Заключним етапом Великодніх свят є наступна після Свята Воскресіння Христового неділя, яку називають Провідною. Назва пов’язана з давніми вірування про перебування душ померлих серед живих в цей святковий період. Згідно з уявленнями, які побутували на всій території України, душі предків в один з днів великоднього тижня (Чистийчетвер, Великодня субота, День Христового Воскресіння, Четвер на Світлому тижні) повертаються на землю і гостюють до наступної неділі. Тож здавна українці намагалися гідно зустріти покійних родичів, а потім належно їх провести у засвіти. Відповідно весь великодній тиждень просякнутий поминальними звичаями, пов’язаними з вшануванням, задобренням та частуванням гостей з потойбіччя. В народних переконаннях, померлі впливали на долю, достаток, здоров’я живих, тож українці строго дотримувалисявсіх приписів, аби їхні померлі родичі були задоволені. В деяких місцевостях не лише неділю, ай цілий тиждень називали «провідним», «задушним», «поминальним».

В різних етнографічних районах України існували й інші назви Провідної неділі – «Гробки», «Радовниця», «Діди», «Могилки». До Проводів ретельно готувалися: напередодні прибирали могили, прикрашали надмогильні хрести та пам’ятники квітами, вінками, а на теренах Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини, Волині – вишитими рушниками, «шоб було видно, шо то їхнє (померлих) свєто». Гуцули вірили, що на Провідну неділю духи йдуть до церкви. Весь тиждень українцідотримувалися заборон, аби не розгнівати покійних предків: остерігалися білити хати, шити, прати одяг, рубати дрова, підмащувати долівку глиною, обробляти ґрунт, споруджувати загорожі. Гуцули на провідному тижні старались не сіяти льон і коноплі, оскільки вірили, що виткане з них полотно обов’язково покриє чиюсь труну.

На Проводи традиційно відбувалися загальногромадські поминки. Традиційно влаштовували заупокійні панахиди безпосередньо на кладовищі з освяченням могил. Згідно зхристиянською традицією, після відправи священик роздавав людям шматочок спеціально випеченої прісної паски, яка знаходилася в церкві від Великодня до Провід, – «аркуш», «артос». Його зберігали й використовували у різних випадках, брали з собою в дорогу для оберегу від небезпек та злих сил, давали з’їсти людям та домашнім тваринам у випадку недуги, клали його в труну небіжчику(Богородчанщина).

Після освячення могил українці клали на могиликоржі, паски, крашанки тощо, жертвували продукти дітям, жебракам, старцям аби ті помолилися за упокій душі померлих близьких. В деяких селах всі продукти віддавали після панахиди священику або ж залишали їх на могилах. Як стверджували покутяни,продукти «клали на гріб для тих, хто там лежав, [щоб] відвідали свяченого» (с. Далешево поблизу Городенки Івано-Франківської обл). За іншими гадками, страви призначалися для пташок, щоб вони «спом’янули померлих». В цих переконаннях проявляються давні повір’я про те, що душі померлих можуть являтися живим в образі птахів.

В багатьох місцевостях України (Полісся, Наддніпрянщини, Волині, Східного Поділля, Слобожанщини) раніше влаштовували колективні трапези на могилах. В ХІХ – на початку ХХ століття кожна сім’я збиралася біля могили родича, застеляли її скатертиною, викладали страви з напоями та частувалися ними. В минулому нерідко готували на кладовищі й поминальну кашу (коливо, канун) та хліб (книш). На теренах Полісся та Волині звичайпоминальних обідів на кладовищі побутує й досі, однак значно рідше. Тут в післявоєнний період місцем поминальних трапез стала вільна від могил територія кладовища, на якій почали споруджувати лави та столи спеціально для таких дійств. В окремих селах Галичини, Західного Поділля звичаю колективних обідів на кладовищі не знали, поминаючи померлих за родинним столом вдома.Дослідники пов’язують таку відмінність й з конфесійною приналежністю місцевого населення, адже для греко-католицької традиції трапези на цвинтарях не властиві. 

Попри це збереглися відомості про обіди на могилах в гуцульських селах ще вкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Згідно з записами В. Шухевича, у багатьох гуцульських селах на Провідну неділю на могили родичів у цей день зносили залишки великодніх страв і розставляли їх на застелених скатертинами могилах. До таких «столів» запрошували одні одних. Як свідчать сучасні етнографічні матеріали, про побутування звичаю частування на кладовищі в минулому пам’ятаютьстарожили на Бойківщині (с. Орів поблизу м. Сколе).

Поминальна трапеза на цвинтарі у Провідну неділю (с. Морозівка Хмільницького р-ну Вінницької обл.,квітень 1997 р.)

Неділя після Великодня досі є найважливішою поминальною датою в році для більшості українців, які відвідують в цей день могили родичів. Деньпоминання предків не завжди припадає на наступну неділю, інколи – на сам Великдень, другий чи третій день Великодніх свят. У багатьох селах звичаїчастувати покійників побутують і тепер. Однак в сучасну пору на могили кладуть, окрім паски та крашанок, цукерки, печиво, фрукти. Поминальні обіди влаштовують переважно вдома. За ініціативи духівників, які негативно ставляться до звичаю колективних обідів на кладовищі, цей звичай в багатьох місцевостях відійшов в минуле.

Отже, Провідна неділя в українській традиції найбільше пов’язана з темою вшанування померлих родичів, яких, як здавна вірили в народі, після великодніх святкувань варто гідно «провести» назад у засвіти.

Публікацію підготувала Анастасія Кривенко, зав. відділом етнографії

1. Кутельмах К. Поминальні мотиви в календарній обрядовості поліщуків. Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Львів, 1997. Вип. 1: Київське Полісся. 1994. С. 188.

2. Кутельмах К.М. Календарна обрядовість. Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1987. С. 297.

3. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття (на матеріалах із Городенківського та Снятинського р-нів). Народознавчі зошити. № 1 (133), 2017. С. 241. 

4. Онищук А. Народний календар. Звичаї й вірування, прив’язані до поодиноких днів у році, записав у 1907— 10 р. в Зеленици Надвірнянського пов. Матеріали до української етнології. Львів, 1912. Т. ХV. С.41.

5. Шухевич В. Гуцульщина. Т.4. С. 241-242.