Зразок сторінки

Сьогодні 153 річниця народження Блаженного Католицької Церкви, церковного діяча і архімандрита монахів Студійського уставу Климентія Шептицького.

Наш Музей носить його ім’я від 1 грудня 2016 року. Розповідаємо про роль Блаженного о. Климентія у історії Львівського скансену.

У 1927 році митрополит Андрей Шептицький викупив землі на Знесінні і заснував тут Свято-Іванівську лавру. Новозаснований монастир потребував каплиці-церковці для своїх духовних потреб. Тогочасний ігумен Лаври, о. Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея, відмовився від ідеї побудови нового храму. Рішення було прийнято на користь перенесення до Знесіння якоїсь давньої церкви. За порадою відомого українського мистецтвознавця Михайла Драгана вибір о. Климентія упав на церкву зі с. Кривка на Турківщині.

Церква св. Миколая понад півтора століття була духовним домом для мешканців с. Кривка. На початку ХХ століття маленька церковця уже не могла вмістити усіх прихожан, тож громада вирішила збудувати нову, просторішу, а стару – розібрати. Місцевий парох, Маркелій Куновський, бажаючи зберегти пам’ятку, звернувся до мистецтвознавця Михайла Драгана за порадою і допомогою.

У 1930 році коштом Митрополита Андрея Шептицького, стараннями директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького та мистецтвознавця Михайла Драгана церкву св. Миколая перевезли до Львова на територію Свято-Іванівської Лаври. Керував процесом перевезення, перебудови і реставрації Михайло Драган.

Посвячення церкви зі с. Кривки 7 липня 1931 року справді стало непересічною подією для українського Львова. Тут був присутнім особисто митрополит Шептицький. Церква була присвячена Софії – Святій Премудрості Божій. За словами Митрополита – щоб підкреслити традицію, що сягала давніх княжих часів. Так стара бойківська церква стала головним храмом та найпершим експонатом музею просто неба.

Цитуємо статтю Михайла Драгана від 10 листопада 1930 року, яка була опублікована в газеті «Новий час»: «Український Львів збагатився новою дорогоцінною культурною пам’яткою, яка проречисто буде свідчити про високу культуру нашого народа і вчити нас буде любови до наших культурних памяток так тяжко до тепер занедбаних. Монастиреві Студитів, а передовсім о. ігуменові Климентію Шептицькому, що не жалував ні труду, ні коштів на довершення такого великого діла, належиться повне признання нашого громадянства».

Завершимо цитатою з писемної спадщини о. Климентія, яка є важливою не лише для монахів, але й для світських осіб: «Ми є образом, «іконою Божою» настільки, наскільки і в нашім серці живе Любов».

Детальніше про о. Климентія Шептицького можна прочитати тут:
біографія – https://cutt.ly/GMIqi0V
дитячі роки – https://cutt.ly/XMIqa5m

На початку листопада у Львівському скансені завершили розпочату у червні 2022 року реставрацію одного з найбільших експонатів – парафіяльної стодоли (друга половина ХІХ ст.) зі с. Либохора Турківського району.

Останні роки дах цього цінного архітектурного об’єкту потребував нагальної уваги, адже він також використовується як фондосховище для окремих музейних експонатів. У травні 2021 року Музей розпочав благодійний проєкт “Купи ґонтину – врятуй стодолу”, за яким кожен міг долучитися до збору коштів на реставрацію. Перші кошти були зібрані саме таким чином, згодом Львівський скансен отримав благодійні внески від декількох компаній, але основна частина використаних фінансів – це гроші із вхідних квитків.

Для покриття даху стодоли використали біля 49 тисяч малих смерекових дощечок — ґонтин. Після перекриття даху їх вкрили шаром ропи – сирої нафти, яка традиційно використовувалась для цього. “Дощечка лягає одна на одну, вона перекриває фактично більшу частину її. І це виходить, що вона накривається у два ряди, одна за одною. Це забезпечує більшу товщину, туди не затікає вода і вона так не гниє”, — розповів керівник будівельно-реставраційного відділу музею Василь Марків.

Технологію при реставрації даху не змінювали, аби будівля не втратила своєї автентичності. За словами керівника Львівського скансену, Михайла Закопця, роботи були виконані власними зусиллями музейників: “Це все – кропітка робота наших майстрів, повністю ручна робота. Один з працівників, які цього року перекривали стодолу, робив це і минулого разу, ще 30 років тому. Ми переконані, що цей дах простоїть не менше. Разом з тим, успішність цього проєкту – приклад того, як небайдужі містяни та відвідувачі музею можуть разом долучатися до збереження архітектурних об’єктів”.

Друзі, наші пісенні зустрічі СпівРозмова – вчимося української співаючи ми ставимо на міжсезонну паузу.

Але не прощаємось надовго, а готуємо зимову програму та затишний простір для нових СпівРозмов.
Буде цікаво, обіцяємо.

Зберігайте спокій та співайте українських пісень!

Друзі, для того, щоб усі охочі встигли побачити “Вівтар небесного воїнства” мисткині Альбіни Ялози ми продовжуємо виставку до неділі, 13 листопада! Відвідати виставку можна у костелі зі с. Язлівчик щодня (крім пн. і вт.) з 10 00 до 18 00.

Ми щиро радіємо, що з моменту відкриття виставки до Музею завітало чимало нових гостей, яким небайдужі як сучасне українське мистецтво, так і наша історія!

Наші музейниці презентували проєкт Музейні зустрічі для дітей “Котилася торба” на Міжнародній науково-практичній конференції “Музейна педагогіка в контексті викликів сучасної освіти”, що відбулася у ЛНУ імені Івана Франка 21 вересня 2022 року.

Представництво конференції вражало, адже серед учасників, окрім українських, були музейники та освітяни з Польщі, Італії, Греції, Чехії, Нідерландів.

Світлана Іщук та Ольга Хімій поділилися власним практичним досвідом роботи з дітьми в нашому Музеї, який точно стане корисним для усіх інших колег, що працюють у сфері культури й освіти.

Нагадуємо – у проєкті “Котилася торба” впродовж літа відбувалися зустрічі з дітьми, кожна з яких мала свою тему, пов’язану з українськими традиціями та культурою. Діти бавились у народні ігри, вчили пісні, відвідували майстер-класи, відкривали для себе звичаї рідної країни.

Теми та програми зустрічей, що відбулися:
Дитячі справи та забави
Чорнобривців насіяла мати (садівництво)
Українські народні ремесла: гончарство
Народний український орнамент
Українські народні музичні інструменти
Українські народні ремесла: ткацтво
Український народний костюм
В своїй хаті своя правда, і сила і воля (народна архітектура)
Українська народна кухня: із сиром пироги
Українські народні ремесла: соломоплетіння
Від зернини до хлібини
Календар українських традицій
Фінальний квест з подарунком

Працюємо над продовженням проєкту, тож невдовзі знову запросимо малечу на музейні зустрічі!

https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=314&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2F1971MNAP%2Fvideos%2F577544040778674%2F&show_text=true&width=560&t=0

Учора відбулася онлайн-презентація музейного збірничка народних пісень про кохання “Голуб на черешні”!

Учасники презентації: Соломія Чубай, відома співачка, громадська діячка, волонтерка, Микола Крупей, член товариства “Молода Лемківщина”, ініціатор та учасник “Лемко-співів”, Анна Черноус, етномузиколог, співзасновниця музичної майстерні “Гурба”, кураторка музейного проєкту “Співрозмова – вчимо українську співаючи”. Модераторка: Леся Гарасим, працівниця Музею.

Ми поспілкувалися про роль і традицію гуртового співу в українській культурі. А ще наспівали маловідомі ліричні пісні зі збірника.

До виконання народних пісень може долучатися кожен. Ми закликаємо спробувати наспівати мелодії, які можна знайти за розміщеними у книжечці QR-кодами. Пісні наспівали працівниці Музею у зручній для них теситурі, що теж є особливістю народної музики, яка легко адаптовується під виконавця.

Невдовзі ми повідомимо, де можна буде придбати наш збірник. Кошти з продажу книжечки будуть скеровані на допомогу ЗСУ.

Послухати мелодії зі збірничка можна тут:

Ми приєднуємося до проєкту взаємопідтримки “Підвішена послуга”!

Проект передбачає, що кожен охочий може оплатити послугу чи товар у закладі-партнері і ним зможе скористатись будь-хто інший. В першу чергу ми пропонуватимемо “підвішену” послугу людям, які постраждали від воєнних дій, військовослужбовцям та членам їх родин, дітям-сиротам.

Якою може бути “підвішена” послуга у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького?
квиток у музей
квиток на екскурсію

Всього у проекті вже бере участь 22 партнери! У переліку – музеї, концертні зали, ресторани і кав’ярні, крамниці та туристичні компанії: https://bit.ly/3cZwLfM

Серед послуг партнерів проєкту:
квиток у музей, галерею або заклад культури та відпочинку
квиток на екскурсію чи подорож містом
кава, десерт або будь-який інший продукт
книги, сувеніри тощо

Долучитись може кожен!

Сьогодні, 2 серпня, святкують день пророка Іллі. У народній традиції до Іллі зазвичай завершували жнива: “на Іллі новий хліб на столі”. Розповідаємо про один з найцікавіших символів обжинків – обрядовий сніп (бороду, дідух, обжинку)

Закінчення жнив, так звані обжинки чи дожинки, були для українського рільника надзвичайно важливою подією, адже саме від врожаю зернових залежав добробут сім’ї, її забезпечення основною харчовою сировиною на наступний аграрний рік.

З огляду на це логічною є велика кількість обрядових моментів, які супроводжували цю роботу. Одним із найзнаковіших символів обжинків був, а зрештою є й дотепер, обрядовий сніп, званий у різних частинах України по різному: бородка, Спасова борода, Ільї на бороду, коза, дідова борода, обжинка, обжинок, дожинок, дід, дідух, квітка, коса, хвіст, баба, перепілка, куст, перепеличці на гніздо, але найчастіше – просто борода. Коли ж робили козу, то іноді промовляли: «Козиця, щоб родилася пашниця».

Це незжате колосся є своєрідною жертвою надприродним силам, зокрема – померлим родичам. Часто бороду зв’язували стрічками чи нитками, здебільшого червоного кольору. Поміж колоски клали хліб або хліб із сіллю, рідше – яблуко, огірок, шматочок сала, монету. Іноді бороду не зав’язували, як описано вище, а закручували соломинки в ґудзь, прикрашали квітами. У середину, знову ж, вкладали шматочок хліба та дрібку солі, під які могли ще й підсипати зерно. Зав’язці, якою обв’язували бороду, надавали певних магічно-лікувальних властивостей: «Хто зняв червону нитку з бороди і дав на руку – рука не буде боліти», – говорять у народі.

Довкола бороди танцювали (досить часто зі снопом у руках), проказували примовки, качалися по землі, співали спеціальних пісень. Стояв цей сніп на полі, доки його не переорють. Зжате з бороди колосся зберігали вдома за образами й несли святити до церкви на Спаса [19 серпня, Преображення Господнього], рідше на Маковея [14 серпня, семи мучеників Макавеїв]. Інколи замість бороди робили із збіжжя вінок, чи вінець, який пізніше також несли на освячення до церкви. Саме зерном з освячених колосків розпочинали посів, бо там зернючок святий.

Цікаво, що місцями бородою називали не останній, а перший зжатий на полі сніп. Заслуговує на увагу й той факт, що в багатьох селах місцеві священики колоссям з обрядового снопа окроплювали могилу, а потім вкидали їх туди.

Дякуємо за надану інформацію заступнику директора з наукової роботи Сергію Ципишеву!

Експедиція відбувалась із 24-го вересня по 30-е вересня 2018 р. у селах Варварівка, Копище, Лопатичі, Рудня Замисловицька, Хмелівка з метою дослідження традиційних хлібних виробів Олевського району Житомирської області. У ній взяли участь Сергій Ципишев, Оксана Омельчук, Святослав Фот та Руслан Сірий.

Встановлено, що на обстеженій території на початку та у першій половині 20-го століття переважаючими серед зернових культур були жито, поряд із яким вирощували також пшеницю, ячмінь. Важливе місце серед зернових культур займали і гречка та просо.

Мололи зерно або вдома у жорнах (Фото 1), або вдавались до послуг млинів. До прикладу – у селах Варварівка та Рудня Замисловицька були водяні млини.

Фото 1. Жорна із сільського краєзнавчого музею у с. Копище Олевсього р-ну Житомирської області

Абсолютно переважаючим при повсякденному приготуванні був житній хліб. Пекли його 1-2 рази на тиждень по 5-10 буханок за один раз. Для розчину та замісу тіста була спеціальна хлібна дєжка (Фото 2-6), найчастіше – дубова, липова, березова або й смолова (соснова – С. Ц.), хоча часом користувалися ночвами, ночовками (Фото 7).

Фото 2-6. Хлібна діжа Ковальчук Олени Євтухівни, 1929 р. н., с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл.

Фото 7. Ночовки із сільського краєзнавчого музею у с. Копище Олевсього р-ну Житомирської обл.

Розчин, зазвичай, готували увечері, а уже зранку підмішували борошна та доводили тісто до кондиції. Пильнували за тим, щоб хліб добре вкис, адже недостатня ферментація призводила до утворення порожнин у хлібинах. Траплялось, що до тіста підмішували розім’яту варену картоплю, а у голодні роки навіть мелені жолуді. Стосовно картоплі – вважали, що вона розпушує тісто.

Після використання дєжку обшкрябували, мили ж лише 1 раз на місяць. Господині завжди дбали про чистоту цієї ємності, ілюстрацією може слугувати приказка, яку адресували нестаранній жінці: «Дєжа-дєжа, тобі треба вєхтя і ножа». Обов’язково мили діжу в Чистий четвер, після цього виставляли на вулицю, де вона мала обсохнути. Очищену діжку тримали на покуті, рідше – на печі, накривши спеціальною накривкою – надєжницею. Вибір місця для зберігання діжі, а особливо поширеніший перший варіант, вказує на те, що до діжі ставились з великою повагою, можливо навіть певною мірою сакралізували її. Виходячи з цієї думки зрозумілим стає звичай, коли наречену ставили на дєжку, щоб визначити чи вона чесна (незаймана – С. Ц.), адже, згідно з народними уявленнями, нечесна просто не могла цього зробити.

Тісто, зняте зі стінок, скочували у грудку та залишали як закваску для наступної розчини. Часом господині готували окрему закваску із хмелю та висівок, чи вареної картоплі та висівок. Хміль попередньо клали у воду та парили у печі, а вже цим настоєм запарювали висівки та підмішували круте тісто. Пізніше воно підсихало, його дробили на кусочки і зберігали у льняних мішечках. Часом із залишків тіста, зшкрябаних зі стінок дєжки, пекли невеличку хлібинку, яку називали пошкрєбочка, пошкрібочок. Її не ставили у піч, а пекли при усті, або, як кажуть автохтони, при челюстях.

Цікаво, що житній хліб після формування буханок одразу ж, за допомогою хлібної лопати (Фото 8), ставили у піч, а пшеничному давали підійти, поклавши хлібини на м’яко підбиту подушку.

Фото 8. Хлібні лопата та діжка (остання передана до фондової збірки Музею) Ренкас Олени Федорівни 1957 р. н., с. Рудня Замисловицька Олевського р-ну Житомирської обл.

Піч (Фото 9) для хлібопечення напалювали дровами листяних порід: берези, вільхи, дуба. Температура у топці перед саджанням хліба мала бути така, щоб ледь можна було втримати руку всередині, а вкинуте усередину борошно не займалося. Також індикатором достатнього прогріву було побіління пуднебення (склепіння топки – С. Ц.). Пекли безпосередньо на черені, поклавши буханку на дубове або капустяне листя. Таке листя спеціально заготовляли, висушуючи його нанизавши на прутики чи нитку.

Фото 9. Піч у інтер’єрі хати Снігур Катерини Самійлівни, 1924 р. н., с. Копище Олевського р-ну Житомирської області

Перед початком випікання жар вигортали у так звану кобушку, ковбишку, кубашку, кадушечку – спеціальну нішу чи ніші по боках від устя печі, на припічку. Робили це кочерижкою, ковеньою (кочергою – С. Ц.).

Готовність хлібних виробів визначали органолептично – слідкуючи за запеченням шкоринки та прикладаючи буханку до носа, адже готовий хліб не пік. Також хлібину, а особливо здобні хлібні вироби, підіймали на руці та відслідковували зміни у вазі, оскільки печений виріб значно втрачав у вазі. Також стукали по хлібині кісточками пальців “як бохон стугніть, як бохати – спйокся”. Ще один цікавий варіант встановлення готовності записали ми у селі Рудня Замисловицька. Там буханець клали на руку і вдаряли по передпліччю, як підскоче – готовий. Приблизний час перебування у печі до повної готовності був близьким до 2-х годин. Готовий хліб клали на слон (ослін – С. Ц.), могли обтерти водою чи салом, а потім прикривали рушником, щоб відпарилася шкоринка. Зберігали буханці у коморі або на спеціальній дошці прикріпленій під сволоком.

Побутували на Олевщині й хлібні вироби, якими за потреби заміняли повсякденний вчинений хліб. Так, доволі часто, коли бракувало хліба чи він був потрібен швидко, господині вчиняли дріжджове тісто, але не давали йому ферментувати. Такі коржі або подпалки із недокисшого тіста пекли у сковородах біля вогню у печі, а пізніше – на робочій поверхні кухонного вогнища. По смакових якостях такий випік мало поступався хлібу, але швидше черствів.

Для дрібних хлібних виробів намагалися використовувати якісніше борошно, зокрема – питльоване пшеничне. Цікавою є лексема, яка зустрічається на Середньому Поліссі, для означення пшеничного борошна вищого ґатунку – Малімонська мука. З’являється ця назва, мабуть, ще в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Виникнення її пов’язують із назвою польського містечка Маримонт, де ще з XVIII ст. функціонували великі та добрі млини. За начинку для дрібних хлібних виробів слугували цукрові буряки, чорниці, яблука, груші сирі та варені, а потім розтовчені у ступі, ну і звичайно ж сир, картопля, боби, квасоля.

Генетично пов’язаними із хлібними виробами є й каші, найзнаковішими із яких є ті, що використовувалися у обрядовості. Яскравим прикладом може слугувати чи не найвідоміша обрядова каша – кутя. Готували її в період зимових свят, як правило тричі – на Різдво, на Василя та на Водохреща. Називали їх відповідно: Посна або Бєдна, Багата та Голодна або Холодна кутя. Під час святкових трапез ця страва стояла на покуті, разом із обрядовим різдвяним хлібом – книшем, який могли споживати одразу ж під час вечері або тримали і ділили та споживали у кінці Коляд (різдвяних свят – С. Ц.). Окремо хочемо закцентувати на тому моменті, що кутю на стіл несли обов’язково в рукавицях. У селі Варварівка до цих обрядових страв додавали ще й сало. Також обов’язково на Різдво пекли пиріжки, якими гостили колядників. Із зібраної інформації постає, що такий тип частування є досить новим явищем. Давнішим є варіант, коли пекли спеціальні паланіцкі (палянички – С. Ц.), які називали колядніци, коляднички. Таке твердження чудового узгоджується із генезисом хлібних виробів, коли примітивніші хліби довше затримуються у обрядовості, ніж у повсякденному вжитку. Проти Нового году (увечері 13-го січня – С. Ц.) ішли із хлібом до корови.

До хлібних виробів календарної обрядовості належать і ті, що їх випікали на Сорок святих (Сорок Севастійських мучеників, 22 березня – С. Ц.). Традиційно для Полісся у цей день пекли 40 пиріжків, пампушок, булочок або ж робили 40 вареників. У одному випадку, в селі Хмелівка, записано спогад про спеціальне орнітоморфне печиво – горобейки, яке пекли на цю дату для дітей. Такий варіант добре узгоджується з загальнополіським контекстом, для якого характерним є закликання птахів, як провісників весни саме на Сорок святих. У деяких випадках в цей день пекли так звані хрести, хрестики, хресніки – хрестоподібні випіки. В останньому випадку можна говорити про накладення двох обрядодій, коли хрестики, які були типовими на Середохрестя, Середопістя, Хрестя, Вхрестя, Хресті – середину Великого посту, заміщають інші обрядові хлібні чи борошняні вироби. Як приклад можна згадати село Варварівка, де власне такі хрестики тримали аж до першого вигону на пасовище, який часто відбувався на Юрія (6 травня – С. Ц.), а тоді давали споживати пастуху і худобі. У сусідніх Лопатичах збереглась традиція випікання хрестиків із прісного тіста власне на Хрестя, принаймні один із них підсушували і також тримали до першого вигону. Брали хресніки із собою й на початок оранки та коли йшли перший раз на весні до бджіл.

Поширеними на Олевщині були й дужики – прісні або вчинені хлібці, подовгасті або округлі, із підмішаними ягодами чорниці, які пекли на сковороді у перший день Великого посту. Відповідно то терміну випікання вони обов’язково мали бути пісні.

Великодні паски, як і скрізь в Україні, пекли із якомога ліпшої сировини, як правило із пшеничного борошна. Тісто накладали у макітри чи глиняні миски і так ставили у піч. Верхню площину декорували фігурами із тіста, відтисками склянки чи пляшки. По центру часто робили хрест, по периметру так званий колосочок – смужку тіста надрізану з обох боків через приблизно рівні проміжки. Принісши освячену паску додому, обов’язково здійснювали обхід обійстя по периметру – вірили, що це захистить від злих сил. Принести цей хліб додому та сісти з ним за стіл намагалися якомога швидше, шоб бджоли сідали (не втікали рої – С. Ц.). Взагалі паска настільки сакралізувалася у народній уяві, що навіть її крихти чи предмети, що безпосередньо контактували із нею, наділяли певними магічними властивостями. Так червону стрічку, якою оздоблювали паску, вплітали корові у хвіст, як оберіг. Також корові при отеленні, вділяли частинку від першої відрізаної скибки паски разом із яйцем та пшоном, свяченим на Великдень.

Проте паску могли пекти не лише на Великдень. Зокрема у післявеликодній четвер, коли відзначали так звані Наські проводи або ж Наський Великдень, теж обов’язково пекли цей обрядовий хліб та фарбували крашанки. Пекли паску і на Проводи (поминальний день – С. Ц.), які відзначали на наступну після Великодня неділю або користувалися залишеною великодньою паскою. У ці поминальні дні обов’язково відвідували мо́гилки (кладовища – С. Ц.) та залишали там їжу, обов’язково обрядовий хліб, нібито для померлих.

Заслуговує окремої згадки звичай із випіканням так званого вшесного пірожка. Його пекли разом із паскою, із нею ж святили та тримали 6 тижнів, а на Вшестя (Вознесіння Господнє – С. Ц.) його ділили на всіх членів сім’ї і їли.

Із літніх обрядових страв генетично пов’язаних із хлібом хочемо згадати мандриґу – корж із сиром, який готували на Петра (12 липня – С. Ц.). Такі випіки традиційно були частуванням для пастухів. Приблизно в цей час переставала кувати зозуля, тому в народі говорили: «Мандриґа удавила зозулю на Петра».

Продовжуючи ряд обрядових хлібних виробів, що стосуються певних дат хочемо згадати і калиту, яку, згідно з українським звичаєм, випікали на Андрея (13 грудня – С. Ц.). Під час молодіжних забав її підвішували до сволока, а хлопці, вдаючи, що їдуть верхи на кочерзі, підстрибуючи намагались відкусити шматок. Також у цей день дівчата традиційно ворожили, із пампушками – чию швидше з’їсть пес.

Безпосередньо пов’язаними із хлібними виробами є і вареники, які традиційно готували скрізь на Поліссі, до дня Варвари (17 грудня – С. Ц.). На Олевщині про їх приготування згадують лише старші респонденти, 20-30-х рр. народження, таким чином можемо припустити, що цей звичай зник у післявоєнний період. Затухання його на цих теренах припадає найімовірніше на 50-ті роки ХХ ст.

Найвідоміший хліб родинної обрядовості – коровай, і на Олевщині був невід’ємною частиною весільної церемонії. Пекли його і в молодого, і в молодої. Для приготування короваю запрошували 3, 5, 7, 9, 11 господинь, зазвичай – сусідок, серед яких вибирали старшу. Всі ці жінки мали бути заміжні, із порядних сімей. Місили тісто довго та старанно, до нього обов’язково додавали трохи горілки. Після замісу коровайниці обмивали руки, а воду виливали під кут, щоб ніхто не ходив. Тісто ділила старша господиня, по верхній площині робили пишне декорування: ставили йолци, єлєніцу – декоровані верхи чи гілочки ялини або ялівцю, квіти (а особливо – барвінок), ягоди калини, обплетені тістом гілки – так звані роги. Обов’язковим також був декор із самого тіста: хрестики, калачики, колосочки, шишки. Що стосується рогів, то їх ставили 3 штуки, кожна гілка мала розходитися надвоє. Ділити коровай міг хрещений батько, дядько, староста або брат, при цьому роги затикали за комір. Підошву обов’язково віддавали музикам. Після поділу тісто з рогів обдирали і з’їдали, а самі гілячки, разом із йолцами палили.

Окремо хочемо згадати інші весільні обрядові хліби чи їх різновиди. Розпочати хочемо з хліба, який несли із собою як ідуть у свати (ідуть свататися – С. Ц.). У селах Варварівка та Лопатичі пекли спеціальний пирог дружкам, який віддавали старшій дружці. До цього ж пирога співали спеціальну пісню: «Дай топора – пірога розрубать». Він був за формою схожий на сучасний фабричний батон, але із маком та чорницями. Також обов’язково на весілля смажили налисники із сиром чи маком. Цікавим різновидом весільного хліба є і маленькі пампушечки із шишкою зверху, які також називали коровай. Їх виробляли досить багато, так, щоб вистачило наділити всіх гостей на святкуванні. Коли молодий йшов по молоду, то його батько бере під пахву хлібину та несе платок. При зустрічі він пов’язує нареченій голову та тричі б’є хлібом по голові. Після цього обов’язково мінялись хлібом між родинами. Пекли у молодого ще одного пирога і через тиждень після весілля та організовували застілля.

Коли доходило до хрестин, то центральною стравою на них була спеціальна страва, яку звали бабина каша, вона мала бути обов’язково пшоняною. На хрестини неодмінно запрошували бабу (повитуху – С. Ц.), її закликала сама породілля, принісши почастунок у вигляді пампушок з чорницями. Саме баба готувала обрядову кашу на трапезу по хрестинах, звідки й назва. Варили її конче у череп’яному горщику, а під час самої гостини запрошені пропонували за бабину кашу гроші, хто давав найбільше – розбивав горщик і розділяв цей наїдок на всіх.

Проте, гості також ішли на прийняття із кашею та хлібом. Така обрядова каша мала бути обов’язково пшоняною.
Звичайно, що й у поминальній обрядовості використання хліба було обов’язковим. Хочемо закцентувати на забороні різати хліб на поминках, його дозволялося лише ламати руками. У сусідньому Коростенському районі говорили, що на поминках по хаті обов’язково має піти пара від хліба та страв, бо нею, нібито харчуються мертві. Коли небіжчика виносили з хати, то кришку труни встеляли рушником, а зверху клали буханку, яку пізніше віддавали чужим, як офіру за небіжчика.

Звісно, що й будівельну обрядовість без використання хлібних виробів уявити важко. Уже при закладинах нової хати, коли кладуть пудваліну (підвалину – С. Ц.), то кладуть копійки і трохи хліба і залишають на ніч. Ранком хліб забирали, а копійки залишали у замках зруба.

Стосовно хліба, хлібопекарського інвентаря та й, зрештою, печей існувало багато вірувань та звичаїв. Наприклад, коли падала хлібина, то вірили, що незабаром прийдуть гості. У кінці літа, вперше споживаючи хліб із нового врожаю примовляли: «Новина-новінка, щоб не болєв живот і спінка». Коли купляли у когось молоко, то повертаючи банку обов’язково вкидали у неї шматок хліба для корови. За столом нарізати та ділити хліб мав обов’язково господар. У печі постійно мало лежати хоча б одне полінце, шоб пєч не гуляла. Також вважали, що біля печі, а краще на припічку обов’язково має стояти вода. Весь пічний інструмент при грозі викидали з хати на вулицю, шоб ішло на сухий лєс. Також уберегти від блискавиці мав шматочок паски, який зберігали у хаті протягом року, окрім того скибки хліба при громовиці клали на кожне вікно. Надзвичайно цікавими є вірування, які стосуються забутного хлєба – хліба, який забули дістати з печі. Такий випік наділяли магічними властивостями, його зберігали та давали вживати дітям, як ліки від ляку (переляку – С. Ц.) або ж давали з’їсти тому, хто сильно сумував за близькими померлими людьми. Схожі властивості приписували й двом буханкам, що зрослись у печі під час випіку. Їх розламували на голові дитини, яка чогось злякалася. Хоча зрощені буханки могли й потрактувати як прикмету, яка провіщувала народження близнюків у сім’ї. Поцвілий хліб, теж вважався таким, що має надприродні властивості. Відповідно поліщуки вірили, що: «Хто цвілий хлєб їв, той буде плавати».

Архів МНАіП у Львові; Зв – 141, 2018 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Олевський район Житомирської області)

За експедиційними матеріалами Сергія Ципишева.

Петривочка, Петривочка – мала ночка…

Сьогодні, на основі експедиційних записів, розповідаємо про маловідомий обряд “Вільха” на Петра, який побутує в окремих селах Тлумаччини (Покуття)!

Місцеві мешканці надавали особливого значення вільсі та вірили в її здатність впливати на долю. Дівчата просили у вільхи вдалого заміжжя. Вірили, що це дерево може відвернути розливи річок.

До вільхи зверталися в особливих піснях:
Ой, ти вільхо-дерево,
Дощами обмите,
Поможи нам, вільхо,
Жнива обробити.
Жнива обробити,
Осені діждати.
У щасті й здоров’ї
Жити-поживати.
(записано у с. Буківна Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл.)

Свято на Петра і Павла організовували дівчата. До нього готувалися заздалегідь, зокрема обирали старшого парубка і старшу дівчину, які були головними на святі. За тиждень до події дівчата ходили по селу і збирали гроші “на вільху”.

У ніч на Петра хлопці йшли до лісу обирати найкраще дерево. За традицією, вільху мали не везти, а нести. Як правило, зрубували три вільхи. Дві встановлювали на найвищих пагорбах, а третю на майдані чи у полі у центрі села, де відбувалося все дійство. Закопували вільху вночі, при тому збиралася молодь, співали пісень та палили багаття. Над ранок мешканці села бачили, що вільха вже є.

Головну вільху дівчата прикрашали квітами, цукерками, печивом, пов’язували стрічки, щоб добре вийти заміж, колосочки – щоб жнива вдалися. Наверх чіпляли калач, який в кінці свята дарували найшанованішому газді з побажанням доброго врожаю. Дівчата також готували святкове частування.

Забава розпочиналася особливим танцем, який заводили дівчата і танцювали лише на це свято. Старша дівчина танцювала зі старшим хлопцем, потім залишала його в колі і приводила йому до пари іншу дівчину, а сама запрошувала собі хлопця, якому теж потім приводила дівчину, тож залучені були усі.

На “вільху” приїжджали і з інших сіл, але для того щоб бути на святі гості мусили правильно відповісти на загадки чи розказати якусь цікаву історію.

Одним з елементів обряду було ламання вільхи. Якщо хлопці вилізли і зламали вершечок вільхи, то можна було ще потанцювати один-два танці і свято мало закінчуватись. Саме тому, після настання півночі всі пильнували вільху, щоб до неї не доступилися хлопці. Парубків, що долізали до середини дерева стягували донизу.

У с. Тарасівка, наприклад, ламали вільху опівночі, після чого сідали вечеряти і знов продовжували забаву, яка могла тривати до ранку.

За радянських часів свято заборонялося, тому найчастіше вільху вбирали в когось вдома, зазвичай у дівчини “на виданні”.
На другий тиждень хлопці “віддавали дівчатам вільху”, запрошували музик та готували забаву.

З 2009 року у Тлумацькому районі започатковано районний фестиваль “Покутська вільха”, який щороку проходить на Петра у іншому селі.

Матеріали зібрано під час експедиції 5-12 липня 2010 року у Тлумацькому районі Івано-Франківської області (села Тарасівка, Гончарівка, Локітка, Колінці, Гринівці, Буківна).

На відео: Петрівчану пісню співає Галина Андріївна Мосійчук зі с. Хмелівка (Радобель) Олевського р-ну Житомирської області. Запис зроблено під час експедиції 24-30 вересня 2018 року.

https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=314&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2F1971MNAP%2Fvideos%2F2509628615845849%2F&show_text=false&width=560&t=0