Вербна неділя – це остання неділя перед Великоднем. Її ще називають «Квітною», «Шутковою», а у римо-католиків – «Пальмовою» неділею. На цю неділю припадає одне з найбільших християнських свят – Славний в’їзд Ісуса Христа до Єрусалиму. Євангельський опис цієї події розповідає, що мешканці Єрусалиму урочисто зустрічали Ісуса, який в’їжджав до їхнього міста, стелячи перед ним свій одяг і пальмове гілля. Звідси походить звичайвшановувати це свято освяченням пальмового, а у нашій традиції – вербового гілля. У юдеїв і давніх римлян пальмова гілка була символом перемоги, тому її несли в руках під час переможних походів. У «Новому Завіті» пальмова гілка стала символом мучеництва. Вербова ж галузка, відповідно до текстів українського греко-католицького «Требника» (збірник літургійних текстів), зветься символом воскресіння.

Отже, у Вербну неділю українці традиційно святять у церкві вербу. Наприкінці відправи, коли  священик окропить гілля свяченою водою, діти, одне поперед  одного, стараються якнайшвидше дістати вербу і одразу проковтнути кілька «котиків», «щоб горло не боліло». Вірять: кому попадеться найбільша вербова галузка – той буде щасливий. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряють один одного по плечах лозою, кажучи: «Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Великдень». У Галичині примовляли так: «Шутка б’є – не я б’ю, від нині за тиждень буде в нас Великдень!». Також українці, б’ючись вербою, складалисобі навзаєм побажання: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!». Так, вдаряючи одне одного вербою, люди нагадували собі, що за кілька днів буде свято Воскресіння. Українці, зокрема в Карпатах, вірили в те, що, торкаючись своїх рідних і близьких освяченим вербовим гіллям, у такий спосіб відганяють від них все зло, що може спіткати їх впродовж цілого року.

У Квітну неділю подекуди господарі, повертаючись з церкви, відразу ж садили на городі (або полі) по кілька гілок свяченої верби, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». Решта галузок несли додому і ставили на покуті за образами. До освяченої у церкві верби люди ставилися дуже шанобливо, її зберігали впродовж цілого року. Здавна існує переконання: не можна викидати освячену вербу, навіть найменші гілочки треба лише спалювати.

Свяченій вербі приписувалася магічна сила. Нею господарі виганяли на весні перший раз худобу на пасовисько, – «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, гілля свяченої верби викидали на двір під час граду, – «щоб град зупинився». З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресінні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. Також вербі надавалось велике значення у народній медицині. Коли хворіли люди або тварини, варили свячену вербу разом з цілющими травами. Цим настоємнапували хворих, вірячи, що це допоможе їм швидше одужати.  

Ікона «В’їзд Христа у Єрусалим» поч. XVIII ст., походить з с. Семенівка Пустомитівського р-ну Львівської обл. 

Цікавою деталлю в цьому зображенні є галузки в руках первосвященика та міщанина, якими вони вітають Христа. Ці галузки схожі на вербу, а не на пальму, традиційну у візантійській іконографії. У такий спосіб маляр вносить національні елементи в іконографію ікони, передаючи в ній українську традицію використовувати у Квітну неділю вербове гілля.

Квітна неділя – як остання неділя Великого посту, вирізнялася особливо урочистим святкування, адже вона була вже передвісником близького Великодня – дня радості, оновлення і перемоги Життя.

Використана література:

1. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен, 1958. 

2. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949-52.

3. О. Юліан Катрій. Пізнай свій обряд. – Львів, 2004.

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею Трач Уляна