Життя і праця пастухів були досить складними, вимагали спеціальних знань, трудових навичок та значних фізичних зусиль. Кількість вівчарів визначалася розмірами отари та характером виконуваних робіт. Зазвичай на кожні 80-100 дійних овець наймали одного вівчаря.

Вівчарів очолював найбільш досвідчений пастух (“ватаг”, “ватажко”) віком від 40 до 50 років. У його обов’язки входило не лише керувати колективом пастухів, а й готувати всі необхідні житлові і господарські побудови, лікувати худобу і пасту­хів, давати поради при виготовленні молочних продуктів і т.д.

Пастівницький сезон в Українських Карпатах доволі тривалий. У середньому це 8-9 місяців, а за сприятливих погодних умов – 10 місяців. Починався він ранньою весною і продовжувався до пізньої осені. Найдовше випасали овець і кіз, часом і навіть взимку по лісах.

Вес­няний випас починався з появою перших трав і тривав до 6-го трав­ня (релігійного свята св. Юрія – “Юря”). Напевно, багато хто чув про так званий “полонинський хід” – весняний вигін худоби на полонину. Літній випас тривав з 6-го травня і до кінця серпня чи вересня. У середньогір’ ї та високогір’ї його починали в лісах і на лісових галявинах, а потім продовжували на полонинах. Осінній випас починався із закінченням сінокосів на схилових луках, початком збору врожаю з полів (серпень-вересень) і тривав до випадання снігів чи перших сильних заморозків.

Особливо старанно овець охороняли на полонинах. Отара при випасі охоронялась прак­тично з усіх боків. Якщо овець випасали у лісах, заростях та на лісових галявинах, то використовувались мідні дзвінки. Справжніми помічниками пастухів при випасанні і охороні худоби були і є карпатські вівчарські пси (“волох”, “волоський вівчарський пас”).

Підготовка овець до літньо­го випасу починалась з стриження, яке влаштовувалось на початку квітня, або після 6-го травня. Вдруге овець стригли в червні у місцях випасу. Ягнят звичайно стригли в червні, а вдруге – аж на­ступної весни. Закарпатські гуцули переважно овець стригли лише один раз у році – напередодні свята св.Петра і Павла (12 липня). Настрижену з однієї вівці вовну називали “руно”.

Отриману після стриження великими металевими ножицями вовну сортували по кольору та якості, парили окропом в дерев’яному цебрі 2-5 годин, потім перекладали в плетений кошик, в якому промивали її холодною водою і згодом просушували на огорожах, жердинах і драбинах. Висушену чисту вовну розскубували (“скубли”) руками, після чого розчісували (“чухрали”) на вертикальному гребені, відділяючи при цьому довгу вовну від короткої. Коротку вовну розчісували (“граблювали”) на спеціальних металевих щітках (“граблях”). Від густоти розміщенні гачків на щітці залежала якість розчісування вовни. Вовна була чи не найпоширенішим матеріалом для ткацтва у гірських віддалених селах.

За виданням: Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. – Ужгород, 1994.

Запрошуємо завітати до наших овечок у музейний зоокуток, а також зазирнути до давньої гуцульської стаї, де можна побачити як жили та працювали пастухи на полонині!