Підготував старший науковий співробітник сектору архітектури 
Василь Босак

Територія сучасного музею просто неба «Шевченківський гай» — або, за аналогією до європейських традицій, Скансену — становить не лише сукупність архітектурно-етнографічних пам’яток, але й унікальний природний ландшафт, який сам по собі є важливою складовою історико-культурної спадщини Львова. Місцевість, на якій розташований музей, відіграла визначальну роль як у передумовах його створення, так і в подальшому формуванні експозиційних секторів.

Ще на початку ХХ ст. ландшафт місцевості, де нині розташовано музей, істотно відрізнявся від сучасного. Значна частина цієї території належала до урочища Кайзервальд (від нім. Kaiserwald), що простягалося від сучасних вулиць Куркової, Театинської (нині це вул. М. Кривоноса) та св. Войцеха (тепер вул. О. Довбуша), охоплюючи схили, на яких височіє відомий нам зараз природний орієнтир — Гора Лева. У цьому напрямку Кайзервальд поступово переходив в урочище Знесіння, що з географічного погляду формувало природну межу між східною частиною міста та прилеглими передмістями.

На відміну від Кайзервальду, який віддавна характеризувався наявністю густих зелених насаджень і слугував своєрідним природним парком на околиці, територія урочища Знесіння була практично не залісненою. На початку ХХ ст. вона мала вигляд переважно відкритого пустиря з невеликими ділянками сільськогосподарського використання. Особливо це стосувалося прилеглих територій, які на старих топографічних мапах позначені як Лоншанівка (пол. Lonszanówka) — на честь колишнього львівського бургомістра Франсуа Лонгшама де Бер’є, котрий мав тут власний маєток. У цьому районі розташовувались невеликі парцеляції, що використовувались під городи та господарські ділянки місцевих мешканців.

Через особливості ґрунтів і рельєфу територія Знесіння була вразливою до процесів ерозії. Питання її стабілізації та озеленення неодноразово розглядалося міською владою Львова. Перед Першою світовою війною було висунуто пропозиції щодо засадження схилів деревами з розвиненою кореневою системою, що мало на меті запобігти подальшому руйнуванню ґрунтів. Однак реалізацію цього задуму перервали воєнні події 1914–1918 рр. Зокрема, під час російської окупації Львова у 1914–1915 рр. частина території, зокрема в районі сучасної вулиці Піскової, занепала і навіть перетворилася на стихійне сміттєзвалище біологічних відходів. Це призвело до погіршення санітарно-епідемічної ситуації в місті, що засвідчує тодішня преса.

У 1920–1930-х рр. ситуація почала змінюватися завдяки діяльності митрополита Андрея Шептицького, видатного церковного і культурного діяча, мецената та засновника багатьох суспільно-культурних ініціатив. Він викупив низку парцеляцій і будівель у межах сучасних вулиць Личаківської, Солодової, Піскової та Круп’ярської з метою організації сиротинця та розбудови монастиря Студійського уставу. На цій території у 1927 р. було засновано Свято-Іванівську лавру. Протягом 1920–1930-х рр. студити розбудували невеликий комплекс житлових та господарських споруд: келії та сиротинець, господарські приміщення (корівник, свинарник, тощо). Монахи займалися опікою над сиротами та їхньою професійною освітою, а також активно вели сільське господарство. Значну частину навколишньої території займали поля, де вирощували злакові культури та городину, яку вживали для власних потреб і постачали до митрополичого столу. У 1930–1931 рр. на рівнинному плато поблизу лаври була встановлена бойківська дерев’яна церква з села Кривка (1763 р.), перенесена стараннями відомого мистецтвознавця та дослідника народної архітектури Михайла Драгана. Саме ця пам’ятка стала першим об’єктом майбутнього музею народної архітектури, символічно заклавши початок Скансену у Львові.

Подальший етап освоєння території припав уже на радянський період. На початку 1960-х рр. місцева влада розробила проєкт упорядкування ландшафту колишнього Кайзервальду. Згідно з планом, тут передбачалося створення етнографічного парку, що мав об’єднати музей народної архітектури, спортивні атракції, концертний майданчик і співоче поле під відкритим небом. Музей розпочав діяльність як відділ народного будівництва Музею етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР, а з 1971 р. став самостійною установою — Музеєм народної архітектури та побуту у Львові. У процесі формування музейного простору здійснювалося зонування території за етнографічними регіонами України, проводилися масштабні ландшафтні роботи: створення штучних водойм та пішохідних шляхів, висадження дерев, кущів. Проте не завжди зелені насадження відповідали природному середовищу регіонів, з яких походили музейні об’єкти народного будівництва. Унаслідок цього на території з’явилися інтродуковані та інвазивні види — наприклад, канадський дуб, який не є характерним для українських земель. Природа також вносила свої корективи, а територія музею й надалі залишається вразливою до ерозійних процесів, що зумовлює постійні зміни рельєфу та рослинності.

Таким чином, сучасна територія музею за трохи більше ніж сто років зазнала суттєвих трансформації, пройшовши шлях від пустиря і сільськогосподарських угідь до впорядкованого ландшафту, де гармонійно поєднуються природне середовище та народна архітектура. Нині у Скансені триває масштабна робота з благоустрою, ландшафтного дизайну та впорядкування території. Шевченківський гай є живим прикладом взаємодії людини, природи й історії. Запрошуємо завітати до нас і переконатися!

Література:

1. Боруцька О. Інтерв’ю з Анною Канич // Музей народної архітектури та побуту у Львові –
   спадщина митрополита Андрея Шептицького (матеріали наукової конференції). – 2018. – С. 69–72.
2. Гілевич І. Від Кайзервальду до Шевченківського гаю – генеза похідних народних назв Музею народної архітектури та побуту у Львові // Музей народної архітектури та побуту у Львові –
   спадщина митрополита Андрея Шептицького (матеріали наукової конференції). – 2018. – С. 160–178.
3. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові / І. Крип’якевич ; автор передм. Я. Д. Ісаєвич ; упоряд. Б. З. Якимович ; худож. В. М. Павлик. – Львів : Каменяр, 1991. – 165 с.
4. Франків У. Передумови і процес становлення Музею народної архітектури та побуту у Львові // Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького (матеріали наукової конференції). – 2018. – С. 95–113.