Чим ближче людина підходить
до своєї ідентичності в Бозі,
тим досконаліше вона виконує свою роль.
Зі вступу до: Urs von Balthasar. Theo-Drama: Theological Dramatic Theory.
II Dramatis Personae: Man in God. Ignatius Press, 1990. C. 14
Люди мають різні уявлення щодо ролі Бога у світовій драмі – чи Він втягнутий безпосередньо у вир подій, а відтак і страждань, а чи по-філософськи спостерігає збоку за своїм творінням; чи він є дійовою особою, а чи тільки режисером. Подібно із уявленням про людину в Бозі – чи притаманна їй повна свобода дії, а чи лиш сумлінне виконання власної наперед прописаної ролі. Звісно, це крайнощі, між якими ховається правдива і складна реальність. Думаю, Євген Лисик як художник і сценограф, а також – герой власної життєвої драми це добре розумів. Його розмова з Богом дуже особиста, формується власними досвідами і спогадами, не лежить у площині кольорових ікон святих, але говорить про святість складною мовою чорної лінії на білому папері.
Говорить про полонених і воїнів, про юнаків і бородатих чоловіків, жінок із довгим волоссям і запалими очима, про помираючих і воскреслих, сіячів і танцівників, про спасителів і тих, що потребують спасіння. Серед дійових осіб або ж dramatis personae великої божественної драми знайшлося місце навіть для старого коня, як такий собі сивий спогад про дитинство.
Графічні твори Євгена Лисика зі Шнирова представлені у просторі костелу з Язлівчика, що на Бродівщині. Виявляється між Шнировом і Язлівчиком близько десяти кілометрів відстані, а між Лисиком та костелом близько шести років різниці у віці. На момент завершення будови костелу у Язлівці юний Євген Лисик жив під опікою батька й дідуся, любив малювати, особливо любив коней – працьовитих і молодих, вільних і красивих… За кілька років почалася Друга світова війна. Стільки всього змінилося, настали складні часи як для людей так і для храмів.
Євген Лисик із батьком переїжджає до Львова, згодом стає художником. Лисик – геніальний сценограф, творець величних світів українського театру – «Спартак» А. Хачатуряна (1965 р.), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1971 р.), «Медея» Р. Габічвадзе (1982 р.), «Створення світу» А. Петрова, “Отелло” Дж. Верді (1990 р.)… В той самий час у львівській майстерні художник створює власне бачення світового порядку із сотень інтимних рисунків-образів без назв і підписів. Адже художник вимагає від свого глядача такої ж інтенсивної праці у пошуках правди, як і від себе самого.
І ось Лисик у храмі. Ініціаторка проєкту, донька художника Анна Лисик і куратор Роман Зілінко, обрали кілька десятків графічних творів із тих сотень залишених майстром. Це – рисунки-рефлексії про пам’ять, про віру, і, в першу чергу про людей. Вони умовно датуються 1960-1980-ми роками, виконані олівцями, тушшю і чорним вуглем на білому папері, і тепер вони тут, у костелі, який колись був призначений для спільної молитви, але так і залишився без титулу.
Зараз – це простір для нової молитовної дії – людської драми в Бозі, яку аскетичними лініями і виразними образами об’являє нам Лисик: притча про сіяча, подячний танець пророчиці Міріам і нарікання на Бога праведного Йова; Самотність, Хрест і Оплакування; Вознесіння і «як вони дивилися пильно на небо, коли він відходив, два мужі стали коло них у білій одежі і сказали: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як його ви бачили відходячого на небо.».
Люди мовчать, кричать, страждають, радіють, мислять і мріють; людські постаті в танці, в праці і в молитві; поєднані з Богом в розп’ятті, оплакуванні і вознесінні. Відтак кожне обличчя, кожна схоплена Лисиком фігура, і кожен присутній є тою дійовою особою, Dramatis Persona і у вічності, у Бозі.
Марія Цимбаліста
“Dramatis Personae” Євгена Лисика
На виставці “Dramatis Personae” представлені роботи, які відібрала донька художника Anna Lysyk та куратор виставки, керівник відділу науково-освітньої та виставкової роботи Музею Роман Зілінко. Кілька десятків графічних творів із сотень рисунків увійшли до виставки, задумом котрої є актуалізація сили мистецтва та його сенсів в часи війни. Це рисунки-рефлексії про пам’ять, про віру, і, в першу чергу, про людей. Вони умовно датуються 1960-1980-ми роками, виконані олівцями, тушшю і чорним вугіллям на білому папері.
Простір костелу зі села Язлівчик наповниться темами та сюжетами які художник не зміг показати за свого життя, але котрі, на жаль, стали спільними для українців та водночас конкретними для багатьох з нас у часі втрат та надій.
“Храм, який колись був призначений для спільної молитви, потім довго стояв пусткою, й згодом опинився тут у Львові, зараз стане простором для нової молитовної дії – людської драми в Бозі, яку аскетичними лініями і чистими виразними образами творить Лисик: люди, які мовчать, кричать, страждають, радіють, мислять і мріють; людські постаті в танці, в праці; розп’яття, оплакування, вознесіння. Тут кожне обличчя, кожна фігура, і кожен присутній – це дійова особа, Dramatis Persona важлива і особлива у вічності, у Бозі.” – Марія Цимбаліста.
Проєкт реалізується у партнерстві з Iconart та Shum Art Gallery.
Тривалість виставки: 27.07-24.09.2023
Локація: Костел зі с. Язлівчик