Зразок сторінки

“По дорозі пара поважних коней тягне бричку, а біля них стрибає радісне, трохи незграбне і ще не обтяжене досвідом лошатко,” – чомусь саме такий образок зі сільського життя виник у моїй уяві, коли Роман Зілінко почав готувати у Львівському скансені виставку “Гавареччина Мар’яни Мотики”. Дитячі щоденники-мальописи, юнацька кераміка, юнацький та зрілий живопис на склі – це все було зібране у трьох невеликих кімнатах виставкової зали в укритті і лиш один… куратор знав, як розвиватиметься сюжет і де буде його кульмінація. Інтрига зберігалася аж до відкриття, а тоді всі зрозуміли: до фундаментальної виставки “Чорний вогонь Гавареччини” додався особливий триб Гавареччини дитячої – щирої, безпосередньої, відкритої до всесвіту, сповненої поваги до старших, з присмаком романтики і нотками підліткового бунту а, найважливіше, засадничої у творчій траєкторії Мар’яни Мотики – художниці і керамістки, доньки відомих митців Ярослава і Ярослави Мотик.  

З цієї нагоди мені вдалося трохи поспілкуватися з Мар’яною, з перших уст почути власне про її Гавареччину, зазирнути за лаштунки творчого життя родини Мотик, а ще дізнатися про особисті плани-мрії мисткині.     

Мар’яно, то які Ваші враження від виставки? 

Трохи несподівано, бо тут дитячі роботи, а я не очікувала, що вони комусь будуть цікаві (сміється). Пан Зілінко казав: “Мар’яно, візьмемо твої роботи на склі, трошки кераміки, як доповнення до основної виставки, і ще кілька графічних робіт з тої папки, де про Гавареччину”. Тут приходжу, а того, що на склі, дуже мало, а є, в основному, все графічне. Я не сподівалася, що їх [малюнків] настільки багато буде. Думала, що виставлять найкращі, а виставили такі зовсім… де я ще не вміла малювати, де в тата п’ять чи шість пальців, де нема перспективи… І так трохи було ніяково, можна сказати (сміється).

Для мене ця виставка, а особливо її дитяча частина, радше про те, що народитися в мистецькій родині — це чверть справи, мати талант — ще половина, але щоб досягти правдивого результату, треба постійно працювати, насамперед, над собою. І мені здається, що саме так мислили Ваші батьки, коли з самого малечку долучали Вас до творчості. Чи пам’ятаєте свою першу творчу роботу ? 

Точно не можу сказати, яка з них перша, але пам’ятаю, що коли тато водив мене за собою, то завжди брав для мене папір і туш. Я повинна була біля нього теж малювати.

Ви народилися в мистецькій родині і все, що навколо Вас відбувалося, було пов’язане з мистецтвом. Пригадую цитату однієї мистецтвознавиці, яка казала, що в родині Мотик діти “замість манної каші бачили мистецтво”. От цікаво: чи був у Вас шанс стати кимось іншим – інженеркою, лікаркою? 

Та ні, думаю, що не було. Ще й зараз дехто з моїх одногрупниць говорить: “Мар’яно, в тебе майстерня, в тебе всі можливості, а в нас не було такого”. Тобто тепер я розумію, що мати майстерню і простір для творчості – то дуже важливо. Дійсно, у нас повсюди було мистецтво: велика майстерня, бібліотека, колекція народних творів – ти те все бачиш, у тому живеш… І ті зустрічі… Батько товаришував зі скульпторами, з митцями, з лікарями, і вони часто приходили до нас на свята. На Різдво колядували, застілля були великі, розмови… А ми під столами, діти, знаєте, то все слухаємо. Виросла я – то вже не була під столом, а за столом, слухала все, що вони говорять, і ясно, що вони збагачували мене. І тепер я розумію, що це все мало на мене великий вплив.

Як Ви оцінюєте процес свого формування як художниці? Хто із батьків мав на Вас більший вплив? 

Напевне, впливали і мама, і тато – просто в різні періоди. Тато – коли я була маленька. Маму я тоді менше бачила, бо вона їздила на симпозіуми, а тато весь час творив у майстерні, всі його роботи були поряд. Я бачила його великі скульптури, захоплювалася, як він вміє передавати пропорції – коли все у п’ять разів більше, ніж людина… Пам’ятаю, як він колись лося зробив – такого, як живого. Я, маленька, під ним ходила, все любила його гладити. Так що тато для мене тоді був Геракл! Талант! А мама була на симпозіумах і, знаєте, я тоді ще не бачила її творів, ну, крім Гавареччини… Уже потім, коли мамині роботи почали з’являтися на виставках і їх купували, коли вже вона почала кубічні твори робити, графічні, і всі її хвалили, то я вже більше гордилася мамою – що вона в мене така талановита, що в журналах про неї писали, інтерв’ю брали… Словом, у різний період хтось із них брав верх. 

В одному з інтерв’ю Ваш тато сказав, що “митці не мають наслідувати одне одного, навіть якщо доля звела їх разом під одним дахом” і що вони з мамою – різні у своєму творчому виборі. Це справді було так?  

На тій виставці [“Чорний вогонь Гавареччини”]є їхні подібні роботи – це той період, коли вони разом їздили на Гавареччину і творили: мама більше вигладжувала і для тата теж це було частиною техніки (вони гладили ту мокру кераміку, щоб був блиск). Словом, там я бачу, що вони десь схожі. Потім мама захопилася Африкою й африканськими масками, у якийсь період у неї з’явилися кубічні роботи, а ще паралельно вона почала займатися графікою, витинанкою. От тоді, напевне, відійшла в інше русло. Можливо, повпливало і те, що вона їздила на керамічні симпозіуми, зустрічалася там із багатьма митцями й, очевидно, хотіла чимось відрізнятися від них. І тут вона все-таки мала більший досвід, бо тато перебував у замкнутому середовищі: він весь час творив в Україні. Потім, правда, вже в Бельгію поїхав, але то скульптура – що там нового винайти, особливо в радянський час. Тоді діяла система тих радянських пам’ятників і відходити від неї не дуже можна було. Якось тато розповідав, що хотів зробити голого солдата, а йому сказали: “Як, ви хотіли показати, що в нас бідна країна? Як ви його… з оголеним торсом?” Тато переконував, що оголений – то про силу, що він хотів показати міць, але вони того не зрозуміли. Словом, там були стандарти і неможливо було розвиватися. А в мами – навпаки… 

А хто більше критикував – мама чи тато? 

Мама, звичайно, більше. Тато все хвалив. Тато в мене був позитивний герой. Мама – більше негативний (сміється). Мама й досі мусить сказати, що от, там на склі штаблюєш, а там щось затемно, щось не так… Словом, мама завжди критикувала. Навіть зараз прийде, подивиться, що я ліплю тих рептилоїдів: “Боже, що ти за чортів ліпиш?” Кажу: “Мама, та то не чорти. Я для людей… хочу для них показати, що то цікаво, то щось нове…” “Нє, то таке страшне… А що ти таким розмальовуєш? Та хто то купить?” Я кажу: “Та то не для того, щоб купили, то творча робота!” Що навіть у такому дорослому віці, а далі сприймаю так само, як дитина, тобто ту емоцію ще не переписала. А батько, він такий був життєрадісний, веселий… Хоча теж зі смішками дивився на те, що я роблю останнім часом, але реагував якось із гумором, і воно легше сприймалося. 

Можете назвати дві риси, позитивну і негативну, які Ви, ймовірно, взяли від мами і від тата. 

Від мами я таки взяла критику… Оля [донька] тепер мені говорить, що я точно така сама, просто себе з цього боку не бачу… Ще мама красива була, я від неї цю красу взяла і дуже їй вдячна. А в тата… Тато був дуже веселий, життєлюб, все жартував, так що позитив, оптимізм – від нього. А негативних рис у тата… Він міг бути строгий: коли я вчилася, він міг сказати щось дуже різко і я лякалася, бо то йому було не властиво…

Енергійність, непосидючість – то від тата? 

Так, тато мав більше енергії і я теж така – можу гори звернути. А мама, вона все-таки… Моделювання – то її. Вона колись з “Бурди” [журнал з викрійками одягу] шила. Знаєте, тоді важко було одягатися з магазину, не було стільки речей, а вона любила шити і я завжди була така гарна в академії – всі захоплювалися. Мама вміла гарно одягнутися, красу донести… от має естетику і вона вся в тій естетиці!  Блюзка, в якій я одягнена, – теж її, колись подарувала мені. Я спочатку сміялась: “Боже, старі гудзики не хоче викинути, ще бабцині.” Це було давно, десь років 10 тому, а зараз воно увійшло в моду і вже бачу, що й на сучасному одязі теж щось таке пришивають. Мама – водолій за гороскопом, а кажуть, що вони дуже прогресивні, на років 20 вперед… (сміється) І справді, хоч вона на кафедрі моделювання пробула тільки рік, але навчилася конструювати одяг, мислити у тому напрямку. Єдиний рік, а яку роль зіграв у її подальшому творчому житті… 

Зважаючи на те, що ми зараз знаходимося на виставці Ваших дитячих робіт, мама – справді великий стратег…

Так, скеровувала, знала, що це пригодиться. Я теж дивувалась, для чого вона то все збирає… 

Ваша перша родинна “гаварецька” виставка була, здається, в Білому камені? Принаймні про це згадував ваш тато.

Ну так. Я її мало пам’ятаю. Але трошки згадую по фотографіях. Зараз, як тата не стало, я почала переглядати фотографії і побачила, що дійсно там є деякі мої роботи, зокрема й керамічні. І це десь було до того, як я вступала в училище. 

А чи були у Вас інші родинні виставки і як Ви відбирали роботи: проводили сімейну раду, можливо, сперечалися? 

Та ні, такого не було, бо і виставок таких дуже не було. Хіба ця, остання, що відбулася в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку. Насправді це я дуже хотіла виставитись, але оскільки там величезні простори, то моїх робіт не вистачало. Навіть ті, графічні, метр на метр, просто би там загубилися. І тоді Віктор Корсак запропонував зробити спільну виставку – з татом і мамою. То було трохи проблемно, бо мама вже відійшла від цього і в останні роки не дуже хотіла виставлятися – вважала, що свої найкращі роботи уже випродала по світу, в інші музеї, а залишилися, на її думку, слабші. Але мені таки вдалося її вмовити і ми змогли заповнити весь той простір. Ця виставка, власне остання, відбулася десь два роки тому і я щаслива, що ми там разом. Також це була перша виставка, у якій брала участь наша Оля. Колись вона приходила до мене в Академію мистецтв, де я вела графічну практику і там студенти мали відбити тираж робіт технікою сухої голки. Як мама колись зі мною чинила (сміється), так і я Олю тягала за собою – й от вона теж гравірувала собі біля студентів. Якраз на тій виставці ми мали результат: всі побачили її досягнення, навіть закупили її роботи до музею, так що мені було дуже приємно. 

Але Ваша донька – реставраторка, так? 

Так. Бачите, я нарікаю на маму, говорю, що вона чинила проти волі, а зараз роблю точно так само (сміється). Словом, мама каже: “Ну дай її на кераміку, щоб теж продовжувала справу”. А я: “Боже, вічно ті руки в глині, нащо їй то, хай вже щось інше… От в нас є збірка мистецтва, олійний живопис і що, ми маємо платити реставраторам? Можемо виховати свого реставратора”. Власне в нас на Вірменській якраз поверхом вище є кафедра реставрації, та й брат, Ігор Кушнірук, він тут у вас працює [Ігор Кушнірук – завідувач відділу реставрації у Львівському скансені], теж на неї повпливав. Ми приходили до вас до церкви в неділю, а потім до нього в майстерню ступали. Словом, їй це сподобалося і вона пішла вчитися на кафедру реставрації, попри те, що бабця була проти, бо там випари і  дихати тим всім, знаєте… Але вона дуже гарно вчилася і майже на червоний диплом закінчила.

Ви теж зберігаєте її дитячі роботи? 

Не так фанатично, як моя мама, але кращі зберігаю. 

Ваша виставка “Гавареччина Мар’яни Мотики” є дуже щира, але точно не наївна. Коли вчитатися у дитячі тексти, то проглядається доволі усвідомлене сприйняття навколишнього середовища. Чи пам’ятаєте своє перше враження від Гавареччини? 

Я була дитиною і не дуже пам’ятаю… тепер з описів дізнаюсь про це. Тут, напевне, треба сказати, що мені пощастило, бо моєю першою вчителькою була Мирослава Михайлівна (зі сльозами на очах). Я трошки плачу, бо вона мене справді формувала. Мирослава Михайлівна свого часу створила буквар, була дуже розумна, з інтелігентної родини (її тато був священником), крім цього, вона мала дуже гарну дикцію і відрізнялася від інших вчительок. Вчила мене писати перші слова, думати, читати… багато давала позакласного читання. А ще тато мій весь час казав: “Бібліотека, Мар’янцю, тре читати…” Тому в Гавареччині мама брала книжки за шкільною темою і ми читали вечорами. Напевно, це теж на мене повпливало. Мирослава Михайлівна потім говорила: “Мар’янцю, пиши. Ти гарно пишеш твори, вмієш добре скласти”. Граматика, правда, в мене була на “2”, тому у зошиті вона мені так і ставила: за зміст – “5”, а за помилки – “1” або “2”.  Попри те, зачитувала всьому класу мої твори, бо казала, що мене цікаво читати.

Як Ви малювали свої щоденники з Гавареччини? Спочатку писали текст? 

Я не любила вчитися. І Мирослава Михайлівна казала мамі так: “Хай вона щось пише. Я буду враховувати, що то її робота”. Бо я з математики мала “2”… та зі всього, крім малювання, фізкультури, історії, географії, ну, і ще з ботаніки в мене добрі оцінки були. Все решта – “2” і “3”. Тому вона мамі казала, щоб та направляла, що хай я собі пишу, а у школі то буде враховуватися як позакласне читання. 

Як Ви обирали теми? 

Та, власне, я  маму питала, про що писати. А вона каже: “Та пиши те, що сьогодні з тобою сталося, що було”. І дійсно, вона скеровувала мене, що от пиши про Макаровських – там цікаво. Коли ми з татом приходили до них, то він [Макаровський] розказував (а він на трьох війнах служив) про свої походи, про ті події. Правда, я нічого не пам’ятаю вже, бо була маленька. Шкода, що того не записала… Але він співав, все заводив якусь пісню. І то було цікаво. Тато з ним розмовляв, я малювала щось біля них… 

Як доросла людина і як мама, я розумію “педагогічну” вагу тих аркушів гаварецького щоденника. Але я подивована, як можна було дитині себе переконати написати таку велику кількість тексту і практично без помилок? Здається, там немає описок…  Ви пам’ятаєте цей процес? 

Ні, я тільки пам’ятаю, як мама мені застругувала паличку, як я мала її вмочити в туш і писати. Але зараз собі думаю, що спочатку я писала на чорновику, а потім вже мама перевіряла той текст, щоб справді не було помилок. І тоді я переписувала вже гарно – так, знаєте, як Біблію переписують (сміється). 

Це була неймовірна робота над собою, бо ж діти, зазвичай, не дуже люблять писати у чорновику, а потім ще й переписувати начисто…

Так. Я була дуже енергійна. Колись розповідала мені моя цьоця Слава, що тато мав настільки багато енергії, що його бабця аж прив’язувала до стола. Як вона йшла десь у поле, а цьоця (на 5 років старша від тата) вже мала свої інтереси і не хотіла дуже дивитися за братом, то вона [бабця] просто прив’язувала його до стола і мала спокій. Тато казав, що він потім навчився відв’язуватися – знав, коли вона має прийти, і прив’язувався назад. Словом, він мав багато енергії і це мені теж передалося. Я дуже свободолюбива. Ніколи мені не скажеш, що саме отак маю зробити, бо тоді все зроблю навпаки. Мені цікаво було порушувати закони. А мамі переконати мене вдавалося тому, що вона казала так: “Не підеш гуляти, поки не намалюєш”. І я тоді така думаю: “Ну треба вже потерпіти, намалювати”. Після цього я вже йшла на цілий день з дітьми бавитися.

У своїх розповідях про Гавареччину Ваші батьки згадували, що дивилися на мешканців та їхню старість не як на “біду”, а як художники – на руки, зморшки…. А Ви теж споглядали старих людей оком маленької художниці? Наприклад, бабу Марину, яка у Вас, до речі, дуже часто зустрічається і в пізніших роботах. 

Баба Марина… Я тоді була прив’язана до тата, тому й ходила за ним. А тато дуже цікавився бабою Мариною і справді його цікавили ті зморшки, старість… – то ж людина життя прожила. І він мені розказував, що от, подивився на ті руки, вони мають історію, вони – як ріки. Тобто коли він їх [мешканців Гавареччини] малював, то вони спілкувалися про своє життя, і хоч я зараз не пам’ятаю, що саме баба Марина йому розказувала, але мені було цікаво слухати. Я з татом ходила, слухала те, про що він з ними говорить і, напевно, якось мені передалася повага до тих людей. Ну і так, зараз люди малюють гарних жінок, молодих, а я все малюю тих старих бабців. Бо вони цікавіші, ніж молоді. 

Скільки часу Ви проводили на Гавареччині з батьками на канікулах? 

То завжди було так: спочатку мама мене завозила на своє село, в Арламову Волю біля Мостиськ, бо вона їздила на керамічні зустрічі. Так що тижнів десь зо два я була там. А потім стабільно, коли вже мама приїжджала, ми з сім’єю їхали в Гавареччину. Інколи то було на два тижні, а деколи й, може, місяць тривало. Все залежало від погоди, бо могли лити дощі і весь час сидіти там не дуже було приємно. Гавареччина – вона в лісі, в такому котловані, і як ішли дощі, то все з гір стікало… Дороги глиняні, з білого каменю (поряд село Білий Камінь), і там така місцевість, що вимулювало той весь пісок і, словом, отак текла ріка. Ти не міг пересуватися і навіть якби хотів дістатися сусідньої хати, то мусів мати ґумаки і йти по тій ріці. Тобто коли були зливи, там не дуже було приємно. 

Де ви жили у Гавареччині? 

Ми жили в баби Карольки. Це була наша майстерня і вона теж десь тут [на виставці] намальована. У всякому разі, в моїй папці є опис про майстерню баби Карольки. А потім, у якийсь період, коли вже вона була старша або й померла, трапляються малюнки, де ми живемо вже в іншої жінки, Лесі. Мені там більше подобалось, бо вона була краща господиня, мала чоловіка і гарно готувала їсти (вона і нам готувала). Та й подвір’я в неї було цікавіше. Так що ми мали дві майстерні. 

А мамині батьки не ревнували до Гавареччини? Мовляв, їдуть у Гавареччину, а не до них, в село, набутися? 

Треба сказати, що в мами лишилась тільки мама – для мене вона була бабця Настя. Її чоловік загинув десь на війні, пропав безвісти, тобто дітей своїх виростила без батька (в мами є ще два брати). Думаю, що ні, бабця не ревнувала, бо ми завжди до неї приїжджали на два тижні, вона все мене тягала за собою по своїх городах і я, вже в міру дорослішання, допомагала їй то підгортати картоплю, то бур’яни виполювати. Я дуже любила бабцю Настю, бо вона вишивала… вишивала фелони. Може, й тому мама хотіла йти на моделювання, коли вступала в Академію мистецтв…

Чи Ви пам’ятаєте перший випал? Є такий спогад з дитинства? 

Не знаю, чи перший, але випали я пам’ятаю, бо це був найулюбленіший етап – коли ти щось виліпив, то тобі цікаво, яке воно вийшло. Так, як і зараз, коли займаюся керамікою, ставлю в піч і весь час із нетерпінням чекаю, що воно там буде. А в Гавареччині ми довго сиділи, велися розмови, бо то ж цілу ніч треба підкидати дрова. Зазвичай, дітей кладуть спати в десятій годині і то нецікаво, а тут, знаєте, порушуєш правила. І ми з дорослими сиділи: трохи слухали їх, але трохи й дурачилися самі, тобто діти гончарів лишалися біля мене і ми собі так там дуріли. 

То Ви мали там друзів? 

Так, я до них і їхала в ту Гавареччину. Сім’я Мар’янка Бакусевича, його п’ятеро дітей – то якраз, фактично, були мої друзі. Ми завжди з ними бавилися. 

Вони, напевно, кожного літа з нетерпінням чекали, коли Ви приїдете? 

Так, ми потім ще довго листувалися. Коли я вступила в училище, то вже перестала так часто приїжджати, бо була практика, ми на місяць їздили в Опішню і літа залишалося дуже мало. Тоді тільки листувалися з Надею, вона була моєю одноліткою.

Чи знаєте, де вони зараз? Чи хтось продовжив гончарську справу? 

Так, знаю, бо з’явився в нашому житті Павло Гудімов – останніх п’ять років він був куратором тата. Коли відкрилася татова виставка в «Я-Галереї», Павло запропонував зробити для відвідувачів поїздку, екскурсію місцями наших споминів – щоб показати, де саме творили батьки, подивитись на гончарів, купити чорної кераміки. Ми там не були років двадцять із чимось! Коли я була маленька, ті гори такі здавалися великі, а тепер приїхала – воно все якесь таке стало: і вже ті дороги не такі глибокі, і гори не такі високі. Було трохи не по собі… Село, фактично, вимерло, бо роботи там нема, всі повиїжджали. І хати вже такі занедбані – то мене вразило. Але лишився Ґєник, той, що син Бакусевича Мар’янка, він продовжив батькову творчість і досі там живе та працює. Й оцей, середній, Богдан. Він – найкращий, йому передалося від тата відчуття форми. Більшість робить те, що купують, що зараз модно, а Богдан, власне, ще зберіг традицію отого наповнення. Він навіть їздив за кордон, якийсь конкурс там виграв і зараз працює виключно на замовлення. Що ще мене вразило – він не має залежності. Так, вони, гончарі, трохи зловживають: продадуть свої речі, то й люблять розслабитися. А він, Богдан, тримається.

Ви підтримуєте контакт з ним? 

З ним – ні, швидше таки з Ґєником. Колись я була в нього закохана. Він мене на конику возив. Мама того дуже боялася, знаєте. Я така некерована дитина була і не завжди говорила правду, куди я там іду, бо знала, що мама мені не дозволить. Ґєник мене катав на конях, я часто падала, мала синяки… Тому не просто мені мама забороняла і тримала біля себе, щоб я ото ніби малювала…

І це, мабуть, було перше кохання? 

Ну так, щось таке було… Він старший, я молодша. І він все крутив на крузі – я захоплювалася, як він то вміє зробити. Бо я так і не навчилась на гончарному крузі працювати – не маю тієї сили в руках. От скільки туди їздила, а так і не відчула, як воно правильно. Словом – не моє…

А батьки працювали на крузі? 

Ні. Ну тато теж пробував… Але вони люблять, знаєте, все-таки абстрактні форми робити, а не правильні. Правильні – то таки не наше. 

Пропоную перейти до хвилинки творчого самоаналізу. 

Ого, серйозно (сміється). 

Якщо говорити про слід Гавареччини у Вашій творчості, то яким він є – як від дитячого сандалика чи повномірного дорослого капця? У який період Ви відчували найбільший вплив Гавареччини?

Так, звичайно, спочатку я думала, що це тільки той перший мій період, період молодості. Але тепер, бачачи фотографії мого тата (він багато фотографував й отам, в залі, є його фотографії), я багато користуюся ними, беру їх, зіставляю і малюю далі тих людей, яких вже нема. Зіставляю фотографії і продовжую малювати… 

Ви свого часу вчилися на спеціальності “кераміка” і це був вплив Ваших батьків, які до того працювали з глиною?

Так, батьки казали: “Мар’янцю, вступай на кераміку, бо ти вже то все вмієш, ти вже бачила, як ми ліпимо, і майстерню треба комусь передати. Ми тобі допоможемо”. В училищі я дійсно була задоволена, бо мене навчили знімати форми, тут були такі предмети, як моделювання і конструювання, були потужні вчителі (тоді пан Левків з Драганом викладали). Коли вступала в Академію мистецтв, то вже хотіла чогось іншого – йшла на монументальний живопис, але не вдалося… Я так ніби і вступила, але тоді пан Максименко влаштував такий експеримент: набрав дванадцять студентів, з яких мали залишитися вісім найсильніших. Я після першого року навчання не пройшла за його предметом – рисунком. Ми малювали череп, такий великий, метр на метр, вуглем, а я не вміла якось то узагальнити, бо в училищі нас учили дуже деталізувати: кожен м’язик показати, куди входить, щоб конструкцію розуміти… Отож постало питання, куди йти далі. Я не хотіла на кераміку, бо вважала, що вже все там знаю і хочу чогось нового. Тоді я перевелася на кафедру скла, де провчилася місяць, поки не дійшла до пічки – треба було таку кульку навчитися видути. То був захопливий процес, але дуже вже там жарко: стоїш біля тої пічки і весь потом стікаєш. Хлопець взяв сорочку скинув і собі дує, а ти що? І я подумала, нащо мені це треба, якщо я не зможу нічого того видути? І таки повернулася назад на кераміку… 

Як у Вашому творчому портфоліо з’явився живопис на склі?

Завдяки мамі, бо все-таки вона скеровувала. Колись, за радянських часів, ми багато їздили, плавали на байдарках з художниками, друзями батьків. Коли в нас закінчувалися продукти, ми заходили в села, де бачили, що миски чи якісь предмети мистецтва просто лежать на вулиці. Люди тих часів хотіли нових мисок чи посуду, бо якраз впроваджувалося все сучасне, словом, були інші цінності. Вони так і казали: “Нам то не цікаво, хочете, можете собі придбати”, – а переважно й задурно віддавали. Мої батьки те все збирали, вішали на стіни і так з’явилася в нас колекція малярства на склі. Й от мама запропонувала намалювати так, як там. Спочатку воно виходило таке площинне. У моїй першій роботі я намалювала стайню з коровами в Гавареччині, і там вийшло, що корова, як пес, сидить. Словом, я ще не знала перспективи, от як тут деякі малюнки (показує на дитячі роботи), і з мене сміялися ровесники, питали: “А що, корова вміє так сидіти?” (сміється). Вже пізніше, зі знанням перспективи, об’єму (цього нас в училищі навчили), я почала дуже реалістично їх робити і дійшла вже, вважаю, до такого рівня, що мало хто так намалює. У малярстві на склі мусиш все продумати навпаки: якщо в живописі ти найперше малюєш великі частини, а потім дробиш і закінчуєш мазками дрібними, то на склі мусиш продумати від дрібного, спершу намалювати всі зморшки, всі бліки дрібненькі на листочках, – а потім вже ззаду закриваєш півтіні, тіні і далі основний колір. Тобто ти насамперед маєш то все у голові скласти, уявити собі і тоді вже…

А кажете, що математики не знаєте або не маєте технічного мислення… 

Можливо. Бачите, я просто їх трансформувала в інший напрям (сміється).

На виставці серед живопису на склі висить робота “Півень”. Це одна з найсвіжіших?

Так. Але я бачу, що вона трохи не дотягує (сміється), бо був великий розрив. Знаєте, я свого часу захопилася графікою і зараз працюю в Академії мистецтв на кафедрі дизайну. Графіка – вона більш така, сказати б, конкретна, через неї легше доносити інформацію до людей, а малярство на склі, мабуть, зараз менш актуальне, бо що там, квіточку намалювати чи портрет, чи пейзаж… Словом, я закинула скло, хоча мама каже, що так, як я, малювати ніхто не вміє. А я ніяк не можу знайти часу на те малярство на склі, бо тепер знову керамікою захопилася…

Скільки часу ви його малювали? 

Я малювала два тижні, але фактично два дні, тобто два рази (сміється). Кожного разу знову треба було б настроюватися…

А вепри? 

Я їх давно малювала – 2012-й був якраз роком свині. І вони вийшли більш декоративні. Мама каже, що моїх ранні роботи, де менше тих білих мазків, є більш живописні, а от коли я вже почала займатися графікою, це відобразилось і на малярстві на склі.

Коли ви останній раз поверталися до теми Гавареччини? 

Татові роботи випалювала: спробувала частину покрити емалями і потім випалити в гончарній пічці. Вони є теж в тому залі [на виставці “Чорний вогонь Гавареччини”]. Такий експеримент.  А далі у мене є ще така ідея: я зараз працюю над «Інопланетними цивілізаціями» і хочу зробити якогось свого інопланетянина в тій техніці – у чорній, щоб був такий страшний, темний (сміється). 

У багатьох творчих людей, рано чи пізно, стається творча криза. Чи був у Вас період, коли Ви сумнівалися у правильності того, що робите? 

У мене зараз криза така, що хочеться бути, як то кажуть, вільним художником. Тата не стало, майстерня належить мені, і я подумала, що, може, завершу викладацьку роботу в Академії мистецтв, перенесу свій досвід сюди – у творчу майстерню. Я би тут проводила майстеркласи, навчала дітей ліпити, робити ліногравюру, різних технік… Тобто хочу перенестися у трохи інше середовище – більш мистецьке, таке інтимне. Думаю, що це актуально й на часі, бо зараз є багато людей, які поза сидінням в ґаджетах хотіли б навчитися чогось нового, робити щось руками, спробувати, як це – творити. Й от я, власне, хочу відкрити простір для таких людей. 

По суті, то буде арт-терапевтичний простір? Не для професіоналів, а для тих, хто би хотів пізнати мистецькі практики?

І для дітей, які зі школи ще не визначилися, куди їм іти далі. І для мам, які не знають, як скерувати своїх дітей на майбутню професію. Всі націлені на те, щоб заробляти багато, а діти хочуть те, що вони хочуть. У Польщі є практика, коли школярів водять на екскурсії в академію мистецтв – ще таких зовсім маленьких, і то, власне, є дуже цінно, бо дитина на власні очі бачить, чим займається скульптор, кераміст, коваль. Таким чином, вона вже може собі щось уподобати. Коли я вчилася, такого нікому в голову не приходило… 

Своєрідна профорієнтація… Це, власне, те, що ми зараз намагаємося робити і в Музеї: розповідати про різні ремесла, заняття, які теж можуть бути цікавими не тільки для дітей, але й для дорослих, зокрема для перекваліфікації, наприклад, військових. І це справді є дуже цінно. Думаю, що ви точно знайдете свого…

Так, поціновувача.

То що сьогодні  Вам є ближче за творчим духом – кераміка, скло чи графіка? 

Все разом. У нас на кафедрі є викладач, пан Богдан Пікулицький, і він каже: “Мар’яно, та займайся чимось одним – будеш досконалою. Що ти вічно… то одне, то друге, то третє…” А я не можу, мені нудно так працювати. Я така гіперактивна! Зараз у мене такий настрій – займаюсь тим, інший – іншим. Та й взагалі мені здається, що коли вмієш усе, то більше розвиваєшся… 

То, може, буде щось нове? 

Буде нове. Бачите, колись я була подібна на тата. Коли робила оцю дипломну роботу, то питали, чи її тато робив, чи я. Ясно, що там впізнавався його почерк, він на мене впливав і навіть дещо, може, й допомагав підліпити. Я, звичайно, ображалася, тому що я – то я! А зараз у кераміці я нарешті змогла виробити щось своє: сьогодні працюю над темою прибульців і там я вже є не тато, не мама, а власне – Мар’яна Мотика.

Хочу донести людям, що, крім нас, ще хтось живе в тому світі і він може  виглядати інакше. 

Мар’яно, дякую Вам за розмову, а особливо за нагоду порозкошувати на Гавареччині вашого дитинства. 

22 травня 2025 року,

розмовляла – Леся Гарасим,

текст подано у літературній редакції.

Церкви Східного обряду святкують празник Переполовення або Переділення,
яке припадає на екватор Пасхального часу, тобто на 25 день між Великоднем і
Зісланням Святого Духа. Переполовення обидва ці празники поєднує,
виражаючи почесть їм обом. Свято Переполовення П’ятидесятниці завжди
випадає у середу і має восьмиденне попразденство.
Основою цього празника є фрагмент зі святого Євангелія, де сказано, що Ісус
Христос в половині єврейського свята Кучок „увійшов у храм і почав навчати”.
Він говорив людям про Своє Боже післанництво та про таїнственну воду: „Моя
наука не моя, а того, хто послав мене… Коли спраглий хтось, нехай прийде до
мене і п’є! Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його
потечуть!”. „Так Він про Духа казав, що його мали прийняти ті, які увірували в
Нього”. Тому Переполовення П’ятидесятниці є символічним поєднанням
моменту, коли Христос навчає у храмі та передвіщає наближення зішестя
Святого Духа.
Свято Переполовення П’ятидесятниці є дуже давнім, воно було у практиці
Церкви вже з часів св. Івана Золотоустого, тобто з кін. IV століття.
У народній традиції українців це свято було пов’язане зі святкуванням
Рахманського Великодня. Олекса Воропай зауважує, що Рахманський
Великдень відзначали на Гуцульщині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині,
Поділлі, тощо.
Характерним і загадковим є те, що Рахманський Великдень з давніх давен
відомий лише в Україні. В українській народній творчості є цікаві легенди про
рахманів і Рахманський Великдень. У них розповідається, що десь далеко, в
раю живуть блаженні люди рахмани. За одним сказанням цей рай, земля
блаженних людей, є на острові, а за другим варіантом – цей рай є під землею.
На Поділлі побутувало дуже цікаве сказання про Рахманський Великдень:
«Глибоко під землею, у підземнім царстві, за річкою Стисом, живуть блаженні
люди Рахмани, які померли ще до народження Христа. А живуть вони в раю,
втішаються райським життям. Але в них нема літочислення, хоч знають, що
Христос народився, прийняв хресні муки, похований і воскрес. Але коли? –
Цього не знають. Тому вони Великдень святкують тоді, коли припливуть до них
шкаралупи з яєць, вжитих на печення пасок й кинутих на річку у Велику суботу.
А ці шкаралупи припливають до рахманів через три з половиною-чотири неділі
(на Преполовеніє), і тоді рахмани вже знають, що Христос Воскрес, і святкують
свій Великдень. А покіль ті шкаралупи припливуть до рахманів, то кожна стає

цілим яйцем. Одне яйце припадає на кожних 12 рахманів, а їдять вони це яйце
цілий рік до другого Великодня». Такі сказання про рахманів і Рахманський
Великдень існували з давніх часів по всій Україні.
Святкували в Україні Рахманський Великдень четвертого тижня по Великодні, у
середу. Цей день вважається святом, тому ніхто нічого не робить, не працюють
селяни, лише обходять худобу. Був звичай у свято Переполовення їздити на
ярмарок. У деяких місцевостях на Рахманський Великдень пекли паски і
фарбували яєчка.
На Переполовення проводили обряди на урожай, здоров’я людей та худоби.
Так була традиція, що після святкового освячення води, віряни хресною ходою
йшли на засіяні поля, а священик окроплював їх. Освячення води часто також
звершувалось на річках, озерах чи біля криниць. Цю воду люди
використовували в лікувальних цілях.
Також був звичай в багатьох місцевостях України в день Рахманського
Великодня йти до лісу, ламати березові гілки – вважали їх помічними при
деяких хворобах.

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Трач

Матеріал підготовлена на основі праць:

1. Килимник С. Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні.
   Весняний цикл. – Т. 3 – Вінніпег-Торонто, 1962.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Т.2. – Мюнхен,
   1958.
3. о. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – Львів, 2004.

підготував: науковий співробітник сектору архітектури,

відділ етнографії

Босак Василь.

Свято Христового Воскресіння символізує перемогу життя над смертю. У ці святкові дні українці не лише збиралися у сімейному колі, а й згадували своїх померлих родичів, вшановуючи їхню пам’ять. Поминальна обрядовість на Великдень у різних етнографічних регіонах України має як спільні елементи, так і локальні особливості. У західноукраїнській церковно-обрядовій традиції післявеликодній тиждень називають «Провідним» або «Поминальним». Основним обрядом була панахида та обхід могил процесією вірян зі священиком. Спробуємо розглянути її локальні особливості у трьох історико-етнографічних регіонах, що представлені в експозиції Львівського скансену: Покутті, Гуцульщині, та Волині (зокрема локальними особливостями у її галицькій частині).

Як засвідчують матеріали з Покуття, відвідування цвинтаря у понеділок чи вівторок. Часто у сусідніх селах дні поминальних заходів могли відрізнятися, через наявність спільного пароха. На Снятинщині на могилах померлих родичів залишали святкові страви — порізану паску, ковбаску, яйця . Очевидно, що такий звичай походив із дохристиянських часів та уособлював духовне єднання з душами померлих. А освячена їжа символізувала турботу про предків. У частині західноукраїнських сіл суворо застерігали від залишення на могилах свяченої їжі, «щоб не вмирала молодь».

На Гуцульщині (мова йтиме про Верховинський район) також побутував звичай походу на цвинтар або у сам Великдень, або на третій день свят — у вівторок. Даний обряд зустрічається під назвами «проводи», «гробки», «грібки», «грибки», тощо. Зранку було прийнято наймати заупокійну Службу Божу, після якої на кладовище вирушала процесія на чолі зі священиком. Могили повинні бути прибрані (заквітчані зеленню, прикрашені рушниками), готові до освячення. У деяких місцевостях гуцули вкривали його і розставляли миски зі стравами. Також за душі померлих просили молитися знайомих, сусідів. Крім прохання про молитву, їх частували «за прости Біг», «за поману» пасками, солодощами.

Для тижня після Великодня на Волині крім вже згаданого терміну «Провідний» характерними були й локальні назви: «Світлий», «Світла седмиця». Особливістю Волині є поминальний четвер після Великодня, який називають «Навський Великдень». Назва походить від архаїчного «нав» — мрець, домовина. Серед трансформованих варіантів назви трапляється — «Намський», «Мамський», «Дамський», «Надський».

У галицькій частині Волині в наші дні згадки про «Навський Великдень» відсутні, хоча фіксувалися польськими етнографами ще наприкінці XIX ст. як «Ямський Великдень» чи «мертвий тиждень». Дослідник Ю. Пуківський припускає, що звичай Навського Великодня колись охоплював увесь ареал Волині. Його зникнення у південній частині регіону, зумовлене діяльністю греко-католицького духовенства, яке прагнуло викорінити дохристиянські обрядові елементи.

На Навський Великдень волиняни за звичаєм відвідували цвинтар, тож до цього дня могили рідних мали бути належним чином впорядковані. У деяких східних місцевостях регіону (наприклад, Острозький район) прибирання відбувалося безпосередньо у сам святковий четвер. Також у деяких волинських селах побутував звичай принесення на могилу освячених харчів. За народними віруваннями Волині та Полісся у цей день слід було уникати важкої роботи, «щоб не зачепити покійника». Також перестерігалися виходити з хати у темну пору доби.

Використана література:

1. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
2. Пуківський Ю. Навський Великдень – «Свято мерців»: традиційні звичаї та обряди (за матеріалами історико-етнографічної Волині). Народознавчі зошити. 2014. № 2 (116). С. 264–269.
3. Таран О. Поминальна обрядовість гуцулів: традиції та сучасність (за матеріалами Верховинського району Івано-Франківської області). Народна творчість та етнологія. 2014. № 3. С. 74–78.

Одним з давніх великодніх звичаїв є «волочебний» чи «волочільний» звичай, який походить ще з дохристиянських часів. Це був святковий обхід в перші дні Великодня з привітаннями та хвалебними піснями весні. З часом, під впливом Церкви, цей звичай набрав християнського характеру. Тоді «волочебні» обходи почали робити на другий-третій день Великодня з «дорою», тобто свяченим, співаючи величальні пісні господарям і «алилуя». 

«Волочебний» звичай, описаний етнографами, відбувався так: ще далеко до Великодня збиралися парубки й готувалися до «волочебного дня», цебто до другого чи третього дня Великодня. Хлопці вчилися співати, а музики грати волочебні пісні й алилуя. Бажаючих взяти участь у «волочебництві» назбирувалось до 30 веселих людей. З поміж себе вибирають «починальника», який під гру музикантів починає співати, а «помагальники» або «підхватчики» приспівують лише рефрен. Крім цього вибирають міцну людину – «міхоношу» або «кошеленоса», щоб носив «волочебні» прибутки.  

У «волочебний» понеділок або вівторок усі збиралися і йшли від хати до хати, ставали під вікнами і співали величання господареві. В. Гнатюк вказує, що у деяких місцевостях таких пісень співали також господині, дівчині, парубкові і дітям. Після привітань «волочебників» кожний господар виносив свої датки за величання, а коли господар не бажав прийняти гурт «волочебників», то вони співали йому глузливих пісень. «Волочебники» у свої вітання вносили багато гумору, тому й бували вони веселі. 

Дослідник Климник С. зауважує: «характерно, що цей звичай, а навіть тексти «волочебних пісень», цілком подібні у Галичині й на Десні, тобто по всій Україні. Це також є доказом старовинності звичаю та спільності культури всіх українських земель».

А. Гуревич оповідаючи про «волочільний» великодній звичай, каже, що молодь збирається у громади, запрошує музиків і вибирає співаків, бо як прийдуть свята, треба буде ходити по селах і дворах Бога хвалити, а людям складати бажання з нагоди свят. Він зауважує, що такі гурти називалися «Алаловники» від слова «алилуя». Вони ходили лише першого та другого дня Світлого тижня. Підходячи під вікна хати, «алаловники» знімали шапки, вітали господаря словами «Христос Воскрес», і музики починали грати «алилуя», а компанія співати. Опісля провідник виходив на перед і виголошував віншування, за що отримував дар від господаря. 

Сам термін «волочільник» М. Грушевський виводить від слова «волочитись-ходити». Він також зауважує, що в Західній Україні назва «волочіннє» для волочільного понеділка залишилась і саме «волочіннє» в найбільш простій формі (відвідування найближчих і обдаровування їх «волочільним» – калачем і крашанками) держиться досить широко.

Чубинський, так пише про цей звичай: «У Великодній понеділок селяни ходять один до одного, христуються і міняються писанками. Через се день сей зветься «волочінником». Ходять вітати найбільше діти по рідні, повитух, знайомих, священика, поміщика свого села, несучи в дарунок «волочільне», що складалося, звичайно, з пшеничного калача й кількох крашанок».

Іншого значення набув «волочільний» звичай на Гуцульщині. «Волочільний понеділок» у гуцулів був пов’язаний з традицією дарування писанок і обливання дівчат водою. Так того дня дівчата дають легіням «галунки» (крашанки) і писанки. Але дівчина не дає сама, а ховає писанку за пазуху, а хлопець має відібрати від неї. Коли дістане писанку, то веде дівчину до води і обливає її, а буває, що й цілу скупає у воді.

Звичай «волочільного понеділка» відомий не тільки в Україні, а й на теренах Польщі і Білорусі. У Польщі його називали «орації» і «po Dungusie».

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Трач

Матеріал підготовлено на основі книжки проф. Степана Килимника Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. Т. ІІ. Весняний цикль. – Вінніпег, 1959. 

Експозиція мандрівної дизайнерської акції «Reimagine future» відкрилась в укритті інформаційно-освітнього центру Львівського скансену

Асоціація дизайнерів-графіків «4-й БЛОК» разом із партнерами, серед яких Національна Академія Мистецтв України (Східне відділення) і Харківська державна академія дизайну і мистецтв, запрошують львів’ян та гостей міста відвідати мандрівну дизайнерську акцію, яка через потужні образи плакатів закликає замислитися над руйнівними наслідками війни в Україні для нашого довкілля та переосмислити роль людства в глобальній екосистемі.

Майбутнє – зовсім недавно воно уявлялось світлим, щасливим, радісним в очікуванні змін на краще. Але те, що приходить далеко не співпадає з нашими уявленнями. Іноді воно трагічне, часто безрадісне. Науковий прогрес і новітні технології приносять не тільки оптимістичні сподівання, але й наростаючі приховані і очевидні загрози.

І все ж, як в наш час, так і на майбутнє залишаться вічні цінності життя: любов, мир, справедливість, надія… Саме ці поняття представляють плакати номінації «Переуявлення майбутнього».

Дати експозиції: 9 квітня – 7 червня 2025 року.

ДОВІДКА:
Міжнародна трієнале еко-плаката «4-й Блок» − це наймасштабніша дизайнерська акція в Україні, що раз на три роки влаштовується у Харкові. Трієнале вперше організована 1991 року в пам’ять п’ятих роковин Чорнобильської катастрофи. З того часу за тридцять три роки відбулось дванадцять фестивалів плакатного мистецтва.
Мета трієнале − об’єднати соціальну й екологічну проблематику, візуальні інновації та новітні тенденції в міжнародному плакатному дизайні, демонструючи в кожній новій експозиції свіже плакатне мистецтво з усього світу, що має екологічне спрямування, конотацію та вплив.
Війна в Україні триває. Харків, як і багато інших міст України, щодня піддається ракетним атакам і жорстоким бомбардуванням збройних сил росії. Але, всупереч складним обставинам, трієнале «4-й Блок» продовжує 34-річну традицію. Ми маємо вистояти у боротьбі проти зла і перемогти, щоби мати змогу творити справедливе майбутнє. Саме цей задум реалізовано у 2024 році в межах ХІІ Міжнародної трієнале «4-й Блок» у трьох номінаціях: «Reimage humanity», «Маріуполь: 86 днів сили», «Reimagine future».

❗️Важлива новина❗️ Ми трепетно стежили за прогнозами синоптиків і, на жаль, через очікувану негоду (вітер, дощ, сніг і мороз) 5-6 квітня змушені скасувати Тихий ярмарок в Гаю. Передвеликодній.

Ціль музейних ярмарків – популяризація народних ремесел та підтримка майстрів, що працюють у традиційних техніках або творчо інтерпретують їх. І хоч через негоду наша ярмаркова галявина цих вихідних не стане місцем зустрічей, знайомств і торгу – ми хочемо підтримати майстрів та висвітлити їх діяльність на наших сторінках у соцмережах.

https://www.instagram.com/shevchenkivskyi_hay
https://www.facebook.com/1971MNAP

Підтримаймо локальне!

Щороку, напередодні Великодня ми кличемо школярів до музею писати писанки. Цей 2025 рік не виключення – з 7 по 17 квітня ми чекатимемо школярів у Львівському скансені. Тут діти дізнаються що таке писанкування, розглянуть взори з різних регіонів України та напишуть свою, власну писанку – за народним взірцем або власною фантазією.

Обирайте вільну дату та приходьте до музею, щоб опанувати новий навик та приєднатися до давньої традиції 🌿

🙋‍♀️ Для кого: організованих груп школярів до 20 осіб;
📅 Коли: у будні дні, з 7 по 17 квітня на 11:00 та 14:00.

💵 Вартість участі:
⁃ 400 грн повний квиток;
⁃ 300 грн пільговий квиток;
До вартості включено: витратні матеріали, супровід майстра, вхідний квиток до музею.

❗️ Важливо: участь у майстеркласі лише за попередньою реєстрацією!
📞 Запис на майстерклас для груп за телефоном: +38 (068) 525 91 85

Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Свіжа, чиста і пахуча, ідеально рівна тканина – те, що ми уявляємо собі, коли думаємо про прасування. Сьогодні цим звиклим комфортом нас забезпечують сучасні парові праски. Проте до середини ХХ ст. праця пов’язана з утриманням дому і приготуванням їжі вимагала неабияких фізичних зусиль. Коли справа доходила до прасування великих скатертин, білизни, постелі, рушників, то тут виникала потреба в збільшенні ефективності роботи. Не зайвим буде нагадати, що в ті часи всі домашні тканини мали виключно натуральне походження і легко м’ялися.

Маґель, як проста дошка для холодного розгладжування тканин, відомий в Норвегії з ХV ст. Слово «mangle» вперше записане британський лінгвістом Джоном Флоріо у словнику «Світ слів» (1598) з таким значенням: «різновид преса для пресування бавовняних тканин або пофарбованого лляного полотна, щоб надати йому блиску». Саме слово «прасувати» спільнокореневе зі словом «прес», оскільки прасування початково не передбачало використання тепла, а лише силу тиску.

Проте сьогодні мова не про прості прасувальні дошки (відомі також як рубель, маґельни́ця, маґільни́ця, маґлівни́ця), а про досягнення промислового прогресу – прасувальні механічні машини.

В ХVIII ст. для прасування в Європі почали використовувати прасувальні маґлі-ящики. Білизну потрібно було спочатку намотати на дерев’яні валки, які потім вставити під масивний ваговий механізм. Двоє людей штовхали масивний ящик вперед-назад за допомогою шкіряних ременів або дерев’яних ручок. Всередині ящик був заповнений камінням, свинцем чи піском і міг мати вагу понад 500 кг. Ящик притискав валки і таким чином тканина розрівнювалася. Щойно випрані речі були покриті зверху «ганчіркою», щоб зберегти їх чистоту під час процесу.

Перше вдосконалення прасувальних ящиків зробив відомий аграрний винахідник Річард Вестбрук Бейкер. Він додав корбу, яка дозволяла рухати масивний ящик вперед та маховий механізм, що повертав ящик в початкове положення. Це значно полегшило процес роботи. Звичайно, такі громіздкі машини використовувалися в основному у великих домогосподарствах або комерційних пральнях.

В 1823 році а Англії були запатентовані вертикальні валки для прасування. Принцип вертикальних валків пізніше почали використовувати не лише в прасувальних машинах але і для викручування білизни. Нове вертикальне розташування валків дозволило зробити прасувальні маґлі меншого розміру, що сприяло їхньому широкому поширенню в окремих домогосподарствах. Відтоді, завдяки патентам, всі механічні пристрої для прасування отримали побутову назву «маґель».

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. термін «маґель» зазвичай використовували для позначення не тільки самого верстата, а й місця обслуговування – приміщення, в якому встановлена прасувальна машина. Однак термін «маґлівниця» використовувався виключно для самого пристрою.

В нашому музеї зберігаються два кімнатні маґлі, обидва закуплені у 2002році. Маґель інвентарний номер АП-20311, закуплений в Якимець Ірини Семенівни, вул.Доробок у Львові та магель АП-20318, закуплений у Кіндрик Ольги Юліанівни, вул.Чумацька у Львові.

Такі кімнатні прасувальні машини мали один або два валки, а тканину розгладжували або притисканням до нагрітого валка, або пропусканням матеріалу через тиск двох валків. Основою механізму слугують литі чавунні підніжки. Сам механізм – це два дерев’яні валки, що обертаються за допомогою шестерень з корбою. Зверху над валками металева різьба, що регулює силу стискання валків. Тиск від різьби рівномірно розподіляється на верхній валок через листову ресору. Для зручності роботи влаштований невеликий дерев’яний столик. Завдяки цим рішенням виходила майже ідеально розгладжена тканина. Щоб досягти найкращих результатів, тканину маглювали вологою, часто накрохмаленою.

Не відоме співвідношення кількості великих комерційних маґлів до малих кімнатного типу. У Львові виробництвом маґлів займалася фабрика Граєвського, що працювала на вул.Ткацькій,15. В 1920-их роках невелика кімнатна маглівниця коштувала 140-380 злотих, в той час як за великий магель-ящик треба було заплатити від 800 до 1500 злотих. Для порівняння 1 кг хліба коштував 0,3 злотого, а за 170 злотих можна було купити корову. При цьому робітник в селі заробляв лише 40 злотих, а кваліфікований працівник в місті – 200 злотих на місяць.

Кімнатні маґлі були окрасою дому, це прекрасні витвори промислового дизайну. Сьогодні вони є мовчазними свідками історії, що утримують знання про своїх колишніх власників та їхнє щоденне життя. Побачити прасувальні машини можна відвідавши експозицію нашого музею в хаті з с.Тухолька, сектор «Бойківщина».

Ми шукаємо одразу двох людей, що не бояться менеджменту та адміністрування, вміють розкладати завдання по поличках та хочуть стати частиною нашої музейної команди.

Детальніше про вакансії:

Адміністратор(ка) інформаційно-освітнього центру

Що ми очікуємо від кандидата(тки)?:
відмінні організаційні навички та здатність ефективно впоратися з великим обсягом інформації;
високий рівень комунікативних навичок та здатність працювати в команді;
знання іноземних мов та досвід роботи на подібній посаді (як перевага)

Перелік обов’язків:
планування, координація та моніторинг щоденних та довгострокових завдань центру;
організація і супровід подій в інформаційно-освітньому центрі;
створення та своєчасне оновлення баз даних клієнтів;
забезпечення належної комунікації з відвідувачами та організаторами подій, врегулювання звернень та ситуацій, що стосуються сфери надання музейних послуг;
виконання інших адміністративних та операційних завдань центру.

Надсилайте резюме на електронну скриньку center.skansenlviv@gmail.com

Менеджер(ка) у господарський відділ

Що ми очікуємо від кандидата(тки)?:
Розуміння процесів діяльності комунальної сфери.

Перелік обовʼязків:
організація та контроль роботи працівників господарського відділу;
контроль витратних матеріалів та оптимізація ефективного використання ресурсів;
координація господарських процесів та комунікація з надавачами послуг.

Зголошуйтесь за номером +380685259185

Що ми пропонуємо кандидатам:

офіційне працевлаштування;
гідні умови праці;
робоче місце в одному з найзеленіших куточків Львова;
графік роботи узгоджується додатково.

Підготував:
Босак Василь,
науковий співробітник відділу етнографії

Стрітення Господнє, або просто Стрітення, також відоме як Принесення до Храму є християнським святом, яке відзначається на згадку про принесення немовляти Ісуса Христа до Єрусалимського храму його батьками. Ця подія відбулася на 40-й день після Різдва і на 32-й день після Обрізання Христового. Святкування припадає на 2 лютого (за старим стилем — 15 лютого). У храмі Святе Сімейство зустрів праведний Симеон Богоприємець. У традиційній календарній обрядовості українців Стрітення символізує завершення зимового і початок весняного циклів, коли зима та весна “зустрічаються”, змагаючись за панування над природою. Тому у цей день в обрядовості християнський контекст поєднується з народними віруваннями язичницького походження. Стрітення було знаменним днем для кожного українського селянина, оскільки комплекс звичаїв і прикмет пророкували погодні умови та стан врожаю протягом наступного сільськогосподарського року. Розглянемо кілька стрітенських звичаїв, що були поширені в етнографічних регіонах Західної України.

Найбільше обрядів та традиційних уявлень цього свята пов’язані зі свічками-”громницями” (також “громовицями”). Традиція освячення свічок своїми витоками сягає часів Римської імперії. Також деякі дослідники пов’язують паління свічок із язичницьким обрядовими діями у давніх слов’ян. Не стаючи на бік жодної з теорій походження даного звичаю можна констатувати, що він глибоко вкорінився і сприймається невід’ємною частиною християнської церковної традиції на наших теренах. Українці споконвіків вірили, що стрітенська свічка є сильним захистом родини та домогосподарства від стихійних бід, — насамперед грому та грози (наприклад, лемки під час негоди запалювали її у печі таким чином, щоб дим виходив через комин), також пожежі, епідемії, війни. Цікавим є те, що у магічних діях свічку-громовицю, як оберіг від негативних погодних явищ, використовували в комплексі з іншими господарськими знаряддями. На Поліссі це були лопата і рогач, на Гуцульщині — сокира.

На Стрітення було прийнято освячувати не тільки свічки, а й воду. Її зберігали вдома протягом усього року і використовували як оберіг проти злого ока та хвороб. Вірування про її цілющі властивості особливо побутувало на Покутті та Лемківщині. Лемки змочували нею хворі місця на тілі людини, окроплювати свійських тварин.

Крім захисту від негоди, освячену свічку використовували ще й в інших обрядах. Наприклад, на Покутті (а також у деяких інших місцевостях) ритуальне використання “громовиці” розпочиналося ще по дорозі з храму до хати. Донести свічку запаленою вважалося добрим знаком, тому для цього використовували різні захисні пристосування. На полум’ї свічки ворожили дівчата на виданні з Лемківщини (Великий Березний), у яку сторону воно хилиться — звідти і сватів чекати.

Одразу після приходу додому, господар здійснював “обкурювання” усіх домочадців, худоби, та приміщень. Тодіж на одвірках житлових та господарських приміщень випалювали або малювали воском захисні хрести. Свічковий дим символізував архаїчний захист від нечистої сили та бід, які вона могла спричинити. Після закінчення ритуалу свічка займала почесне місце у хаті — на божниці чи покуті, де зберігалася протягом року чи до потреби у використанні.

Ще одним важливим аспектом застосування стрітенської “громниці” був поховальний обряд. Запалену свічку давали до рук помираючому, аби полегшити страждання та агонію. Після смерті її залишали у руках людини під час панахиди та ховали разом з покійником. Очевидно, у загробному житті вона повинна була слугувати як провідник серед пітьми. У деяких покутських місцевостях на Стрітення відбувався поминальний похід на цвинтар. На могилах померлих рідних у цей день запалювали свічки.

Також важливим аспектом даного свята було прогнозування погоди. У прогнозуючій практиці можна виділити кілька основних прикмет, що були співзвучними одразу у кількох регіонах. “Як на Стрітення півень нап’ється, то до Юрія віл напасеться” – тлумачення раннього приходу весни, який пов’язували з відсутністю стрітенських морозів. У бойків Старосамбірщини побутувало схоже повір’я: “Якщо на Стрітення тепло, то до Великодня вже буде багато трави і можна буде пасти худобу”. На історико-етнографічній Волині (Кременеччина) казали: “Як на Стрітення мороз, то буде ще шість неділь мороз…”. Цікаве трактування погодних передбачень побутувало на Буковинській Гуцульщині: “То так: Стрічання, якщо до обіда буде погода, то буде пів літа погода, а друга половина [дня], то вже друга половина літа”.

Проте, українські етнографи іноді фіксували й протиріччя у такому трактуванні боротьби зими і літа. Наприклад, у поліщуків зустрічалася прикмета: “Як на Стрічання п’євєнь води нап’ється, до хазяїн гора набереться. Бо не скоро буде лєто”. У передгірських місцевостях Гуцульщини та Бойківщини передвісником весняних заморозків на Стрітення міг бути ведмідь, що прокидався після зимової сплячки. У народі вірили, що це пробудження є тимчасовим: “… буде ведмідь буду валєти, бо дуже студінь. А як тепло, то буде будувати, бо потім ще буде студінь…”.

Другий комплекс стрітенських передбачень стосувався майбутньої врожайності. Наприклад, ранковий снігопад у цей день ознаменував успішність майбутньої посівної кампанії ярини. А випадання снігу ввечері — озимини. Іній на деревах був ознакою щедрого врожаю фруктових дерев. Бурульки — морви. Гуцули ворожили про майбутній врожай за допомогою яйця. Якщо воно тріснуло від морозу, то слід було очікувати щедрого збору кукурудзи. Якщо ж залишилось цілим, то зародити мала картопля. З метою захисту майбутнього врожаю та господарства від біди, на Бойківщині старались залишатися вдома та не впускати жодних гостей, оскільки остерігалися невідповідного чи небажаного випадкового відвідувача – “полазника”.

Список використаної літератури:

1. Біляковський П. Різдвяно-стрітенський цикл погодних передбачень в народному календарі українців Карпат. Народознавчі зошити. 2012. № 4 (106). С. 634–642.
2. Горбаль М. Завершальний цикл різдвяних свят на Лемківщині. Народознавчі зошити. 2022. № 1 (163). С. 236–242.
3. Гощіцька Т. Вірування, пов’язані з деревами у весняно-літній обрядовості українців Карпат. Народознавчі зошити. 2019. № 2 (146). С. 328–345.
4. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
5. Конопка В. Хліборобська тематика у різдвяно-стрітенському періоді народного календаря українців (на матеріалах Південно-Західного історико-етнографічного регіону). Народознавчі зошити. 2019. № 2 (146). С. 303–318.
6. Серебрякова О. Піромантичні дії у святвечірній обрядовості українців. Народознавчі зошити. 2023. № 3 (171). С. 597–606.
7. Серебрякова О. “Полазник” на Бойківщині: акціонально-магічний аспект (на матеріалах польових досліджень). Народознавчі зошити. 2024. № 1 (175). С. 30–41.
8. Ципишев С. Хлібні вироби поліщуків: технологічний та скарально-семіотичний аспект : дис. … канд. : 07.00.05. Львів, 2020. 255 с.