з пацієнтом. Ми бачимо, що наша первинна ланка, де більшість пацієнтів контактують зі своїм сімейним лікарем, зараз швидко розвивається й активно вчиться цих методик. Тому й зробили зараз оцінку психічного здоров’я людини, впроваджуються програми дослідження ментального здоровʼя осіб… Зокрема такі навики комунікації з пацієнтом потрібні, щоб викликати довіру і глибше вникнути в його проблему. А це, з іншого боку, спонукає лікаря більше вчитися. Пригадую, у мене був один доктор, який завжди казав: “Якщо я цього не знаю сьогодні, то завтра постараюся дати відповідь на сто відсотків”. Він ішов додому, готувався, а наступного дня справді давав відповідь. Лікарі також мають вимогу постійного, безперервного професійного розвитку. Тому, напевно, цю діяльність і вважають мистецтвом, бо клінічний досвід в медицині є дуже важливим. Надивленість, певна кількість клінічних випадків… Це дуже важливо. 

Те саме в скульптурі. Візьмемо досвід Ярослава Мотики, який, рахуйте з 1970-х, тривав більше 50 років. Ота його надивленість в камені: що ти можеш зробити, як ти можеш це зробити, під яким ракурсом ти можеш до нього підійти… І література… У Мотик фантастична бібліотека, багато книжок мені пан Ярослав дарував або давав для ознайомлення з певними формами… Це було важливо. І тому, коли ми говоримо за мій перехід від лікаря до скульптора, то він відбувається досить органічно. Ну, якщо не рахувати час – пів години для того, щоб переодягнутися… До 2-3-ї години я лікар, займаюся пацієнтами, а після 3-ї години – переодягнувся і вже беру якусь форму, ідею і реалізовую. Думаю, що в мене чіткої межі між лікарем і скульптором немає: воно якось органічно переходить одне в друге, а в силу того, що обидва процеси є мистецтвом, то, напевно, тому і вдається мені…

На чим ти зараз працюєш і що у планах? 

Працюю кожен день. Зараз наближається тиждень скульптури, який організовує Павло Гудімов, то маю кілька ідей, щоб репрезентувати свої роботи. Планую зробити щось для Львова, тобто виставити щось у просторі міста. Якраз тиждень скульптури дає можливість молодим скульпторам чи тим, які мають бажання зробити свої твори видимими, здійснити це. 

Звичайно, хочу створити третій вертеп, бо я собі постановив таку річ, що кожен рік робитиму новий вертеп. До речі, на це мене надихнув Роман Петрук, який зробив фантастичну композицію, яка зараз у Трускавці. Взагалі тема вертепів для мене є дуже близькою. Минулого року було їх два: в Національному музеї і тут, у скансені. А зараз я хочу зробити ще один, можливо, ще якогось музею – етнографічного чи іншого. Є така ідея. Ці вертепи вже мають своє звучання: я їх роблю в теребовлянському пісковику і вони є дуже характерними та впізнаваними.

Ще є ідея зробити скульптуру бандуристки, жіночого аналогу Мамая, але більшого. Ми навіть з Ромком [Роман Зілінко] обговорювали, що є фантастична бандуристка, яка відроджує давній традиційний спів. То думали, може, зробити жінку-кобзаря, бандуристку. У планах є організація на базі, можливо, скансену, скульптурного симпозіуму: зібрати тут людей, які мають можливість працювати в камені. Це дозволить зробити гарні скульптури – щоб глядач міг, окрім ваших традиційних речей, побачити і певні твори, які гармонійно вливаються в цей простір. 

Ще є спільні плани із архієпархією і церквою. Ми вже створили певні скульптури, зокрема, для містечка Пух (Німеччина). Зробили святу Едігну, зараз є ідея в Швеції зробити св. Бриґіту Шведську. Це популяризує Україну й українське мистецтво, відновлює наші давні традиції. Мені це вдається, я маю можливість знайти на це час, тому стараюся бути залученим у проєкти, підтримувати такі ініціативи, бо це мені дуже подобається. 

Ти зараз є активним учасником середовища митців, скульпторів. Як вони до тебе ставляться? Чи є якась недовіра, зважаючи на те, що ти не є професійним скульптором? 

Думаю, їх дивує моє мистецтво, їх дивує, напевно, мій підхід, але всі ставляться до мене дуже добре. Якщо говорити про спільні виставки, то мені було, наприклад, дуже приємно, коли Володимир Семків, наш відомий львівський скульптор, запропонував мені зробити зовнішню скульптурну композицію – вертеп біля Національного музею.

Ми бачимося з багатьма скульпторами на різноманітних виставках, багато хто з них прийшов на відкриття моєї. Ми живемо органічно і я думаю, що люди, які роблять одну справу, повинні гуртуватися, обговорювати ідеї, бо тільки спільно можна здобути щось. У мене немає якогось гонору, я не порівнюю себе з іншими…

Мені дуже приємно, що зараз сучасна скульптура має такий розвиток. Коли ми були, наприклад, в костелі з Язлівчика і Володя Семків з Юлією демонстрували Розп’яття, то Павло Гудімов сказав, що “довкола такої однієї скульптури мають храми будуватися”. А скільки, наприклад, емоцій викликала композиція “Давид” на минулорічному тижні скульптури. Так, було багато й негативних емоцій, але якщо щось спонукає людей до обговорення, значить, воно є актуальним.

Думаю, що і мої роботи у певних людей будуть викликати додаткові запитання: хтось дивитиметься на твір у контексті техніки його виконання, а хтось – крізь призму значення для нього особисто чи якогось справді першообразу, який ми можемо впізнати у скульптурі. Тому, думаю, ми всі маємо гуртуватися, підтримувати одне одного, знаходити можливість брати участь у спільних пленерах, а не десь там, знаєте, картати чи обговорювати, чому він “матеріал” чи “не матеріал”. Це справа кожного. Головне, щоб людина розвивалася і популяризувала свою творчість в громаді. 

Дякую, Рустаме, що погодився порозмовляти. Ще раз вітаю тебе з першою персональною виставкою. В Івана Франка є такі рядки: “Життя коротке та безмежна штука”. Дай Боже, щоб твоя “штука” розвивалася, щоб ти мав силу і знаходив час на свою улюблену справу.

17 вересня 2026 року,
розмовляла Леся Гарасим,
текст подано в літературній редакції