Одним з давніх великодніх звичаїв є «волочебний» чи «волочільний» звичай, який походить ще з дохристиянських часів. Це був святковий обхід в перші дні Великодня з привітаннями та хвалебними піснями весні. З часом, під впливом Церкви, цей звичай набрав християнського характеру. Тоді «волочебні» обходи почали робити на другий-третій день Великодня з «дорою», тобто свяченим, співаючи величальні пісні господарям і «алилуя». 

«Волочебний» звичай, описаний етнографами, відбувався так: ще далеко до Великодня збиралися парубки й готувалися до «волочебного дня», цебто до другого чи третього дня Великодня. Хлопці вчилися співати, а музики грати волочебні пісні й алилуя. Бажаючих взяти участь у «волочебництві» назбирувалось до 30 веселих людей. З поміж себе вибирають «починальника», який під гру музикантів починає співати, а «помагальники» або «підхватчики» приспівують лише рефрен. Крім цього вибирають міцну людину – «міхоношу» або «кошеленоса», щоб носив «волочебні» прибутки.  

У «волочебний» понеділок або вівторок усі збиралися і йшли від хати до хати, ставали під вікнами і співали величання господареві. В. Гнатюк вказує, що у деяких місцевостях таких пісень співали також господині, дівчині, парубкові і дітям. Після привітань «волочебників» кожний господар виносив свої датки за величання, а коли господар не бажав прийняти гурт «волочебників», то вони співали йому глузливих пісень. «Волочебники» у свої вітання вносили багато гумору, тому й бували вони веселі. 

Дослідник Климник С. зауважує: «характерно, що цей звичай, а навіть тексти «волочебних пісень», цілком подібні у Галичині й на Десні, тобто по всій Україні. Це також є доказом старовинності звичаю та спільності культури всіх українських земель».

А. Гуревич оповідаючи про «волочільний» великодній звичай, каже, що молодь збирається у громади, запрошує музиків і вибирає співаків, бо як прийдуть свята, треба буде ходити по селах і дворах Бога хвалити, а людям складати бажання з нагоди свят. Він зауважує, що такі гурти називалися «Алаловники» від слова «алилуя». Вони ходили лише першого та другого дня Світлого тижня. Підходячи під вікна хати, «алаловники» знімали шапки, вітали господаря словами «Христос Воскрес», і музики починали грати «алилуя», а компанія співати. Опісля провідник виходив на перед і виголошував віншування, за що отримував дар від господаря. 

Сам термін «волочільник» М. Грушевський виводить від слова «волочитись-ходити». Він також зауважує, що в Західній Україні назва «волочіннє» для волочільного понеділка залишилась і саме «волочіннє» в найбільш простій формі (відвідування найближчих і обдаровування їх «волочільним» – калачем і крашанками) держиться досить широко.

Чубинський, так пише про цей звичай: «У Великодній понеділок селяни ходять один до одного, христуються і міняються писанками. Через се день сей зветься «волочінником». Ходять вітати найбільше діти по рідні, повитух, знайомих, священика, поміщика свого села, несучи в дарунок «волочільне», що складалося, звичайно, з пшеничного калача й кількох крашанок».

Іншого значення набув «волочільний» звичай на Гуцульщині. «Волочільний понеділок» у гуцулів був пов’язаний з традицією дарування писанок і обливання дівчат водою. Так того дня дівчата дають легіням «галунки» (крашанки) і писанки. Але дівчина не дає сама, а ховає писанку за пазуху, а хлопець має відібрати від неї. Коли дістане писанку, то веде дівчину до води і обливає її, а буває, що й цілу скупає у воді.

Звичай «волочільного понеділка» відомий не тільки в Україні, а й на теренах Польщі і Білорусі. У Польщі його називали «орації» і «po Dungusie».

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Трач

Матеріал підготовлено на основі книжки проф. Степана Килимника Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. Т. ІІ. Весняний цикль. – Вінніпег, 1959.