Уляна Трач
науковий співробітник відділу етнографії

Різдвяні свята в нашому народі вирізняються пребагатими традиціями
святкування. У цих традиціях тісно переплелися християнська віра у
народження Сина Божого – Сонця Правди – з язичницькими обрядами, якими
вшановувалося бога Сонця. Свято Різдва Христового замінило дохристиянське
свято наших предків, яке називалось свято Корочуна – день, що поступово
збільшується, а ніч скорочується. З цих дохристиянських традицій зберігся у
святкуванні Різдва Христового звичай ставити на покуті Дідух.

Дідух – це останній сніп вижатої пшениці, який урочисто по жнивах
приносився до стодоли господаря і зберігався там до Різдва. Дідух мав глибоке
символічне значення – це місце перебування душ померлих предків, дідів-
прадідів, опікунів дому. А так як всі душі вважалися святими, то мусять
перебувати в Раю, тому й той останній сніп називали Дідух або Рай.

Внесення Дідуха до хати у навечір’я Різдва Христового відбувалося дуже
урочисто. Господар, обійшовши своє господарство і переконавшись, що все
готове до Святого Вечора, приходив до хати і кликав сина внести до хати
«Святки». Тоді вони разом йшли до стодоли, несучи свячену воду і зв’язані три
колосочки. У клуні (стодолі) вже приготований стоїть Дідух-Рай, а довкола
нього декілька в’язочок найкращого запашного сіна. Батько з сином, увійшовши
в клуню, здіймають шапки і вклоняються Дідухові. Далі батько бере у сина
колоски і кропить Дідуха, тоді побожно хреститься і промовляє молитву, а
хлопець повторює за ним: «Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим
Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я. Пошліть іще
краще цього року!». Далі господар звертається до сина: «Берімо Дідуха, синку,
несімо Свята до хати!». Відтак батько бере поперед себе Дідух, а також під ліву
пахву в’язочку сіна, син бере ж в’язки сіна у дві руки. Коли вони виходять з
клуні, господар промовляє: «Хай труситься сіно, хай годує худібку. Хай м’яко
буде душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та худібці на сіні лежати!».
Вийшовши з стодоли, батько попереду, а син за ним, урочисто підходять до хати
і стають перед порогом. У цей час господиня відкриває двері і, легко
вклонившись, зустрічає їх із книшем (хлібом) у руках.

Господар з сином заходять до сіней і батько проказує: «Святки йдуть!», а син
відповідає: «Святки прийшли!». Господиня у цей час, несучи попереду книша,
каже: «Шануємо й просимо Дідуха й вас завітати до господи!».
Далі господар, переступивши хатній поріг, побожно хреститься, що робить і
син, й вітає: «Будьте здорові з Святами, з Дідухом, з Святим Різдвом!».
Господиня ж забирає у чоловіка з-під пахви в’язочку сіна і розстеляє його на
покуті, а господар урочисто ставить на ньому Дідуха.

Хлопець свої принесені в’язки сіна ставить одну на стіл, а другу під стіл. Коли
ж розстеляють сіно на покуті і на столі, то всі діти, які є в хаті катуляються на
долівці, що мало сприяти приплоду худоби, щоб вівці котилися.
Поставивши снопа-дідуха на покутті, всі стають обличчям до Дідуха, а
господар промовляє: «Наситив єси, напоїв, нагодував, нaгрiв нас і нашу худібку,
оберіг нашу ниву, подай це ще краще цього року!».
Таке шанобливе ставлення до Дідуха було зумовлене не лише тим, що в ньому
перебувають душі прадідів, а й тим, що він символізував для селян іще
новорічний урожай, добробут, багатство та долю людей.
Після того як Дідух поставлений на покуті – найпочеснішому місці в хаті, а сіно
розтрушене по долівці, стіл застелений скатертиною і запалена на ньому свічка,
господар з господинею несуть на покуть перед Дідухом кутю і узвар. «Іде Кутя
на покуття», – урочисто проговорює господар. А господиня по ньому: «Прийми,
праведне сонце та святі душеньки, свою їжу й питво, щоб і на той рік вам
принесли!». Тоді господар накриває кутю книшем, а господиня узвар –
паляницею.

У цей час, коли несли батьки “божі страви” на покуття, діти всі кричали: «Кво-
кво-кво, цяп-цяп-цяп, як квочка й курчата. А потім дзижчали як бджоли. Такими
діями вони прагнули сприяти несучості квочок і роїнню бджіл.
Виставлений на покуті Дідух стоятиме тут аж до Нововго року. Цього Дідуха
вимолотять перші посівальники або власні діти (сини) вдосвіта на Новий рік.
Зерно, яке вимолотять зі снопа Раю, ділять на три частини: одна
використовується для посівання на Новий рік хати і господарства своїх і сусідів,
друга – для засіву полів на весні, а третя частина зерна дається корові, коли
отелиться.

У новорічний досвіток з Дідуха також робили перевесла і обв’язували ними
плодові дерева у саду. У цю пору частково мусіли й спалити Дідуха, а невеличка
решта, що залишилася з нього, вносилася до хати на «голодну кутю»
напередодні Йордану.

Матеріал підготовлено на основі книжки проф. Килимник С. Український рік у
народних звичаях в історичному освітленні. – т. І (Зимовий цикль). – Вінніпег-
Торонто 1964.