Зразок сторінки

Музей шукає хазяйновитих і привітних, дбайливих до старовини господаря чи господиню музейної садиби!

Що потрібно робити?

Підтримувати чистоту і створювати затишок в одній з музейних хатин. Зустрічати відвідувачів.

Графік роботи:

Середа-неділя, повний робочий день: 10:00-18:00 (понеділок і вівторок вихідні)

Що пропонуємо?

Офіційне працевлаштування, стабільну заробітну плату, гарантовану відпустку та лікарняні.

І давню хату серед мальовничої природи у центрі міста

Деталі за номером: 0679776737, п. Люба.

Друзі, ми відкриваємо одразу декілька вакансій до господарської частини нашого музею! 

Кого шукаємо? 

🔸 Доглядача за тваринами 
🔸 Двірника
🔸Прибиральника службових приміщень
🔸Кочегара 

Що пропонуємо?

🔹Офіційне працевлаштування 
🔹Стабільну заробітну плату
🔹Гарантовану відпустку та лікарняні

Тож якщо ви умієте і почуваєтесь в силі працювати руками, ми радо приймемо вас у музейну команду! 

За деталями телефонуйте за номером +380 66 868 92 48 (Андрій)

підготував: науковий співробітник сектору архітектури, відділ етнографії
Босак Василь. 

Різдво Пресвятої Богородиці припадає на 8 вересня за новим стилем (21 вересня за старим стилем) і символізує перехідний період між літом та осінню. Цей день у народі ще називають Другою Пречистою і вважають одним із найважливіших Богородичних свят. Впродовж осені святкують три “Пречисті” (Успіння Пресвятої Богородиці, Різдво Пресвятої Богородиці, Введення в храм Пресвятої Богородиці), про які казали “Перша Пречиста жито засіває, друга – дощем поливає, а третя снігом покриває”. За періодизацією дослідника Володимира Конопки, Різдво Пресвятої Богородиці відноситься до першої половини осіннього святково-господарського циклу “Від дня св. Іллі до свята Покрови”- періоду обжинкових робіт і сівби озимини, тоді як період “від свята Покрови до свята Введення” є часом весільних гулянь і відпочинку. 

Для початку торкнемось духовного аспекту свята. Бойки і гуцули шанували цей день як жіноче свято, коли жінки збиралися разом для спільних молитов, просячи про здоров’я для сім’ї, дітей та господарства. Вони намагалися не працювати в цей день, вважаючи, що Богородиця охороняє домашній спокій і родинне благополуччя. У народі вірили, що Друга Пречиста має велике значення для плодючості і родючості землі у майбутньому році. Частково такі вірування пов’язані зі слов’янськими уявленнями про осіннє рівнодення (міжсезоння) і “відхід до сну” землі. 

Крім духовного аспекту, у календарній обрядовості це свято вважається початком осіннього циклу польових робіт (загалом, хліборобська складова присутня у кожному зі свят “від Іллі до Покрови”). Наприклад, у бойків це свято вважається особливо сприятливим для початку сівби озимих зернових культур. Вони вірили, що Богородиця благословляє землю і врожай, тому цей день був присвячений молитвам за добрий урожай прийдешнього року. Гуцульські господарі присвячували цей день завершенню збору літнього врожаю, а також підготовці домогосподарства до зимівлі (очищення стаєнь та інших господарських приміщень, завершення заготівлі кормової бази для тварин.  До цього дня вся худоба (маржина) урочисто переганялася з полонин до господарств під супровід народних співів і акомпанемент сопілок. Опісля громада запалювала ритуальне вогнище.

Успіння Пресвятої Богородиці одне з найдавніших і найбільших Богородичних свят. Його святкування припадає на 15 серпня і ним завершується церковний рік Східних Церков. Святу Успіння передує двотижневий піст, який називається Успенським або Богородичним, а серед народу побутує назва Спасівка. Цим постом Церква готує вірних до найбільшого празника Пресвятої Богородиці, її святого Успіння.

Успінням називається день смерті і переходу з душею і тілом Богородиці на Небо. Празник Успіння Богородиці належить до радісних свят, хоч нагадує нам про сумну подію смерті. Цього дня Церква радіє, бо Пресвята Богомати перейшла з туземного життя до вічної слави Свого Сина, та що з її Успінням ми отримали в небі могутню заступницю і покровительку.

Свято Успіння Пресвятої Богородиці започаткували в Єрусалимі відразу після Собору в Ефесі 461 року. На Заході цей празник з’явився дещо пізніше, в кінці VII століття.  1 листопада 1950 року папа Пій ХІІ проголосив догмою віри чудесне Успіння і Небовзяття з душею і тілом Пренепорочної Божої Матері до небесної слави. 

У народній традиції празник Успіння Богородиці має назву Перша Пречиста. Для селян це пора, коли повністю закінчували жнивувати і готувалися зустрічати осінь. Хто до цього часу не встиг зібрати хліб, то влаштовували колективну братчину. Також до Успіння мали бути остаточно зібрані всі фрукти. Про це говорить така примовка:

Пречиста по груші ходила.
Пречиста мішок загубила.
– Спасику-братику, оддай мені мішочок —
Не буду ходити у твій лісочок!

Упродовж осені святкують три Пречисті – Успіння, Різдво та Введення в храм Пресвятої Богородиці. Люди казали: “Перша Пречиста жито засіває, друга – дощем поливає, а третя снігом покриває”. Тому період від першої до другої Пречистої вважався найкращим для сівби озимини: “Колоски святять на Пречисту, як зібране вже зерно і свято Пречиста, тоді до Пречистої не сіють зерна в полі, посвячують ці колоски, а тоді сіють зерна в полі”. 

Вважалося, що після Успіння починається «молоде» бабине літо, яке триває до 11 вересня. Якщо о цій порі гарна погода, то «старе» бабине літо (від 12 вересня) буде непогідним. Українці казали: «Післяуспення прийшло — сонце на осінь пішло». А відліт у цей день журавлів віщував ранню зиму.

Успіння Пресвятої Богородиці одне з найдавніших і найбільших Богородичних свят. Його святкування припадає на 15 серпня і ним завершується церковний рік Східних Церков. Святу Успіння передує двотижневий піст, який називається Успенським або Богородичним, а серед народу побутує назва Спасівка. Цим постом Церква готує вірних до найбільшого празника Пресвятої Богородиці, її святого Успіння.

Успінням називається день смерті і переходу з душею і тілом Богородиці на Небо. Празник Успіння Богородиці належить до радісних свят, хоч нагадує нам про сумну подію смерті. Цього дня Церква радіє, бо Пресвята Богомати перейшла з туземного життя до вічної слави Свого Сина, та що з її Успінням ми отримали в небі могутню заступницю і покровительку.

Свято Успіння Пресвятої Богородиці започаткували в Єрусалимі відразу після Собору в Ефесі 461 року. На Заході цей празник з’явився дещо пізніше, в кінці VII століття.  1 листопада 1950 року папа Пій ХІІ проголосив догмою віри чудесне Успіння і Небовзяття з душею і тілом Пренепорочної Божої Матері до небесної слави. 

У народній традиції празник Успіння Богородиці має назву Перша Пречиста. Для селян це пора, коли повністю закінчували жнивувати і готувалися зустрічати осінь. Хто до цього часу не встиг зібрати хліб, то влаштовували колективну братчину. Також до Успіння мали бути остаточно зібрані всі фрукти. Про це говорить така примовка:

Пречиста по груші ходила.
Пречиста мішок загубила.
– Спасику-братику, оддай мені мішочок —
Не буду ходити у твій лісочок!

Упродовж осені святкують три Пречисті – Успіння, Різдво та Введення в храм Пресвятої Богородиці. Люди казали: “Перша Пречиста жито засіває, друга – дощем поливає, а третя снігом покриває”. Тому період від першої до другої Пречистої вважався найкращим для сівби озимини: “Колоски святять на Пречисту, як зібране вже зерно і свято Пречиста, тоді до Пречистої не сіють зерна в полі, посвячують ці колоски, а тоді сіють зерна в полі”. 

Вважалося, що після Успіння починається «молоде» бабине літо, яке триває до 11 вересня. Якщо о цій порі гарна погода, то «старе» бабине літо (від 12 вересня) буде непогідним. Українці казали: «Післяуспення прийшло — сонце на осінь пішло». А відліт у цей день журавлів віщував ранню зиму.

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Трач

Преображення Господнє (Спаса) – відзначається в християнстві  як важливе свято, описане трьома євангелістами: Матвієм, Марком і Лукою. Ісус взяв трьох вибраних учнів: Петра, Якова та Івана на гору Фавор, де Він розмовляв з старозавітними пророками Мойсеєм та Іллею. Усіх їх осінила світла хмара, і з неї почувся голос: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся!».Апостоли побачили Ісуса в неземній славі. Свято Преображення вшановує з’яву людям божественної природи Ісуса Христа та наближення Його  добровільної смерті.
За народними повір’ями вважали, що на Спаса літо зустрічається з осінню. Це був період завершення жнив. У день Спаса в церкві освячували фрукти та мед, мак, в різних регіонах несли також великі оберемки трав, квітів, городніх рослин. На Поліссі святили у колоски пшениці, мак, городні квіти, лепеху, жито, клен, м’яту, ліщину і навіть кропиву.   Після посвячення на Гуцульщині були прийнято обдаровувати один одного посвяченими фруктами, калачами та водою, що мало поминальну функцію. Особливо пригощали бідних. Освяченими ділилися, примовляючи: «Най Бог прийме за душу Василькову!»
На Волині з останніх зажинів робили букет – “вінок”, щоб освятити на Спаса. Зерно з обжинкового віночка додавали до засіву на озиме, нерідко вінка при засіві застромлювали на полі: “Як ішли сіять, то беруть булку хліба і віночка того, шо на Спаса святили, і вже там віночка того вімінає в коробку”
Крім “вінка”, на Спаса освячували також сивий домашній мак, так званий “видюк”. Той самий мак могли ще попередньо освячували на Великдень і на Трійцю. Відтак він набував потужніших апотропейних (захисних) властивостей.Освячену “шишку” (“балабушку”) зберігали до посіву на озиме або давали у пійло корові після отелення. “А ще – довго нема дощу – брать мак-видюк три рази свячений (на Паску, на Трійцю і на Спаса) і в дванадцять криниць сипнуть. Хто-нибудь. Той маквидюк на все добрий. От корова отелиця, то обсипає, якшо первістка корова отелиця. Кажуть: «Тоді молоко забереш, як цьой мак збереш».
Існували певні  заборони та прикмети:

• Родичам, а особливо жінкам, в кого померли діти, не можна їсти фруктів аж поки не посвятять їх на Спаса. Вірили, що діти тих родичів, які не їдять яблук ані грушок до Спаса, бавляться ними в небі в той празник, а ті, котрих родичі не дотримуються того звичаю – плачуть.
• На Бойківщині заборонялось до Спаса збирати в лісі горіхи ліщини
• У цей день як уб’є стрілець звірину, то сім років не будейому вестися стрілецтво
• Не можна давати з хати вогню, бо буде шкода для худоби  і не буде молока
• Жінки на Спаса ходять або сидять серед капусти і замотують собі голову, щоб капуста зав’язувалася.
• В Мшанці на Самбірщині цього дня  рвали на полі біб і варили в стручках, а також до цього дня не можна було пекти картоплі
• Від Спаса ставало відчутно холодніше, відтак побутувала приказка “Прийде Спас, то треба брати рукавиці на запас”, чи “На Спас бери рукавиці про запас”.
   
  Публікацію підготувала: М. Цимбровська, старший науковий співробітник відділу етнографії
   

1. Kolberg, Oskar. Dzieła wszystkie. Tom 49. Sanockie-Krośnieńskie cz. I, Wrocław-Poznań 1973.
2. В.Галайчук, Традиційна календарно-побутова обрядовість історико-етнографічної Волині // Вісник Львівського університету. Серія історична. 2015. Випуск 51. С. 412–462
3. Етнографічні групи українців Карпат в 3-х томах. Гуцули  / НАН України, Ін-т народознавства; за наук ред. і уклад. С.Павлюка,… – Харків: Фоліо, 2020
4. Л.Литвин. Рослинна магія в українській обрядовості /Наукові записки. Випуск ІІ, Музей народної архітектури та побуту у Львові, Львів: НВЕД УАД, 2008
5. Франко І.Я. Празник святого Спаса (Причинок до історії староруського письментва і культури) / Збір. тв. в 50-ти т.- Том 39 – с.267-269.
    
    
   Світлини: Гуцули чекають освячення трав і плодів, 1931р.
   Джерело: цифровий архів NAC (1-F-367-2, 1-F-367-1) https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/198094:1/

2 серпня 2024 року в Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.
Кобринського (м.Коломия) відбулась Наукова конференція з міжнародною участю «Коломийська сіль галицьких князів: історія (не)забутої традиції. Історичний аспект та сьогодення»

В ході конференції старша наукова співробітниця нашого музею М.Цимбровська представила своє
наукове дослідження присвячене пам’ятці дерев’яного народного будівництва 1886 року – соляній
криниці з с.Бабино Самбірського району. Соляна криниця розглядається не лише як цінний експонат, але і основа майбутньої експозиції присвяченої історії солеваріння. Сьогодні на Передкарпатті відомо понад 800 соляних джерел, що зазвичай спостерігаються поблизу підніжжя гірських схилів; можна припустити, що в давнину їх кількість була ще більшою. Видобуток солі займав важливе місце в житті мешканців Прикарпаття від часів середньовіччя і аж до середини ХIX ст. Демонстрація солеварного промислу необхідна в музеї, вона є основою не лише історичної, але також екологічної освіти. Сіль була, є і буде присутня в житті кожної людини. Тому історія солевидобутку не втратить своєї актуальності і є цікавою незалежно від віку відвідувача музею. Довкола експозиції криниці можна розвинути такі тематичні напрямки: історію торгівлі та кулінарії, застосування солі в різних виробництвах, проблеми раціонального використання природних мінеральних ресурсів, проблеми вирубки лісів, використання різних джерел енергії (людина, тварини, природа), знання про професії, що зникли.

20 липня в Україні християни східного обряду вшановують святого пророка Іллю. Культ пророка Іллі зафіксовано у V ст.. Єрусалимський патріарх Ілля в 465 році заснував два монастирі на честь цього славного пророка. А на наших теренах культ пророка Іллі поширився ще до офіційного прийняття християнства у Київській Русі. На його честь була посвячена церква, у якій молилися християни.

У народних віруваннях українців пророк Ілля править грозовими хмарами, забезпечує родючість полів, а блискавками проганяє демонів. Такий образ святого пророка Іллі склався в уяві людей не безпідставно. У Старому Завіті розповідається як пророк Ілля своєю молитвою викликав з неба вогонь, який спалив жертвоприношення, а також дощ, що пішов після тривалої посухи. За Біблійним переданням пророк Ілля не помер, а за свою ревність у вірі був узятий живим на небо у вогняній колісниці. Такий образ пророка Іллі, який має владу над вогнем і дощем, і їздить на вогняній колісниці, відповідав в уяві людей міфологічному богу Перуну – покровителю грому та блискавок, певні риси якого народ переніс і на святого пророка Іллю. Так, серед людей побутувала цікава легенда про нього: «Якось чорти змовилися повергнути Бога, але Він звелів Іллі прогнати нечестивців з неба: Ось тому Ілля і ганяється за ними на колісниці, від якої чути грім, і пускає в них свої стріли-блискавиці». Люди вважали, що коли гримить з неба грім, то це чути гримання копит коней пророка Іллі, а блискавки – то стріли, якими Ілля знищує нечисту силу. «Грім гримить – то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде».

 Уявлення про те, що Ілля володіє громом і блискавкою, склалися й на підставі природніх явищ, які притаманні періоду, коли святкується празник пророка Іллі. У цю пору року виникали різні незвичні атмосферні явища, грози, які народ трактував згідно з прадавніми міфологічними уявленнями. На Херсонщині свято пророка Іллі відповідно називали «громовим святом» або святом «грому». Після Іллі часто бувають грозові ночі, які називали «горобиними», бо безперервні громи й блискавиці не дають заснути навіть горобцям. Тоді перелякані птахи метушаться і голосно цвірінькають.

  Вважається, що Ілля-пророк має винятковий вплив на урожай: «Куди махне — жито росте, жито-пшениця — всяка пашниця».  Тому до пророка молилися селяни, просячи благословення на польові роботи, хорошу погоду і добрий урожай. Вони казали: «Ілля грози тримає, Ілля хлібом наділяє». Цього дня урочисто випікали хліб із нового врожаю, який роздавали в усталеному порядку від старшого до наймолодшого члена сім’ї. Склалося й прислів’я до того звичаю: «На Іллі – новий хліб на столі».  

У свято пророка Іллі не працювали в полі, не косили і не возили сіна, боячись від Іллі кари громом. Люди вважали, що хто працює в свято Іллі, того уб’є грім.

До Іллі переважно закінчували збір жита й пшениці. На Лемківщині казали: “До святого Ілька дожинат ся нивка”. З днем св. Іллі пов’язували звичай завивати бороду – під час жнив залишали трошки незжатого збіжжя, кажучи: «Іллі на бороду». Під неї клали хліб і просили Іллю, щоб вродило наступного року. 

На Іллі зачиналися великі сінокоси. Шекерик-Доників писав: «Давно гуцули йшли на Іллі у Русь Молдовицу на Буковину – на косовицу. У Рус Молдовици на Іллі були великі храми, на тот храм приходили наші косарі і їх розбирали богачі поміж себе на косовицу – косити фалчі».

 Також від цього дня починався озимий засів жита і пшениці, тому не випадково в українських колядках та щедрівках саме Ілля жито засіває.

Українські селянки просили Іллю про гарний врожай капусти. На Іллю жінки до схід сонця йшли на городи й стискали головки капусти, приказуючи: «Святий Ілля, складай головки тугі та білі так, як я!».

На Поліссі здавна був звичай на свято пророка Іллі варити пиво зі спільного зерна нового врожаю, готувати трапезу коло церкви. Всією громадою сідали на вигоні, пригощалися новою їжею, а в молитвах просили св. Іллю про гарний врожай.

На Галичині вважали, що на Іллі перестають роїтися бджоли. Відповідно склалося й прислів’я: «Тільки до Іллі добрий рій, а після Іллі повісь рій на гіллі».

За народними уявленнями, день святого пророка Іллі є межею між літом і осінню, від цього дня розпочинається осінь. Тому і народні прислів’я говорять: «На Іллю до обіду літо, а після обіду — осінь», «По Іллі – й по теплі», або “Як прийде Ілля – наробить у полі гнилля”, що свідчило про поступові зміни погоди, завершення літа і прихід осені.

День пророка Іллі також був останнім терміном, коли дітям дозволяли купатися. Після цього, оскільки ночі були прохолодними і вода помітно вистигала, дітям забороняли ходити до річки. Люди вважали, що після Іллі не варто купатися, бо голова буде боліти. Тому казали: «До Іллі мужик купається, а після Іллі з річкою прощається».

Цього дня уважно спостерігали за погодою. Злива на Іллю, за народними прикметами, передвіщає багатий урожай наступного року. Якщо ж цілий день сонячно — на недорід. Якщо цього дня хмари з’являться зранку, то наступного року вродить хліб на ранніх посівах, в обід — середніх, а ввечері— пізніх.

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Трач

Використана література:

1. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар.- Київ, 1993.
2. Иванова П.В. Жизнь и повєрья крестьян Купянскаго уєзда, Харьковской губерніи. – Харьковь, 1907.
3. Конопка В., Зюбровський А. «Від зернини до хлібини»: семантико-структурний аналіз хліборобського побуту українців (на матеріалах Південно-Західного історико-етнографічного регіону України). – Львів, 2018.
4. Шекерик-Доників П. Рік у віруваннях Гуцулів. Вибрані твори. – Верховина, 2009.
5. https://ethnography.org.ua/content/den-svyatogo-proroka-illi
6. Олександр Коломийчук. Календарні осінні обряди бойків (друга половина ХІХ-початок ХХ ст.
7. https://www.cerkva.info/publications/2-serpnia-pam-iat-sviatoho-proroka-bozhoho-ill 

Гаряча вакансія в Львівському скансені!

Розшукуємо людину, яка візьме на себе адміністративні процеси в музейному інформаційно-освітньому центрі та допомагатиме з організацією подій, за які люблять скансен наші відвідувачі!

Заявки та рекомендації приймаємо до 28 липня!

Що ми очікуємо від кандидата(тки)?:

відмінні організаційні навички та здатність ефективно впоратися з великим обсягом інформації.

високий рівень комунікативних навичок та здатність працювати в команді.

знання іноземних мов та досвід роботи на подібній посаді (як перевага)

Перелік обов’язків:

планування, координація та моніторинг щоденних та довгострокових завдань центру згідно календаря подій.

організація і супровід подій в інформаційно-освітньому центрі

створення та своєчасне оновлення баз даних клієнтів.

забезпечення належної комунікації з відвідувачами та організаторами подій

врегулювання звернень та ситуацій, що стосуються сфери надання музейних послуг

виконання інших адміністративних та операційних завдань центру

Що ми пропонуємо:

офіційне працевлаштування

гідні умови праці

робоче місце в одному з найзеленіших куточків Львова

графік роботи – плаваючий, узгоджується додатково

Поширюйте чи тегайте тих, кому буде цікаво

Резюме надсилайте до 28 липня включно на скриньку center.skansenlviv@gmail.com

Собітка (субітка, собаня, сабаня) – це спеціальне вогнище, яке дотепер запалюють у день Різдва Івана Предтечі (“на Івана”) на теренах Лемківщини, Бойківщини, Надсяння. Також собіткою називають весь процес святкування того дня – гощення, паління вогню, забави тощо.

Назагал народні звичаї і святкування на Івана в Україні перегукуються із європейською традицією відзначення днів літнього сонцестояння – це давня і розповсюджена у різних етносів практика. З моменту поширення християнства на наших землях ця традиція набула додаткової семантики і згодом об’єдналась із відзначенням свята Різдва Івана Предтечі.  Зараз це свято у своєму світському варіанті найбільш відоме в Україні під назвами “Івана Купала”, “Купайла”. Проте на західноукраїнських теренах, зокрема в Галичині, цей день має свої локальні визначення і звичаєву специфіку. Наприклад, на теренах Опілля і Підгір’я при описі свята люди зазвичай просто кажуть “на Івана”, деколи “Івана Лопушного”, “на Яна”, бойки, лемки, надсянці вживають також слова “собітка”, “собаня”. 

Цікаві описи собітки знаходимо в етнографів ХІХ ст, зокрема, І. Сахаров зауважує: “…свято відоме у чехів, сербів, моравів, карпато-росів, болгар та поляків. Там Іванівська ніч називається Соботки. […] Іванівські вогні горять на Карпатських горах, Судетах і Крконошах. […] Народ підперезується сплетеними квітами, на голову вдягають вінки з трав, водять хороводи, співають пісні, старші люди добувають з дерев живий вогонь. Після перестрибування через вогнища купаються в росі” (пер. авт.). Такі “соботки” запалювали на площах міст, поблизу лісів, в горах; будинки в цей час прикрашались травами і квітами. 

Є свідчення, зібрані сучасними дослідниками, що на західних теренах України на Івана збирали й освячували зілля, палили вогні (м. Самбір Самбірського р-ну Львівської обл.), подекуди хлопці робили по селах збитки, аналогічно до зимових традицій на Андрія (села Раделичі, Гонятичі Стрийського р-ну Львівської обл.). Також існувала заборона на купання в цей день через особливу активність нечистої сили, до води ж мали право вступати хіба каліки (с. Дубляни Самбірського району Львівської обл). Тут не було традиції пускання вінків на воду, виготовлення “марени”, як і не зафіксовано на цих землях купальських пісень. Натомість є собіткові наспіви або ж ладкання до собані,  локальні обряди плетіння і розривання вінків біля вогню (с. Боберка Самбірського р-ну Львівської обл.), прикрашання брам тв осель спеціальним зіллям (села Тумир і Дубівці Галицького району Івано-Франківської обл.), нічні чатування біля заготовленого для вогнищ гілля і паління великих вогнів з максимальним задимленням. Раніше для цього використовували сіно, солому, гілля хвойний дерев, в ХХ-ХХІ ст. для такого ефекту почали палити автомобільні скати.

Традиція збору лікарського зілля на Івана також є не лише українською, але й загальноєвропейською. Квітам і травам, зібраним у цей день, здавна приписували особливі цілющі, навіть магічні властивості. Навіть досвітня “іванівська” роса вважалася особливо помічною при недугах – нею вмивалися і  капали очі “від хворіб”.

Згідно з народними віруваннями, в ніч на Івана цвіте папороть і той, кому вдасться знайти цей цвіт, отримає владу над таємними силами природи. Вважали, що зібрана в цей час чарівна “розрив-трава” допоможе відкрити усі замки, а “плакун-трава” доведе до сліз нечисту силу! У східних районах Бойківщини трави, зібрані на Івана, подекуди досі називають “іванками”, їх наділяють здатністю передавати свої цілющі властивості зіллю, зібраному в інший час. “Іванки” зберігають висушеними протягом року і додають до різних зборів задля підсилення ефекту.

Частково “іванівських” традицій дотримуються до цього часу, в основному це стосується збору лікарських трав. В деяких селах Бойківщини дотепер живе звичай палити вогонь на Івана і збиратися при ньому на забаву великим гуртом. Звісно, контекст і наповнення свята змінилися з плином часу: практично забуті собіткові пісні, 5-метрова собітка змаліла до невеликого символічного вогнища. Не кожній громаді вдалося зберегти бодай пам’ять про власні локальні звичаї, часто вони витіснені “загальноукраїнським” клубно-купальським сценарієм, який поширювали “згори” ще за совєтських часів задля спрощення і, зрештою, знищення різноманіття нашої культурної спадщини. А все ж, інформація, зібрана науковцями буквально по крихтах, дає можливість частково відживити втрачені традиції або принаймі скласти уявлення про це свято  на західноукраїнських теренах. 

Одним із джерел, де можна послухати собіткову пісню та й інші не менш цікаві жанри,  є фольклорний архів  при ЛНУ імені Івана Франка. Переходьте за розміщеним нижче посиланнням і слухайте експедиційний запис зі с. Боберка Самбірського району Львівської області: https://folklore-archive.org.ua/work/1850/

…

Ходіт, ходіт на собаню,

Спечем ми вам чорну каню.

Зак ся хлопці позбігали,

Баби каню розірвали.

Ходіт, ходіт на собаню,

Спечем ми вам чорну каню.

Зак ся баби посходили,

Хлопці каню всвободили.

Публікацію підготувала: Анна Черноус, наукова співробітниця етнографічного відділу Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького

Джерела:

Електронний архів українського фольклору (Фольклорний архів Кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка)

Фольклорний архів ГО “Музична майстерня “Гурба”

Болтарович З.Є. Народна медицина українців. – Київ: Наукова думка, 1990 – С. 67, 152

Сказанія русскаго народа, собранныя И. П. Сахаровымъ / С.-Петербургъ: Изд. А.С. Суворина, 1885 – Репринт – С.280.

Русскій народъ, его обычаи, обряды, преданія, суевҍрія и поэзія / Собр. М. Забылиным. – в 4 ч. – Москва: Изд. книгопродавца М. Березина, 1880 – Репринт – С. 68-70

Свято Трійці (Зіслання Святого Духа або П’ятидесятниця) завершує Великодній цикл свят.  Християнство перейняло празники П’ятидесятниці та Пасхи зі Старого Заповіту. В Старому Заповіті П’ятидесятниця первісно була святом жнив та перших плодів, а пізніше  – надання Божого Закону на горі Синай на 50-ий день виходу ізраїльського народу з Єгипту. Для християн це одне з найбільших і  радісних свят у році – день коли Святий Дух зійшов на апостолів, помазав їх на проповідників та зародилася Христова Церква.

Святкування тривало впродовж цілого тижня, починаючи від четверга перед Трійцею. Цей тиждень називали «зеленим», «клечальним» або «русальним». Субота була одним з головних поминальних днів року. Померлих родичів поминали у церкві та на цвинтарі, в деяких регіонах, як от на Волині, традиційним був поминальний обід. В цей день молилися також за упокій душ самогубців.

В неділю в церкві освячували зілля до якого додавали колоски. Його зберігали впродовж року і використовували в весільних та поховальних  обрядах. Також  вживали для купання малих дітей, щоб їх не болів живіт. Свяченим зіллям обкурювали корів під час отелення або розмочували і давали корові випити.

У понеділок святий дух  спускається на Землю, тому сільськогосподарські роботи не виконували. З вівторка  діяли заборони пов’язані з водою: прання, полив, купання. На Поліссі вірили, що в тиждень після Трійці не можна було підмащувати печі, бо «колосок посохне» .

Якщо до Зелених Свят дощ був бажаним, то після бажаною була суха погода. В цей час достигали зернові культури, колосся мало визріти під сонцем. Тому селяни всіляко намагалися захистити майбутній урожай. У Північній Лемківщині після недільної Літургії процесія з хоругвами обходила поля, освячуючи їх. На межі з полем сусіднього села закопували в землю невеликий дерев’яний хрест, щоб небесні сили берегли поле і врожай.

Для циклу Зелених свят характерні звичаї клечання («маїння») та освячення віночків. Існувало вірування, що гілки, якими прикрашають дім та обійстя, захищають урожай від несприятливих погодніх умов, бурі і граду.  Замаювання відігравало захисну, оберегову функцію. Зілля, вінки та клечальні гілки були тотожними свяченій вербі. У ролі «маю» , залежно від місцевості, виступають різні рослини. Домінуючими рослинами є липа та явір. Трапляються також береза, клен, ясен,  рідше – акація, бузок, каштан, ліщина, дуб. На Покутті крім гілок дерев хати клечають зіллям любистку та м’яти. Маять  усі господарські будівлі, навіть шопи і кошниці з кукурудзою. В Покутті та Гуцульщині повністю маять вікна листям акації, бузку  чи любистку в спосіб який називають «на хрест». «Листє любистку уживають до вікон тому, що воно м’яке, держиться добре добре скла, а листє скоруха «кудряве, має ладну уроду, навкруг як висічене, до того оно вузьке, тому дає виразний взір на склі». За образи вкладати любисток та божі ружі (півонії). Замаювали також і город, який залишався замаєним аж до часу збору врожаю, тобто доки він потребував захисту.

Селяни вірили, що в цей час від Трійці до Петра можна «відібрати» чужий урожай, якщо, наприклад струсити вранішню росу з колосся. Якщо когось бачили вранці на Зелені свята в полі поблизу збіжжя, то вважали що ця людина нашкодила врожаю. Вважали, що деякі люди  вміють заломлювати збіжжя на «чужу біду». Тому перед початком жнив господар перевіряв поле чи є на ньому такі «закрутки» ( пучки збіжжя зав’язані у вузлик). Якщо знаходили  «закрутки» то їх не зжинали, а залишали  на полі.   Інколи, щоб ніхто не забрав «сили» з поля, то господарі по ньому качалися.

На Лемківщині існував такий звичай: сільські хлопці ходили по селі, перед тим як зайти до господаря йшли на його поле, де один одного наздоганяли, штовхали та притискали. Потім брали з поля трохи озимини, прив’язували до тички і йшли до хати, при цьому  стукали тичками об землю і співали:  «Щедра, щедра Марія На пристолі стояла, три хрестики тримала. А ви люди знайте, нам колача дайте».

Свячене зілля та віночки кришили до посівного зерна, щоб забезпечити добрий урожай, або  ж вішали у клуні чи стодолі, як захист від мишей. Гілки «маю» закріплювали за крокви при схилі даху, коло вікон, одвірків. Забирали маїння «як висхне». Крім гілок до клечальних рослин належала трава –отава. Отаку в неділю вранці, перед тим, як і ти до церкви, клали на ганку при вході.

Трійця в народній традиції означувала кінець весни і початок літа. Існувало переконання, що злі сили активізуються саме в часі літнього сонцестояння.  На цей період також припадали язичницькі Русалії, які церква християнізувала. Образ русалки пов’язаний з водою та рослинністю. Русалки – міфологічні істоти, що походять від душ покійників, які народилися і згодом померли чи випадково загинули на зламі весни і літа. Як правило, русалки – це молоді дівчата-утоплениці чи неохрещені діти. На Поліссі існувало вірування, що умовами перетворення у русалку є народження, одруження і смерть на Трійцю: «Вродилося, померло і весілля було на Трійцю – буде русалкою». В русальний тиждень русалки виходять, їх можна зустріти в житньому полі, в лісі чи біля води, де  вони можуть залоскотати чи затягти у воду.

На Зелену неділю плели віночки зі всіляких квітів і закладали на роги коровам.  Це робили щоб захистити худобу від вроків. Господарі пригощали пастухів, які пасли їхню худобу. Господар частував горілкою, а господиня виносила на поле хліб, сир, яйця чи бринзу.

Традиційно найкращим часом для одруження вважалось свято Покрови (1 жовтня за новим календарем), а Зелені Свята відповідно були часом для вдалих заручин. На створену в цей час пару чекав міцний і щасливий шлюб. У деяких селах Південної Лемківщини парубки ставили перед хатою дівчини-нареченої зелені деревця – «маї», оздобленими кольоровими стрічками, як символ любові.

Публікацію підготувала: М. Цимбровська, старший науковий співробітник відділу етнографії

1. Андрієвська Т., Звіт про Експедицію в Воловецький та Міжгірський р-н Закарпатської обл.,2010р., Архів МНАП,  Зв-105
2. Андрієвська Т., Обрядова магія рослин (на матеріалах Богородчанського р-ну) //Аркасівські читання…: Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції.- Миколаїв 2015
3. Литвин Л. Клечальні рослини як оберіг у віруваннях українців. Наукові записки Музею народної архітектури та побуту у Львові, Вип.1, 1998, с.33-37
4. Kolberg, Oskar. Dzieła wszystkie. Tom 49. Sanockie-Krośnieńskie cz. I, Wrocław-Poznań 1973. 
5. Шухевич В.О., Гуцульщина: в 5 томах / Володимир Шухевич (репринтне видання 1899-1908рр.). –Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018 – 1218с.
6. Етнографічні групи українців Карпат в 3-х томах / НАН України, Ін-т народознавства; за наук ред. і уклад. С.Павлюка,… – Харків: Фоліо, 2020
7. Галайчук В. Демонологічні уявлення населення середнього полісся про русалок, Вісник Львівського університету.Сер. істор. 2008. Вип. 43., С. 320–38