до 150-річчя від дня народження

Отець Климентій Шептицький є проголошений блаженним Католицької Церкви. Тепер до нього можна звертатися в молитвах, малювати на іконах і захоплюватись його святим життям.

Але яким Климентій Шептицький був у дитинстві, які риси характеру проявлялись, як проходили його дитячі роки і хто мав вплив на його формування? Про це можна найповніше дізнатися з листів його матері Софії Шептицької.

«Отже, хлопець… Не знаю, чи ти навіть знаєш, скільки з тим словом зникло мильних бульбашок – так я мріяла, що буде донька, моя донька, ціле літо коло серця дзвеніло, що ж діяти – Бог знає, що робить…», – так повідомляла Софія Шептицька у листі від 11 грудня 1869 р. до родини про народження сина. Казимир був уже шостим сином у сім`ї Софії та Івана Шептицьких, тому й не дивно, що його мати так сильно мріяла про доньку. Сам Климентій, пишучи коментарі до листів матері, так прокоментував цей фрагмент листа та свого народження: «листом від 11.12.1869 р. мама вже власноручно повідомляла про те, що 17 листопада моя гідна особа побачила Божий Світ, приносячи однак, уже в перших хвилях свого існування удар по надіях, які плекали батьки».

Кілька днів пізніше, 22 листопада, дідусь Казимира Александ Фредро прислав листа з благословенням для свого онука:

Моє благословення:

Необмеженою любов`ю складаю долоні на Твоїй голові, коханий Казю, дорогий мій Внучку, і благаю Всемогутнього, аби обдарував Тебе непохитною вірою, завжди чистим сумлінням, тяжінням до праці, нарешті, щоб наділив Тебе всіляким благополуччям, яким тільки в цьому житті одарити може.

Передаючи Тобі любов, якою кохаю Твоїх Батьків, благословляю Тебе, кохана моя Дитино, в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

                                                                                   Александр Фредро

                                                                                   Для Казимира Шептицького,

                                                                                      Мого Внучка.

Найщиріші побажання дідуся своєму внукові справдяться в житті Казимира, бо буде мати і непохитну віру, і чисте сумління і палке тяжіння до праці, які будуть проявлятися як у світському, так і у монашому житті Климентія.

Хрещення відбулося у грудні 1869 р. в сусідньому селі Брухналі у римо-католицькому обряді о. Мартином Узарським. При хрещенні дитині дали ім`я Казимир Марія, як писав пізніше сам Казимир, в наслідок символічних похоронних урочистостей на честь польського короля Казимира Великого.

У 1873 р., коли Казимиру вже було чотири роки, ось яку характеристику дає йому мама: «Казик улюбленець і потіха цілого дому, правда, щонаймиліший душок, якого можна собі уявити – таке це легке, підстрибуюче, співуче пташеня, що направду між чортиком і ангелятком лежить його подібність – тому кажу, що є душок…». Сам Казимир ці слова сприймав як похвалу матері, про що писав у коментарях до її листів: «Повинен би власне, скромно опустивши очі, почервоніти, коли ті слова тут вміщаю, – але це є похвала матері 3-річному хлопцеві, що пізніше «цей малий дух» не раз au vu et au su de tout le monde – свою подібність раптово наліво посунув, на жаль, до чортеняти – отже, цього уривка не пропускаю хоча б як ілюстрацію, що принаймні як дитина, здається, був щось вартий…».

Роком пізніше Софія Шептицька пише листа до сина Станіслава, у якому згадує і Казимира, вказуючи на його не надто хорошу поведінку, з побажанням виправити її. «Що мене дивує, це те, що Кальо [так пестливо кликали Казимира] такий чемний?! Тому що останнім часом він ним зовсім не був, був вередливим – думав, що йому все дозволено, що тато і мама не люблять Каля так, як тоді, коли він був чемним. Треба, щоб Стась це прочитав Кальові, аби Кальо знав, що він далеко не чемний. – Обнімаю Стася і Каля. Запам`ятайте, діти, що завжди треба бути чемним для Бога, а не тільки для тата й мами, а Бог завжди тут – дуже рекомендую гарно поводитися за столом, тому що Стась і Кальо дозволяють собі, коли немає батьків, зовсім непристойну поведінку. – Я бачила раз Каля, коли він мене не бачив, і бачу його постійно – хай Господь Бог буде з вами, мої дорогі діти. Мама». З цього невеличкого уривку зауважується як мама Софія Шептицька виховувала своїх синів з любов`ю, бажаючи бачити їх добрими дітьми, які мають бути чемні в першу чергу для Бога.

Дитячі роки Казимира проходили у родинному домі в Прилбичах. Тут він вчився і проводив дозвілля. Навчали Казимира, як і його братів, найняті вчителі і мама. Казимир Шептицький, як і його старший брат Роман (в майбутньому митр. Андрей), любив їздити верхи на конях. Під час сімейних кінних прогулянок він, будучи ще дитиною, катався на поні.

У лютому 1881 р. Казимир разом зі старшим братом Станіславом склали у Перемишлі поточний іспит з дисциплін, які вивчали вдома. Саме тоді він познайомився з отцем Генриком Скжинським, який у дитячі і юні роки буде мати дуже позитивний вплив на Казимира. Про о. Генрика Казимир Шептицький згадує у коментарях до листів матері, пишучи: «Від давніх дитячих літ, коли я з ним вперше познайомився (а було це, здається, у Перемишлі в цукерні Шольца при поекзаменових тістечках, на спожиту кількість яких природно вплинула зустріч з о. Генриком) – аж до відвідин у Величці й отих «раутів» на Колейовій […], кожен раз, коли я його бачив, залишав у мене сильне враження, що з ніким так мило і добре чи то в бесіді, чи поважно розмовляти не можна, як із о. Генриком».

10 квітня цього ж року Казимир Шептицький прийняв перше Святе Причастя. День перед тим відбулася перша сповідь Казимира в отців єзуїтів. Сповідником був о. Генрик Яцковський. Він же ж і уділив Казимирові Святе Причастя. Цю пам’ятну подію описала Казимирова мати у листі до Ванди Островської від 10.04.1881 р.. З нього дізнаємося, що отець «Казьові казав під час Служби Божої клячати на клячнику перед вівтарем зі свічкою у руці, – а такий був гарний, так дивно промінний […]. Коли дійшло до святого Причастя, Ромцьо клякнув зліва замість батька, а я – справа. Олесь коло мене, і мусило бути в нас щось, що промовляло про інший, кращий світ, бо спершу сам о. Яцковський хотів до Казя промовити кілька слів, тричі йому так стисло горло, що він встав і додав тільки «повернись до мами, нехай Тебе благословить» […]. Казьо цілий день і досі зберігав у собі якийсь сердечний промінь…».

Мама Софія Шептицька мала дуже сильний, безпосередній вплив на духовне формування своїх синів, в тому числі й Казимира. В одному з листів до нього вона писала: «Подібно до тих лампадок, які вічно горять перед вівтарем, так само ця думка оживає і горить від запитання: чи ці душі, які мені довірили, йдуть туди, куди повинні йти, – чи моя дитина не сходить з правильної дороги, чи в його маленькій повсякденній кар’єрі між працею та відпочинком, у маленьких радощах і маленьких випробуваннях, яких він зазнає, чи ця дитина дійсно є Божою дитиною, чи йде він уперед? Ось, Калю, моя думка, яка вміщує все те, що найкраще в мені, яку Ти можеш, яку Ти мусиш постійно відчувати і вдень, і вночі, яка горить біля Тебе, між Тобою і кожним Твоїм вчинком, яка день і ніч горить перед вівтарем, між Господом Богом і людьми».

Виховання синів було пріоритетним завданням, яке Софія Шептицька ставила перед собою, на це вона спрямовувала всі свої зусилля. Її виховання полягало не лише у защеплені суто людських шляхетних якостей, але у плеканні в тих маленьких душах Божих чеснот. У листі до Казимира Софія Шептицька пише, що єдиною її метою, яка є важка як зливки золота,  – «вас виховати для Господа, смиренними та маленькими перед Ним, навчити підводитися  після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги».

У коментарях до маминих листів Казимир Шептицький згодом так напише: «Знала, що виховання дітей є їй довірене Господом. Хоч мала право кохати своїх дітей, але вміла цю любов посвятити і погодити з Божою волею, коли педагогічні моменти цього вимагали».

Софія Шептицька зауважувала, що Господь по-особливому обдарував Казимира своїми дарами, що водночас накладає на нього великий обов`язок.  Про це вона написала у листі-заповіті (листопад 1881 р.), коли думала, що вже скоро відійде до Бога. Своєму синові вона писала: «Бо Ти, якщо будеш працювати для себе в Богови і для Бога, і запануєш над собою і світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і диявол переможуть Тебе, будеш дуже поганим. Забагато дав Тобі Бог, щоб або Йому не віддати багато, або занадто Його не скривдити. Дав Тобі багато, дорога дитино, то також пам`ятай, що й багато зажадає». Вона благословляла і заохочувала Казимира у всьому служити Господу, щоб вибраний ним життєвий шлях виявився колись «перед Богом і людьми – Богові на хвалу, людям – на пожиток, Тобі – на свідчення в останній годині, що якось зумів вірно служити Господеві Твоєму». Його життя має стати «для всіх у всьому ще одним свідченням того, що Господь усе може в тих, хто визнає Його Ім`я».

Софії Шептицькій судилось прожити ще понад 20 років, проте цей лист-заповіт Казимир буде зберігати як дорогу реліквію, неодноразово його перечитуючи.

1 вересня 1882 р. Казимир Шептицький розпочинає навчання в гімназії св. Анни у Кракові, де навчалися і його старші брати. Відповідно до складених попередньо у Перемишлі іспитів, Казимир був зарахований відразу у четвертий клас гімназії. Тут він демонструє блискучі знання і закінчує четвертий клас із відзнакою та третім місцем у загальному рейтингу.

Один із однокласників Казимира Станіслав Естрайхер, у спогадах про учнівські роки, так його описує: «[…] Казимир Шептицький, брат пізнішого Митрополита Романа, веселий, вічно зі сміхом хлопчина – хто ж тоді міг подумати, що цей веселий і усміхнений студентик закриється на все життя у василіанській келії [насправді у студитській] і віддасться виключно праці для Церкви на Русі? Щоправда, вже у гімназії багато роздумував над трагедією польсько-руських стосунків і часом нам звірявся з того».

У період навчання Казимира у Кракові, серед багатьох подій, які відбувались у родині Шептицьких, одна була надзвичайно важлива, що буде мати вплив і на долю самого Казимира. У 1883 р., закінчивши навчання і отримавши атестат зрілості з відзнакою, старший брат Роман повідомив про свій намір вступити до василиянського монастиря і присвятити своє життя Греко-Католицькій Церкві. Це рішення дозріло у нього після реколекцій у монастирі єзуїтів, які проводив о. Яцковський. Саме тоді Роман Шептицький відчув той внутрішній голос, що наказував йому: «Маєш бути Василіянином». Вибір Романом чернечого життя та зміна римо-католицького обряду на греко-католицький, в подальшому вплинуть на життя самого Казимира Шептицького, який також на поклик Бога піде до монастиря і за прикладом старшого брата, посвятить своє життя на служіння Церкві та українському народу.

Сам Казимир пізніше напише такий коментар про те, чим є покликання: «Покликання – це не примус, не голосний, ніяк не зневолюючий до послуху наказ, але звичайно це буває вимовлене в самій глибині сумління запрошення. Голос той проймає кожен атом нашого єства, але, попри це, у кожну хвилину людська воля може відповісти відмовою. А під скількома ж впливами залишається наша воля!…» .

До вибору Казимиром чернечого життя пройде ще багато років, але підвалини до цього закладались вже у дитячі та юнацькі роки. Настанови матері защепили у дитячому серці Казимира непохитну віру і безмежну любов до Господа. На 14-ліття Казимира, у листі з побажаннями і благословенням Софія Шептицька писала: «Ти мусиш озброїти душу чистотою, послушністю, вірою, терпеливістю, мудрістю, яка походить від Бога, силою, яка походить від розп`ятого Бога! А Твоє серце мусиш озброїти великою любов`ю, як вчить Він любови, а розум – всіма знаннями, які доказують, що знання Бога й самого себе випереджують усі інші знання[…]. Ось що Тобі треба робити, дитино моя, ось що я хотіла би вкарбувати моїм благословенням, яке даю Тобі сьогодні[…]. Уся тремтіла від моєї любови, вся сяяла від безсмертного життя Христа у Твоїй душі, у Твоєму розумі, у твоєму серці. Хай вказує [тобі шлях] через пам’ять всього того, що я Тобі посилаю як побажання у році, коли кінчається твоє дитинство, яким починається Твоя юність».

З вдячністю і розумінням значення навчання матері у їхньому житті, Казимир Шептицький, вже як дорослий чоловік, напише: «Що більше вчитуюся у листи матері, то виразніше з її листів, писаних до нас, усвідомлюю собі, як ніколи, [що] вона не кормила нас тісним святенництвом і буркотливим дрібничковим моралізуванням, а, як завжди, вказувала на вершини й до них вела по незрушній скелі найголовніших, найпростіших і найважливіших засад християнства».

Матеріал написано на основі книг: д-р І. Матковський «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія»; Ян К. Шептицький «Отець Климентій Шептицький».

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею