“По дорозі пара поважних коней тягне бричку, а біля них стрибає радісне, трохи незграбне і ще не обтяжене досвідом лошатко,” – чомусь саме такий образок зі сільського життя виник у моїй уяві, коли Роман Зілінко почав готувати у Львівському скансені виставку “Гавареччина Мар’яни Мотики”. Дитячі щоденники-мальописи, юнацька кераміка, юнацький та зрілий живопис на склі – це все було зібране у трьох невеликих кімнатах виставкової зали в укритті і лиш один… куратор знав, як розвиватиметься сюжет і де буде його кульмінація. Інтрига зберігалася аж до відкриття, а тоді всі зрозуміли: до фундаментальної виставки “Чорний вогонь Гавареччини” додався особливий триб Гавареччини дитячої – щирої, безпосередньої, відкритої до всесвіту, сповненої поваги до старших, з присмаком романтики і нотками підліткового бунту а, найважливіше, засадничої у творчій траєкторії Мар’яни Мотики – художниці і керамістки, доньки відомих митців Ярослава і Ярослави Мотик.  

З цієї нагоди мені вдалося трохи поспілкуватися з Мар’яною, з перших уст почути власне про її Гавареччину, зазирнути за лаштунки творчого життя родини Мотик, а ще дізнатися про особисті плани-мрії мисткині.     

Мар’яно, то які Ваші враження від виставки? 

Трохи несподівано, бо тут дитячі роботи, а я не очікувала, що вони комусь будуть цікаві (сміється). Пан Зілінко казав: “Мар’яно, візьмемо твої роботи на склі, трошки кераміки, як доповнення до основної виставки, і ще кілька графічних робіт з тої папки, де про Гавареччину”. Тут приходжу, а того, що на склі, дуже мало, а є, в основному, все графічне. Я не сподівалася, що їх [малюнків] настільки багато буде. Думала, що виставлять найкращі, а виставили такі зовсім… де я ще не вміла малювати, де в тата п’ять чи шість пальців, де нема перспективи… І так трохи було ніяково, можна сказати (сміється).

Для мене ця виставка, а особливо її дитяча частина, радше про те, що народитися в мистецькій родині — це чверть справи, мати талант — ще половина, але щоб досягти правдивого результату, треба постійно працювати, насамперед, над собою. І мені здається, що саме так мислили Ваші батьки, коли з самого малечку долучали Вас до творчості. Чи пам’ятаєте свою першу творчу роботу ? 

Точно не можу сказати, яка з них перша, але пам’ятаю, що коли тато водив мене за собою, то завжди брав для мене папір і туш. Я повинна була біля нього теж малювати.

Ви народилися в мистецькій родині і все, що навколо Вас відбувалося, було пов’язане з мистецтвом. Пригадую цитату однієї мистецтвознавиці, яка казала, що в родині Мотик діти “замість манної каші бачили мистецтво”. От цікаво: чи був у Вас шанс стати кимось іншим – інженеркою, лікаркою? 

Та ні, думаю, що не було. Ще й зараз дехто з моїх одногрупниць говорить: “Мар’яно, в тебе майстерня, в тебе всі можливості, а в нас не було такого”. Тобто тепер я розумію, що мати майстерню і простір для творчості – то дуже важливо. Дійсно, у нас повсюди було мистецтво: велика майстерня, бібліотека, колекція народних творів – ти те все бачиш, у тому живеш… І ті зустрічі… Батько товаришував зі скульпторами, з митцями, з лікарями, і вони часто приходили до нас на свята. На Різдво колядували, застілля були великі, розмови… А ми під столами, діти, знаєте, то все слухаємо. Виросла я – то вже не була під столом, а за столом, слухала все, що вони говорять, і ясно, що вони збагачували мене. І тепер я розумію, що це все мало на мене великий вплив.

Як Ви оцінюєте процес свого формування як художниці? Хто із батьків мав на Вас більший вплив? 

Напевне, впливали і мама, і тато – просто в різні періоди. Тато – коли я була маленька. Маму я тоді менше бачила, бо вона їздила на симпозіуми, а тато весь час творив у майстерні, всі його роботи були поряд. Я бачила його великі скульптури, захоплювалася, як він вміє передавати пропорції – коли все у п’ять разів більше, ніж людина… Пам’ятаю, як він колись лося зробив – такого, як живого. Я, маленька, під ним ходила, все любила його гладити. Так що тато для мене тоді був Геракл! Талант! А мама була на симпозіумах і, знаєте, я тоді ще не бачила її творів, ну, крім Гавареччини… Уже потім, коли мамині роботи почали з’являтися на виставках і їх купували, коли вже вона почала кубічні твори робити, графічні, і всі її хвалили, то я вже більше гордилася мамою – що вона в мене така талановита, що в журналах про неї писали, інтерв’ю брали… Словом, у різний період хтось із них брав верх. 

В одному з інтерв’ю Ваш тато сказав, що “митці не мають наслідувати одне одного, навіть якщо доля звела їх разом під одним дахом” і що вони з мамою – різні у своєму творчому виборі. Це справді було так?  

На тій виставці [“Чорний вогонь Гавареччини”]є їхні подібні роботи – це той період, коли вони разом їздили на Гавареччину і творили: мама більше вигладжувала і для тата теж це було частиною техніки (вони гладили ту мокру кераміку, щоб був блиск). Словом, там я бачу, що вони десь схожі. Потім мама захопилася Африкою й африканськими масками, у якийсь період у неї з’явилися кубічні роботи, а ще паралельно вона почала займатися графікою, витинанкою. От тоді, напевне, відійшла в інше русло. Можливо, повпливало і те, що вона їздила на керамічні симпозіуми, зустрічалася там із багатьма митцями й, очевидно, хотіла чимось відрізнятися від них. І тут вона все-таки мала більший досвід, бо тато перебував у замкнутому середовищі: він весь час творив в Україні. Потім, правда, вже в Бельгію поїхав, але то скульптура – що там нового винайти, особливо в радянський час. Тоді діяла система тих радянських пам’ятників і відходити від неї не дуже можна було. Якось тато розповідав, що хотів зробити голого солдата, а йому сказали: “Як, ви хотіли показати, що в нас бідна країна? Як ви його… з оголеним торсом?” Тато переконував, що оголений – то про силу, що він хотів показати міць, але вони того не зрозуміли. Словом, там були стандарти і неможливо було розвиватися. А в мами – навпаки… 

А хто більше критикував – мама чи тато? 

Мама, звичайно, більше. Тато все хвалив. Тато в мене був позитивний герой. Мама – більше негативний (сміється). Мама й досі мусить сказати, що от, там на склі штаблюєш, а там щось затемно, щось не так… Словом, мама завжди критикувала. Навіть зараз прийде, подивиться, що я ліплю тих рептилоїдів: “Боже, що ти за чортів ліпиш?” Кажу: “Мама, та то не чорти. Я для людей… хочу для них показати, що то цікаво, то щось нове…” “Нє, то таке страшне… А що ти таким розмальовуєш? Та хто то купить?” Я кажу: “Та то не для того, щоб купили, то творча робота!” Що навіть у такому дорослому віці, а далі сприймаю так само, як дитина, тобто ту емоцію ще не переписала. А батько, він такий був життєрадісний, веселий… Хоча теж зі смішками дивився на те, що я роблю останнім часом, але реагував якось із гумором, і воно легше сприймалося. 

Можете назвати дві риси, позитивну і негативну, які Ви, ймовірно, взяли від мами і від тата. 

Від мами я таки взяла критику… Оля [донька] тепер мені говорить, що я точно така сама, просто себе з цього боку не бачу… Ще мама красива була, я від неї цю красу взяла і дуже їй вдячна. А в тата… Тато був дуже веселий, життєлюб, все жартував, так що позитив, оптимізм – від нього. А негативних рис у тата… Він міг бути строгий: коли я вчилася, він міг сказати щось дуже різко і я лякалася, бо то йому було не властиво…

Енергійність, непосидючість – то від тата? 

Так, тато мав більше енергії і я теж така – можу гори звернути. А мама, вона все-таки… Моделювання – то її. Вона колись з “Бурди” [журнал з викрійками одягу] шила. Знаєте, тоді важко було одягатися з магазину, не було стільки речей, а вона любила шити і я завжди була така гарна в академії – всі захоплювалися. Мама вміла гарно одягнутися, красу донести… от має естетику і вона вся в тій естетиці!  Блюзка, в якій я одягнена, – теж її, колись подарувала мені. Я спочатку сміялась: “Боже, старі гудзики не хоче викинути, ще бабцині.” Це було давно, десь років 10 тому, а зараз воно увійшло в моду і вже бачу, що й на сучасному одязі теж щось таке пришивають. Мама – водолій за гороскопом, а кажуть, що вони дуже прогресивні, на років 20 вперед… (сміється) І справді, хоч вона на кафедрі моделювання пробула тільки рік, але навчилася конструювати одяг, мислити у тому напрямку. Єдиний рік, а яку роль зіграв у її подальшому творчому житті… 

Зважаючи на те, що ми зараз знаходимося на виставці Ваших дитячих робіт, мама – справді великий стратег…

Так, скеровувала, знала, що це пригодиться. Я теж дивувалась, для чого вона то все збирає… 

Ваша перша родинна “гаварецька” виставка була, здається, в Білому камені? Принаймні про це згадував ваш тато.

Ну так. Я її мало пам’ятаю. Але трошки згадую по фотографіях. Зараз, як тата не стало, я почала переглядати фотографії і побачила, що дійсно там є деякі мої роботи, зокрема й керамічні. І це десь було до того, як я вступала в училище. 

А чи були у Вас інші родинні виставки і як Ви відбирали роботи: проводили сімейну раду, можливо, сперечалися? 

Та ні, такого не було, бо і виставок таких дуже не було. Хіба ця, остання, що відбулася в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. Насправді це я дуже хотіла виставитись, але оскільки там величезні простори, то моїх робіт не вистачало. Навіть ті, графічні, метр на метр, просто би там загубилися. І тоді Віктор Корсак запропонував зробити спільну виставку – з татом і мамою. То було трохи проблемно, бо мама вже відійшла від цього і в останні роки не дуже хотіла виставлятися – вважала, що свої найкращі роботи уже випродала по світу, в інші музеї, а залишилися, на її думку, слабші. Але мені таки вдалося її вмовити і ми змогли заповнити весь той простір. Ця виставка, власне остання, відбулася десь два роки тому і я щаслива, що ми там разом. Також це була перша виставка, у якій брала участь наша Оля. Колись вона приходила до мене в Академію мистецтв, де я вела графічну практику і там студенти мали відбити тираж робіт технікою сухої голки. Як мама колись зі мною чинила (сміється), так і я Олю тягала за собою – й от вона теж гравірувала собі біля студентів. Якраз на тій виставці ми мали результат: всі побачили її досягнення, навіть закупили її роботи до музею, так що мені було дуже приємно. 

Але Ваша донька – реставраторка, так? 

Так. Бачите, я нарікаю на маму, говорю, що вона чинила проти волі, а зараз роблю точно так само (сміється). Словом, мама каже: “Ну дай її на кераміку, щоб теж продовжувала справу”. А я: “Боже, вічно ті руки в глині, нащо їй то, хай вже щось інше… От в нас є збірка мистецтва, олійний живопис і що, ми маємо платити реставраторам? Можемо виховати свого реставратора”. Власне в нас на Вірменській якраз поверхом вище є кафедра реставрації, та й брат, Ігор Кушнірук, він тут у вас працює [Ігор Кушнірук – завідувач відділу реставрації у Львівському скансені], теж на неї повпливав. Ми приходили до вас до церкви в неділю, а потім до нього в майстерню ступали. Словом, їй це сподобалося і вона пішла вчитися на кафедру реставрації, попри те, що бабця була проти, бо там випари і  дихати тим всім, знаєте… Але вона дуже гарно вчилася і майже на червоний диплом закінчила.

Ви теж зберігаєте її дитячі роботи? 

Не так фанатично, як моя мама, але кращі зберігаю. 

Ваша виставка “Гавареччина Мар’яни Мотики” є дуже щира, але точно не наївна. Коли вчитатися у дитячі тексти, то проглядається доволі усвідомлене сприйняття навколишнього середовища. Чи пам’ятаєте своє перше враження від Гавареччини? 

Я була дитиною і не дуже пам’ятаю… тепер з описів дізнаюсь про це. Тут, напевне, треба сказати, що мені пощастило, бо моєю першою вчителькою була Мирослава Михайлівна (зі сльозами на очах). Я трошки плачу, бо вона мене справді формувала. Мирослава Михайлівна свого часу створила буквар, була дуже розумна, з інтелігентної родини (її тато був священником), крім цього, вона мала дуже гарну дикцію і відрізнялася від інших вчительок. Вчила мене писати перші слова, думати, читати… багато давала позакласного читання. А ще тато мій весь час казав: “Бібліотека, Мар’янцю, тре читати…” Тому в Гавареччині мама брала книжки за шкільною темою і ми читали вечорами. Напевно, це теж на мене повпливало. Мирослава Михайлівна потім говорила: “Мар’янцю, пиши. Ти гарно пишеш твори, вмієш добре скласти”. Граматика, правда, в мене була на “2”, тому у зошиті вона мені так і ставила: за зміст – “5”, а за помилки – “1” або “2”.  Попри те, зачитувала всьому класу мої твори, бо казала, що мене цікаво читати.

Як Ви малювали свої щоденники з Гавареччини? Спочатку писали текст? 

Я не любила вчитися. І Мирослава Михайлівна казала мамі так: “Хай вона щось пише. Я буду враховувати, що то її робота”. Бо я з математики мала “2”… та зі всього, крім малювання, фізкультури, історії, географії, ну, і ще з ботаніки в мене добрі оцінки були. Все решта – “2” і “3”. Тому вона мамі казала, щоб та направляла, що хай я собі пишу, а у школі то буде враховуватися як позакласне читання. 

Як Ви обирали теми? 

Та, власне, я  маму питала, про що писати. А вона каже: “Та пиши те, що сьогодні з тобою сталося, що було”. І дійсно, вона скеровувала мене, що от пиши про Макаровських – там цікаво. Коли ми з татом приходили до них, то він [Макаровський] розказував (а він на трьох війнах служив) про свої походи, про ті події. Правда, я нічого не пам’ятаю вже, бо була маленька. Шкода, що того не записала… Але він співав, все заводив якусь пісню. І то було цікаво. Тато з ним розмовляв, я малювала щось біля них… 

Як доросла людина і як мама, я розумію “педагогічну” вагу тих аркушів гаварецького щоденника. Але я подивована, як можна було дитині себе переконати написати таку велику кількість тексту і практично без помилок? Здається, там немає описок…  Ви пам’ятаєте цей процес? 

Ні, я тільки пам’ятаю, як мама мені застругувала паличку, як я мала її вмочити в туш і писати. Але зараз собі думаю, що спочатку я писала на чорновику, а потім вже мама перевіряла той текст, щоб справді не було помилок. І тоді я переписувала вже гарно – так, знаєте, як Біблію переписують (сміється). 

Це була неймовірна робота над собою, бо ж діти, зазвичай, не дуже люблять писати у чорновику, а потім ще й переписувати начисто…

Так. Я була дуже енергійна. Колись розповідала мені моя цьоця Слава, що тато мав настільки багато енергії, що його бабця аж прив’язувала до стола. Як вона йшла десь у поле, а цьоця (на 5 років старша від тата) вже мала свої інтереси і не хотіла дуже дивитися за братом, то вона [бабця] просто прив’язувала його до стола і мала спокій. Тато казав, що він потім навчився відв’язуватися – знав, коли вона має прийти, і прив’язувався назад. Словом, він мав багато енергії і це мені теж передалося. Я дуже свободолюбива. Ніколи мені не скажеш, що саме отак маю зробити, бо тоді все зроблю навпаки. Мені цікаво було порушувати закони. А мамі переконати мене вдавалося тому, що вона казала так: “Не підеш гуляти, поки не намалюєш”. І я тоді така думаю: “Ну треба вже потерпіти, намалювати”. Після цього я вже йшла на цілий день з дітьми бавитися.

У своїх розповідях про Гавареччину Ваші батьки згадували, що дивилися на мешканців та їхню старість не як на “біду”, а як художники – на руки, зморшки…. А Ви теж споглядали старих людей оком маленької художниці? Наприклад, бабу Марину, яка у Вас, до речі, дуже часто зустрічається і в пізніших роботах. 

Баба Марина… Я тоді була прив’язана до тата, тому й ходила за ним. А тато дуже цікавився бабою Мариною і справді його цікавили ті зморшки, старість… – то ж людина життя прожила. І він мені розказував, що от, подивився на ті руки, вони мають історію, вони – як ріки. Тобто коли він їх [мешканців Гавареччини] малював, то вони спілкувалися про своє життя, і хоч я зараз не пам’ятаю, що саме баба Марина йому розказувала, але мені було цікаво слухати. Я з татом ходила, слухала те, про що він з ними говорить і, напевно, якось мені передалася повага до тих людей. Ну і так, зараз люди малюють гарних жінок, молодих, а я все малюю тих старих бабців. Бо вони цікавіші, ніж молоді. 

Скільки часу Ви проводили на Гавареччині з батьками на канікулах? 

То завжди було так: спочатку мама мене завозила на своє село, в Арламову Волю біля Мостиськ, бо вона їздила на керамічні зустрічі. Так що тижнів десь зо два я була там. А потім стабільно, коли вже мама приїжджала, ми з сім’єю їхали в Гавареччину. Інколи то було на два тижні, а деколи й, може, місяць тривало. Все залежало від погоди, бо могли лити дощі і весь час сидіти там не дуже було приємно. Гавареччина – вона в лісі, в такому котловані, і як ішли дощі, то все з гір стікало… Дороги глиняні, з білого каменю (поряд село Білий Камінь), і там така місцевість, що вимулювало той весь пісок і, словом, отак текла ріка. Ти не міг пересуватися і навіть якби хотів дістатися сусідньої хати, то мусів мати ґумаки і йти по тій ріці. Тобто коли були зливи, там не дуже було приємно. 

Де ви жили у Гавареччині? 

Ми жили в баби Карольки. Це була наша майстерня і вона теж десь тут [на виставці] намальована. У всякому разі, в моїй папці є опис про майстерню баби Карольки. А потім, у якийсь період, коли вже вона була старша або й померла, трапляються малюнки, де ми живемо вже в іншої жінки, Лесі. Мені там більше подобалось, бо вона була краща господиня, мала чоловіка і гарно готувала їсти (вона і нам готувала). Та й подвір’я в неї було цікавіше. Так що ми мали дві майстерні. 

А мамині батьки не ревнували до Гавареччини? Мовляв, їдуть у Гавареччину, а не до них, в село, набутися? 

Треба сказати, що в мами лишилась тільки мама – для мене вона була бабця Настя. Її чоловік загинув десь на війні, пропав безвісти, тобто дітей своїх виростила без батька (в мами є ще два брати). Думаю, що ні, бабця не ревнувала, бо ми завжди до неї приїжджали на два тижні, вона все мене тягала за собою по своїх городах і я, вже в міру дорослішання, допомагала їй то підгортати картоплю, то бур’яни виполювати. Я дуже любила бабцю Настю, бо вона вишивала… вишивала фелони. Може, й тому мама хотіла йти на моделювання, коли вступала в Академію мистецтв…

Чи Ви пам’ятаєте перший випал? Є такий спогад з дитинства? 

Не знаю, чи перший, але випали я пам’ятаю, бо це був найулюбленіший етап – коли ти щось виліпив, то тобі цікаво, яке воно вийшло. Так, як і зараз, коли займаюся керамікою, ставлю в піч і весь час із нетерпінням чекаю, що воно там буде. А в Гавареччині ми довго сиділи, велися розмови, бо то ж цілу ніч треба підкидати дрова. Зазвичай, дітей кладуть спати в десятій годині і то нецікаво, а тут, знаєте, порушуєш правила. І ми з дорослими сиділи: трохи слухали їх, але трохи й дурачилися самі, тобто діти гончарів лишалися біля мене і ми собі так там дуріли. 

То Ви мали там друзів? 

Так, я до них і їхала в ту Гавареччину. Сім’я Мар’янка Бакусевича, його п’ятеро дітей – то якраз, фактично, були мої друзі. Ми завжди з ними бавилися. 

Вони, напевно, кожного літа з нетерпінням чекали, коли Ви приїдете? 

Так, ми потім ще довго листувалися. Коли я вступила в училище, то вже перестала так часто приїжджати, бо була практика, ми на місяць їздили в Опішню і літа залишалося дуже мало. Тоді тільки листувалися з Надею, вона була моєю одноліткою.

Чи знаєте, де вони зараз? Чи хтось продовжив гончарську справу? 

Так, знаю, бо з’явився в нашому житті Павло Гудімов – останніх п’ять років він був куратором тата. Коли відкрилася татова виставка в «Я-Галереї», Павло запропонував зробити для відвідувачів поїздку, екскурсію місцями наших споминів – щоб показати, де саме творили батьки, подивитись на гончарів, купити чорної кераміки. Ми там не були років двадцять із чимось! Коли я була маленька, ті гори такі здавалися великі, а тепер приїхала – воно все якесь таке стало: і вже ті дороги не такі глибокі, і гори не такі високі. Було трохи не по собі… Село, фактично, вимерло, бо роботи там нема, всі повиїжджали. І хати вже такі занедбані – то мене вразило. Але лишився Ґєник, той, що син Бакусевича Мар’янка, він продовжив батькову творчість і досі там живе та працює. Й оцей, середній, Богдан. Він – найкращий, йому передалося від тата відчуття форми. Більшість робить те, що купують, що зараз модно, а Богдан, власне, ще зберіг традицію отого наповнення. Він навіть їздив за кордон, якийсь конкурс там виграв і зараз працює виключно на замовлення. Що ще мене вразило – він не має залежності. Так, вони, гончарі, трохи зловживають: продадуть свої речі, то й люблять розслабитися. А він, Богдан, тримається.

Ви підтримуєте контакт з ним? 

З ним – ні, швидше таки з Ґєником. Колись я була в нього закохана. Він мене на конику возив. Мама того дуже боялася, знаєте. Я така некерована дитина була і не завжди говорила правду, куди я там іду, бо знала, що мама мені не дозволить. Ґєник мене катав на конях, я часто падала, мала синяки… Тому не просто мені мама забороняла і тримала біля себе, щоб я ото ніби малювала…

І це, мабуть, було перше кохання? 

Ну так, щось таке було… Він старший, я молодша. І він все крутив на крузі – я захоплювалася, як він то вміє зробити. Бо я так і не навчилась на гончарному крузі працювати – не маю тієї сили в руках. От скільки туди їздила, а так і не відчула, як воно правильно. Словом – не моє…

А батьки працювали на крузі? 

Ні. Ну тато теж пробував… Але вони люблять, знаєте, все-таки абстрактні форми робити, а не правильні. Правильні – то таки не наше. 

Пропоную перейти до хвилинки творчого самоаналізу. 

Ого, серйозно (сміється). 

Якщо говорити про слід Гавареччини у Вашій творчості, то яким він є – як від дитячого сандалика чи повномірного дорослого капця? У який період Ви відчували найбільший вплив Гавареччини?

Так, звичайно, спочатку я думала, що це тільки той перший мій період, період молодості. Але тепер, бачачи фотографії мого тата (він багато фотографував й отам, в залі, є його фотографії), я багато користуюся ними, беру їх, зіставляю і малюю далі тих людей, яких вже нема. Зіставляю фотографії і продовжую малювати… 

Ви свого часу вчилися на спеціальності “кераміка” і це був вплив Ваших батьків, які до того працювали з глиною?

Так, батьки казали: “Мар’янцю, вступай на кераміку, бо ти вже то все вмієш, ти вже бачила, як ми ліпимо, і майстерню треба комусь передати. Ми тобі допоможемо”. В училищі я дійсно була задоволена, бо мене навчили знімати форми, тут були такі предмети, як моделювання і конструювання, були потужні вчителі (тоді пан Левків з Драганом викладали). Коли вступала в Академію мистецтв, то вже хотіла чогось іншого – йшла на монументальний живопис, але не вдалося… Я так ніби і вступила, але тоді пан Максименко влаштував такий експеримент: набрав дванадцять студентів, з яких мали залишитися вісім найсильніших. Я після першого року навчання не пройшла за його предметом – рисунком. Ми малювали череп, такий великий, метр на метр, вуглем, а я не вміла якось то узагальнити, бо в училищі нас учили дуже деталізувати: кожен м’язик показати, куди входить, щоб конструкцію розуміти… Отож постало питання, куди йти далі. Я не хотіла на кераміку, бо вважала, що вже все там знаю і хочу чогось нового. Тоді я перевелася на кафедру скла, де провчилася місяць, поки не дійшла до пічки – треба було таку кульку навчитися видути. То був захопливий процес, але дуже вже там жарко: стоїш біля тої пічки і весь потом стікаєш. Хлопець взяв сорочку скинув і собі дує, а ти що? І я подумала, нащо мені це треба, якщо я не зможу нічого того видути? І таки повернулася назад на кераміку… 

Як у Вашому творчому портфоліо з’явився живопис на склі?

Завдяки мамі, бо все-таки вона скеровувала. Колись, за радянських часів, ми багато їздили, плавали на байдарках з художниками, друзями батьків. Коли в нас закінчувалися продукти, ми заходили в села, де бачили, що миски чи якісь предмети мистецтва просто лежать на вулиці. Люди тих часів хотіли нових мисок чи посуду, бо якраз впроваджувалося все сучасне, словом, були інші цінності. Вони так і казали: “Нам то не цікаво, хочете, можете собі придбати”, – а переважно й задурно віддавали. Мої батьки те все збирали, вішали на стіни і так з’явилася в нас колекція малярства на склі. Й от мама запропонувала намалювати так, як там. Спочатку воно виходило таке площинне. У моїй першій роботі я намалювала стайню з коровами в Гавареччині, і там вийшло, що корова, як пес, сидить. Словом, я ще не знала перспективи, от як тут деякі малюнки (показує на дитячі роботи), і з мене сміялися ровесники, питали: “А що, корова вміє так сидіти?” (сміється). Вже пізніше, зі знанням перспективи, об’єму (цього нас в училищі навчили), я почала дуже реалістично їх робити і дійшла вже, вважаю, до такого рівня, що мало хто так намалює. У малярстві на склі мусиш все продумати навпаки: якщо в живописі ти найперше малюєш великі частини, а потім дробиш і закінчуєш мазками дрібними, то на склі мусиш продумати від дрібного, спершу намалювати всі зморшки, всі бліки дрібненькі на листочках, – а потім вже ззаду закриваєш півтіні, тіні і далі основний колір. Тобто ти насамперед маєш то все у голові скласти, уявити собі і тоді вже…

А кажете, що математики не знаєте або не маєте технічного мислення… 

Можливо. Бачите, я просто їх трансформувала в інший напрям (сміється).

На виставці серед живопису на склі висить робота “Півень”. Це одна з найсвіжіших?

Так. Але я бачу, що вона трохи не дотягує (сміється), бо був великий розрив. Знаєте, я свого часу захопилася графікою і зараз працюю в Академії мистецтв на кафедрі дизайну. Графіка – вона більш така, сказати б, конкретна, через неї легше доносити інформацію до людей, а малярство на склі, мабуть, зараз менш актуальне, бо що там, квіточку намалювати чи портрет, чи пейзаж… Словом, я закинула скло, хоча мама каже, що так, як я, малювати ніхто не вміє. А я ніяк не можу знайти часу на те малярство на склі, бо тепер знову керамікою захопилася…

Скільки часу ви його малювали? 

Я малювала два тижні, але фактично два дні, тобто два рази (сміється). Кожного разу знову треба було б настроюватися…

А вепри? 

Я їх давно малювала – 2012-й був якраз роком свині. І вони вийшли більш декоративні. Мама каже, що моїх ранні роботи, де менше тих білих мазків, є більш живописні, а от коли я вже почала займатися графікою, це відобразилось і на малярстві на склі.

Коли ви останній раз поверталися до теми Гавареччини? 

Татові роботи випалювала: спробувала частину покрити емалями і потім випалити в гончарній пічці. Вони є теж в тому залі [на виставці “Чорний вогонь Гавареччини”]. Такий експеримент.  А далі у мене є ще така ідея: я зараз працюю над «Інопланетними цивілізаціями» і хочу зробити якогось свого інопланетянина в тій техніці – у чорній, щоб був такий страшний, темний (сміється). 

У багатьох творчих людей, рано чи пізно, стається творча криза. Чи був у Вас період, коли Ви сумнівалися у правильності того, що робите? 

У мене зараз криза така, що хочеться бути, як то кажуть, вільним художником. Тата не стало, майстерня належить мені, і я подумала, що, може, завершу викладацьку роботу в Академії мистецтв, перенесу свій досвід сюди – у творчу майстерню. Я би тут проводила майстеркласи, навчала дітей ліпити, робити ліногравюру, різних технік… Тобто хочу перенестися у трохи інше середовище – більш мистецьке, таке інтимне. Думаю, що це актуально й на часі, бо зараз є багато людей, які поза сидінням в ґаджетах хотіли б навчитися чогось нового, робити щось руками, спробувати, як це – творити. Й от я, власне, хочу відкрити простір для таких людей. 

По суті, то буде арт-терапевтичний простір? Не для професіоналів, а для тих, хто би хотів пізнати мистецькі практики?

І для дітей, які зі школи ще не визначилися, куди їм іти далі. І для мам, які не знають, як скерувати своїх дітей на майбутню професію. Всі націлені на те, щоб заробляти багато, а діти хочуть те, що вони хочуть. У Польщі є практика, коли школярів водять на екскурсії в академію мистецтв – ще таких зовсім маленьких, і то, власне, є дуже цінно, бо дитина на власні очі бачить, чим займається скульптор, кераміст, коваль. Таким чином, вона вже може собі щось уподобати. Коли я вчилася, такого нікому в голову не приходило… 

Своєрідна профорієнтація… Це, власне, те, що ми зараз намагаємося робити і в Музеї: розповідати про різні ремесла, заняття, які теж можуть бути цікавими не тільки для дітей, але й для дорослих, зокрема для перекваліфікації, наприклад, військових. І це справді є дуже цінно. Думаю, що ви точно знайдете свого…

Так, поціновувача.

То що сьогодні  Вам є ближче за творчим духом – кераміка, скло чи графіка? 

Все разом. У нас на кафедрі є викладач, пан Богдан Пікулицький, і він каже: “Мар’яно, та займайся чимось одним – будеш досконалою. Що ти вічно… то одне, то друге, то третє…” А я не можу, мені нудно так працювати. Я така гіперактивна! Зараз у мене такий настрій – займаюсь тим, інший – іншим. Та й взагалі мені здається, що коли вмієш усе, то більше розвиваєшся… 

То, може, буде щось нове? 

Буде нове. Бачите, колись я була подібна на тата. Коли робила оцю дипломну роботу, то питали, чи її тато робив, чи я. Ясно, що там впізнавався його почерк, він на мене впливав і навіть дещо, може, й допомагав підліпити. Я, звичайно, ображалася, тому що я – то я! А зараз у кераміці я нарешті змогла виробити щось своє: сьогодні працюю над темою прибульців і там я вже є не тато, не мама, а власне – Мар’яна Мотика.

Хочу донести людям, що, крім нас, ще хтось живе в тому світі і він може  виглядати інакше. 

Мар’яно, дякую Вам за розмову, а особливо за нагоду порозкошувати на Гавареччині вашого дитинства. 

22 травня 2025 року,

розмовляла – Леся Гарасим,

текст подано у літературній редакції.