До 151-ліття від Дня народження Климентія Шептицького відзняли відеоролик про історію Музею

Музей і Монастир – для чого ж дороги зійшлися? Кожній із цих інституцій, що сьогодні перебувають на спільній території, у різний час (а історія 20 століття була достатньо строкатою: дві світові війни, кілька окупацій, комуністичний режим, боротьба з націоналізмом та церквою, репресії) довелося виконувати роль протектора й промовтера української культурної спадщини. Тому розповідаючи про становлення і розвиток Музею, варто заглиблюватися в історично-духовний контекст, а говорячи про Монастир – згадувати тих, хто в дуже не прості часи таки зумів розвинути тему порятунку пам’яток матеріальної культури – власне за це вболівали і Шептицький, і Свєнціцький, і Драган, й інтеліґенція 40-х років (Ірина Вільде, Михайло Возняк, Філарет Колесса, Іван Крип’якевич), і наукові співробітники скансену – колишні й теперішні.

Львівський скансен: моменти історії

Історія розгорталася на пагорбах Кайзервальду: саме тут свого часу за сприяння братів Шептицьких розвинули свою діяльність монахи-студити – молилися, опікувалися сиротами, займалися господарськими справами. Згодом митрополит Андрей, прислухавшись до поради директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького, придбав для потреб монахів бойківську дерев’яну церкву зі с. Кривка. За свідченнями очевидців, з часу освячення церкви (1931 рік) Монастир стає духовним центром, де гуртується українська молодь й українські родини масово збираються на маївки і гаївки.

Таким чином, Монастир порятував церкву, яка згодом стала першим об’єктом Музею, а продуктивний тандем духовної особи і музейників дав добрий імпульс надважливій справі – підтримати національний дух львів’ян та зберегти для нащадків унікальні пам’ятки народної архітектури. На жаль, мало минути кілька десятків років, щоб цю ідею вдалося реалізувати.

Після війни Монастир було остаточно знищено. Церква з Кривки стала пусткою – дітлахів із навколишніх вулиць відганяв сторож, а старожилам час до часу здавалося, що десь із церкви лунає вечірня. «Кривка» не давала спокою львівській інтеліґенції та музейникам. Вони наполегливо писали листи до партійних функціонерів із проханням порятувати унікальну пам’ятку архітектури і заснувати на довколишній території музей просто неба. Таких листів було хоч і небагато, але достатньо для того, щоб бути звинуваченим у націоналізмі і загриміти в табори. Проте у науковців, мабуть, таки знайшлися достойні арґументи і в середині 60-х прийнято рішення про створення відділу народного будівництва при Музеї етнографії та народного промислу. Згодом відділ перетворено на окрему інституційну одиницю (1971 рік). І склалося так, що основна збірка народної архітектури Музею була сформована саме у радянський час – цей факт ще більше підсилює цінність і самої збірки, і неймовірний внесок музейників, які попри ідеологічні лещата все ж змогли зібрати найбільшу і найкращу колекцію архітектурних об’єктів на одній локації.

У радянський час Львівський скансен стає неформальним острівцем свободи – старожили ще пам’ятають про намолені місця, територію називають Шевченківським гаєм, а зібрані зразки народної архітектури і побуту на всі голоси промовляють про самобутність і багатство національної культури. І не випадково звідси, із Шевченківського гаю, на зорі незалежности ідуть потужні національні меседжі: товариство Лева започатковує гаївки, стає ініціатором вертепних дійств. На хвилі національного відродження до Музею приходять монахи. Із храму знову чути вечірню…

У 2016-му Музеєві присвоїли ім’я Климентія Шептицького. Музей сьогодні живе наповну. Щороку його відвідує понад 180 тисяч гостей, тут відбуваються сотні заходів і тисячі майстер-класів. Музей активно розвиває інфраструктуру – ще трохи і має з’явитися сучасний інформаційно-освітній центр, заплановано збудувати новий адмінкорпус для працівників.  

Отож дуже хочеться вірити, що дороги зійшлися, щоби втримати, а не зруйнувати українську культурну спадщину…

 Леся Гарасим, заступник директора Музею 

Дивитись також: