підготував: науковий співробітник сектору архітектури,

відділ етнографії

Босак Василь.

Свято Христового Воскресіння символізує перемогу життя над смертю. У ці святкові дні українці не лише збиралися у сімейному колі, а й згадували своїх померлих родичів, вшановуючи їхню пам’ять. Поминальна обрядовість на Великдень у різних етнографічних регіонах України має як спільні елементи, так і локальні особливості. У західноукраїнській церковно-обрядовій традиції післявеликодній тиждень називають «Провідним» або «Поминальним». Основним обрядом була панахида та обхід могил процесією вірян зі священиком. Спробуємо розглянути її локальні особливості у трьох історико-етнографічних регіонах, що представлені в експозиції Львівського скансену: Покутті, Гуцульщині, та Волині (зокрема локальними особливостями у її галицькій частині).

Як засвідчують матеріали з Покуття, відвідування цвинтаря у понеділок чи вівторок. Часто у сусідніх селах дні поминальних заходів могли відрізнятися, через наявність спільного пароха. На Снятинщині на могилах померлих родичів залишали святкові страви — порізану паску, ковбаску, яйця . Очевидно, що такий звичай походив із дохристиянських часів та уособлював духовне єднання з душами померлих. А освячена їжа символізувала турботу про предків. У частині західноукраїнських сіл суворо застерігали від залишення на могилах свяченої їжі, «щоб не вмирала молодь».

На Гуцульщині (мова йтиме про Верховинський район) також побутував звичай походу на цвинтар або у сам Великдень, або на третій день свят — у вівторок. Даний обряд зустрічається під назвами «проводи», «гробки», «грібки», «грибки», тощо. Зранку було прийнято наймати заупокійну Службу Божу, після якої на кладовище вирушала процесія на чолі зі священиком. Могили повинні бути прибрані (заквітчані зеленню, прикрашені рушниками), готові до освячення. У деяких місцевостях гуцули вкривали його і розставляли миски зі стравами. Також за душі померлих просили молитися знайомих, сусідів. Крім прохання про молитву, їх частували «за прости Біг», «за поману» пасками, солодощами.

Для тижня після Великодня на Волині крім вже згаданого терміну «Провідний» характерними були й локальні назви: «Світлий», «Світла седмиця». Особливістю Волині є поминальний четвер після Великодня, який називають «Навський Великдень». Назва походить від архаїчного «нав» — мрець, домовина. Серед трансформованих варіантів назви трапляється — «Намський», «Мамський», «Дамський», «Надський».

У галицькій частині Волині в наші дні згадки про «Навський Великдень» відсутні, хоча фіксувалися польськими етнографами ще наприкінці XIX ст. як «Ямський Великдень» чи «мертвий тиждень». Дослідник Ю. Пуківський припускає, що звичай Навського Великодня колись охоплював увесь ареал Волині. Його зникнення у південній частині регіону, зумовлене діяльністю греко-католицького духовенства, яке прагнуло викорінити дохристиянські обрядові елементи.

На Навський Великдень волиняни за звичаєм відвідували цвинтар, тож до цього дня могили рідних мали бути належним чином впорядковані. У деяких східних місцевостях регіону (наприклад, Острозький район) прибирання відбувалося безпосередньо у сам святковий четвер. Також у деяких волинських селах побутував звичай принесення на могилу освячених харчів. За народними віруваннями Волині та Полісся у цей день слід було уникати важкої роботи, «щоб не зачепити покійника». Також перестерігалися виходити з хати у темну пору доби.

Використана література:

1. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
2. Пуківський Ю. Навський Великдень – «Свято мерців»: традиційні звичаї та обряди (за матеріалами історико-етнографічної Волині). Народознавчі зошити. 2014. № 2 (116). С. 264–269.
3. Таран О. Поминальна обрядовість гуцулів: традиції та сучасність (за матеріалами Верховинського району Івано-Франківської області). Народна творчість та етнологія. 2014. № 3. С. 74–78.