Зразок сторінки

Фондова робота зазвичай залишається «невидимою» для відвідувачів, тож цифровізація наших колекцій привідкриває цю «завісу» та спрощує доступ як для науковців, так і для зацікавлених.

З липня 2023 року цифровізація фондів Музею вийшла на новий рівень завдяки участі Львівського скансену у проєкті Memory Savers UA, організованого спільно Центр цифрової історії / Center of Digital History та Saving Ukrainian Cultural Heritage Online.

В межах проєкту Музей отримав необхідне дороговартісне обладнання, а наші фахівці пройшли навчання за освітньою програмою у сфері музейної цифрової інвентаризації та взяли участь у ряді міжнародних зустрічей.

За кураторства головного зберігача Ruslan Siryy та фахової підтримки всього відділу фондів, практикант, а віднедавна вже наш колега Лев Левкун, оцифрував 2 рукописи та 6 стародруків (серед яких Євангеліон, Тріодь, Апостол та Літургікон). До оцифрованих колекцій також додались експозицї об’єктів зі сіл: Синевирська Поляна, Брід, Люта, Вербівець, Трійця, Орявчик та Шандровець. А ще, для оптимізації роботи фондів та швидкого отримання інформації про предмети, ми ввели систему QR-кодів та випробували її на фондовій групі Живопис.

Частину оцифрованих колекцій вже можна побачити на ресурсі ua.museum-digital.org !

Доводимо до відома громадськості, що Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького 04.01.2024 року в системі Prozorro (майданчик e-tender) оголосив закупівлю електричної енергії (код 09310000 – 5 Електрична енергія за ДК 021:2015 «Єдиний закупівельний словник») для забезпечення потреб Музею у споживанні електричної енергії на 2024 рік.
Ідентифікаційний номер закупівлі в системі Prozorro – UA-2024-01-04-006137-a.
Процедура закупівлі – відкриті торги з особливостями.
Очікувана вартість предмета закупівлі – 750 480,00 грн. з ПДВ.
Обґрунтування технічних та якісних характеристик предмета закупівлі, його
очікуваної вартості та розміру бюджетного призначення за посиланням.

Йордан або Водохреще (Водосвяття, Водощі, Водохрища, Ордан та ін.) – це народні назви свята Хрещення Господнього 6 (19) січня, коли Іван Хреститель охрестив Ісуса у ріці Йордан.

Напередодні Йордану сім’я готувалась до святкової вечері, подібної на різдвяну, тож її ще називали другим Святим вечором. Ґаздиня обов’язково позначала чотири стіни хати хрестиками: могла їх робити з воску, тіста чи соломи або й малювати крейдою. Гуцули кидали восковий хрестик у збанок, прикрашений червоною ниткою та китицями, квітами і травами, в якому перед вечерею святили воду в церкві. Цією водою ґазда кропив усі кутки свого дому, з неї також починали споживання вечері.

Протягом всього дня дотримувались строгого посту, та й на вечерю готували лише пісні страви, за що її називали Голодною Кутею. Цікавим також є побутування назви Бабин вечір або Бабинець як пари до першого Святого вечора – Дідового. По завершенні вечері разом колядували, щедрували, ходили в гості до сусідів та кумів.

Головною традицією у день Водохреща було власне освячення води. Зі самого ранку вся громада збиралася в церкві на службу, після якої спільною процесією з хоругвами йшли до місцевої річки, потоку чи джерела. У водоймі прорубували ополонку, поряд ставили хреста з льоду, прикрашеного смерековим гіллям. Хрест могли обливати буряковим квасом, від чого він набував яскраво-червоного кольору. Тут священик освячував всю водойму, звідки вже кожен сам собі зачерпував воду. Разом з водою люди намагались зачерпнути і камінців з дна, які потім використовували у лікуванні.

Окрім посудин для води гуцули та покутяни приносили й традиційні свічки-трійці. Священник занурював їх у воду, де вони гасли, після чого господарі запалювали їх знову і несли додому.

У освяченій водоймі парубки мочили ноги: “Йик остра вода, такі аби минї острі були ноги через цілий рік”, дівчата також вмивалися, щоб вберегтися від хвороб. Молодь жартівливо обхляпувала одне одного водою, а іноді і штовхала у річку. Вода у ріці вважалась свяченою ще протягом тижня або й 12-ти днів після Водохреща, тому в цей період у ній було заборонено прати одяг.

Принесеною додому водою окроплювали хату, город, сад, частували худобу. Частину води зберігали у закритих посудинах протягом року, де, згідно з віруваннями, вона не псувалась. Цю воду могли вживати при хворобах, а також на хрестинах.

Святкування Водохреща часто затягували і на наступний день – свято Івана Хрестителя, яким традиційно завершували цикл різдвяних свят.

Дякуємо науковій співробітниці Музею Ярині Бадік за допомогу у підготовці публікації!

Сьогодні, 31 грудня, Музей працює за скороченим графіком – до 15.00. А 1-го січня – зачинений для відвідувачів.

До зустрічі у новому 2024 році в Гаю!

Доводимо до відома громадськості, що Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького 11.12.2023 року в системі Prozorro (майданчик e-tender) оголосив закупівлю дерев’яних віконних конструкцій зі склопакетами (код 44220000 – 8 Столярні вироби за ДК 021:2015 «Єдиний закупівельний словник») для здійснення поточного ремонту приміщення Музею за адресою: м. Львів, вул. Дорошенка 29.
Ідентифікаційний номер закупівлі в системі Prozorro – UA-2023-12-11-019316-a.
Процедура закупівлі – відкриті торги з особливостями.
Очікувана вартість предмета закупівлі – 340 091,14 грн. з ПДВ.
Обґрунтування технічних та якісних характеристик закупівлі дерев’яних віконних конструкцій зі склопакетами, розміру бюджетного призначення, очікуваної вартості предмета закупівлі за посиланням.

29 листопада 2023 року у Литві відбулась міжнародна конференція “Воскресла пам’ять: експонат століття”, зорганізована Музеєм історії Малої Литви Mažosios Lietuvos istorijos muziejus.

Під час прямого включення, наукова співробітниця Музею Люба Сварник розповіла про “Традиційну жіночу сорочку Середнього Полісся І половини ХХ століття”. Основою дослідження стали матеріали, зібрані на території Чорнобильського, Поліського районів Київської області та Ємільчинського району Житомирської області, які за сучасною системою етнографічного районування України входять до етнографічної зони Середнього Полісся. Ці території є надзвичайно важливими для дослідників, адже саме вони, всього за одне століття, значною мірою постраждали під час Другої світової війни, Чорнобильської катастрофи та новітньої російсько-української війни.

Учасники конференції дізналися народну термінологію елементів одягу, які матеріали використовували для пошиття сорочок, народні традиції та обряди пов’язані з виготовленням полотна для сорочок, різноманітність крою та оздоблення вишитої Поліської сорочки.

18 листопада Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького спільно з Department of Architecture and Restoration/Кафедра АТР НУ “Львівська Політехніка” та Fundacja Kultury Duchowej Pogranicza, провели конференцію “Українська дерев’яна архітектура: історія, збереження, реставрація”. Львівський скансен особливо зацікавлений у заходах такого типу, адже на його території збережено понад сотню дерев’яних об’єктів, серед яких є найбільша у Європі колекція сакральних споруд.

Конференція була мультидисциплінарною – у ній взяли участь фахівці різних профілів: від архітекторів, реставраторів, істориків до біологів, геологів і навіть етномузикологів.

Також учасники конференції ознайомилися із роботою навчальної реставраційної лабораторії, що діє при кафедрі архітектури та реставрації, а ще мали можливість побачити, як відбувається процес реставрації експонатів зі Львівського скансену.

Віримо, що такий обмін професійним досвідом стане у майбутньому доброю основою для створення власне музейного хабу з дослідження, розробки та впровадження у практику сучасних наукових методів консервації та реставрації.

Друзі! Запрошуємо відвідати виставку робіт Євгена Лисика “Dramatis Personae”. Євген Лисик, як сценограф та головний художник Львівської опери (1967-1991), свою творчість показував на сценах театрів, однак за життя не мав жодної персональної виставки. Зараз маємо нагоду дізнатись про Лисика як творця інтимних драматичних образів.

Локація: костел зі с. Язлівчик (етно-сектор Львівщина)

На виставці “Dramatis Personae” представлені роботи, які відібрала донька художника Anna Lysyk та куратор виставки, керівник відділу науково-освітньої та виставкової роботи Музею Роман Зілінко. Кілька десятків графічних творів із сотень рисунків увійшли до виставки, задумом котрої є актуалізація сили мистецтва та його сенсів в часи війни. Це рисунки-рефлексії про пам’ять, про віру, і, в першу чергу, про людей. Вони умовно датуються 1960-1980-ми роками, виконані олівцями, тушшю і чорним вуглем на білому папері.

Простір костелу зі села Язлівчик наповниться темами та сюжетами які художник не зміг показати за свого життя, але котрі, на жаль, стали спільними для українців та водночас конкретними для багатьох з нас у часі втрат та надій.

“Храм, який колись був призначений для спільної молитви, потім довго стояв пусткою, й згодом опинився тут у Львові, зараз стане простором для нової молитовної дії – людської драми в Бозі, яку аскетичними лініями і чистими виразними образами творить Лисик: люди, які мовчать, кричать, страждають, радіють, мислять і мріють; людські постаті в танці, в праці; розп’яття, оплакування, вознесіння. Тут кожне обличчя, кожна фігура, і кожен присутній – це дійова особа, Dramatis Persona важлива і особлива у вічності, у Бозі.” – Марія Цимбаліста.

Проєкт реалізується у партнерстві з Iconart та Shum Art Gallery.

У час, коли Україна втрачає через війну цілі культурні установи, збереження даних у цифровому форматі стало одним з першочергових завдань для працівників музейних фондів. Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького долучився до проєкту Memory Savers UA, організований спільно з Центром цифрової історії та SUCHO – Saving Ukrainian Cultural Heritage Online.

В межах проєкту ми отримали необхідне для цифровізації фондів обладнання, а наші фахівці приєднались до освітньої програми у сфері музейної цифрової інвентаризації. Додатковою цінністю проєкту є те, що він залучає до роботи у Музеї вмотивовану молодь. Студент другого курсу Національного університету Львівська політехніка Кафедри музеєзнавства, пам’яткознавства Інституту гуманітарних та соціальних наук Лев Левкун вивчає специфіку електронного обліку фондів та сканування документів і давніх книг, здобуваючи досвід внесення інвентарних даних у систему Museum-digital Ukraine. Зокрема, у нашому скансені, під керівництвом головного зберігача фондів Ruslan Siryy відскановано дві давні книги – Літургікон і Служебник.

Нові знання та цінна техніка в умілих руках відкривають широкі можливості для збереження, архівування і публікації музейних колекцій, їхнє представлення у громадському просторі міста та на онлайн платформах. Зараз у системі museum-digital близько 1000 музеїв з усього світу опублікували близько 1 мільйона об’єктів, в межах України опубліковано більше 3000 об’єктів від 20 інституцій.

Освітня частина програми Memory Savers відкрита для всіх колег з культурних інституцій, які бажають вдосконалити свої знання у сфері інвентаризації та цифровізації. Зареєструватися на участь у програмі можна за цим посиланням: https://bit.ly/memorysavers

Проєкт триває за підтримки EVZ Foundation

Починаємо тиждень гарною новиною! У Музеї з’явилася рибальська експозиція біля озера!

Тут можна побачити рибальські знаряддя, які були здавна поширені на території України, серед них — верші, ятір, рибальська сіть, а ще, звичайно ж, човен.

Рибальство — один з найдавніших та найпоширеніших видів народного промислу. Протягом довгого часу виробилися різноманітні способи та техніки лову риби. Сьогодні ми розповідаємо про деякі з них.

Серед пасток популярними у минулому були верші різних розмірів та форм. Плели їх з лози або з верби, деколи переплітаючи вербу з хмелем. Найчастіше верша складається з двох конусів: зовнішнього та внутрішнього. Другий — менших розмірів і знаходиться у середині першого, який має лійкоподібний вигляд. Вхідна частина пастки у різних регіонах називається по-різному: “горло” (Полісся), “сувершок” (Закарпаття), “устенок”, “серце” тощо. Довжина верші становила до 1 метра, зрідка більше. Цим знаряддям ловили переважно на мілководді річок, озер, боліт, у зарослих місцях, що підтверджує українське прислів’я: “Сміялася верша з болота, а ж сама у болоті”. Способів ловлі вершею декілька. Весною, в річках, знаряддя ставили проти ходу риби, а коли вода починала повертатися, то снасть розвертали, і та риба, яка намагалася повернутися назад, ловилася. Для кращої ловлі була поширена практика класти в пастку приманку чи обмазувати нею із середини. Наприклад, на Гуцульщині у вершу клали принаду для риби, а на Лемківщині змащували тістом. Вершею в Україні масово ловили рибу для власних потреб. Сьогодні це знаряддя використовують рідко. Це пов’язано з забороною законодавством (відноситься до браконьєрських снастей), а також із зменшенням кількості майстрів, які можуть вершу виплести.

Ще одним поширеним типом пасток були ятері — циліндричної форми сіті з кількома обручами. Найчастіше ятері складалися з двох сіток: кінець довшої сітки зав’язувався наглухо, другої — меншої, що була вставлена у першу, — мав вузький отвір, через який риба потрапляла і назад уже не могла вибратися. Інколи по боках ятера прикріплювались додаткові полотнища сіток (“ятір на крилах”), які спрямовували рибу до отвору. Ятері розставляли переважно на протоках мілких річок, а через деякий час з них діставали рибу (“трусили ятір”).

Широко використовували в минулому і сітчасті снасті різних видів, форм та розмірів: “тканиця” (“топтуха”), “ковбеша” (“ковбеня”), “хватка”, “сак”, “підсак”, “ситечко”, “нерет” та інші. Більшість із них збереглися в традиційних риболовних місцевостях України до наших днів.

Запрошуємо на прогулянку до Музею!