Пошук на сайті

Skansen
Skansen
  • Відвідувачам
    • Спланувати візит
    • Календар подій
    • Екскурсії
    • Експозиції та виставки
    • Майстеркласи
    • Дітям
    • Послуги
    • Аудіогід
    • Як добратись
    • Часті питання
    • Публічні документи
  • Про музей
    • Про нас
    • Історія
    • Віртуальна прогулянка
    • Новини
    • Подкасти
    • Відеоблог
  • Науковцям
    • Колекції
    • Конференції
    • Експедиції
    • Публікації
  • Крамниця
  • Конференційні зали
  • Контакти
Купити квиток

Зразок сторінки

Осінній автентичний одяг (сардаки) у колекції музею

Надія Лесняк
науковий співробітник науково-фондового відділу

Сьогодні ми зазирнемо до фондосховища нашого музею, щоб побачити не просто стародавній текстиль, а унікальний автентичний осінній одяг.

У центрі нашої уваги — сардак (фонетичний варіант — сердак), який серед осінньо-весняного виду верхнього одягу є найбільш поширеним і багатим на матеріали, форми, крій, оздоблення. Загалом у фондовій збірці зберігається 217 зразків цього старовинного виду одягу, придбаного у музей з різних історико-етнографічних регіонів західних областей України, у кожному з яких він мав свою локальну назву: сардак, сірак, петик, байбарак, лайбан тощо.

У деяких друкованих працях науковці класифікують короткополий (саме такий ми сьогодні хочемо представити) сардак як куртку. Попри можливий регіональний характер лексеми «сардак», саме вона закріпилася у практиці наших музейних фондів як найпоширеніша — ми опираємося на неї як на першоджерело (вживалося самими носіями матеріальної культури) і у документації, і в усному мовленні.

Фокусуємо сьогодні увагу на сардаках Гуцульщини (села Верховинського і Косівського р-нів) і Закарпатської Гуцульщини (села Рахівського і Надвірнянського р-нів). Шість з них датується першою половиною ХХ ст. — 30–40-і рр., сьомий червоний — 50–60-ті рр. ХХ ст., восьмий — значно новіший, кінець ХХ ст.

Сардак — стародавній верхній одяг із домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, також є зразки зі вставними бічними клинами (вусами), оздоблений шнурами з вовняних кольорових або однотонних із сукном (космацькі чорні сардаки) ниток. Сукно було натурального чорного, темнокоричневого і фарбованого червоного кольорів. Останній зустрічається значно рідше за чорні чи коричневі, які були практичними, не вигорали на сонці, не линяли від дощів і не потребували витрат на барвники — привізні пігменти. Сардак є найдавнішим плечовим одягом населення Карпат.

Носили сардаки поверх нагрудного одягу, накидаючи на плечі (наопашки) чоловіки і жінки. У наших фондах є також один дитячий сардачок. Різниці між чоловічим і жіночим сардаком не було — крій, форма і навіть оздоблення були однаковими. Чоловічі були довшими за жіночі на 10–15 см.

Для крою сардака характерною рисою є відсутність плечового шва. Один довгий відрізок сукна перегинався навпіл через плечі, на згині плечей робився виріз для шиї, комір — невисока стійка, переднє полотнище розрізалося вздовж на дві поли. Сардак у своїй основі — туніка з сукна, ширину якого диктував виключно ткацький верстат. На гуцульських сардаках вшивали по боках трикутні вставки-клини для зручності руху при ходьбі у горах, їзди верхи. Обидва варіанти — з клинами і без них — є автентичними.

На Закарпатській Гуцульщині сардаки шили короткими (АП-2004, 7562 — з представлених), до талії. Короткий виріб не потребував розширення для свободи руху. Такий тип крою називається прямоспинним або тунікоподібним і базувався на максимальній економії домотканого сукна. Довжина сардака варіювалася залежно від ландшафту: у високогірних районах Карпат носили короткі сардаки, а чим ближче до рівнинних територій, тим довшими вони ставали.

Спосіб виготовлення традиційного сардака — ремісничий — замкнений цикл ручного виробництва. Окремі села славилися своїми ремісниками на весь регіон. Наприклад, на Гуцульщині відомими центрами пошиття та оздоблення сардаків були Космач, Яворів, Річка, Верховина (Жаб’є) та Кутський повіт.

Процес створення сардака складався з 4-х основних етапів:

1. Виготовлення домотканого сукна з овечої вовни, яке включає наступні процеси:
– прядіння ниток зі стриженої, митої, чесаної вовни;
– ткання на верстатах вовняної тканини;
– валяння, яке відбувалося на гірській річці: під дією потужних ударів молотів та води тканина збивалася, ставала щільною, вітро- та водонепроникною — на цьому етапі тканина набувала якостей сукна;
– фарбування, якщо було необхідно.

2. Традиційний крій без відходів.

3. Зшивання вручну міцними вовняними або конопляними нитками. Шви часто декоративні.

4. Оздоблення. На цьому найдовшому етапі сардаки робили витвором мистецтва, щоб він не був нудним:
– шнуркове гаптування швів та країв крученими кольоровими вовняними шнурами у вигляді петель;
– вишивка та аплікація кольоровими нитками та дрібними кусками кольорового сукна чи шкіри;
– кутаси та китиці. Традиційні різнокольорові вовняні помпони (кутаси, дармовиси) і китиці, які кріпили на грудях.

АП-16675. Сардак жіночий, с. Верхній Ясенів, Верховинський р-н, Івано-Франківська обл., кінець ХХ ст.
АП-16675. Сардак жіночий, с. Верхній Ясенів, Верховинський р-н, Івано-Франківська обл., кінець ХХ ст.
АП-16675. Сардак жіночий, с. Верхній Ясенів, Верховинський р-н, Івано-Франківська обл., кінець ХХ ст.
АП-16675. Сардак жіночий, с. Верхній Ясенів, Верховинський р-н, Івано-Франківська обл., кінець ХХ ст.

Надзвичайно багатий, щедро прикрашений гуцульський сардак, розшитий бісером, лелітками та доповнений масивними різнокольоровими кутасами — дармовисами, які виконували естетичну й оберегову функцію та свідчили про високий статус та заможність власника.

АП-10852. Сардак писаний, с. Шепіт, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-10852. Сардак писаний, с. Шепіт, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-10852. Сардак писаний, с. Шепіт, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.

Класичний гуцульський писаний сардак. Назва «писаний» виникла тому, що лінії оздоблення кольоровими шнурами та нитками нагадують витончені лінії розпису (як на писанці чи кераміці). Характерною ознакою орнаменту є чергування червоних і білих квадратів на грудях та комірі.

АП-10981. Сардак (петик) вишиваний, с. Микуличин, Надвірнянський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-10981. Сардак (петик) вишиваний, с. Микуличин, Надвірнянський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.

Сардак із Закарпатської Гуцульщини. Виконаний в іншій від попереднього, надзвичайно витонченій колористиці та техніці. Якщо попередній писаний сардак тежіє до об’ємних деталей і чергування кольорів, то цей вражає графічною точністю. Оздоблення виконане у теплих помаранчевих тонах, у вигляді тонкої вишивки нитками з характерними дрібними зубчиками, кутасиками та філігранними трикутними мотивами. Обробка швів, країв рукавів та подолу помаранчевим кантом збирає весь силует у єдину монолітну композицію.

АП-2004. Сардак (петик) жіночий, с. Чорна Тиса, Рахівський р-н, Закарпатська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-2004. Сардак (петик) жіночий, с. Чорна Тиса, Рахівський р-н, Закарпатська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-2004. Сардак (петик) жіночий, с. Чорна Тиса, Рахівський р-н, Закарпатська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-2004. Сардак (петик) жіночий, с. Чорна Тиса, Рахівський р-н, Закарпатська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.

Неймовірний зразок традиційного одягу Закарпатської Гуцульщини. У цьому регіоні сардаки мали свою локальну назву — петик, його колористика та оздоблення кардинально відрізняються від сардаків Верховинського та Косівського р-нів. Замість круглих кутасів тут використані довгасті, жовтогорячі китиці, а рослинний орнамент вишитий дуже дрібним хрестиком або низинкою безпосередньо по сукну, поєднуючись з яскравими вовняними шнурами та нашивними круглими елементами.

Крім того, сардак прикрашений декоративним прошиттям із вишиттям у вигляді поодиноких квіточок-розет різнокольоровими вовняними нитками, розміщених на кутах пілок.

Цей сардак є свідченням самобутності Рахівського краю та є справжньою перлиною нашої музейної колекції.

АП-1288. Сардак дитячий, с. Бабин, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-1288. Сардак дитячий, с. Бабин, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.

Делікатна перлина з наших фондів — автентичний дитячий сардак. Це точна зменшена копія дорослого вбрання, створений з неймовірною ніжністю та майстерністю. Попри невеликий розмір, він зберігає абсолютно правильні пропорції народного крою. Головним акцентом сардачка є пишні яскраві червонозелені кутаси при основі коміра та вздовж переднього краю. Особливо цікавий елемент — наскісні овальні нашивки на полах, що імітують прорізи для кишень. Оскільки діти швидко росли, такий одяг був дорогою розкішшю. Часто один такий сардак переходив у спадок від старшої дитини до молодшої. Тому знахідка дитячого плечового одягу у такому чудовому стані — це велика удача для музейної колекції.

АП-10805. Сардак чорний космацький, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-10805. Сардак чорний космацький, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.
АП-10805. Сардак чорний космацький, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл., 30–40-і рр. ХХ ст.

Стриманий, шляхетний, оздоблений у монохромній техніці. Якщо усі інші сардаки з представлених сьогодні «промовляють» кольором, то сардак чорний із Космача має абсолютно інший характер і говорить мовою рельєфу та об’єму. Його краса розкривається заблизька — його багатство приховане у деталях: кручені чорні шнури, об’ємні гудзики, вишиті розети. Такий тип декору є характерним також для сардаків Зх. Поділля, деяких районів Опілля, Буковини, Покуття.

У Космачі була сильнорозвинена культура шнурового гаптування вовною тон в тон. Цей чорний сардак слугував ідеальним обрамленням для яскравої космацької вишивки-сорочки з помаранчевими барвами, яка визирала з-під нього. Для урівноваження строю у цілому верхній одяг мав бути дещо строгим.

АП-7323. Сардак червоний чоловічий, з Верховинського р-ну Івано-Франківської обл., 50–60-і рр. ХХ ст.
АП-7323. Сардак червоний чоловічий, походить з Верховинського р-ну Івано-Франківської обл., 50–60-і рр. ХХ ст.
АП-7323. Сардак червоний чоловічий, походить з Верховинського р-ну Івано-Франківської обл., 50–60-і рр. ХХ ст.
АП-7323. Сардак червоний чоловічий, походить з Верховинського р-ну Івано-Франківської обл., 50–60-і рр. ХХ ст.

Придбаний у музей з Львівського будинку моделей одягу. Фарбовані у червоний колір сардаки ще називали черлений, крашеняк. Одягали його на весілля чи у святкові дні. Червоний сардак могли дозволити собі лише одиниці. Власника такого сардака було видно здалеку серед сотень людей на ярмарку чи храмовому святі.

В оздобленні — гаптування жовтозеленими шнурами, плетені китиці-косиці на грудях та візерунки «кривульки» на полах. У фондовій колекції нараховується близько 15 червоних сардаків, усі придбані з Верховинського р-ну.

АП-7562. Сардак (лайбан) жіночий писаний, Рахівський р-н, Закарпатська обл. (Закарпатська Гуцульщина).
АП-7562. Сардак (лайбан) жіночий писаний, Рахівський р-н, Закарпатська обл. (Закарпатська Гуцульщина).
АП-7562. Сардак (лайбан) жіночий писаний, Рахівський р-н, Закарпатська обл. (Закарпатська Гуцульщина).

Контури деталей обшиті чорним «снурком» подвійним стеблевим швом.

Особливістю цього сардака є густе вишиття щільних вертикальних смуг вовняними нитками вздовж передніх пілок. До верхньої частини клапанів пришито бордові шнурки, до яких кріпляться китиці.

До передніх пілок пришито вузькі шматки сукна (клапани).

Оздоблений у дуже давній, канонічній манері. Назва «лайбан» та означення «писаний» побутують у серці Закарпатської Гуцульщини як ознака одягу найвищого гатунку. Густе вишиття дрібними кольоровими блоками вимагало від майстра ювелірної точності.

Отже, ми розглянули 8 унікальних зразків одягу, 8 шедеврів із фондової колекції музею. І побачили, наскільки багатогранною була народна ноша Карпат одного з видів верхнього одягу. Від шляхетного космацького мінімалізму до пишної бісерної розкоші, від багряного сукна Верховинського краю до сонячного рахівського петика — кожен зразок має свій неповторний характер та власне ім’я. Берегти такі речі у музейній колекції — означає тримати невидиму нитку між минулим і майбутнім. Поки ми знаємо історію свого строю, ми точно знаємо, хто ми є.

Різдвяний піст Пилипівка

Уляна Трач
науковий співробітник відділу етнографії

Одним з найбільших свят церковного року і зимового циклу народного календаря в українців є свято Різдва Христового. Цьому святу, як також іншим великим святам, передує піст, який має приготувати людей до світлої й радісної події народження Сина Божого. Різдвяний піст розпочинається 15 листопада, а закінчується в ніч перед Різдвом 24 грудня, триває сорок днів і тому називається Чотиридесятницею, як і піст перед Великоднем. Народна назва цього посту є Пилипівка або Пилипівський піст, тому що напередодні – 14 листопада – церква відзначає день святого апостола Пилипа.

Започаткування Різдвяного посту сягає давніх часів християнства. Перші згадки про Різдвяний піст походять з IV-V ст. У наступному VI ст. практика Різдвяного посту стає загальною на Заході, а на Сході цей піст стає загальним лише у ІХ ст.. На початках тривалість Різдвяного посту була різною: у одних християн він тривав сім днів, в інших – трохи більше. Остаточно усталили час Різдвяного посту на Соборі 1166 року в Царгороді за патріарха Луки Хризоверга і цісаря Мануїла Комнена. Цей Собор приписує сорокаденний піст перед Христовим Різдвом і каже його починати від дня святого Пилипа.

У день перед початком Різдвяного посту, а саме 14 листопада на Пилипа, відбуваються заговини або запусти. Цього дня в кожній хаті готували багато смачних страв і проводили вечорниці. Сім’ями ходили в гості до своїх родичів, а потім в той же день до себе зазивали родичів та сватів «зуби полоскати»: «Милости просим на пісне: на огірки, на картохи!»

У східних районах України, в перший день Пилипівки, панував давній звичай «в’язати колодку». Ходять родичі до родичів. Колодки в’яжуть батькові, що сина не женив, а матері, що дочку не віддала.

На Слобожанщині в переддень заговин на Пилипівку бували так звані «складки» – вечорниці, де парубки та дівчата пригощали один одного. Дівчата частували хлопців чаєм, «орішками», млинцями, яєчнею і взагалі вечерею, а ті дівчат – вином, горілкою, цукерками, пряниками й іншими купованими ласощами. Окрім того, парубки наймали музику.

День Пилипа був останнім днем перед різдвяним постом, коли можна було їсти скоромну їжу. З наступного дня розпочинався 40-денний пилипівський піст, коли життя людей стишувалося, від тепер не проводили весілля і гучні забави.

На час початку пилипівського посту селяни вже закінчували польові роботи, а щоденні турботи обмежувалися переважно хатніми справами. Упродовж посту родина потроху впорядковувала господарство: ремонтувала речі, готувала одяг на зиму, прибирала оселю тощо. Так Пилипівка плавно переходила у підготовку до Різдвяних свят.

Під час Пилипівки молодь, яка вже від Семена (1 вересня) збиралася на «досвідки», не припиняла своїх зустрічей повністю. Вечорниці тривали, але набували спокійнішого характеру – без гучних танців і забав. Молодь об’єднувалася довкола спільної праці: дівчата пряли, вишивали. Від працьовитості дівчини залежало її придане. Може, вже наступного року доведеться подавати рушники: хто не дочекався сватів до Пилипа, тому точно ще подівувати доведеться, позаяк у піст весіль не грали. «Пилип не до всіх прилип», – казали в таких випадках. На вечорницях молодь займалась також підготовкою до Різдвяних свят – розучували колядки, щедрівки, складали сценарії вертепів та розподіляли ролі.

З початком Різдвяного посту люди переходили на пісний стіл, уникаючи скоромної їжі: м’яса, сала, масла, молока, сиру і яєць. Розпочиналося говіння. У пилипівському пості обмеження у їжі, порівняно з Великим постом, були менші. У понеділок, середу й п’ятницю дотримувалися сухоїдіння. Це могла бути варена їжа приготована на пару. В усі інші дні добавляли у страви олію, в суботу та неділю – рибу. У цьому часі раціон людей складали переважно пісні борщ, юшка та куліш, куди замість сала додавали олію. Також готували голубці, гриби, смажену рибу, різноманітні каші та вареники з картоплею, кислою капустою та урдою.

Колись у народі говорили, що «На Пилипівці ще люди ситі». Цей час без м’яса й молока прожити було легше, бо саме тоді розпочинали запаси свіжозаквашених і солених овочів: капусти, буряків, огірків; споживали багато різних видів олії.

У народному календарі гуцулів автор зауважує, що давній звичай нашого говіння і сухих днів був такий, що у нім не можна було їсти скоромного. Але теперішні люди слабші, як давні були, тому тепер церква не дозволяє їсти тільки м’ясо, а набіл можна.

Проте піст не зводився лише до обмеження у споживанні їжі. Насамперед, піст мав приготувати людину до відзначення світлого християнського свята через очищення душі та стримання тіла. Тому Церква заохочувала вірних окрім молитви й посту, приступати до Святих Таїнств Сповіді і Причастя. Київський Митрополит Петро Могила у «Требнику» доручає вірним сповідь і причастя під час кожного з чотирьох річних постів. А Святий Йосафат у своїх «Правилах для священиків» радить їм заохочувати вірних до сповіді під час Пилипівки.

Пилипівський піст став для людей часом приготування та очікування Різдва Христового. Того радісного свята, коли вони зможуть чистим серцем і дзвінкою колядою прославляти народженого у вертепі на сіні Сина Божого.

Граф Казимир Шептицький – фундатор церкви в с. Дев’ятники

Уляна Трач
науковий співробітник відділу етнографії

17 листопада – День народження блаженного о. Климентія Шептицького (граф Казимир Шептицький). Про нього в переважній більшості говорять як про авторитетного церковного діяча чи блискучого політика і господарника. Проте сьогодні хочемо висвітлити менш знаний аспект його діяльності, а саме – меценатство.

Граф Казимир Шептицький, переймаючи досвід свого батька Івана Шептицького, який був знаним меценатом української культури і Церкви, а також за прикладом старшого брата Романа (митр. Андрея Шептицького), продовжив справу меценатства, підтримавши побудову греко-католицької церкви у с. Дев’ятники. Фінансова підтримка зведення цієї церкви стала найбільш знаним, хоч не єдиним, меценатським проектом К. Шептицького.

У 1893 р. Казимир Шептицький отримав від свого батька у спадщину маєток у с. Дев’ятники (Бібрського р-ну Львівської обл.), який налічував палац для мешкання, фільварок Калинівка та водяний млин. Господарюючи у Дев’ятниках Казимир Шептицький надзвичайно успішно і дбайливо вів господарство, нав’язуючи невимушені стосунки з селянами, на що звернула увагу його племінниця Тереза: «видно, що стосунки між стрийцьом і підвладними селянами сердечні, прості, невимушені». А дружина його брата Ізабелла дуже емоційно описала відношення місцевого люду до Казимира: «як там Казя люди люблять і шанують, то й не оповісти». К. Шептицький здобув великий авторитет у місцевих селян. Він сприяв їхньому матеріальному добробуту, культурному та духовному росту.

У багатьох публікаціях вказано, що граф Казимир Шептицький був ініціатором побудови нової греко-католицької церкви у Дев’ятниках. Проте в Літописі села Дев’ятники зазначено, що задум побудови нової церкви постав ще у 1867 р., коли парохом був о. М. Філіповський. У Дев’ятниках була старенька дерев’яна церква св. Юрія, збудована 1667 р. До кін. ХІХ ст. дерев’яна церква була вже дуже зруйнована, а її стан був загрозливий для парафіян. Про це дізнаємося зі звернення о. Лонцького до Консисторії, який у травні 1894 р. писав, «що церква погрожує впасти і молив Бога, щоб це не сталося в часі богослужіння». З огляду на це місцева громада на чолі з парохом вирішила побудувати нову церкву. Проте цей задум не вдалося відразу здійснити, і лише у 1900 р. парафіяни на заклик нового пароха о. Миколи Стисловського почали готувати камінь і цеглу на будівництво церкви.

Уродженець с. Дев’ятники Михайло Брик на основі спогадів свого діда, який був членом церковного і будівельного комітету, написав про значення і меценатський вклад графа Казимира Шептицького у побудову нової церкви в Дев’ятниках. Відповідно до його опису, парох Дев’ятників о. Стисловський, порадившись з парафіянами, організував Будівельний комітет, який мав займатися організацією будівництва нової церкви. «Після першої наради всі члени комітету з отцем Парохом пішли в неділю до двора графа Казимира Шептицького, щоб повідомити його про намір побудови нової церкви. Граф прийняв їх, погостив і почалася розмова про будову церкви. На питання щодо планів церкви граф сказав таке: «Дорогі комітетники, тим не турбуйтеся. За пару днів я пішлю до вас архітекта з плянами і ви самі собі виберете такий, який вам подобається».

К. Шептицький брав безпосередню участь у засіданнях будівельного комітету. Про це дізнаємося з листа Софії Шептицької (мами) до сина Олександра від 18 лютого 1895 р., де вона пише: «… вночі Казьо виїхав до поїзда, що прибуває до Вишні о 4-ій ранку, щоб потрапити на той час на засідання комітету побудови церкви в Дев’ятниках». Його присутність на засіданнях комітету була дуже вагомою і тому без його участі не могла відбутися розправа.

27 квітня 1903 р. бібрецький декан о. І. Штогрин за дорученням митр. А. Шептицького поблагословив закладення нової церкви у Дев’ятниках. Як вказано у джерелах, вже наступного року будівництво церкви було завершено і 16 жовтня 1904 р. декан освятив вимурувану церкву в с. Дев’ятники, щоб у ній можна було правити. На посвячення церкви був запрошений граф Казимир Шептицький, який туди приїхав з Вибранівки разом з архітектором Василем Нагірним. Після посвячення церкви о. Стисловський, складаючи сердечну подяку Казимиру Шептицькому, виявив присутнім, що церква є збудована за гроші графа, а гроші зібрані комітетом граф К. Шептицький доручив використати на будівництво читальні та церковного дому. Також Казимир Шептицький від себе зафундував дзвін до новозбудованої церкви.

3 червня 1906 р. на Зелені свята парох церкви о. Стисловський посвятив головний престол Св. Юрія. До нової церкви парафіяни перенесли запрестольну ікону «Богородиці Одигітрії» зі старої дерев’яної церкви. Внизу ікони є напис про її перенесення: «ПРЕЧСТΑЯ ДѢВО ПОМИЛУЙ НАСЪ /ОБРАЗЪ СЕЙ ПЕРЕНЕСЕНИЙ ЗЪ СТАРОЙ ЦЕРКВИ ВЬ XVII ВѢКУ ѠСТРОЕНОЙ».

https://sacredartlviv.org.ua/tserkva/deviatnyky.html

Варто зауважити, що до інтер’єру дев’ятницької церкви були внесені елементи, які вказували на безпосередній зв’язок родини Шептицьких до побудови цієї церкви. Це залізні герби Шептицьких, вміщені на лавах для сидіння – на щиті зображена підкова з лицарським хрестом і стріла, увінчує щит корона. Відомо, що в кінці XVIII ст. єпископ Атаназій Шептицький, який зафундував будівництво церкви у Прилбичах, також залишив у інтер’єрі цієї церкви свій герб Шептицьких, уміщений на філярах вівтаря. Можна припустити, що в такий спосіб Шептицькі підкреслювали свій меценатський вклад в побудову церков у їхніх родинних маєтках.

31 травня 1910 року відбулося друге посвячення церкви у с. Дев’ятники, яке урочисто здійснив митрополит Андрей Шептицький. Відтепер церква була посвячена в честь священномученика Йосафата. Наступного дня після освячення митр. Андрей провів канонічний огляд парафії та попідписував місцеві богослужбові книги.

Церква у Дев’ятниках стала унікальним зразком сакральної споруди в неоукраїнському стилі. Архітектор В. Нагірний поєднав у цій церкві візантійський тип храму з принципами традиційної галицької церкви. Вона хрещата в плані, одноверха, мурована з цегли і побілена. Завершує церкву шоломова баня на високому восьмибічному барабані, увінчана ажуровим ліхтарем з маківкою та кованим хрестом. Розташована на вершині пагорба, церква є виразною домінантою мальовничого краєвиду Дев’ятників.

До теперішнього часу у с. Дев’ятники залишилися лише водяний млин і мурована церква, які стали видимим знаком діяльності графа Казимира Шептицького у цьому селі. Палац у якому мешкав К. Шептицький був повністю зруйнований у радянський час. Проте збудована за кошти графа Казимира Шептицького церква св. Йосафата вже понад століття об’єднує вірян у молитві, сприяє їхньому духовному збагаченню і зберігає пам’ять про свого фундатора.

Використана література:

  1. Лаба В. Літопис парафії Дев’ятники. – Львів, 2014.
  2. Брик М. «Там наша молодість цвіла». Збірник про деякі села південної Бібреччини. – Losser, 1970.
  3. Шептицький Ян К. Отець Климентій Шептицький. – Л., 2016.
  4. 100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного. – упоряд.: Лев Х., Слободян В., Філевич Н. – Львів, 2013.
  5. https://sacredartlviv.org.ua/tserkva/deviatnyky.html
  6. Набитович І. Іван Шептицький //https://zbruc.eu/node/116689
Вітряні млини в Україні

Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії

Млинарство в Україні має тривалу історію. Відомості про водяні млини походять із часів Київської Русі. Вітрові млини з’явилися на території України пізніше, ніж водяні, і отримали максимальне поширення у XVIII–XIX століттях. Вітряки будували обабіч доріг, у полі чи на пагорбах за селом, поодиноко чи групами, інколи по кілька десятків разом. Крила надавали вітрякам живописності та вирізняли їх у ландшафті села. Будівництво таких споруд було технічно складним та вимагало чимало коштів. Найбільші з вітряків сягали 10–12 м заввишки. Сильні вітри та бурі нерідко руйнували вітряки. Досвідчені млинарі мали справу з природними стихіями вітру та води, знали, як працюють складні механізми. Важливою частиною роботи млинаря було «ловити» силу вітру, необхідну для ефективної роботи жорен. При надто швидких обертах борошно між жорновими каменями нагрівалося настільки, що починало буквально горіти. Якщо сили вітру не вистачало, жорна працювали надто повільно або зупинялися повністю. Крила вітряка мали пристосовуватися до напрямку вітру. Залежно від конструкції в Україні існували три типи вітряків: стовпові («козлові», німецькі), шатрові («голландські») та пальтраки. У стовповому вітряку за вітром повертався увесь корпус споруди, встановлений на стовпі, укопаному в землю або закріпленому на стійкій хрестовині. Шатрові («голландські») вітряки мали обертовий ковпак чи «шатро», а основна частина будівлі залишалася нерухомою. Менш поширеними були пальтраки — тип вітряків, у яких обертається весь корпус, але замість стовпа використовують широке колесо в основі. Поворот вітряка чи шолома відбувався вручну за допомогою довгої масивної жердини в тильній частині споруди — воротила. Число крил вітряків могло бути чотири, шість, вісім, а іноді навіть десять. Площина крила мала невеликий вигин, що покращувало її аеродинамічні властивості. Окрім того, крило забивали дошками не повністю — залишаючи кінці з відкритим каркасом. При слабкому вітрі в каркас вкладали додаткові дошки. Закриті крила оберталися швидше, а під час сильного вітру дошки на кінцях крил знімали і зменшували швидкість вітряка.

Коли ми уважно придивимось, то можна помітити, що крила вітряка не завжди знаходяться в однаковому положенні. У західноєвропейській млинарській традиції положення крил мало важливе значення. Таким чином млинар передавав різні сигнали чи навіть певний настрій. Щоб зрозуміти сигнал, на вітряк потрібно дивитися спереду (з того боку, куди дме вітер), а рух крил умовно уявляти проти годинникової стрілки. Строго вертикальне положення крил (+) позначало коротку паузу в роботі. Крила, зупинені в положенні 45 градусів до горизонту (х), означали, що млин не працює, зупинений на довший період (ремонт). Якщо ж крила зупинені на підйомі, коли вони майже досягли верхнього положення, то це символ радісних новин, піднесення. Таке положення використовували для інформування про народження дітей чи одруження. І навпаки, якщо крило зупинилося після того, як пройшло найвищу точку, то це знак скорботи, трауру. Під час Другої світової війни, коли Нідерланди перебували під фашистською окупацією, мельники за допомогою крил вітряків передавали між млинами закодовані повідомлення. Таким чином вони допомагали боротися з ворогом. В Україні положення крил вітряків не мали такого чіткого візуального коду. Проте млин завжди був важливим осередком соціального життя: очікуючи своєї черги, люди знайомилися, співали, обмінювалися новинами чи навіть укладали домовленості.

Традиційні хліб, борошняні і круп’яні страви українців Карпат

Максим Мазурака
науковий співробітник відділу етнографії

Значне місце у харчуванні карпатських українців займали хліб і різні страви з борошна. В гірських селах із покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення до хліба. Якщо він падав на землю, його піднімали й цілували. Паляниця хліба завжди лежала на столі. Це, за словами жителів гірських сіл, робилося для того, щоб «хліб нас не залишав, заким будемо жити».

Величезна роль хліба у всіх звичаях і обрядах українського населення Карпат. Хлібом і сіллю зустрічали визначних гостей, він був ознакою укладеного договору: при сватанні чи заручинах свати і молоді подавали один одному руки, а староста перебивав їх хлібом. З хлібом молодих проводжали до шлюбу.

На Бойківщині мати зустрічала молодих із двома буханцями хліба, зв’язаними навхрест лляним повісмом, клала їх на плечі молодих, а вже потім вони входили в дім. Це дійство було спрямоване на те, щоб молоді були багатими і завжди мали хліб. З цією ж метою приносили хліб у хату з новонародженою дитиною.

Хліб мав велике значення і в аграрній магії: починаючи оранку, хліб зав’язували в хустку і вішали коню на хомут (центральна Бойківщина) чи клали на плуг між чепіги (Гуцульщина). Коли починали сівбу, буханець хліба клали у мішок із зерном, призначеним на посів. Все це робилося з метою забезпечити добрий урожай.

Найдавнішим і найбільш поширеним печивом у горах був прісний хліб із вівсяного, ячмінного і кукурудзяного борошна. Хліб карпатських українців був саме таким печивом. Внаслідок соціально-економічного становища та географічного положення в побуті гірського населення довго зберігалася прадавня традиційна їжа.

Прісний хліб із вівсяного борошна («щипок», «ощіпок», «ощипле», «паленя») був поширений на Бойківщині та Лемківщині; ячмінний («адзимка», «адзим’я», «осух») пекли на Лемківщині, а прісне печиво з кукурудзяного борошна (корж, «малай») — на Гуцульщині. Тісто замішували в дерев’яному кориті, додаючи до борошна воду і сіль. Лопату, якою «ощипки», «адзимки» саджали в піч, підсипали висівками («грисом») чи борошном, на ній тонко розплескували тісто і робили зверху видолинки ложкою — «бацькали», щоб хліб добре пропікся всередині. На Лемківщині прісний хліб пекли також на яворовому листі. В деяких бойківських селах «ощипок», в якому не було таких видолинків, носив назву «воглянка». За один раз їх випікали по 6–8 штук — залежно від сім’ї та розміру печі. Пекли хліб уранці, а як була велика сім’я, то і ввечері. Довше трьох днів «ощипок» зберігатися не міг, бо псувався.

Іван Франко, пишучи про побут бойків, так характеризував їхній хліб: «Спечений із погано змеленої муки, переважно твердий, як камінь, цей бойківський хліб для мешканців долин є синонімом убогої їжі, треба хіба що гострого гірського повітря та рухливого способу життя бойків, щоб перетравити цей хліб».

Прісний хліб із кукурудзяного борошна замішували на молоці або на воді. Він був жовтого кольору і приємного солодкого смаку. Хліб із прісного тіста побутував також в українців центральних областей (корж), на Кубані та в білорусів (праснак), але там він не відігравав основної ролі у харчуванні.

Через постійну нестачу зернових прісний хліб пекли із домішкою вареної картоплі. Такий хліб називався «буляник», «бульбляник», «бурчіник», «бурішник», «ріпляник», «мандибурченик» — залежно від назви в тій чи іншій місцевості картоплі.

Хліб із квашеного тіста — пізнішого походження, ніж прісний. Він виник із прісного тому, що в діжі були залишки тіста від попереднього печення, які і викликали ферментацію.

Кислий хліб із вівсяного борошна пекли на Бойківщині та Лемківщині. На Лемківщині його пекли також з ячмінного («ярчаного») борошна. Житній та пшеничний хліб у карпатських селах був рідкісним гостем. Ось що розповідають старожили про хліб, який випікали в селах центральної Бойківщини: «Житній хліб був чорний, як мак, бо жито було пополам із кукілем. Та й цей хліб був розкішшю, бо його було мало. Хліб пекли лише на свята, а в будні їли «ощипки»». На Гуцульщині пекли також кислий хліб із кукурудзяного борошна, а інколи житнє борошно змішували з кукурудзяним чи ячмінним. Випікання хліба вважалося найважливішою жіночою роботою, тому її виконували старші господині. Кислий хліб пекли рідше, тому він не завжди вдавався.

Кукурудзяне борошно для хліба не просівали, житне просівали тільки заможні селяни, вівсяне просівали обов’язково, бо воно мало багато остюків.

Спосіб випікання кислого хліба в гірських селах був такий самий, як в українців центральних областей та інших слов’ян. Хліб розчиняли («чинили») ввечері в дерев’яному кориті або в діжі, заколотивши теплою водою половину муки та додавши тісто від попереднього печення хліба («квас», «квасок», «закваску», «кісто», «розквас»). Цю запару, що називалася «причина», ставили киснути в теплому місці. Якщо не було «квасу», в тісто додавали гущу із житнього борщу. Часом не вишкрібали корито, в якому місили тісто попереднього разу, і ці залишки спричиняли скисання тіста. У деяких гірських селах (с. Хащоване Сколівського району Львівської області) закваскою служила терта чи варена картопля. Іноді ніякого квасу не додавали, просто тісто кисло довше. Вранці «причину» місили з рештою борошна доти, поки тісто не відставало від рук, і знову ставили в тепле місце. Вважалося, що коли тісто починало опадати, наставала пора пекти хліб. Формували його мокрими руками. Поклавши вироблений буханець на лопату, «примащували» зверху водою, щоб був гладенький. Хлібини з вівсяного та кукурудзяного борошна були низькі, бо тісто високо не виростало.

У карпатських селах існували різні прикмети, за якими дізнавалися про готовність хліба: коли він ставав легкий або кидали у воду одночасно із садженням хліба в піч шматочок тіста — коли він спливав наверх, хліб був готовий. Хліб із кукурудзяного борошна вважався спеченим тоді, коли загнітився, набрав бурого кольору. Спечений хліб змочували зверху водою, щоб він мав полиск та швидко не засихав. Зберігали його в коморі. Залишки тіста, вишкрябаного з корита, служили закваскою для наступного випікання хліба. Зберігали його, засушивши у вигляді малого хлібця, у горщику, в дерев’яній діжі або в муці. З квашеного тіста на сніданок завжди пекли круглі коржі «палениці», «паляниці», «підпавки». Вони випікались швидше, ніж хліб. Їли їх з молоком, гуслянкою.

Незаможні селяни гірських районів України постійно відчували гостру нестачу хліба. Недостатня кількість землі та низький рівень сільського господарства, а значить і низька врожайність сільськогосподарських культур, були причиною цього. Дуже рідко селяни пекли хліб лише з борошна, часто туди домішували картоплю, біб, квасолю та гарбуз, а іноді навіть букову і березову кору та спорохнявілі пні. Замінником борошна в гуцульських селах були качани з кукурудзи, які товкли на шматки і мололи разом із зерном. Хліб, спечений з такого борошна, був з грубими частинками качанів, погано перетравлювався і викликав різноманітні шлункові захворювання. Щоб урятуватися від голодної смерті, селяни змушені були вживати в їжу різноманітні дикоростучі рослини — лободу, кропиву, конюшину, подорожник. З цих рослин, зваривши та посікши їх, замішували тісто та пекли коржі.

Пироги («буляники», «книші», «баники») в гірських селах випікали рідко, переважно у заможніших сім’ях під час польових робіт. У залежності від достатку сім’ї, їх пекли з пшеничної, житньої чи вівсяної муки, часто домішуючи зварену та потовчену картоплю. Замішане в кориті прісне або квашене тісто розкачували качалкою і начиняли звареною та потовченою картоплею, квашеною капустою, картоплею з сиром, рідко самим сиром. На Бойківщині «книш» був трикутної, чотирикутної або круглої форми, тісто не повністю закривало начинку. Якщо начинки не було видно — він називався «печений пиріг». У гуцульських книшах круглої чи овальної форми начинки не було видно. Їли їх з молоком та молочними продуктами.

Значний асортимент варених страв із борошна: «киселиця», «чир», мамалига, токан, вареники. До давніх страв належав вівсяний кисіль («киселиця», «вівсяний борщ»).

Для киселиці грубо змелену вівсяну муку розчиняли теплою водою в діжечці чи глиняному горщику. Щоб мука краще скисала, до неї додавали тісто. Як правило, киселицю розчиняли ввечері, а вранці проціджували крізь сито чи решето, щоб затримались остюки. Варили її у глиняних горщиках на легкому вогні протягом кількох хвилин до загусання. В деяких селах центральної Бойківщини до «киселиці» вкидали ще вівсяної крупи. На Лемківщині її приправляли кмином, сіллю, іноді олією. «Киселиця» вважалась здоровою стравою, інколи її навіть не варили, а пили сирою, замість води, лікували нею захворювання легенів. Їли її холодною чи теплою з картоплею, бобом, квасолею, хлібом, на Гуцульщині — з кулешею або без нічого («саму сербали»). Найчастіше варили «киселицю» у піст.

Ця страва була найбільш поширена на Бойківщині і Лемківщині, менше — на Гуцульщині. На Бойківщині переважала вівсяна киселиця, буковинські гуцули готували її з кукурудзяного борошна. Кукурудзяну «киселицю» варили також у селах південної частини Закарпаття. Вівсяний кисіль під назвою «жур», «джур», борщ, кисіль був поширений також на всій Україні.

Поширеною стравою на Бойківщині, Лемківщині та в північній частині Гуцульщини був «чир». Готували його переважно з вівсяного борошна, рідше варили житній, пшеничний чи ячмінний. Засипавши муку в киплячу воду, розколочували її колотівкою, варили до загусання, після чого виливали тоненьким струмочком у миску з холодною водою. Разом із тією водою «чир» їли. В скоромні дні воду зливали, наливши молока. Цю страву готували майже щодня. У деяких селах центральної Бойківщини та на Закарпатті «чир» їли з компотом із сушених фруктів. У Надвірнянському районі Івано-Франківської області «чир» варили з кукурудзяної муки на молоці, був він рідкуватою стравою. Варили «чир» і на Прикарпатті.

На Бойківщині та Прикарпатті подібно до «чиру» з усякого борошна, найчастіше з вівсяного, готували «голомбець», «гембулю», «гамбиць». Це була густа лемішка, яку викладали на миску грудками. Їли «голомбець» з молоком, салом, маслом, а в піст — з олією.

Найбільш поширеною мучною стравою на Гуцульщині була кулеша, мамалига — густа каша з кукурудзяного борошна. В киплячу воду всипали кукурудзяне борошно, розколочували і варили, поки вона не ставала густою. Їли кулешу з салом, свіжим чи кислим молоком, бринзою, коров’ячим сиром, «гуслянкою», маслом або з усіма рідкими стравами замість хліба. У селах північної Гуцульщини кулешу варили з картоплею: зварену потовчену картоплю заливали окропом, всипали кукурудзяну, рідше житню муку. Це була «кулеша на картоплі», їли її з молоком.

На Бойківщині страв із кукурудзяної муки готували мало. Її купували у випадку, коли не вистачало власних продуктів у переднівок. Вживання кукурудзяної муки («грисіку», «кендериці», «гінгериці») у бойків було ознакою голоду.

Улюбленою недільною, а також святковою стравою в гірських селах були вареники, які скрізь у Галичині називалися пирогами. Варили їх із житнього, ячмінного, навіть вівсяного (на Бойківщині) борошна. Пшеничні вареники варили лише на Великдень та Різдво. Замішане тісто розкачували («розтачували») качалкою на столі чи стільниці, різали на довгі смуги, які ще розрізали на квадрати та начиняли їх товченою картоплею, сиром, картоплею з сиром, бринзою, маком, повидлом, квашеною капустою, тертим сім’ям. Вареник був трикутної форми. Рідше вареники витискали скляним келішком. Влітку готували вареники зі свіжими ягодами та фруктами, взимку — з сушеними. Вареники вкидали в окріп, як тільки вони спливали вгору, їх витягали великою ложкою («варіхою») чи відціджували крізь глиняний друшляк. На Лемківщині та Бойківщині вареники поливали холодною водою (гартували), щоб вони охололи і не злипалися. Мастили їх сметаною, салом, маслом, а в піст — олією. Заможніші селяни готували вареники і в будні дні, під час польових робіт.

З вареничного тіста у лемківських та бойківських селах варили «паленички», «бобальки»: щипали його невеликими шматками, варили, зварені та відціджені «паленички» мастили олією чи салом. Селяни, які не мали жирів, не варили ні «паленичок», ні вареників.

Скрізь у гірських селах з житнього, пшеничного та вівсяного борошна готували галушки. Зварені галушки «гартували» холодною водою, вливали в них молоко або їли з тією водою, в якій вони варилися («з виваром»). На Бойківщині з вівсяного борошна готували галушки ще таким способом: із тіста робили валок («качуляли качульки»), скручували в коло і пекли в печі, після чого валок розкручували, ламали на шматочки і варили в окропі.

У лемківських та бойківських селах, як і скрізь на Україні, готували затірку («стиранку»): розтирали муку з невеликою кількістю води, внаслідок чого утворювались кульки, які варили. Відцідивши воду, в затірку наливали кип’ячене молоко.

У Сколівському районі Львівської області з ячмінного борошна, замішаного на кислому молоці, іноді, переважно для дітей, пекли «налисники». Вони мали вигляд круглого невеликого коржа, спеченого на капустяному листі.

У закарпатських селах із кукурудзяної муки пекли «піряники» та «зільники». «Піряники» пекли з кислого, а «зільники» — з прісного кукурудзяного тіста, до якого додавали пір’я цибулі і кріп. Випікали їх у печі на капустяному листі.

Найбільш поширеною і поживною щоденною стравою була каша. Каша — давня страва, означає їжу, приготовлену з розтертого зерна (санскрит: каш — терти). Її варили з вівсяної, ячмінної, кукурудзяної, рідше пшеничної чи житньої крупи. Населення Карпат задовольнялося переважно крупою власного виробу, лише заможна частина селян купувала пшоно, риж та інші крупи. На Бойківщині домінуючою була вівсяна крупа, на Гуцульщині — кукурудзяна. Ячмінна була поширена скрізь, особливо на Лемківщині.

Кашу варили в глиняних горщиках, заливши крупу водою та посоливши. Їли її вранці та в обід з коров’ячим молоком (сирим чи кип’яченим), а в піст — із сиром, конопляним чи маковим молоком, або зовсім без нічого. Найпоживнішою вважалась вівсяна каша, яку на Бойківщині називали крупи. Ця назва каші побутувала ще в давній Русі. Каша з ячменю, обтовченого в ступі, в горах, як і в цілій Галичині, називалася «пенцак», побутувала також назва «логаза», «галаза». Варили її на воді (густою) або ж на молоці (тоді вона була рідкою). Їли ячмінну кашу з салом, маслом, з олією, на Гуцульщині також із цукром або медом. У деяких селах центральної і західної Бойківщини «логазу» варили разом із квасолею, бобом або горохом.

У Сколівському районі з ячмінної крупи варили «ягли» — густу кашу, яку посипали цинамоном.

На Гуцульщині переважала каша з кукурудзяної крупи. Їли її з молоком. Там же була розповсюджена варена чи печена в качанах кукурудза.

Отже, мучна і круп’яна їжа була переважаючою в усі пори року. У способі приготування страв (вівсяного киселю, ка- ші та ін.), у випіканні прісного і кислого хліба збереглося багато давнього, традиційного, а також переважання випікання прісного хліба.

Література

  • Гонтар Т.О. Народне харчування українців Карпат.
  • Гуцульщина : історико-етнографічне дослідження.
  • Бойківщина: історико-етнографічне дослідження.
  • Лемеківщина: історико-етнографічне дослідження.

ІІІ Міжнародний форум музеїв просто неба

20-21 жовтня Львівський скансен приймав ІІІ Міжнародний форум музеїв просто неба. У центрі уваги учасників була діяльність скансенів у сучасних умовах: як не лише виживати, а й розвиватися під час війни, які рішення та інновації впроваджувати вже сьогодні, а також де знаходити ресурси для втілення своїх музейних мрій.

І поки враження від дискусій та обговорень ще свіжі, ділимось головними темами та інсайтами про те, чому важливо мати сміливість мріяти про музеї майбутнього:

🟡 про сенси, роль і перспективи скансенів у культурному ландшафті майбутнього надзвичайно жваве обговорення вели Василь Рожко – голова ГО “Тустань”, засновник і директор Лабораторії моніторингу української спадщини HeMo, Василь Косів – ректор Львівської національної академії мистецтв, доктор мистецтвознавства, Володимир Воробей – член Наглядової ради УКФ (2024-2027), виконавчий директор PPV Knowledge Networks та Mykhailo Zakopets – директор Львівського скансену

🟡 про збереження і відтворення автентичної архітектури, про межі, компроміси та експертну роль музеїв у процесах реставрації міркували Василь Коцан – директор Закарпатського музею народної архітектури та побуту, Оксана Старак-Повякель – генеральна директорка Національного музею народної архітектури та побуту України, Іван Щурко – архітектор, співзасновник ГО “Центр суспільних інновацій” (експерт з просторового розвитку), ГІ “Незнаному воякови” та БФ “Спадщина.UА”

🟡 про те, чому музеям варто працювати з громадами в регіонах і ділитись досвідом щодо збереження та реставрації архітектурних об’єктів, пам’яток in situ, зокрема їх адаптації під сучасні вимоги, говорили Hanna Havryliv – засновниця благодійного фонду «Спадщина.UA», керівниця проєктів із ревіталізації архітектурної спадщини, Олег Рибчинський – доцент кафедри архітектури та реставрації Інституту архітектури НУ “Львівська політехніка”, Olga Sukha – архітекторка, співзасновниця Creative Residence MC6 у смт. Славське та Андрій Котлярчук – директор історико-культурного заповідника “Тустань”

🟡 про актуальні контексти архітектурної та етнографічної спадщини у сучасних скансенах професійно і доволі емоційно дискутували Роман Радович, старший науковий співробітник відділу історичної етнології Інституту народознавства НАН України, Сергій Ципишев, заступник директора з наукової роботи Львівського скансену та Ігор Гілевич, доцент кафедри етнології ЛНУ ім. Івана Франка

🟡 про досвід цифровізації та функціонування баз даних для обліку спадщини розповідали Тетяна Самсонюк – виконавча директорка ГС Центр цифрової історії, Людмила Климук – керівниця відділу цифровізації Національного музею історії України, Борейко Анатолій – головний зберігач фондів Національного музею народної архітектури та побуту

🟡 про фінансування музейної діяльності, успішні управлінські досвіди, партнерства та ґрантові можливості говорили Andriy Moskalenko – перший заступник міського голови Львова, Nazar Bakovych – головний бухгалтер Львівського скансену та Віра Орловська – координаторка Ukraine Art Aid Center (Центр допомоги мистецтву України)

🟡 про те, як скансенам ставати динамічними культурними просторами з актуальними наративами та працювати з аудиторіями через виставкові проєкти та просвітницькі практики ділились інсайтами Роман Зілінко – куратор, керівник виставкового напряму Львівського скансену, Pavlo Gudimov – галерист, куратор і засновник артцентрів “Я Галерея” в Києві та Львові та Hanna Yakovenko – керівниця відділу промоції Львівського скансену

Нагадаємо, що форум був започаткований за ініціативи Ivan Pilat, директора Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту, а перша едиція відбулася у 2023 році в Чернівцях.

Обида дні Форуму також можна буде переглянути у форматі відео-запису.

Осінній графік роботи Львівського скансену

Друзі, з 24 жовтня 2026 (субота) Музей переходить на осінній графік роботи:

🎫 Музейна каса працює щодня з 10:00 до 18:00

🏡 Садиби та виставкові зали відкриті для огляду зі середи по неділю з 10:00 до 17:00. У понеділок та вівторок музейні об’єкти зачинені.

Польсько-українське сусідство в етнографічному вимірі

8-9 жовтня наші колеги взяли участь у науковій конференції «Польсько-українське сусідство в етнографічному вимірі», що відбулася в Музеї народної культури в Кольбушовій та Комплексі церковних споруд у Радружі (Польща).

Наш музей представили заступник директора з наукової роботи Сергій Ципишев із доповіддю «Жниварська звичаєвість та вірування української частини Західного Полісся» та старший науковий співробітник відділу етнографії Віктор Мельник із доповіддю «Бруснівська школа каменярства — проблеми реставрації». Також Сергій Ципишев модерував завершальну сесію другого дня конференції.

Участь у заході стала нагодою обмінятися досвідом із польськими колегами, обговорити перспективи й виклики дослідження українсько-польського пограниччя та налагодити нові професійні контакти.

Щиро дякуємо колегам з Muzeum Kultury Ludowej w Kolbuszowej, Muzeum Kresów w Lubaczowie, Zespół Cerkiewny w Radrużu за запрошення до участі та чудову організацію конференції. Цінуємо нашу дружню співпрацю та підтримку!

СКУЛЬПТОР І ЛІКАР: АРТ-БАЛАЧКА НА БАМБЕТЛІ ПРО ДВА МИСТЕЦТВА РУСТАМА ЖУРАЄВА

Виставка Рустама Жураєва “Першообрази” відкрилася у виставковій залі “В укритті” 12 липня 2026 року. Тоді майже шістдесят скульптур, зібрані в одному просторі, розпочали діалог із відвідувачем на тему віри й релігії, історії, культурної пам’яті. Багатьох із нас вразив факт, що автор загалом працює з каменем відносно короткий час: до 2022 року, приміром, львів’яни знали Рустама Жураєва насамперед як лікаря і як людину, що опікується поважною ґенерацією львівської інтеліґенції, а також мецената, який підтримує у різний спосіб культурні інституції, зокрема і наш Музей. Після 2023 року ми дізналися, що Рустам “креше камінь”… І не просто креше, а, долаючи опір твердого матеріалу, творить неймовірні речі. Від того часу на різних виставкових майданчиках почали з’являтися його авторські роботи – на мистецькому горизонті Львів побачив талановитого скульптора. Відтак не запросити Рустама Жураєва до розмови на нашому “арт-бамбетлі” було би невиправною помилкою, тим паче, що саме наш Музей був свідком створення перших самостійних робіт митця, а нещодавно став ще й організатором його першої персональної виставки.

Рустаме, вітаю. Я завжди запитую художників, людей з відповідною освітою, чому вони обрали такий фах. Напевно, до тебе буде питання по-іншому сформульоване, бо ти є від початку лікар. Отож чому ти став лікарем? І тоді відразу наступне: як знайшло тебе мистецтво? 

Дякую, Лесю, за запрошення до розмови. Мені дуже приємно бути в тут, у Львівському скансені, де фактично і почалося моє захоплення скульптурою, зокрема завдяки Ярославу Мотиці. Чому я став лікарем? У 1996 році вибір професії був такий умовний для абітурієнта – переважно це вирішували батьки. У моїй родині немає жодного лікаря – я перший… Бабця, батько завжди хотіли бути лікарями, але це було для них практично неможливо. 

Я вчився в Новояворівській середній школі, закінчив її зі срібною медаллю, і для такого випускника була відкрита можливість спробувати вступити у львівський вуз. Спершу через курси я вступив до Львівської політехніки, але оскільки вже тоді можна було подаватися у два університети, я спробував і в медичний – можливо, тому, що я вже був студентом і мені було трошки легше складати іспити порівняно з тими, хто робив це вперше.

Тобто я не проходив особливої підготовки, не відвідував спеціальні заняття з хімії і біології, а просто склав іспити: хімію – на “чотири”, біологію – на “чотири” й українську мову – на “зарах” (тоді було “зарах” або “не зарах”). І так я з’явився у списках як студент медичного університету. Для мене було дилемою обирати між Львівською політехнікою (транспортним машинобудуванням) і медичним університетом… Мене навіть у політехніці ще один семестр рахували і казали: “Не спішіть, якщо надумаєте, можливо, ще будете студентом”. А тепер, згадуючи ці свої роки вступу в університет… Я був старостою групи, головою студради гуртожитку, старостою потоку, тобто я завжди був активним студентом, займався в науковому гуртку – спершу на кафедрі педіатрії, пізніше на кафедрі шпитальної терапії. І так, очевидно, була моя дорога лікаря-науковця вже передбачена… 

Я вчився в математичному класі і любов до якоїсь симетрії, геометрії, матеріалу була завжди, тому не дивно, що крізь призму часу я звернувся до свого захоплення каменем. У дитинстві в бабці на Рівненщині в нас була така кам’яна гора – там ми збирали невеличкі камінчики. Кмітливіші хлопці могли з того камінчика ручним способом – чи цвяшком, чи якимсь підручним інструментом – зробити якесь лице, і це було дуже цікаво. Коли я на це споглядав, мені також внутрішньо десь хотілося… Та й пізніше, оскільки мій шлях був більше науковий, лікарський, я не мав можливості… А в певний момент так сталося, що до мене прийшов, як пацієнт, пан Ярослав Мотика. Окрім лікування, ми розмовляли з ним про мистецтво і це мене надихнуло: я маю поряд людину, професійного скульптора, який може мені показати чи якось потвердити в мені бажання все-таки спробувати щось зробити. І спробувати не якийсь такий матеріал – глину чи шамот, чи просто рисунок, а безпосередньо камінь і подивитися, що з цього може вийти. 

Тобто твоє захоплення мистецтвом виросло з дитинства. Математика, дитячі спогади, зустріч з Мотикою – цей трикутник дав поштовх для того, щоби зробити першу роботу. Ти пам’ятаєш її? 

Звичайно, що пам’ятаю. Після зустрічі з паном Ярославом, я вже знав, що б хотів зробити. Коли я з ним познайомився, то детальніше вивчив його роботи. Тоді й побачив його львівських левів – вони мені дуже сподобалися і першою скульптурою, яку я хотів зробити, був власне львівський лев.

Від пана Ярослава завдання було таке: “Ти шукаєш якийсь добрий камінь, бажано наріжний, який лежить на львівських вулицях, і коли знайдеш його, то приїжджай – щось спробуємо, тобто спробуємо зробити цього лева”. Для мене це було викликом, бо я не шукав тоді форми, а просто треба було придивитися до якогось невеличкого бордюра, що лежить на вулиці, взяти і привезти його до пана Ярослава. І так воно фактично відбулося: я взяв частину якогось каменя, приїхав до нього і кажу: “Пане Ярославе, нам треба зробити лева”. 

Якщо ви помітили, мій лев є такий не характерний. Чому? Тому що той бордюр мав певну форму, таку трапецієподібну, яка не давала можливості зробити лева в якійсь суперформі. Але тоді я побачив, що навіть з неї, яка не є подібна чи ідеальна, ти вирізаєш, робиш модельки і можеш зробити скульптуру. Це дуже було цікаво. 

Тоді Ярослав Мотика працював на 95, а я – на 5 відсотків, хоча я вже почав освоювати певний інструмент: дивитися, як працює ручний, а як електричний… Тому за якихось три години той лев вже був готовий. Для мене це було фантастикою, як пан Ярослав працював з каменем! Це було щось захоплююче, і я зрозумів, що воно мені подобається. Тобто вже тоді засвітилися в мене очі, я побачив, що власне камінь мені є близький, зокрема пісковик, з яким дуже добре працювати – він легкий і піддатливий для скульптури. Крім цього, дивлячись на пана Ярослава, я розумів, що ми є подібними за темпераментом і я подужаю працювати з каменем.

А як Ярослав Мотика на це відреагував? 

Дуже позитивно. Було своєрідне здивування, навіть питання виникло: “Як, за 40 років, працюю тут, у майстерні – і жодного студента з кафедри…”, – пан Ярослав не викладав в академії (не мав ніби такого бажання та й активно не запрошували). Але він був дуже відкритою людиною і завжди любив, коли до нього приходили студенти, учні художніх шкіл чи академії – ділився з ними всіма своїми здобутками. Коли почув, що людина із медичною освітою, а не з академії, хоче спробувати роботу в камені, це для нього також було своєрідним викликом. Але він дуже активно включився – я йому вдячний за те і взагалі родині Мотик, які мене, можна сказати, прийняли у своє середовище. Отож я почав активно, майже кожен день чи через день, бачитись із паном Ярославом. Ми думали над наступними ідеями, матеріалом, тобто я вже мав на меті робити щось більше. І завдання постало таке, щоб шукати різне каміння: не прив’язуватись до однієї форми, а шукати все, що може бути мені цікавим. 

О, ми теж частково в музеї долучені до цього процесу (сміємося). Ми теж маємо можливість спостерігати, як працює Рустам з каменем. Часто, коли йдемо і бачимо на дорозі якийсь камінь, то думаємо, що от, Рустамові про це треба сказати. Або інша думка: що би побачив Рустам у цій формі чи що б він із того сотворив… Тому, Рустаме, наступне питання: як народжуються ідеї? Що диктує процес творення: матеріал, коли бачиш форму і вже приблизно знаєш, що ти зможеш “викресати”, чи ідея, для якої шукаєш відповідний матеріал? 

Думаю, Лесю, що воно є по-різному. Спочатку я дивився на обрис каменя, який мені щось нагадувалв, далі забирав певні елементи, і тоді вже це все вкладалося в якусь форму. З часом з’явилися нові виклики і моє бажання зробити щось цікавіше: не просто йти від форми самого каменя, а все-таки включати певні смисли і на підставі цієї ідеї робити скульптури – так я створив перший вертеп, який захотів зробити для нашої церкви Климентія Шептицького. По-перше, тут вже було декілька фігур – певна композиція. Я почав шукати каміння, яке мало б бути чимось об’єднаним, наприклад, кольором – для того вертепу я обрав теребовлянський червоний пісковик. Зробив декілька фігур: спершу Йосипа, потім Марію, далі – з Ісусом, потім ще трьох царів… І так утворився вертеп. Я був шокований, що зміг виконати це за невеликий період часу. За основу я взяв традицію наших львівських іконописців, що організовували свою виставку “Від Романа до Йордана” – була така дуже гарна назва… Й от, після Романа я спланував: якщо кожен день-два буду робити фігуру, то фактично, до 6-7 січня вже міг би бути цілий вертеп (тоді ще Різдво ми святкували за старим стилем). Так воно й відбулося.

Виставка так і називалась – “Вертеп”. Парафіяни прийшли до церкви і побачили, що на Різдво стоїть вертеп. Його отець репрезентував так: “Знаєте, хто зробив цей вертеп? То зробив наш парафіянин Рустам”. Всі були дуже здивовані. Пан Ярослав на той час уже хворів і не мав можливості бути на відкритті, але коли він пізніше зайшов у храм і побачив той вертеп (перед тим він не бачив цієї роботи, бо на афіші був тільки колядник з зіркою), то був дуже здивований і сказав, що в мене є майбутнє і що треба в тому напрямку працювати. Тоді я побачив свою роботу не тільки в контексті одного твору, виконаного “по формі”, а це вже була певна композиція. Дякую Ромкові Зілінку і Андрієві Винничку, які допомогли мені зробити таку композицію в храмі. Вона отримала дуже багато позитивних відгуків, і це мене надихнуло вже не тільки виходити з форми, а я почав уже збирати у пам’яті певні ідеї, які хотів реалізувати. І реалізовував.

Для прикладу: знайшов я якийсь один камінь, зробив форму, далі почав працювати ще з кількома і відставляти їх на певний час – щоб собі подумати, що ще я можу з них зробити. Я створив таку, вона тут є на виставці, скульптуру, яка називається “Умпалумпа”. Насправді та назва прийшла від дітей пізніше, бо від початку я робив форму чоловіка, але через те, що камінь мав дуже таку гарну “зачіску” – назвемо це зачіскою – вона була дуже цікава. І коли хтось із дітей сказав, що це Умпалумпа, то це мене змусило переглянути, по-перше, фільм, а по-друге, подивитися по-іншому на цю роботу…  І дійсно – тоді на думку прийшло дуже багато образів та ідей, які втілені тут, на цій виставці…

Я думаю, ця виставка – “Першообрази” – дуже вдала, бо у своїх скульптурах я не намагаюся зробити якусь конкретну форму, а все-таки хочу передати певний контекст, архетип… Якщо ми дивимося на кобзаря чи ангела, чи на будь-яку тварину, то бачимо загальні риси – решту собі глядач зможе додумати, щось проаналізувати… 

Зараз ти маєш першу персональну виставку, і ми намагалися порахувати кількість скульптур, які тут представлені. Не всі вони вмістилися у цьому приміщенні, вони так наче “по вінця наповнили” простір і “вилилися” надвір. Тут є понад півсотні скульптур, і це точно не всі твої роботи… У розрізі місця і часу це неймовірна кількість творів – зважаючи також на те, що ти ще маєш щоденну медичну практику. Отож питання таке доволі логічне й традиційне: звідки береш сили і натхнення для мистецтва? 

Ясно, що на мої роботи мене надихає родина. У мене сім’я досить велика: п’ятеро дітей, дружина, бабця 92 роки, яка нас дуже підтримувала, коли ми були малими… І я з багатодітної сім’ї, і мої батько й мати теж. Тобто дуже багато людей, які мене підтримують. Вони бачили моє захоплення – хтось, можливо, з дитинства. Їм це насправді подобається… Думаю, якщо людина мотивована, якщо сімейне середовище  її підтримує, то вона завжди знайде час. Взагалі питання часу – це питання пріоритетів, особливо якщо ми маємо можливість зробити якусь добру справу. А як я робив цю добру справу? Більшість моїх перших скульптур я дарував своїм знайомим. Тобто комусь подобалося моє заняття, і я думав: “Зроблю якусь річ, вкладу свою працю в це, а не просто подарую якийсь формальний дарунок”. 

Я вважаю, що це елемент терапії, тому що процес лікування за класифікацією ВООЗ – це стан повного фізичного, морально-психологічного благополуччя, а не тільки відсутність якихось симптомів чи ознак хвороби. І тому людину, перш за все, треба надихнути і вселити їй бажання бути здоровою. Тоді, як елемент мотивації, вона буде думати над профілактичними заходами свого стану, буде підтримувати всі рекомендації, які пропонують спеціалісти. Відповідно, через комплекс цих різних понять, тобто зміну способу життя, свою мотивацію і додаткові ресурси, які дасть її медична спільнота чи конкретний лікар, вона буде почуватися краще. 

Даруючи ці скульптури, я певною мірою надихав людей. Думаю, що надихав… По-перше, я їх дивував, а здивування завжди викликає якусь емоцію, у моєму випадку – позитивну. Хтось ставив питання, хтось десь у собі, напевно, потверджував чи, наприклад, розумів і розвивав власні компетенції, забирав якісь свої страхи… “А, тут Рустам, лікар, став скульптором, працює з таким матеріалом, як камінь… дуже дивно… це ж важко…” – думаю, що крізь цю призму люди і самі надихалися. Вважаю це елементом певної терапії, бо коли ти змінюєш себе, працюєш над собою, люди дивляться на тебе і це підсилює їхню мотивацію. 

Звичайно, будуть ті, які засуджуватимуть і говоритимуть, що через таке заняття, напевно, страждає медицина… Але скажу, що завжди можна знайти час на все: якщо щось нам подобається і хочемо його довести до якогось логічного завершення, то годину-півтори в день можна виділити. Так склалося, що я маю можливість працювати з каменем після обіду, після роботи – тобто годину-дві в день людина може витратити на заняття, яке їй дуже імпонує. А воно так і працює: година сьогодні, година завтра – і за тиждень маємо вже сім годин, за місяць – сто й от вам десять скульптур. 

Так, головне, щоб  людина була мотивована і мала мрію. А чи було таке, що тобі щось не вдавалося? Що ти робив з тим матеріалом, який тобі не вдався? 

З каменем, звичайно, може не вдаватися, тому що матеріал є різний, інструмент також ти випробовуєш – він різноманітний. Я собі вже сформував такі спеціальні набори: кілька комплектів ручного інструменту, кілька електричного, є всякі засоби для зарисовок. Певні речі я пробував робити в шамоті, випалював, працював в глині, щоб відчути форму… І, звичайно, буває так, що в камені ти, наприклад, запланував створити якусь річ, а вона тобі не виходить. Але перевагою працювати в задоволення, а не на конкретне замовлення, є те, що ти той матеріал можеш використати на зовсім іншу скульптуру… 

Було дуже гарно, коли ми працювали з паном Ярославом. Тут, на виставці, є серія відомих українських митців. Пан Ярослав бачив тих людей, знав їх у певний період часу, і ми хотіли зафіксувати їх у камені, не дуже обробляючи форму. Я думаю, дуже гарна вийшла композиція, я назвав її  “Троє друзів” – це, власне, Ярослав Мотика, Святослав Максимчук та Іван Остафійчук. Кожен з них, коли побачив скульптури, був дуже здивований, тому що там передано не тільки візуальні риси, а й певний внутрішній стан. Наприклад, коли пан Ярослав розмовляв, він завжди жестикулював, був дуже активним. І в тій скульптурі також зображена типова його усмішка, така життєрадісність. Пан Іван Остафійчук є дуже вдумливою людиною, він – аналітик, який дуже детально підходить до своїх робіт, й ота вдумливість, така глибина духу теж передана в скульптурі. Так, як і пан Святослав Максимчук, який читав Франка чи Шевченка просто фантастично, годинами, і там також передано – закриті очі, людина ніби перемістилася в інший світ, де час не має значення, вона читає “Каменярі” чи щось інше, дуже довго, вдумливо… І це також дивує людей, тому що кожен із цих митців у свій спосіб дивував людей. Таке середовище додало мені ще більшого натхнення. 

Ти є лікар, а заняття скульптурою – це твоє хобі, улюблена справа. А чи міг би ти, наприклад, уявити, що ти – професійний митець? Чи так само легко тобі б творилося? 

Думаю, що ні. Скульптура для мене – хобі, і я прийшов до нього через призму знання матеріалу і людської душі – як лікар. У медичному університеті, звичайно, ми вивчали анатомію, фізіологію, але наразі не існує науки, яку б я назвав людинознавством. Анатомія, фізіологія чи та ж біологія – вони все одно вивчають певні елементи, а коли ми говоримо про людину як людину, то вона в собі об’єднує дуже багато різноманітних дисциплін. І я думаю, що причина, чому мені почало вдаватись в камені знаходити якусь певну форму, яка подобається людям, випливає швидше з мого знання людини – як лікаря, більш зсередини. Я працюю переважно з хворими людьми, 90% – це ті, які мають певні страждання, а це дуже пов’язано з внутрішнім станом, з вірою…

Я є практикуючим християнином, наша родина дотримується традицій, святкуємо всі свята – Різдво, Великдень, і крізь призму колядування або, наприклад, тієї ж вечірньої літургії ти бачиш, як це все впливає на людську душу. Працюючи з каменем, я намагаюся передати той внутрішній стан, який відчуваю я і переживають люди, які мені, як лікарю, розповідають про свої проблеми. Тому до каменя я підходжу не класично, як скульптор. Бо скульптор, створюючи модель, беручи замовлення, працює з ідеєю, з тенденцією, з трендом. Люди зазвичай знають, чого очікувати, тому що попередньо обговорюють проєкт. А в мене все відбувається на рівні інтуїції, якоїсь ідеї, яка приходить у певний момент. От якщо подивитись, наприклад, на оцей свічник, трійцю [експонат на виставці], то я дуже довго ходив і дивився на різні зразки (в нашій церкві блаженного Климентія Шептицького також є багато свічників, і, до речі, дякую, що в Гаю також була презентація тієї знаменитої трійці з Криворівні), бо хотів зробити в камені також цю річ… 

Я підходжу до свого заняття, все-таки, як до хобі, як до речі, яка мені приносить задоволення і надихає інших людей робити теж щось добре. Частину своїх робіт я дарую на благодійність, тобто люди мають можливість залучити кошти. Це, до прикладу, проєкт Володі Семківа та його друзів, який він робить для підтримки воїнів, митців, що воюють. 

Або ще приклад: мені хотілося зробити щось для скансену – після мого першого вертепу вирішив зробити ще один. То я знайшов час для цього. Можливо, хтось би сказав, що він міг чимось іншим зайнятися… Але ця робота мені приносить велике задоволення, тому що в процесі цього творення ти комунікуєш з людьми, об’єднуєш команди – це дуже гарно. Це не втомлює, Лесю, не втомлює (сміється).

Так, коли це є улюбленою справою, мабуть, так… У Гіппократа, є така фраза, суть якої полягає в тому, що “немає мистецтва кориснішого, аніж медицина”. Де у твоїй діяльності чи у твоєму робочому дні, чи в межах цього конкретного відрізку життя закінчується Рустам-медик і починається Рустам-скульптор? Чи є між ними якась чітка межа? 

Думаю, межі немає, бо воно десь так переходить з одного виду діяльності в інший. Надивленість на різні форми чи страждання згодом дає можливість  зафіксувати в камені певну емоцію чи певний образ. Лікування – це дійсно мистецтво, бо якщо ти підходиш до пацієнта формально і призначаєш йому суто медикаменти чи певну дієту, але не вникаєш у те, як і чим він живе… Зараз дуже популярним є так званий “communication skills”, або навики розмови з пацієнтом. Ми бачимо, що наша первинна ланка, де більшість пацієнтів контактують зі своїм сімейним лікарем, зараз швидко розвивається й активно вчиться цих методик. Тому й зробили зараз оцінку психічного здоров’я людини, впроваджуються програми дослідження ментального здоровʼя осіб… Зокрема такі навики комунікації з пацієнтом потрібні, щоб викликати довіру і глибше вникнути в його проблему. А це, з іншого боку, спонукає лікаря більше вчитися. Пригадую, у мене був один доктор, який завжди казав: “Якщо я цього не знаю сьогодні, то завтра постараюся дати відповідь на сто відсотків”. Він ішов додому, готувався, а наступного дня справді давав відповідь. Лікарі також мають вимогу постійного, безперервного професійного розвитку. Тому, напевно, цю діяльність і вважають мистецтвом, бо клінічний досвід в медицині є дуже важливим. Надивленість, певна кількість клінічних випадків… Це дуже важливо. 

Те саме в скульптурі. Візьмемо досвід Ярослава Мотики, який, рахуйте з 1970-х, тривав більше 50 років. Ота його надивленість в камені: що ти можеш зробити, як ти можеш це зробити, під яким ракурсом ти можеш до нього підійти… І література… У Мотик фантастична бібліотека, багато книжок мені пан Ярослав дарував або давав для ознайомлення з певними формами… Це було важливо. І тому, коли ми говоримо за мій перехід від лікаря до скульптора, то він відбувається досить органічно. Ну, якщо не рахувати час – пів години для того, щоб переодягнутися… До 2-3-ї години я лікар, займаюся пацієнтами, а після 3-ї години – переодягнувся і вже беру якусь форму, ідею і реалізовую. Думаю, що в мене чіткої межі між лікарем і скульптором немає: воно якось органічно переходить одне в друге, а в силу того, що обидва процеси є мистецтвом, то, напевно, тому і вдається мені…

На чим ти зараз працюєш і що у планах? 

Працюю кожен день. Зараз наближається тиждень скульптури, який організовує Павло Гудімов, то маю кілька ідей, щоб репрезентувати свої роботи. Планую зробити щось для Львова, тобто виставити щось у просторі міста. Якраз тиждень скульптури дає можливість молодим скульпторам чи тим, які мають бажання зробити свої твори видимими, здійснити це. 

Звичайно, хочу створити третій вертеп, бо я собі постановив таку річ, що кожен рік робитиму новий вертеп. До речі, на це мене надихнув Роман Петрук, який зробив фантастичну композицію, яка зараз у Трускавці. Взагалі тема вертепів для мене є дуже близькою. Минулого року було їх два: в Національному музеї і тут, у скансені. А зараз я хочу зробити ще один, можливо, ще якогось музею – етнографічного чи іншого. Є така ідея. Ці вертепи вже мають своє звучання: я їх роблю в теребовлянському пісковику і вони є дуже характерними та впізнаваними.

Ще є ідея зробити скульптуру бандуристки, жіночого аналогу Мамая, але більшого. Ми навіть з Ромком [Роман Зілінко] обговорювали, що є фантастична бандуристка, яка відроджує давній традиційний спів. То думали, може, зробити жінку-кобзаря, бандуристку. У планах є організація на базі, можливо, скансену, скульптурного симпозіуму: зібрати тут людей, які мають можливість працювати в камені. Це дозволить зробити гарні скульптури – щоб глядач міг, окрім ваших традиційних речей, побачити і певні твори, які гармонійно вливаються в цей простір. 

Ще є спільні плани із архієпархією і церквою. Ми вже створили певні скульптури, зокрема, для містечка Пух (Німеччина). Зробили святу Едігну, зараз є ідея в Швеції зробити св. Бриґіту Шведську. Це популяризує Україну й українське мистецтво, відновлює наші давні традиції. Мені це вдається, я маю можливість знайти на це час, тому стараюся бути залученим у проєкти, підтримувати такі ініціативи, бо це мені дуже подобається. 

Ти зараз є активним учасником середовища митців, скульпторів. Як вони до тебе ставляться? Чи є якась недовіра, зважаючи на те, що ти не є професійним скульптором? 

Думаю, їх дивує моє мистецтво, їх дивує, напевно, мій підхід, але всі ставляться до мене дуже добре. Якщо говорити про спільні виставки, то мені було, наприклад, дуже приємно, коли Володимир Семків, наш відомий львівський скульптор, запропонував мені зробити зовнішню скульптурну композицію – вертеп біля Національного музею.

Ми бачимося з багатьма скульпторами на різноманітних виставках, багато хто з них прийшов на відкриття моєї. Ми живемо органічно і я думаю, що люди, які роблять одну справу, повинні гуртуватися, обговорювати ідеї, бо тільки спільно можна здобути щось. У мене немає якогось гонору, я не порівнюю себе з іншими…

Мені дуже приємно, що зараз сучасна скульптура має такий розвиток. Коли ми були, наприклад, в костелі з Язлівчика і Володя Семків з Юлією демонстрували Розп’яття, то Павло Гудімов сказав, що “довкола такої однієї скульптури мають храми будуватися”. А скільки, наприклад, емоцій викликала композиція “Давид” на минулорічному тижні скульптури. Так, було багато й негативних емоцій, але якщо щось спонукає людей до обговорення, значить, воно є актуальним.

Думаю, що і мої роботи у певних людей будуть викликати додаткові запитання: хтось дивитиметься на твір у контексті техніки його виконання, а хтось – крізь призму значення для нього особисто чи якогось справді першообразу, який ми можемо впізнати у скульптурі. Тому, думаю, ми всі маємо гуртуватися, підтримувати одне одного, знаходити можливість брати участь у спільних пленерах, а не десь там, знаєте, картати чи обговорювати, чому він “матеріал” чи “не матеріал”. Це справа кожного. Головне, щоб людина розвивалася і популяризувала свою творчість в громаді. 

Дякую, Рустаме, що погодився порозмовляти. Ще раз вітаю тебе з першою персональною виставкою. В Івана Франка є такі рядки: “Життя коротке та безмежна штука”. Дай Боже, щоб твоя “штука” розвивалася, щоб ти мав силу і знаходив час на свою улюблену справу.

17 вересня 2026 року,
розмовляла Леся Гарасим,
текст подано в літературній редакції

«Середня освіта та шкільне приладдя в Галичині періоду кін. ХІХ поч. ХХ століття»

Лев Левкун
науковий співробітник науково-фондового відділу

Історія. Вересень, здавалося б, звичайний перший місяць осені. Насправді, це момент, коли завершується пора гарячого літа та плавно приходить менш гарячіший початок золотої пори, коли листя на деревах починає набувати яскравих оранжевих та золотистих барв. У вересні завершує достигати посіяний ще весною урожай та готовий до збору. З початком цієї чудової золотої пори осені, це також момент, коли юні дівчата та хлопці вирушають до школи отримувати знання та навички котрі допоможуть їм в їхньому майбутньому. Навчання у школі в Галичині періоду другої половини ХІХ, початку ХХ сторіччя було не простим випробуванням, особливо, для українського школяра. В Галичині і у Львові втому числі існували такі навчальні заклади: школи при монастирях, реальні школи, гімназії (класичні, реальні) та ліцеї (виникли пізніше). З 1818 запроваджено 6-річний курс навчання німецької мови. В більшості містах Галичини діяли класичні гімназії з поглибленим вивченням давньогрецької та латини; і реальні – з більшим наголосом на математику та природничі науки. Навчання проходило 6 років по 18 годин на тиждень. Учитель читав 14 годин на тиждень (вчителем могла бути лише людина з вищою освітою).

Період 1848-1850 років був переломним в історії Галичини. По краю прокотилася перша європейська революція, сколихнувши більшість монархій з їхньою абсолютистською формою правління. Європейське суспільство домоглося в багатьох своїх країнах відмінити кріпосне право (Австрійська імперія, Галичина 1848), перехід з абсолютної монархії на конституційні чи парламентські. Революція 1848 року дала більший поштовх для розвитку національних рухів в Європі.

Галичину, звісно, не оминула ця важлива подія Європи. Вже з початком перших революційних заворушень, українська інтеліґенція (русини – як тоді іменувався наш народ у Галичині) організовує у Львові першу політичну організацію – Головну Руську Раду, видано у світ перший український часопис «Зоря Галицька»; з кінця 1848 на поч. 1849 українських депутатів представлено в австрійському парламенті, відкриття у Львівському ун-ті кафедри української мови під головуванням Якова Головацького, відбувається перший з’їзд діячів науки та к-ри у Львові («Собор руських учених») який окреслив широку програму організації української науки та народної освіти. Попри розпуск австрійським урядом Головної руської ради у Львові 1851 році, українська інтеліґенція та духівництво невпинно продовжувало обстоювати права українців Галичини на відкриття національних шкіл та навчання українською мовою. 1848 в ході освітньої реформи створено міністерство освіти.

Період 1860-х років став другим переломним моментом в історії Галичини. В 1861 уряд Австрійської імперії видав указ про створення Галицького крайового сейму (парламент) у Львові, 1867 Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Але в шкільній сфері здійснюється перші поштовхи. Цього ж року було організовано Крайову шкільну раду, яка дала поштовх до відкриття реальних шкіл та учительських семінарій. 1861 Галицький сейм прийняв принципове рішення про запровадження у шкільництві польської та української («руської») мови. Але відбувалися гучні дискусії щодо спроможності української мови забезпечувати процес навчання. Виникали непорозуміння між сеймом та поляками, останні, звинувачували українців у тяжінні української до російської мови. 1869 році уряд проводить шкільну реформу в Галичині. Відповідно до цієї реформи початкові школи виходять з-під опіки церкви, монастирів і були підпорядковані державі. Ця ж реформа формально запроваджувала обов’язкове навчання для дітей віком від 7 до 14 років. Навчання у всіх середніх школах Львова та Галичини запроваджено викладати польською мовою. У Львові зберегли національну мову викладання лише чотири молодші класи Львівської академічної гімназії і Львівської другої та Бродівської реальної гімназії, де залишалася німецька.

В боротьбі з австрійським урядом, українці домоглися відкриття українських гімназій, спершу, в основному, при польських гімназіях: 1888 – у Перемишлі, 1893 – у Коломиї, 1898 – у Тернополі, 1905 – у Львові та Станиславові. На початку ХХ ст. з ініціативи М. Грушевського розпочалося відкриття перших приватних українських гімназій: 1908 – у Копичинцях і Яворові, 1909 – у Городенці та Рогатині. Станом на 1914 рік у Галичині функціонувало 10 приватних та 6 державних українських гімназій.

Навчальний процес в сільській школі

Навчальний процес в тогочасних сільських школах був в певній мірі суворим і був побудований на чіткій дисципліні та авторитетові вчителя. В багатьох селах Галичини вчителем були місцеві парохи (греко-католицькі священники), котрі викладали такі предмети: Катехизм, Закон Божий, Грамота (читання, письмо), арифметика. Окрім цього, священники проводили позакласні занняття, такі як співочі гуртки, залучали до руханки (фізичне виховання), городництва (набувати навичок в садівництві) та ін. Інші дисципліни, природничі науки (фізика, хімія, географія) викладали кваліфіковані спеціалісти, що часто були польськими вчителями. Типова сільська школа була однокласною, де розміщувалися в два ряди дерев’яні парти які складалися з лавки для сидіння (без спинки) і дещо скошеного видовженого вузького столика-дошки для писання з полицею під низом для книжок. В передній частині на поверхні столика є прямокутна широка заглибина, а по краях прикріплені прямокутні дощечки з круглими заглибинами для чорнильниці. Лавка змонтована на два паралельних брусках. Столик і сидіння закріплені на фігурно вирізаних дощатих підставках закріплених вертикально в брусках. Такі парти та інше шкільне приладдя можна оглянути в експозиції Львівського скансену в школі с. Бусовисько 1880 Старосамбірського (нині Самбірський) р-ну. На таких партах традиційно сиділи дівчата з хлопцями. В кінці ряду завжди стояла так звана «осляча парта» – призначалася для покарання неслухняних учнів з яких часто кепкували однолітки та вчителі. Також, для покарання використовували різки – довгі дерев’яні тоненькі прутики, якими лупцювали по пальцях, плечах за погані вправи в письмі чи поведінці; а якщо дитина не могла вивчити якогось вірша, то навіть лінійкою вдаряли раз по пальцях щоб учень вивчив його прекрасно. Окрім парт, звичайно, в класі розташовувалися столик вчителя з кріслом, дошка для письма, різноманітні географічні карти, навчальні таблиці, а також шафи з книгами. Взимку клас опалювали дровами в пічці яка стояла у класі і які мала заготовляти сільська громада. На практиці дров часто бракувало. Поширеною була традиція, коли кожна дитина, йдучи зранку до школи, мала принести з собою під пахвою одне або два поліна. Стосовно одягу, то у сільських школах офіційного строю не було на відміну від міських шкіл та гімназій. В фондовій колекції музею є декілька фотографій учнів міських гімназій, одне з яких представлене в даній публікації. На цій фотографії зображено молодого гімназиста, котрий одягнутий в синій піджак з піднятим коміром на якому вишито три повздовжні петлиці (галуни) жовтого кольору, що означали клас, у якому навчався учень, а також тип навчального закладу (АП-20388). Також, в кожній школі, класі обов’язково мав висіти портрет Цісаря Австро-Угорщини Франца Йосифа І.

По завершенню навчального року, учням видавали свідоцтва шкільні (як в сьогоднішні дні табелі за навчальний рік) в яких перелічені предмети які учень вивчав/ла протягом навчального року та як оцінили його вчителі (дуже погано, погано, добре, похвально, відмінно). Оглянути такий документ можна в даній публікації (Д-474). Цікавим аспектом є те, що на даному музейному предметі присутня печатка; напис по колу (зовнішньому): «ВИДІЛОВА 5-КЛЯСОВА ШКОЛА ІМ.ШЕВЧЕНКА *У ЛЬВОВІ*», напис по другому центральному колу: «З ПРАВОМ ПУБЛИЧНОСТИ», та по-центру: «Українського педагогічного товариства у Львові».

Шкільне приладдя

Щодо шкільного приладдя, то його було небагато як сьогодні. Папір і чорнило було розкішшю. Учні писали на грифельних (графітних чи апсидних) дощечках. Така дощечка була прямокутної форми. Обрамлена в рамку з смерекових планок, що з’єднані на краях у зарізи-замки і закріплені гвіздками (АП-4936). Написане легко стиралося ганчіркою, тому домашніх завдань у сучасному розумінні не було — все зазубрювали на уроці. Старші учні, які вчилися писати пером (гусячим або з дерев’яним руків’ям з металевим писачком), самі робили чорнило з бузини чи дубових горішків. Перо також представлене в фондовій колекції Львівського скансену. Таке перо складається з дерев’яного руків’я, металевого затискача та знімного сталевого пера. Руків’я (держак) – має циліндричну форму, виготовлене з дерева. Поверхня вкрита лаком або фарбою червоно-коричневого (теракотового) кольору. Затискач (муфта) – металева трубка, що зафіксована на нижній частині держака. Має поздовжній розріз та специфічну форму для утримання пера. Перо – змінне, виготовлене з темного металу (сталь). Має загострений кінчик та характерний вигин (“плечі”) для накопичення чорнила (Р-3022). Представлене в публікації перо щоправда виготовлене в 1970 роках але форма практично не змінилася із тих часів початку ХХ століття. Для пера використовували чорнильниці, каламари. З музейної збірки представимо для вас цікавий каламар виготовлена з білого фарфору, зверху є голубий поясок. Форма конусоподібна. Конусоподібної форми, біла, всередині стінки у вигляді конусоподібної воронки для заливання чорнила. Зовні на стінці однотонний малюнок синьою фарбою: зайчик з піднятими передніми лапками. Внизу на ледь ввігнутому дні сигнатура синьою фарбою Баранівка БЗ. (Г-2584). Також учні користувалися простим олівцем. В фондовій колекції музею, є цікавий футляр-тримач для олівця чеської фірми Koh-i-Noor Hardtmuth (Р-3023). Стосовно підручників, то їх теж не просто було придбати але все ж таки сільська громада та вчителі допомагали учням з бідніших сімей купувати книги для навчання, до того ж, в школі були підручники під час навчання ними активно користувалися. В фондовій збірці музею є безліч цікавих шкільних книг періоду Австро-Угорщини і тому для даної публікації представимо такі, перша книга «Вправи німецької» – для вивчення німецької мови (Накладом кураєвого фонду. Головний склад в книгарні Сейфарта і Чайковського у Львові 1899), (Д230). Друга книжечка «Малий Катехизм» – приготування до першої святої Сповіді та урочистого святого Причастя (Накладом п. к. Видавництва руских книжок шкільних. У Львові 1905), (ТЗ-78). Третя книжечка «Граматика латинська» – для вивчення граматики та письма латинської мови (Львів, 1907. Накладом краєвого фонду. З друкарнї Наукового Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарского), (Д-229).

Навігація за записами

Старіші записи
Skansen

Музей

  • Головна
  • Спланувати візит
  • Як добратись
  • Послуги
  • Дітям
  • Новини
  • Віртуальна прогулянка
  • Оферта

Контакти

  • вул. Чернеча гора, 1, Львів
  • +38 (068) 525 91 85
  • museumlviv@gmail.com
#
  • Відвідувачам
    • Спланувати візит
    • Календар подій
    • Екскурсії
    • Експозиції та виставки
    • Майстеркласи
    • Дітям
    • Послуги
    • Аудіогід
    • Як добратись
    • Часті питання
    • Публічні документи
  • Про музей
    • Про нас
    • Історія
    • Віртуальна прогулянка
    • Новини
    • Подкасти
    • Відеоблог
  • Науковцям
    • Колекції
    • Конференції
    • Експедиції
    • Публікації
  • Крамниця
  • Конференційні зали
  • Контакти