Ми звикли до того, що музеї зазвичай фіксують лиш матеріальне, і в експозиціях часто бачимо об’єкти спадщини під склом музейних рамок. Проте як осягати та зберігати те, що не можна поставити під рамку, і як доторкнутися до нематеріального? Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького з самого початку вирізнявся з-поміж інших музеїв, адже зберігав не лише одиничні експонати, а цілі хати, перевезені з сіл Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини, Буковини, Покуття, Поділля, Закарпаття та Львівщини, і створював цілі мікросела на своїй території. І через більш ніж пів століття після заснування скансену ентузіасти не перестають експериментувати з новими видами пам’яток, а саме з об’єктами авдіальної спадщини – народними піснями. Етномузикознавиця Анна Черноус створила інтерактивний маршрут об’єктами архітектурної спадщини, завдяки якому відвідувачі Львівського скансену зможуть не лише побачити пам’ятки народного будівництва, але й почути пісні, характерні для регіонів, звідки походять будівлі. Про народження задуму та реалізацію проєкту говоримо з Анною Черноус, етномузикологинею, науковою співробітницею музею та співзасновницею ГО «Музична майстерня «Гурба».

Як у Вас з’явилася ідея створити такий авдіомаршрут?

А в музеї всі позитивно поставилися до цього проєкту?

З тих, хто про нього знає, – всі. Я звернулася безпосередньо до тих людей, з якими постійно працюю, ідею сприйняли добре, допомогли мені. Одна я, звичайно, не дала б собі ради з усім цим обсягом роботи. Я можу підібрати музику, домовитися з архівами, але ж це треба було виготовити і фізичні таблички з лінками. Наша дизайнерка, Богдана Давидюк, створила обрамлення до тих табличок, спеціально під проєкт, QR-коди треба було згенерувати, роздрукувати. Отож так, підтримали.

За яким принципом ви обирали пісні, якими будуть озвучені ці об’єкти, тому що в одному й тому ж населеному пункті може побутувати багато пісень?

Тут треба було починати з підбору експедиційних сеансів, а не просто конкретних пісень. Справа в тому, що ми маємо записи не з кожного села України. З багатьох, але не з кожного. Є в музеї такі архітектурні об’єкти, які походять із сіл, звідки записів нема, натомість є записи з сусідніх населених пунктів. І власне я першочергово шукала ті треки, які за походженням є близькі територіально. Другим критерієм була технічна якість. Є записи дуже вартісні, вони цікаві для науковців, але для широкого загалу не підійдуть, тому що мають шуми або слів не чути – для популяризації такий запис не підходить. Знову ж таки, хотілося, щоб записи, які я підбирала, були доволі репрезентативними – не напливовий фольклор, а щось характерне для тої чи іншої території. Ну і важлива прив’язка – не лише географічна, а й етнотериторіальна. Це означає, що населені пункти, села мусили б обов’язково бути культурно однорідні, перебувати в одній етнозоні.

Який приблизний вік записів, що використовуються?

Він є дуже різний. Є записи 70-х – 80-х років, а є 2017-го, 2018-го років. Тобто часовий проміжок великий. Чому так стається? В архівах збережено доволі багато матеріалу з давніх експедицій, дуже багато записів оцифровані з бобін. На бобіни фольклористи активно записували в 70-х роках, потім з’явились касети і вже тільки згодом цифровий запис. Я за студентства працювала ще з касетним диктофоном. Такі записи на плівках мають свій термін придатності. Зараз уже, на щастя, все оцифровано, але бобіни, поки вони дожили до цього моменту, стали гіршими в плані якості записів: плівки почали сипатися, реагувати на температуру, тож якісь шуми, шипіння – усе воно є, на жаль. Я б хотіла подавати більше давніх записів, але через якість вони просто не підходять для цього проєкту.

Які найбільші складнощі виникали під час реалізації проєкту?

Особисто для мене найбільшою складністю виявився сам процес пошуку відповідних записів, тому що архіви не розраховані на те, аби з ними працювала людина «зі сторони». Архів Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології зараз порівняно мало представлений в онлайн, архів університету є у вільному доступі теж лише частково. Для того, щоби ці архіви були достатньо репрезентовані, потрібне окреме фінансування і більше архівістів, а з цим наразі дуже тяжко. На щастя, мені дали допуск до архівних матеріалів, але загалом все це непросто і потребує часу.

Другим нюансом був територіальний підбір. Коли ти шукаєш в архіві конкретне село і знаходиш його, то далі відбувається все легко. А от коли того села в записах немає – ти починаєш дивитись по карті, що там навколо, і, відповідно, маєш уже цілий список сіл, які треба «перевірити». Оскільки архівні пошукові інструменти не завжди добре працюють, то ця перевірка займає багато часу. Потім, щоб зрозуміти, чи записи якісні, їх треба переслухати. Така робота може бути доволі тривалою.

Також була ще одна проблема – в комунікації. Але ми її подолали з успіхом. Наприклад, куратор фольклорного архіву Львівського національного університету імені Івана Франка п. Андрій Вовчак зараз перебуває у лавах Збройних Сил України, і, відповідно, ми з ним спілкуємось лише онлайн. Він дуже допомагає орієнтуватися в університетських записах, підбирати сеанси відповідно до запиту. Все це відбувається в гнучкому онлайн-режимі, проте і з цим пов’язані певні складності, адже не завжди можна швидко все з’ясувати.

Яке значення проєкту «Звук і пам’ять» для музею, для відвідувачів музею і загалом для культурного розвитку?

Я бачу в цьому можливість збагатити репрезентовану матеріальну культуру власне нематеріальною. Тому що в житті вони йдуть пліч-о-пліч і немає жодного матеріального без духовної складової. Наш проєкт «Звук і пам’ять» ніби оживлює, пробуджує архітектурні об’єкти, які є на території музею. І ти можеш не тільки подивитися на стіни хати чи церкви, але також наче доторкнутись до того життя, яке колись було. Жанри, які ми презентуємо, це переважно дуже давня музика. От ти підходиш до старовинної церкви, слухаєш старовинну гаївку і можеш уявити, що сто років тому дівчата біля тієї ж церкви бавили ті самі гаївки і співали їх саме так. Це така додана реальність, напевно. Я бачу в тому лише позитив. Також є момент, що до нас приїжджає дуже багато людей з інших міст і країн, і я зацікавлена в тому, щоб якомога більше розповісти про український фольклор і про наші архіви зокрема. Можливо, колись завдяки цьому проекту вдасться «підтягнути» фінансування для львівських архівів. Крім цього, це один з гарних способів прорекламувати роботу наших науковців-фольклористів.

Як надалі Ви плануєте розвивати проєкт «Звук і пам’ять»?

Зараз ми працюємо над наповненням сектору «Бойківщина», найближчим часом з’являться записи 2000-х, 2010-х років, це будуть записи хорошої якості і там, серед іншого, буде інструментальна музика, усна словесна творчість: віншування, весільні прощі… Ці жанри цікаві і маловідомі людям. Я би дуже хотіла наповнити таким чином кожен сектор, принаймні, озвучити по одній-дві хати з етнорегіону. В нас ще є Гуцульщина, Буковина, Лемківщина, Волинь – багато простору для роботи.

Проєкт «Звук і пам’ять» було би неможливо реалізувати без допомоги Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка та кафедри української фольклористики імені акад. Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка. Матеріали для озвучення пам’яток були взяті саме з архівів цих установ. Більше про співпрацю розповідає завідувач лабораторії музичної етнології Юрій Рибак.

Чи це єдиний проєкт такого типу, з яким Ви працюєте, коли етномузикологи збирають пісні для озвучення архітектурних об’єктів?

Щодо такого типу проєкту, то це для нас уперше – раніше ми не озвучували власне музейні експонати. А взагалі ми багато реалізовуємо проєктів, бо наші фонди надзвичайно великі та багаті. Ми маємо колекції, яким більше, ніж сто років – починаючи з фонографічних валиків. Це такі перші звукозаписувальні носії, яких у нас зберігається майже тисяча одиниць. І це не такий вже великий об’єм, якщо врахувати, що кожен валик займає десь 3-4 хвилини. Звичайно, ми маємо й оцифровані копії. Записи поступово нагромаджувалися, і на сьогодні у нас є вже приблизно 200 тисяч одиниць. Це і музика, і супровідна етнографічна інформація (коли коментують якесь дійство). Тобто ми володіємо найбільшою колекцією записів фольклору і етнографічної інформації на Правобережній Україні. У рамках кількох проєктів ми співпрацюємо, наприклад, з канадським – створеним Марічкою Марчик («Народні пісні України», https://folk-ukraine.com/). Також ми задіяні в проєктах «Folk-ME» (https://folk-me.com/en) та «Поліфонія» (https://www.polyphonyproject.com/uk), які пов’язані з використанням фольклору в освітньому процесі і загалом в мистецькому житті. Зараз кілька проєктів перебувають на стадії розгляду, є міжнародні заявки, українська заявка на УКФ. Також ми й надалі плануємо співпрацювати з Музеєм народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького у рамках дуже потрібного проєкту.

Що це саме за проєкт?

Він пов’язаний із оцифруванням фольклорних записів з Донеччини. Під час війни нам вдалося врятувати найбільшу колекцію з Донецького регіону. Вона була вивезена з самого Донецька трішки раніше, і зараз ми хочемо її оцифрувати, можливо, створити сайт, надати доступ до цього унікального матеріалу. Оскільки там є український фольклор, то ми цим можемо розповісти про культурну приналежність Донбасу, домінування там української мови, пісень, мистецтва. Крім цього, там є дуже багато розповідей про історію Донбасу, заселення і нав’язування радянської ідеології в культурі, витіснення всього українського загалом. І про Голодомор також багато є спогадів, тобто розповіді про життя і поневіряння тих людей на момент запису (а це в основному 90-ті – початок 2000-х). Записи велися при Донецькому університеті близько 15 років – так студенти виконували фольклорну практику. Але поки що ця ідея в стадії обговорення, проєкт лише в планах. Ми плануємо реалізовувати його разом із музеєм, нам дуже близька їхня наукова діяльність і ми уже знайшли точки дотику в наших напрацюваннях. У них також є досвід роботи з проєктами, тому їхній досвід для нас корисний.

Повертаючись до проєкту «Звук і пам’ять», на Вашу думку, в чому полягає його цінність для суспільства?

У тому, що люди в музеях звикли бачити все матеріальне, а зараз, враховуючи новітні технології, з’являється запит на необхідність більше знати свою історію, свою культуру. Зараз уже недостатньо, щоб людина прийшла в музей, подивилася на візуально цікаві пам’ятки. Важливо, щоб у неї сформувалося належне уявлення про те, в якому контексті це «матеріальне» існувало, яку функцію виконувало. І дуже добре, що в музеї взялися озвучувати експонати і таким чином доповнювати культурну програму. До речі, 1898 року вперше в Україні (це був також і один з перших випадків у Східній Європі), в селі Городок поблизу Рівного, барон Штейнгель (напів німець і напів українець) придбав фонограф для створення записів. У 1898 році він створив музей етнографії Волині і почав робити звукові записи для того, щоб озвучувати експонати свого музею. Люди приходили до музею й, окрім споглядання ліри, за допомогою фонографа могли ще й почути, як звучить такий інструмент. Думаю, при створенні проєкту дівчата все це знали і при теперішніх досягненнях техніки це вже зовсім не дивина. За кордоном усе подібним чином озвучується. Наприклад, я був у Фінляндії і бачив мультимедійне забезпечення музеїв: щоб отримати детальну інформацію, тексти з’являються в електронному вигляді, присутнє також озвучення експонатів. Отож це необхідність сьогоднішнього часу, бо люди недостатньо володіють знаннями про нашу народну культуру, про предмети і явища, про певні жанри, які супроводжували події календарного року та родинного життя людини. Тому озвучувати це вкрай необхідно. Я дуже радий, що такий проєкт реалізовується і музейники використовують наші унікальні фонди. Це дає змогу зробити процес пізнання культури максимально інформативним, цікавим, багатим та достовірним в плані документації, щоби було не соромно показатися на міжнародному рівні – дівчата дуже вибірково й прискіпливо підходили до підбору тих матеріалів. І нарешті це вже має хороший результат – їхні експозиції отримали красиве і пізнавальне озвучення.

Ви згадували про те, що у Вас дуже великі фонди, але зараз громадськість ще не має вільного доступу до матеріалів у них. І можливо, Ви можете сказати, що потрібно зробити для того, щоби матеріали в фондах, які мають надзвичайну культурну цінність, не лише зберігалися, але й популяризувалися в широких масах?

Ми не є установою закритого типу, але найперше наше призначення полягає в забезпеченні навчального процесу, обслуговуванні студентів, які вчаться музики, та викладачів, які займаються музичною і науковою діяльністю. Це і є наша первинна ціль. Але оскільки ми не навчальна лабораторія, а науково-дослідна, то беремо на себе функцію значно більшого масштабу – виступаємо як науковий кабінет, який може надавати методичну консультаційну допомогу всім працівникам сфери культури і керівникам у відповідних напрямках. Ми відкриті і готові допомагати освітньому процесу. Один із проєктів, із яким ми співпрацюємо, «Folk_ME», орієнтований на середню ланку музичної освіти: для учнів музичних коледжів ми розробили і розмістили контент на сайті, де можна навчатися фольклору, використовуючи різні інформаційні ресурси й інструменти. Там можна читати ноти, слухати звук. Це серйозний міжнародний проєкт в рамках Erasmus+, який ми виконували спільно з угорцями. Якщо наступний міжнародний проєкт ми теж виграємо, то вийдемо на популяризацію всіх наших архівних матеріалів – у міру спроможності його опрацювання. Бо ж мова про 200 тисяч записів, кожен з яких потрібно правильно ввести у базу даних, паспортизувати й надати доступ. Тобто нам потрібна вже не тільки внутрішня підтримка нашої інституції – ми цілком можемо виступати всеукраїнським науково-методичним кабінетом або лабораторією чи дослідницьким центром, який буде забезпечувати і консультаційну, і джерельну інформацію для всіх, хто того потребує. Ми готові відкритися для всіх, але треба враховувати реалії й розуміти, що сьогодні не до того, і багато добрих справ, на жаль, гальмується. Тому все в перспективі. Упродовж двох років повномасштабної війни ми кинули всі свої сили на оцифрування наших фондів. Ми робили це й до того, але значно повільніше – у штаті маємо вісім спеціалістів. А записів, зокрема під час війни, надійшло, мабуть, як четверта частина від того, що ми мали до цього. Стараємося їх рятувати, бо ж матеріальні носії дуже вразливі і їх треба якнайшвидше оцифрувати. Йдеться, зокрема, і про касетні плівки, і, ще більше, про бобінні – вони старіші і вразливіші до руйнування. Тому ми зараз усі сили кидаємо на їх оцифрування і збереження не тільки на наших носіях, твердих дисках, зовнішніх чи внутрішніх носіях інформації, а й у хмарному середовищі. Зазначу, що в цьому нам дуже багато допомагають наші колеги з Канади, Америки, Польщі, Угорщини, які забезпечили нас технікою, простором. Наші спроможності дозволяють, щоб бути науково-методичним центром, адже ми маємо записи з усіх Правобережних областей України. Таких установ в Україні є дві: київська і львівська. Ми займаємося своїм регіоном, Правобережжям, а Київ – центром і Лівобережжям, наскільки це доступно. Тобто можливості є, але нам потрібна державна підтримка, підтвердження нашого статусу, бо ми зможемо давати той продукт, який зараз, особливо в часі війни, став украй необхідним. Це наш культурний фундамент, на якому ми маємо міцно стояти.

Мандруючи доріжками Львівського скансену і слухаючи записи проєкту «Звук і пам’ять», я отримала зовсім нові, незвичні для сучасної людини враження. Адже в етнографічній мандрівці об’єктами музею ми чуємо власне народну творчість, без жодних змін чи додаткових прикрас, і саме це створює ту неповторну атмосферу життя – такого, яким воно є. У поєднанні з автентичною архітектурою записи народного вокалу змушують почуватися так, ніби ти зараз десь в українському селі. Особливі емоції викликає саме те, що записи відрізняються від тієї музики, яку ми звикли чути навколо себе, бо більшість сучасної музики наче відполірована до блиску, без жодної фальшивої ноти чи зайвого шуму і це зовсім не те, якою є творчість в реальному житті. У записах ми можемо почути і сміх, і розмови тих людей, спів яких записували. Все це створює враження, наче ти перебуваєш поза часом і простором, в іншій реальності, де дерев’яні хати і спів – не минуле, а сьогодення. Саме такі моменти допомагають усвідомити себе частиною свого народу і пробуджують захоплення власною спадщиною, що є так потрібно у часі війни.

Авторка інтервʼю – Катерина Пашкевич

Магістрантка Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, стажерка в Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.