Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії

Коли кажемо вітряк, то в нашій уяві вимальовується велична споруда з крилами, що розташована на відкритій місцевості та домінує в місцевому ландшафті. Вітрові млини з’явилися пізніше від водяних, як новий вищий щабель розвитку млинарської техніки. Традиційні великі вітряки споруджували з найкращої якості дерева (як будівлю так і сам механізм), а будівництво їх було коштовним і потребувало від майстрів неабияких технічних знань. Не всі знають, що поряд з величними вітряками, які приносили заробіток своїм власникам, існували також невеличкі «хатні» вітряки. Такі млини були відомі в усій східній Європі, зокрема Румунії, Словаччині, Чехії, Білорусі. Проте найбільшого свого розвитку та поширення отримали в другій половині ХІХ – середині ХХ ст. на території північних Бескидів. В одному лемківському селі їхня кількість могла сягати кількох десятків. Загальна відома кількість таких вітряків більше тисячі. Вітряки ці вражають різноманітністю форм та конструкцій і є одними з найцікавіших пам’яток народної техніки.

До середини ХІХ ст. більшу частину зерна переробляли вдома, за допомогою ступ та ручних жорен. Це була важка фізична праця, яку щоранку виконували жінки. Муку мололи для використання в той самий чи кілька наступних днів. З 5 кг зерна виходило 3,5-4 кг муки. Послугами комерційних водяних млинів користали рідко, оскільки млинарю треба було заплатити і спеціально везти зерно до млина. Окрім того, в багатьох місцевостях не вистачало потужності існуючих млинів, щоб задовільнити потреби усіх господарств.

Кінець ХІХ ст. відзначився як період масової механізації сіл. Численні технічні пристрої стали доступнішими для простих селян. «Хатні» млини споруджували місцеві майстри чи самі господарі. Їх використовували виключно для власних потреб та потреб сусідів, але не для заробітку.

На відкритих узгір’ях можна було легко піймати вітер. Будівлі ці – маленькі шопи, часто просто збиті з дошок. Єдине, що треба було для спорудження млина – металевий вал та шестерні трансмісії, а також два жорнові камені. В той час металеві частини вже був повсюдно доступні, часто перероблені з інших механічних пристроїв. Жорнові камені залишались найдорожчим елементом, їх вартість в міжвоєнні часи становила 30 злотих. В місцевих майстрів можна було придбати повністю готовий вітряк за 150 злотих, що відповідало вартості молочної корови.

Головна функція вітряка – ловити та перетворювати енергію вітру. Крила вітряка весь час мають бути орієнтовані на вітер, відповідно існували різні їх типи. Малі вітряки споруджували трьох типів:

• Стовпові або так звані «козлові». Це найдавніший тип вітряка, коли споруда обертається за вітром навколо центрального стовпа, вкопаного в землю. Поворот будівлі Здійснювалося це за допомогою масивного правила.
• Пальтраки. Вся споруда вітряка рухається по кільцевій основі. Пальтрак обертається за допомогою коліщат під підлогою будівлі, які їдуть по металевій колії з двутавра. Обертати такий вітряк набагато легше, часто козлові вітряки під час ремонту переробляли на пальтраки.
• З нерухомою спорудою. Справжнім технічним зрушенням стало винесення вітрового колеса понад дах будівлі. Споруда залишалась нерухомою, а вітрові колеса (чи турбіни) повертали за вітром за допомогою жердки або автоматично.

Великі вітряки, як правило, мають кілька рівнів. Механізми коліс, жорна з ковшем, завантаження зерна, зберігання – всі ці процеси відбувається на різних поверхах. «Хатні» ж вітряки мали лише одне невеличке приміщення. Розмір його був настільки малий (2-9 м.кв.), що часто вміщав лише кіш, жорнові камені, змонтовані на підвищенні, та скриню на муку. Господар-млинар навіть не мав можливості зайти всередину.

Іншою проблемою малих вітряків було те, що головний вал з крилами знаходився кілька метрів від землі, де сила вітру невелика. Тому зусилля місцевих майстрів були зосередженні на збільшені площі та кількості крил. В найпростіших і найдавніших вітряках крил було 4, але з часом спосіб їх кріплення до головного валу дозволив ставити 6-12 крил. Часто зустрічаємо також вітрові колеса-«зірки», а в пізніх спорудах – вітрові турбіни. Поширення так званих «американських турбін» деякі науковці пов’язують з реемігрантами з Америки. Господарі, що поверталися з заробітків, а також учасники Першої світової війни інвестували здобуті гроші та знання в власні господарства.

В післявоєнний час характерним явищем стало розміщення вітряків не в окремих спорудах, а на дахах господарських та житлових будівель. В цьому випадку жорна встановлювали безпосередньо в сінях, коморах, боїщах чи шпихлірах.

З середини ХХ ст. з початком електрифікації вітрові млини цього типу фактично зникли. Зараз збережені лише окремі споруди, деякі можна побачити в скансенах Польщі. Від початків будівництва Музею народної архітектури і побуту у Львові в секторі «Лемківщина» науковцями було заплановано встановлення копій двох малих вітряків. Перший – пальтрак з вітровим колесом з Сяніцького повіту та другий – з нерухомою будівлею з Горлицького повіту (Польща). На жаль, вони так і не були збудовані. Сподіваємось, що колись нам вдасться відтворити таку надзвичайно цікаву споруду в нашій експозиції.

1. Olszański H. Chłopskie wiatraki Podkarpacia, Muzeum Budownictwa Ludowego w Sanoku, 2002
2. Baranowski B. Polskie Młynarstwo, Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdański 1977
3. С.Таранушенко. Вітряки:[альбом]. Харківський приватний музей міської садиби, 2010
4. Тематико-експозиційний план сектора «Лемківщина», 1978, автор І.Красовський, архів МНАП у Львові імені К.Шептицького