Люба Сварник
наукова співробітниця науково-фондового відділу
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

…речі – не «мертві»:
люди відходять – речі залишаються.
Залишаються – зі своїми «сльозами»…
Андрій Содомора

Дещо перефразовуючи публікацію Андрія Содомори «Аура, душа речей», що вийшла на сайті «Збруч» 18 листопада 2024 року, спробую пролонгувати цю тематику, спроєктувавши її на зрозуміле і дуже близьке мені поле.

«Якась дурня, – подумаєте, – стільки всього на голові… Яка аура? Річ є річ: поносив та викинув… то ж тільки річ!» Гм… скажіть це полісянкам, для яких лляне полотно – святе, а льон помічний від усього і для всього (зринає мені в пам’яті настанова матері для доньки: «Гляди ж, дочко, бережи його (полотно), бо воно святе» (М. Скуратовська, з експедиційних записів з Житомирської області)). А якщо по ньому ще і творити, медитуючи не один день і не місяць, а довго-довго, вплітати у нього думки, почуття і відчуття, наче писати голкою свою історію… А якщо ще й пригадати вишивальницю з «Гуцульщини» В. Шухевича, яка проробляє цілий магічний процес з примовляннями для створення бажаної краси? То чи знехтуєш нею, не пошануєш?

Мій багаторічний досвід з опіки та вивчення музейних предметів групи «Одяг та тканина» неодноразово спонукає звертатися до таких історій – щоб віднайти відповідь на одвічне питання: «Чому?». Особливо тут цікавими є народні сорочки. Вести з ними мовчазний діалог легко, бо виконані вони індивідуально і кожна з них розповідає, звідки походить і коли була шита, в якому статусі, багатою чи бідною була її авторка. Упродовж створення сорочки жінка неначе зросталася з нею (відома дослідниця народної вишивки Раїса Захарчук-Чугай, приміром, називала вишиту сорочку двійником її творчині). Пригадую своє відрядження у 1990-х роках на Поділля у село Гончарівка Монастириського району Тернопільської області. Бабця, віддаючи сорочку до музею, голосила над нею так, наче зверталася до живої: «Мої ручки тебе шили, нитки очі добирали, сльозами вмивала…» Дотепер пам’ятаю цей зворушливий момент та дану їй обіцянку зберегти ту сорочку – власниця тримала її собі на смерть.

фото: сорочка зі с. Гончарівка, придбана за 50 рублів у Цікало Ганни Яківни.

Мимоволі виринають з експедиційної пам’яті оповіді інших респонденток, які практично усі, перш ніж розказати про сорочку, говорили про життя і «житку» – як то було. Вони ніколи не відповідали на питання сухо. Відповідь розпочиналася: «А ми коноплі сіяли, вибірали та збирали, насіння вибивали, мочили і сушили, оббивали та терли, вичісували та скручували, пряли нитки та мотали, верстать ними заправляли і ткали, полотна білили, а тоді вже шили. А то вже була радість».

«Краса – це є щось з духовного», – казав Блаженніший Любомир. Наші люди мали потребу творити красу будь-коли, за будь-яких обставин, продовжуючи вишивати орнаменти за традиційними композиційними схемами, використовуючи неймовірні техніки виконання і вже забуту філософію мотивів-знаків, підпорядкованих безапеляційному принципу – ТАК МАЄ БУТИ. «Діти на Великдень мають бути вбрані так, як писанки гарні», – говорила звичайна жінка з Рогатинщини своїй невістці, що приїхала з міста. Відтак у красі і творенні зростали нові покоління, додаючи, звичайно, своє бачення до традиційного оздоблення сорочки, підсвідомо, тактовно вносячи нові елементи так, щоб не порушити гармонію цілісного одягового комплексу. Естетикою повнилися і заможні, і вбогі оселі, прибрані тканими веретами, настільниками, рушниками.

Невпинний час вносив свої корективи у суспільно-економічне та політичне повоєнне життя. Колгоспи, робота за «палички», суцільне безгрошів’я. Барвистий одяг заступили сірі куфайки, кирзові чоботи, подекуди артільні, масованого виробництва вироби. Однак прагнення краси залишалося, як потреба в живильній силі душі – навіть на маленькому шматку фабричного полотна, купленого за продані ягоди, гриби чи городину, жінка і далі «малювала» (без трафарету, «як рука поведе») дивовижні квіти, сюжети, звеселяючи свою оселю, що дарувала радість її родині.

У вісімдесяті роки, коли переслідувалося все українське (культура, звичаї, релігія…), коли нічого не можна було купити, а лише «дістати», українки, підсвідомо опонуючи режимові, вбирають в українськість свою «фортецю» – дім, квартиру, наповнюють інтер’єри яскравими та багатими вишивками. Вишивають всюди: у транспорті, на лікарняних ліжках – у вільний від роботи час… Вишивають все: від великогабаритних килимів, подушок, портьєр, завісок, рушників, накидок на фотелі і телевізори – до маленьких серветок… Вишивають на «гуцульському полотні» й на панамі, на мішковині і синтетичних тканинах, нитками «ленінградського муліне» і ДМС, акриловими нитками або витягненими зі светрів – вовняними. На полотнах повторюються мотиви вишивок із журналу «Радянська жінка» авторства М. Покиданця, О. Гушул, К. Демури, Л. Панченко та ін. Створюються комплекти вишивок під колір стін кімнат. І тут знову бачимо потребу краси, гармонії. Правда, вона дещо інша – дещо повторювана, яскрава та барвиста. Проте, попри свою трафаретність, вона все ж дихає характером самої вишивальниці

фото: два рушники – схема одна, а результат різний.

Переходять у вічність вишивальниці-вісімдесятниці. Ще якийсь час втішаються їхніми виробами діти. Та пора стрімкого розвитку технологій кардинально спрощує (якщо не нехтує!) цінності попередніх поколінь. Технологічні дизайни, мінімалізм предметів, нові інтер’єри виблискують склом, керамікою, металом… У цій холоднечі немає місця для тепла вишивок, для гри різноманіття кольорів. Онуки не переймаються творінням своїх бабусь, ним тепер повняться різні музеї (у кращому випадку), а на пропозицію залишити собі бодай щось на пам’ять – байдужість і мовчання…

Незабаром матимемо Різдвяні Свята. Журналісти, випереджуючи один одного, запрошуватимуть етнографів, дослідників, аби ті (вже вкотре!) розказали «і що пекти, і що варити, і які 12 страв мають бути на столі на Святий Вечір, і про 12 апостолів, і щоб не забули придбати дідуха, і підвісити павука, і вишиванку, бажано «борщівську», одягнути, і що все це атрибути сьогоднішнього Різдва, і промовити молитву, і заколядувати, починаючи з «Бог Предвічний», і тут би ще згадати, що Син Божий народився, аби прийняти наші гріхи, бо Господь полюбив нас»…

Згадуючи своїх рідних, які відійшли, з любов’ю та пошанівком прикрасьмо цей тихий величний Святий Вечір родинними спогадами – вишитими рушниками, тканими настільниками – аби їхні душі, завітавши на вечерю, впізнали свою домівку. Зробімо це, щоб не скотилася у них сльоза забуття…