Зразок сторінки

Максим Мазурака
науковий співробітник відділу етнографії

Ковальство було поширеним промислом на всій території України. Металеві вироби ковалі виконували на замовлення селян, а також продавали на ярмарках. На Гуцульщині ковальські центри були в містечках Косові, Путилі, Верховині, Ворохті та всіх великих селах — Річка, Космач (Косівського району), Красноїлів (Верховинського району) та ін.

Слюсарні та ковальські вироби виготовляли місцеві ковалі, а також мандрівні цигани. Кузні, як правило, будували край села, біля шляху, що диктувалося як протипожежними заходами, так і їх функціональним призначенням. Дуже часто подорожні повертали до кузні підкувати коней, чи «набити» (натяг-і нути) обруч на колесо до воза: «…на своєму обійстю край дороги заклав кузню, саме серед нашої невеликої слободи, на досить високім сугорбі, віддалік села…» (Яків Франко в с. Нагуєвичах, що на Львівщині). У випадках, коли таке розміщення було невигідним, кузню будували в селі, але подалі від житлових та інших господарських споруд — на вигоні, городі, в долині, на пагорбі. Гуцули будували свої кузніу власних дворах.

Сільський коваль займався ремеслом переважно у вільний від польових робіт час. І. Франко згадує, що «робота у кузні йшла щонайбільше взимку, влітку були лише два короткі сезони: плуговий та серповий; поза тим батько відмикав кузню влітку хіба тоді, коли хтось нагодився з якоюсь більшою та пильною роботою». У тих місцях, де в коваля роботи було багато (у великих селах, промислових районах) і велася вона майже цілорічно, замовник, як правило, за виготовлений плуг, сокиру, налагоджений віз тощо зобов’язувався відпрацювати на його полі.

Особливістю ковальського ремесла є колективна організація праці, що диктується технологією виробництва. Робота з залізом, розігрітим у ковальському горні, вимагала швидкого темпу його кування, що досягалося завдяки праці щонайменше двох людей — майстра і помічника. Майстер невеликим молотом-ручником, а молотобоєць великим молотом-кувалдою спритно били по тих місцях, які треба було з’єднати чи розклепати. Найчастіше в ролі помічників-молотобійців виступали учні, які одночасно з вивченням справи виконували різноманітну роботу: розпалювали вогонь у горні, приводили в рух ковальський міх, підтримували порядок у кузні. Досить часто ковалеві допомагали селяни, які сходилися до кузні, щоб полагодити якусь річ або обмінятися новинами.

Крім підмайстрів та замовників, ковалеві часто допомагали сини, які прагнули перейняти батькове ремесло, а також дружини. Епізодично жінки допомагали своїм чоловікам-ковалям під час роботи з великогабаритними предметами, роздмухуванні ковальського міха, натягуванні обруча на колесо, назубрюванні серпів тощо. Так, у с. Яблунівці, що коло Бучача на Тернопільщині, добрі серпи, які славилися на всю околицю, виготовляв разом зі своєю дружиною Ф. Франківець. Були випадки, коли після смерті чоловіка промисел продовжувала його дружина, використовуючи здебільшого найману робочу силу.

У лісистих районах України, тобто на Прикарпатті і Закарпатті, в Карпатах і на Поліссі кузні будували з дерева (смереки чи бука), переважно зрубної, рідше стовпової або каркасної конструкції. Як зазначає І. Франко, «ця невеличка кузня була побудована з дерева, як будували на Бойківщині і взагалі в Карпатах, тобто там, де дерево було найдоступнішим будівельним матеріалом». В районах, де було багато каменю, будували кам’яні кузні або ж на кам’яному фундаменті. Так, наприклад, в с. Новосільці на Тернопільщині вимуровано 4 таких кузні. В дуже бідних селах на Україні зустрічалися кузні-півземлянки. Були й такі ковалі, які зовсім не мали кузні (коваль із с. Мало-Половецького на літо влаштовував кузню під вербою). Водночас заможні ковалі будували цегляні або кам’яні кузні, а дерев’яні зводили на цегляних або кам’яних фундаментах, покриваючи їх черепицею або бляхою.

У переважній більшості двосхилі дахи кузень покривали гонтами («гонт», «дранка», «драниця», «тес»). Піддашшя, яке виступало з чільної сторони над входом (від 1,25–1,60 до 2 м), давало можливість проводити ковальські роботи (підковувати коней, ремонтувати вози, сани тощо) в негоду. Під ним переважно стояло точильне колесо, зберігалися принесені на ремонт сільськогосподарські знаряддя.

У великих кузнях, таких як у с. Красноїлів (Гуцульщина), с. Боржавське Виноградівського району на Закарпатті та Плугове на Поділлі, були підсобні приміщення з окремим входом, де могли зберігатися сани, вози, брички тощо. У с. Боржавське поряд із кузнею, в якій працювали ковалі, знаходилася майстерня з виготовлення коліс (колісарська).

До кузні вели одно- або двостулкові широкі двері, які, як правило, відчинялися назовні. Невеликі вікна розміщувалися в одній із поздовжніх стін; часто вікном служив квадратний отвір, вирізаний у стіні на ширину колоди. Нерідко траплялися кузні зовсім без вікон, до яких світло проникало лише через двері, що під час роботи завжди були відчинені.

Розміри кузні залежали від рівня організації виробництва. У невеликих селах, віддалених від рудень, промислових центрів і шляхів сполучення, де залізо було дефіцитним і значно дорожчим, ковальські роботи проводилися в невеликих за розмірами (3×4, 2×3,4, 5,5×6 м) однокамерних кузнях. У більших селах це, як правило, були двокамерні будівлі (6×8, 6×10, 6×12 м). В одному приміщенні знаходилася власне кузня, а друге служило для зберігання принесеного на ремонт інвентарю або столярною майстернею, де виготовляли колеса для возів, бричок, скрині тощо. Великі, здебільшого муровані з каменю або цегли кузні будували при руднях. У них виготовляли лемеші, плуги, ланцюги, цвяхи для забезпечення потреб місцевого ринку.

У невеликих кузнях ковальський міх приводився в рух вручну або за допомогою ніг учнем коваля, замовником чи самим майстром. У більших кузнях-гамарнях, розміщених неподалік річок, міх приводився в дію за допомогою водяного млинового колеса. На початку XXст. для подачі кисню в горно широко застосовували механічні вентилятори.

Обладнання кузень було традиційним і відрізнялося лише кількістю та різноманітністю інструментів, а також розмірами ковальського верстата. Найголовнішими і найнеобхіднішими елементами ковальського верстата є горн, ковальський міх, ковадло і кувалда.

Ковальський горн влаштовували найчастіше неподалік від однієї з поздовжніх або торцевої стін. Його мурували з плоского каменю-пісковика, цегли-сирцю на глиняному або вапняному розчині, а також з випаленої цегли. Рідше будували горни на дерев’яному каркасі, обкладеному товстим шаром глини, яка при високій температурі (1200–1500 °C), спікаючись, утворювала надійну оболонку. У примітивних бідніших кузнях горн часто становив собою дерев’яну скриньку, наповнену піском і землею. Як правило, висота печі сягала 80 см. При такій висоті було зручно вигортати шлак, накладати вугілля, класти в горн і виймати розігрітий метал. З лівої сторони лежанки печі викладали стінку з отвором для сопла на рівні заглибленої в лежанці ямки для вогнища. У великих кузнях, де працювало кілька майстрів і випускалося багато серійної продукції, могло бути два-три горни.

Важливим елементом ковальського верстата є міх. Ковальський міх, який служив для нагнітання повітря в горно, найчастіше розташовували зліва (зі сторони вигнутої стінки лежанки) на рівні отвору для сопла або підвішували на дерев’яних стовпах вище горна. Іноді міхи знаходилися за горном або, за браком місця в кузні, — на піддашші.

Міх складається зі шкіряного, найчастіше грушеподібного в плані мішка, зверху і знизу оббитого дерев’яними рейками. У нижній дерев’яній рамі зроблено два отвори з клапанами для забирання повітря. Такі ж отвори є всередині міха (кожний міх має подвійне дно). Шили міхи з невиправленої кінської або волової шкіри, кілька разів просоченої конопляною або лляною олією. Після цього шкіра набувала міцності й еластичності і ставала придатною для виготовлення міха, який постійно перебував у русі. Іноді міхи шили самі ковалі, але найчастіше їх купували на базарі. Є підстави вважати, що в Галичину та інші райони міхи привозили з Поділля, де були майстри, які спеціально займалися їх виготовленням, а також з Чехії, Польщі, Німеччини та Угорщини. Ковальський міх у вужчій його частині закінчується залізним (рідше керамічним) соплом, через яке повітря подається в горн. Міх приводиться в рух за допомогою дерев’яної палиці, повернутої для зручності користування в бік горна, або за допомогою млинового колеса.

Недалеко від горна, здебільшого посеред кузні, стояло ковадло, вмонтоване для зменшення вібрації під час ударів молота в дерев’яну колоду. У віддалених селах ще наприкінці XIXст. були поширені звичайні ковадла з прямокутною робочою частиною. Однак уже з середини XIX ст., із розширенням зовнішнього ринку, на Україні поширюються ковадла фабричного виробництва, які надходили з Німеччини та інших західноєвропейських країн, а також із Росії. Це ковадла англійського типу («англійські») — з одним круглим рогом, на якому було зручно згинати заготовки в розігрітому стані; французького типу (їх ще називали «рогачами») — з двома протилежними рогами, один з яких мав конусоподібну форму, а другий — форму розрізаної чотиригранної піраміди. Побутували також ковадла німецького типу з прямокутною робочою частиною. Таке ковадло не було універсальним, тому для виконання більш тонких робіт поруч міг бути вмонтований «рогач» або шперак. Залежно від потужності кузні в ній могло бути два, а то й три різних за формою і розмірами ковадла. Їх вага залежала від виду виконуваних робіт і становила від 40 до 250 кг. Для складних робіт, пов’язаних з профілюванням виробів чи рубанням заліза, використовували ковадла з отворами, в які вставляли спеціальні зубила.

Крім того, необхідними інструментами в кожній кузні були: молот (кувалда), молоток-ручник, зубило (яким рубали розпечене залізо; формою воно нагадувало молоток з гострим вістрям), молоток-пробійник з круглими і квадратними закінченнями вістря (за допомогою яких пробивали отвори в розігрітому металі) та кліщі.

У доброго майстра-коваля було до 15–20 видів кліщів: з плоскими, кривими, півкруглими, однією плоскою і другою півкруглою губками. Розміри і форма губок диктувалися розмірами і формою кованого виробу та характером його обробки. Для кування окремих частин плуга, сокири тощо використовували великі (до 50 см) кліщі з S-подібною формою губок. Кліщами із звернутими в одну сторону губками тримали деталі з вертикальною площиною захвату, а з прямими плоскими губками — з горизонтальною. Для надійності захвату ручки кліщів фіксували за допомогою овального залізного кільця.

У кузнях, де коваль займався художньою обробкою виробів (виготовляв загорожі, хрести тощо), крім названих інструментів були молоти-гладилки, шпераки, вставки-обхвати, молотки для витягування тощо. Слід відзначити, що названі інструменти в переважній більшості виготовлялися власноруч і як найдорожчий скарб переходили у спадок від батька до сина.

Як правило, сільський коваль був одночасно й слюсарем, і бляхарем, і конструктором механічних приводів. Тому майже в кожній кузні тримали слюсарні інструменти, такі як лещата («тиски», «шрубстаки»), прикручені до робочого стола, свердла, зубила без дерев’яних ручок, зубила-пуансони з фігурними закінченнями, розвідні і одноцільні плашки («льорки», «штайдизи») різних діаметрів для нарізання зовнішньої різьби, мечики для нарізання внутрішньої різьби, напильники, ковальські і ручні ножиці.

У кузнях, як правило, використовувалося деревне вугілля, яке, на відміну від кам’яного, горіло рівномірно («вільно») і не перепалювало металу. Часто ковалі заготовляли його самі. Однак, незважаючи на те, що з розвитком шляхів сполучення і поширенням дешевого кам’яного вугілля вуглевипалювальний промисел поступово занепадав, наприкінці XIXст. ще існувала важка професія вугляра.

Обладнання кузні та ковальський інструмент, як і техніка ручного кування, з часу свого виникнення змінилися досить мало. В основі ковальського ремесла завжди лежала ручна праця, тому воно вирізняється особливою стійкістю технологічних процесів. І хоча в XVIII–XIX ст., а особливо наприкінці XX ст., окремі процеси все більше механізувалися (водяний привід для міхів і молотів, вентилятори для нагнітання повітря в горн, механічні свердла тощо), це не приводило до зміни старої технології в цілому, а лише до заміни важкої фізичної праці механічною.

З металу місцевого виробництва та привезеного ковалі виготовляли знаряддя праці: лопати, мотики, плуги, рала, серпи, коси, сокири, долота, «раки» під підошви для ходіння в ожеледь, підкови для коней, окуття возів, саней, ості для ловлі риби, крім того, виконували слюсарні роботи.

Найважливішою роботою коваля було кування металу. І те, з якою спритністю він поводиться з розпеченим залізом, свідчить не тільки про його досвід і майстерність, а й про природжений хист. Недаремно в народі говорили: «Добрим ковалем треба народитися».

За кольором розігрітого заліза майстер визначав його якість (пружність, твердість, крихкість), тобто пластичні можливості в процесі термічної і хімічної обробки, а також технічні характеристики під час експлуатації виробу.

Однією з найдосконаліших технологічних операцій було ковальське зварювання. Зварювання в ковальському горні (на Бойківщині) за допомогою рідкої глини дуже точно відтворює І. Франко в «Споминах» про батька: «Місце, де оба кінці штаби (сокири. — С. Б.) сходилися разом і де мало повстати лезо, було геть обліплене рідко розведеною глиною — се мало причинитися до зварення заліза. Покладену в огонь сокиру батько старанно, як дитину, покривав горючим, а потім іще свіжим углем, а те вугілля скроплював іще водою, в якій також була рідко розведена глина — се на те, щоб давало ліпший «гиц» (високу температуру. — С. Б.)».

Місце стику двох кінців майбутнього обруча на колесо відчищають напильником від іржі, щоб не роз’їхалось у вогні, ставлять на заклепку, обліплюють глиною і занурюють у горно. Глина захищає місце зварювання від попадання хімічних домішок, особливо якщо воно проводиться в кам’яному вугіллі. Коли з вогнища починають сипатися білі іскри і на зварюваній поверхні з’являються краплини роси (залізо «потіє», «пітніє»), його виймають, кладуть на ковадло і ударами молота з’єднують кінці, зварюючи обруч.

Зварювання дрібних частин невеликих предметів, наприклад, грифа до підкови, здійснювали за допомогою сухої глини, посипаючи нею місце з’єднання. Спосіб ковальського зварювання за допомогою глини (її з’єднання з окалиною створює плівку і захищає зварювану поверхню від наступного окислення) був відомий ще майстрам Київської Русі. Часто для зварювання в ковальському горні застосовували пісок. При високій температурі і під сильними ударами кувалди велика кількість кремнієвої кислоти, вступаючи в реакцію з окисами заліза, перетворюється в рідину, яка проникає на поверхню виробу. В результаті обидва кінці, перед тим акуратно відчищені, добре зварюються.

Великого ковальського досвіду потребувало зварювання стальної і залізної частин виробу, оскільки температура плавлення і охолодження сталі й заліза різна.

Відповідальним моментом у ковальській практиці вважається загартування виробу для того, щоб надати його робочій частині високої твердості й пружності. Процес загартування полягає в повільному і рівномірному нагріванні заліза до потрібної температури та швидкому його охолодженні. Метод загартування заліза у воді та олії здавна відомий на Україні.

Для того, щоб після гартування, наприклад, вістря сокири стало міцним і в той же час пружним, не щербилося, необхідно було правильно визначити температуру нагрівання заліза. І хоча кожний коваль знає, що «найвластивішим кольором, який сокира повинна мати при гартуванні, є бурий», але вміння визначити температуру металу за відтінком згаданого кольору набувається протягом довгого часу. Колір розігрітого заліза залежав від того, який хімічний елемент переважав у його складі. Багато ковалів стверджують, що для загартування залізо необхідно розігрівати до червоного кольору.

При гартуванні серпа важливо було знати, з якого металу він зроблений — із заліза чи зі сталі. Залізний серп занурювали в воду і охолоджували за один раз. Серп із сталі також іноді гартували цим способом, але для того, щоб він «не кинувся», тобто не скривився або не тріснув, опускали його у воду (на мить) кілька разів. Частіше для гартування сталевих серпів використовували олію, а пізніше — машинне масло.

З метою зміцнення робочих частин інструментів чи знарядь праці широко використовувалася техніка цементації (навуглецювання, насталювання) у ковальському горні. Насталювали, як правило, спрацьовані «повизубрювані» сокири, сікачі, коси, мотики тощо.

Ковалі також часто застосовували техніку холодної обробки металу. Кування заліза в холодному стані залежно від місцевості називали «клепанням» (с. Плугове на Львівщині), «кленцанням» (на Бойківщині, Гуцульщині), «плесканням» (на Поліссі). До клепання зверталися в нагальній потребі, зокрема в дорозі, якщо поблизу не було кузні. Вироби, виготовлені таким способом, не відзначалися високою якістю і швидко виходили з ладу. Після загартування робочі частини знарядь та інструментів вирівнювали, як правило, напильником і заточували (гострили) на точилі.

На Гуцульщині була техніка лиття («сиплення»). Для відливання виробів з кольорових металів виготовляли з глини, змішаної з піском, ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Відлиту річ виймали, розбиваючи форму. Плавлення відбувалося у домашній печі або невеликому, спеціально обладнаному горні.

Накладні деталі, якими ковалі доповнювали ковані художні вироби, вирізалися з бляхи або тонкого листового заліза. Для їх декорування майстри використовували різання, рубання, насічку, пробивку отворів, згинання, рідше —карбування. Візерунки вони насікали звичайним зубилом (без дерев’яної ручки) або молотками-пуансонами з робочим закінченням у формі півкулі, кола, півкола чи розети.

Виходячи з пластичних і технологічних можливостей бляхи, ковалі створювали орнаментальні композиції з простих елементів, таких як риски, довгі прямі і хвилясті лінії, крапки, наскрізні отвори, кола, півкола тощо. За допомогою цих простих елементів вони досягали неповторної краси геометричних і стилізованих орнаментів, прикрашаючи ними предмети побуту, інструменти, металеві частини возів, культові вироби тощо.

Виробництво місцевими майстрами кованих предметів стримувалося великою кількістю значно дешевших товарів з великих заводів Австрії, Росії, Польщі та Чехословаччини. З Австрії в основному надходили удосконалені ремісничі інструменти. На українських металообробних підприємствах до середини XIX ст. через низьку якість місцевого заліза не виготовлялися такі знаряддя праці, як коси та серпи. У Галичину і на Буковину вони надходили з Австрії, а на Східну Україну — з австрійських і російських заводів, частково з Литви.

Чому Гай Шевченківський? Яка хата в музеї найдавніша і чим відрізняються помешкання бойків від покутян? Як виглядав побут українців століття тому і чим були зумовлені архітектурні рішення, які сьогодні викликають у нас здивування?

Щосуботи ми збиратимемо всіх охочих, щоб прогулятися улюбленими стежками скансену, відкрити нові деталі з історій давніх садиб і разом із гідесою музею дізнатися більше про місця, повз які ви проходили не раз, або ж познайомитися з нашим Гаєм уперше.

Коли: щосуботи о 15:00
Вартість:
Для дорослих: 200 грн + вхідний квиток до музею (100 грн та 200 грн)
Для школярів та дошкільнят: за вартістю вхідного квитка. Лише у супроводі дорослих.

Як долучитися: Збір групи біля каси музею (всередині інформаційно-освітнього центру). Попередня реєстрація не потрібна, участь оплачується на касі.

Зверніть увагу: у дні проведення великих подій у музеї екскурсії не проводяться.

Актуальну інформацію уточнюйте за номером: +38068525 91 85

А якщо ви хочете замовити екскурсію для організованої групи в інші дні та години — телефонуйте за номером +380685259185

Що відбуватиметься в Гаю весною 2026 року?

Календар подій:

21.06
Свято музики в у Львові

24.06
Благодійний концерт Галицького академічного камерного хору

27-28.09
Ярмарок на Івана в Гаю

12.08
День молоді в Гаю

24.08
День Незалежності в Гаю

Усі події ще будуть анонсовані окремо, стежте за сторінками Львівського скансену у соцмережах.

Для когось літо – пора відпусток чи канікул, але в музеї навчання і робота в самому розпалі!

Вчора у нас в музеї розпочався тижневий практичний семінар з теслярства, де наші будівельники-реставратори, архітектор та науковці поглиблюють знання та відточують навички з реставрації, відновлення дерев’яних споруд. Лектор, наш товариш і колега Cezary Romanowski – досвідчений тесля, реставратор з Польщі, що спеціалізується на відновленню історичних будівель.

Відпрацювання теслярський технік відбувається безпосередньо на одному з музейних об’єктів – хаті зі села Сілець, який невдовзі доповнить експозицію регіону Львівщина та займе своє місце в музейному маршруті.

Дякуємо Vintage Boutique Hotel за організаційну допомогу з поселенням нашого гостя!)

Важливо, що семінар розпочинає підготовку до творення на базі музею Центру реставрації дерев’яної архітектури, який не лише займатиметься реставрацією чи консервацією історичних будівель, але й навчатиме теслярства та роботі з деревиною широке коло зацікавлених – як спеціалістів, так і початківців.

Максим Мазурака
науковий співробітник відділу етнографії

У Карпатах майстрів будівельників у давнину дуже поважали, бо їхня робота була складною й вимагала великої майстерності. Проте люди ставилися до них не тільки з повагою, а й з острахом. Будівельника вважали «непростою» людиною — тим, хто нібито має зв’язок із надприродними силами і знає таємні речі. Такі уявлення походять із давніх часів, коли хати будували за звичаями, що мали символічний і магічний зміст.

З початком перших робіт майстер мусив виконувати певні ритуальні дії. Однією з таких дій було «зав’язування вуглів» — яке вважалося моментом, коли майстер ніби торкається межі котра, може впливати на долю родини яка буде проживати в майбутній хаті. Люди вірили, що саме в цю мить він може накликати на себе небезпеку або потривожити потойбічні чи демонічні сили. Щоб уберегтися, майстер повинен був «знати від себе», тобто мати особливі знання й магічні вміння. Якщо він цього не мав, то, за повір’ям, такий майстер був не годящим. У Карпатах до сьогодні збереглося багато переказів про таких «знаючих» майстрів. Наприклад, розповідали, що тяжко хворому майстру не можна подавати руку, бо він може «передати зло» іншій людині. Або ж на Бойківщині майстер міг зробити «зарубку» на смерть. Тобто, будівничий міг вдарити сокирою чи по якій балці чи частині зрубу і «зарубати» наприклад, на смерть когось з родини, яка буде мешкати в майбутній хаті. Також при закладинах хати на Гуцульщині, майстер при зав’язуванні підвалин міг взяти першу тріску, яка відлетіла, під час того як він тесав. Тоді майстер будівельник зберігав її в себе, в більшості до моменту розрахунку з ним. Якщо господарі розраховувались вчасно і згідно попередніх домовленостей, то майстер тріску повертав, якщо ж майстра обдурили, не добре з ним повелися, не вчасно розрахувались, або ж дали замало грошей, то будівельник міг закинути цю тріску в вир на воді-крутіж і промовити 9 разів «Отче наш». Тоді за уявленнями українців в цій хаті буде так «крутити» як в тому крутіжі.

Майстрам також приписували чарівні здібності в побутових ситуаціях. Є розповідь з Волині, як майстер на весіллі нібито «приморозив» до печі п’яного бешкетника, щоб той не заважав гостям. Часом самі майстри користувалися цими віруваннями — жартували або отримували з них користь: на Гуцульщині казали, наприклад, що перед будівництвом треба різати свиню, аби їх добре нагодували. У народних історіях часто згадували й змагання між майстрами — хто сильніший у своїх уміннях. На Бойківщині розповідали, що один майстер міг навіть зупинити чужих коней на дорозі, щоб показати свою перевагу. Такі оповіді з Карпат та Волині допомагають зрозуміти давні народні вірування, будівельні звичаї та уявлення про надприродні сили, які зберігалися серед людей довгий час.

Друзі, підбирайте торби і тайстри, бо ми вже готуємося до головної музейної події літа — Ярмарку на Івана в Гаю! Традиційно будуть музики, лекторій, майстеркласи і, звичайно ж, крам. Тож шукаємо майстрів, які наповнять нашу галявину крафтовими виробами.

❓Кого ми шукаємо?
Майстрів, які займаються традиційними ремеслами та народним мистецтвом. Творців, що у своїй роботі надихаються місцевими народними традиціями. Ми цінуємо знання та техніки народного мистецтва, що передаються з покоління у покоління в незмінному вигляді, а також творчі інтерпретації традицій.

❓Які галузі традиційних ремесел та народного мистецтва ми хочемо представити?
Гончарство та кераміка, вишивка, скульптура, живопис, плетіння, виготовлення народних іграшок, обрядове та декоративно-ужиткове мистецтво, ткацтво, ковальство, соломоплетіння тощо.

❓Як взяти участь у ярмарку?
Заповнити реєстраційну форму до 20 травня включно за посиланням: https://forms.gle/zje6WYvZAbpXUkq26

❗️Детальні умови участі та вартість вказані у реєстраційній формі.

❓Як дізнатися про підтвердження участі?
Рішення про підтвердження або відмову в участі прийде після 26 травня на електронну пошту (вказану в реєстрації).

❓Хто ухвалює рішення про погодження участі у ярмарку?
Організаційний комітет ярмарку (етнологи та фахівці в галузі народного мистецтва).
За деталями пишіть на електронну скриньку museumlviv@gmail.com або нам у приватні повідомлення.

Уляна Трач
науковий співробітник відділу етнографії

1 травня Українська Греко-Католицька Церква згадує пам’ять блаженного священномученика Климентія Шептицького. Саме цього дня перестало битися серце великого Праведника, який бувши графом, авторитетною і впливовою людиною у суспільстві, відмовився від світського становища заради служіння Христові і Його Церкві, яку Радянська влада намагалася ліквідувати, знищуючи духовенство і вірних. Блаженний Климентій Шептицький розділив долю усього єпископату УГКЦ. У 1947 р. його арештували і засудили до 8 років ув’язнення, яке він відбував у Володимирському централі в росії, де й помер 1 травня 1951 р. як мученик за віру.

Хочемо нашим читачам процитувати невеличкий фрагмент збереженої розповіді самого Климентія Шептицького про своє ув’язнення і нелюдське ставлення до нього слідчих.

«Я перейшов правдиве пекло, мусів просиджувати на брудній каммінній підлозі. Знущанню не було кінця. Мені закидали, немовби зрадив Церкву та продався Римові й стався ворогом українського народу. Вимагали признати православіє. Жадали уявнити антирадянську організацію, до котрої я належу. Коли жадання не скуткували, поставили умову, що наколи я зречуся ворожої діяльності й проголошу свою відданість московському патріярхові, тоді позискаю свободу й велике признання й стану Митрополитом Західної України. Слідство тягнулося дуже довго, мабуть, понад півтора року. Мені завжди снився апостол віри Йосафат, благословляючи мене, він молився. Я щоденно поднесь молюся до нього, а це щораз більше утверджує мене у вірі, тому страждання мої далеко відбігають від мене, бо ж духово чую, що не гідний я їх великого значення; це ж шлях Христа, а я, я малий, негідний Тобі й не можу долучити себе до Його божественного терпіння!

В часі слідства мене часто били, обзиваючи притім продажною шкурою, зрадником, покриваючи матірньою лайкою. Падаючи на коліна, я благав Господа, щоб простив їм. Вони залишали мене на кілька днів, це ставало знаменням Господнім, Його рука спочивала на мені».

А далі продовжував:

«Господь наставив мене бути слугою українського народу і його Святої Церкви. Блаженним є той, хто перетерпів до кінця!»

Архимандрит Климентій Шептицький перетерпів до кінця, аж до мученицької смерті за український народ і єдність Церкви. Тому гідно визнається Церквою блаженним і священномучеником Католицької Церкви.

Цитований текст: Розповідь архимандрита Климентія Шептицького// Мартирологія українських церков у чотирьох томах. – Том. ІІ. – Українська Католицька Церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – упор. Зінкевич О. і о. Лончина Т. – Торонто-Балтимор, 1985.

Документація, консервація та комунікація

Історична дерев’яна архітектура та артефакти з дерева є важливою частиною спільної культурної спадщини багатьох європейських країн. Війна росії проти України з особливою гостротою показала вразливість цієї спадщини. Саме це стало поштовхом до проведення воркшопу, присвяченого науковим і практичним підходам до документування, збереження та популяризації цього культурного надбання.

Захід є результатом міжнародної співпраці між Інститутом історії мистецтва Кельнського університету (Німеччина), Музеєм народної культури в Колбушовій (Польща), Музеєм народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького (Україна), організацією Ukraine Art Aid Center e.V. (Берлін), а також Національним інститутом польської культурної спадщини за кордоном – Polonika. Воркшоп відбудеться 17-24 квітня 2026 року в Музеї народної культури в Кольбушовій.

У межах чотирьох тематичних майстерень – цифрові технології документування історичних будівель, теслярські техніки реставрації історичних об’єктів, аналіз і оцінка стану дерев’яних пам’яток, музейна та цифрова презентація історичної дерев’яної архітектури – експерти з України, Польщі та Німеччини представлять сучасні наукові й практичні підходи. Вони будуть обговорені та відпрацьовані в межах практичних занять. Захід має на меті безпосередню підтримку у подоланні викликів, з якими стикаються музеї та сфера охорони культурної спадщини в Україні в умовах війни. Він також сприяє міжнародному обміну знаннями та довготривалому розвитку європейської співпраці у сфері збереження пам’яток, музейної діяльності та публічної комунікації культурної спадщини.

Реалізація заходу стала можливою завдяки фінансовій підтримці Ernst von Siemens Kunststiftung, Музею народної культури в Колбушовій, Національного інституту польської культурної спадщини за кордоном – Polonika та Інституту історії мистецтва Кельнського університету.

Уляна Трач
науковий співробітник відділу етнографії

Гаївки – це окремий рід обрядових пісень, які у Галичині співаються лише на Великдень. Це пісні складені дівчатами і виконували їх також переважно дівчата. Хоч, як зазначають етнографи, «на Великій Україні грають ягілок дівчата разом з хлопцями, а пісні співають гармонійним хором». Зміст гаївок – це всякі алюзії, жарти і дотинки дівчат до хлопців, деколи й навпаки — до старих та до людей з усякими уємними прикметами; не бракує в них також історичних та мітологічних мотивів. Однак, найбільше відчується у гаївках радість із-за весни, молодости й життя, що випромінюють молоді лиця дівчат, які в часі забави забувають про все інше.

Гаївки виконували біля церкви на Великдень. Після святкової Літургії і Великоднього сніданку, в гості переважно не ходили, тому молодь збиралася коло церкви, де дівчата починали співати гаївки, йдучи в колесо або криве коло (еліпс), а також у кривий танець. Під час виконання гаївок дівчата не стоять на однім місці, а весь час рухаються, крокуючи по колу чи вимальовуючи криву лінію. Деякі гаївки супроводжувалися забавами, таких гаївок є менше і їх відносять до давнішого часу, тих же, що без забав є більше і вони, відповідно, більш новіші.

Хлопці під час дівчачих гаївок бавляться окремо або стоять і слухають. Але якщо дівчата провокують їх своїми дотинками, то вони відповідають їм співом або впадають гуртом між дівчат і переривають на хвилю забаву.

Гаївки є глибоко прапрадівським, самобутнім, ні від кого не запозиченим звичаєм і фольклором українців. Є вони спільними для всієї України, бо і «на Великій Україні співають тих самих ягілок, що в галицькій Україні, навіть арії й слова пісень є ті самі».

«Гаївки» не є єдиним терміном на означення цього роду пісень, окрім нього є багато інших: ягівка, гаїлка, гагілка, ягілка, магілка, галагівка, лаголойка, галі, а в окремих селах кажуть «грати в жука». Назву «гаївка» виводять від слова «гай», мотивуючи, що ці пісні співали давніше по гаях із приходом весни. Етнограф Володимир Гнатюк зауважує, однак, що не кожна веснянка є гаївкою, але кожна гаївка є веснянкою. Веснянку співають в Україні цілу весну, гаївку в нас на Галичині – лише на Великдень.

В. Гнатюк, досліджуючи гаївки, згадує ще й про «риндзівки», які були поширені у Яворові і його присілках. Риндзівки по своєму складу і змісту є дуже схожими до колядок, і різняться від них лише тим, що мають рефрен: «Же Христос, же воскрес, же воістину воскрес!» та що співають їх на Великдень. Риндзівки співають хлопці так само попід вікнами, як колядки, з музикою і дістають за те нагороду, як і за коляду. Відповідно дослідник стверджує, що риндзівки відповідають «волочебним пісням», які співаються по Україні хлопцями у часі Великодніх свят.

Література:

1. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. — Київ: Мистецтво, 1993.
2. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість// ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. ШЕВЧЕНКА. – Т. 201. – ФІЛОЛОГІЧНА СЕКЦІЯ. – НЮ ЙОРК, 1981.
3. Килимник С. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. – т.2. – Вінніпег, 1959.

Після ґрунтовної реставрації у Львівському скансені відкрився «наш новий старий об’єкт» — стайня-стодола зі села Вовче Самбірського району Львівської області, 1903 року.

Про заможність селянина свідчило його господарство, у тому числі кількість і розміри будівель. А стайня-стодола з Вовчого поєднує під одним дахом одразу три приміщення: власне стайню, стодолу та комору.

Запрошуємо у Львівський скансен оглянути оновлений об’єкт та побачити, як господарювали заможні бойки.

Більше про реставрацію розповідає заступник директора музею з наукової роботи Сергій Ципишев у відео.