Зразок сторінки

Український вертеп і традиції святкування Різдва Христового: вертеп Володимира Шагали у колекції Музею

Різдвяні свята – найбільш радісний час, переповнений багатством народних традицій і звичаїв. Одним із загальновідомих і поширених по всій Україні звичаїв було прославляти новонародженого Христа театральною виставою, яка називалася «Вертеп». Вертепна драма була і залишається однією з найцікавіших оздоб Різдва.

Походження українського вертепу і час його появи на наших землях – ще не до кінця з`ясоване питання. Точні відомості про його існування відомі вже з ІІ пол. 17 ст., коли в матеріалах Львівського Ставропігійського Братства під датою 1666 р. є запис про витрати на створення вертепу та декорацій до нього. Проте появу вертепу на українських землях відносять до більш раннього часу – поч. 17 ст., коли були відновлені гетьманом Конашевичем-Сагайдачним Київська братська школа й академія. Вважається, що вертепна вистава була «особливо власністю школи», що вплинуло на саму форму вертепної драми,  ділячи її на «поважний текст і веселу інтермедію».

Тексти вертепної драми дійшли до нас лише з ІІ пол. 18 ст., з яких найстаршим є записаний текст вертепної драми тушинським дяком Іваном Даниловичем у 1771 або 1776 році (на жаль, це не повний текст) та так званий «галаганівський» список, що був записаний у 1770 році від київських бурсаків у с. Сокиренцях (проте це лише копія, оригінал не зберігся).

У кінці 18 ст. Шафонський так описав український вертеп: «Дячки приходських шкіл, особливо в містах і містечках, носять протягом усього тижня того ж свята [Різдва] надвечір по дворах з дерева і паперу зроблений будиночок для зображення Віфлієму, де ляльками показують подію, що була після різдва Христового, при чому співають різні пісні, які пояснюють цю велику в світі пригоду. Цей будиночок називається вертеп». Отож вертепом був невеликий будиночок, розділений на два яруси, де ролі виконували ляльки – фігурки, які водить на дротах і промовляє від їх імені, захований за задньою стінкою вертепу, виконавець.

У верхньому ярусі вертепу відбувалася релігійна (духовна) частина, яка показувала сцени поклоніння волхвів та пастухів, втечу до Єгипту, а в нижньому ярусі відбувалася світська (інтермедійна) частина, що зображувала смерть царя Ірода і різноманітні веселі сценки, взяті з життя людей. Тому коли у духовній частині представлялася Свята Родина з немовлям Ісусом, що лежить у яслах, то у світській частині присутні вже такі дійові особи як козак, шляхтич, циган, жид та інші. Релігійна частина вертепу була сталою, діалоги велися церковною мовою або підмішаною церковними виразами. Натомість світська частина вирізнялася зовсім іншим характером: мова і діалоги відповідали тому часу, у яких ставився вертеп, відображаючи побут і суспільно-політичне життя людей.

Поява вертепної драми в Україні мала під собою певне підґрунтя. На це звернув, зокрема, увагу дослідник українського вертепу Петров, пишучи: «Різдвяній, вертепній виставі передували в південній Русі колядні обряди і пісні частково напівпоганського, частково християнського змісту і характеру, які досі живуть у народному середовищі. На ґрунті цих обрядів і пісень та в залежності від церковного богослужіння розвинулося, з плином часу, драматичне дійство, яке мало за мету наочно представити найважливіші обставини Різдва Христового, дійство просте, нескладне, уривкове». Дехто з дослідників вважав, що і традиція ходіння з «віфлеємською звіздою» на Різдво становила генетичні витоки українського вертепного театру.

Українська вертепна драма була запозичена з Польщі і була повторенням різдвяної п`єси, поширеної у Західній Європі. Однак український вертеп набув своїх індивідуальних рис, які вирізняли його з-поміж інших. П. Житецький писав: «Власне кажучи, сюжет вертепної драми один і той же в усіх європейських народів, тому не в ньому полягає основний інтерес її, а в своєрідній обробці його і в деяких подробицях, підказаним самим життям. З цього боку малоруський вертеп – явище цілком самостійне». Отож з західноєвропейської п’єси український вертеп взяв лише стрижень п`єси, ідею першої релігійної частини, проте, як зауважує І. Франко, «композиція самого тексту є у нас твором цілком оригінальним як в побожній, так і в світській частині».

Український вертеп набув широкого розповсюдження і протривав до середини 19 ст.. Відтоді вертеп, як масове побутове явище, поступово зникає, залишившись лише у  побуті українських селян Східної Галичини. Занепад традиції ходіння з вертепною ляльковою виставою спричинив потребу збереження записів автентичних текстів та відтворення достовірних макетів вертепних будиночків. Важливу роль у цій справі відіграв відомий збирач і популяризатор українських вертепів Володимир Шагала (із с. Нижанковичі Старо-Самбірського р-ну Львівської обл.).

Володимир Шагала був дослідником-самоуком, який збирав і записував традиційні народні обряди, робив замальовки народної архітектури Бойківщини та фіксував і відтворював у матеріалі вироби народних промислів. Важливим внеском В. Шагали у збереженні народних традицій, окрім усього іншого, є зафіксовані і змодельовані зразки «вертепу» і «шопки» (для В. Шагали «шопка» – це будиночок зі статичними фігурками біблійних персонажів, що представляють подію народження Христа), вміщені у його альбомі «Народне мистецтво». Доповненням до альбому є окремо записаний текст сценарію для вертепу.

Альбом і сценарій В. Шагали, а також виготовлені ним «вертеп» з набором ляльок і дві «шопки» були подаровані нашому Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. К. Шептицького. Вертеп В. Шагали виготовлений з дерева і кольорового паперу у формі макету палацу з трьома верхами, який має три поверхи. На відміну від традиційного українського вертепу, тут вистава відбувається лише на першому поверсі будиночка, а наступні два яруси є декоративні, намальовані. Фігурки вертепу під час вистави рухаються по прорізах, зроблених у дні макету. Вертеп містить 15 персонажів, які є майстерно вирізьблені з дерева, розмальовані й одягнені у вбрання із тканини. Кожна фігурка є настромлена на залізний стержень, загнутий для зручності їх пересування. Кількість і склад персонажів у вертепі В. Шагали відрізняється від їхнього складу в його замальовках і сценарії. Однак основні дійові особи, характерні для усіх вертепів, є тут присутні: Ангел, Свята Родина, Пастушки, Цар Ірод, Воїн, Смерть, Жид тощо. Важлива роль у вертепі В. Шагали відводиться оповідачеві – фігурка чоловіка вбраного у одяг міщанина (капелюх і камізелька), якому за сценарієм належить вагома частина тексту, відповідно до якого він розповідає і веселить слухачів різними небилицями.

Зібраний Володимиром Шагалою фактологічний матеріал про вертеп та збережені у львівському скансені вертеп і шопки його авторства, збагачують колекцію нашого Музею цінними зразками українського лялькового театру і відіграють важливу роль у збереженні і подальшому дослідженні українських традицій Різдвяного циклу.

Підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Франків

Наші відвідувачі знають,  що скансен працює за концепцією «живого музею»: тут відбуваються презентації давніх ремесел та майстеркласи. Проте  у цьогорічних карантинних умовах не всі охочі змогли їх відвідати.

Щоб продовжити нашу  добру традицію і поділитися частинкою атмосфери, яка панує на святкуванні «Різдва у Гаю», хочемо запропонувати Вам майстеркласи додому!

«Майстеркласи додому» – це  спрощені адаптовані версії майстерок, які відбуваються у Музеї. Ми старанно підбираємо необхідні якісні матеріали та складаємо детальні інструкції, щоб ваш процес творення був приємний, а виріб вдалий і близький вашому серцю.

Перший тематичний майстерклас – із соломоплетіння. Це один із українських символів новорічних та різдвяних свят, оберіг-захисник  – солом’яний «павук» .

Чому саме «павук»? За однією з легенд, він так старанно заснував вхід до печери, в якій заховалась Мати Божа із Дитятком, що в озброєних Іродових воїнів не виникло жодного сумніву, що туди давно ніхто не заходив.

Дівчата плели павуків на Ігнатія (2 січня) – аби парубки любили, аби доброго чоловіка мати. Тут переконані: павук  притягує родинне щастя і гармонію. А ще цей оригінальний за своєю геометричною формою виріб нагадує родове дерево: із центром посередині, від якого соломинками «розростаються» покоління.

Готовий оберіг перед Святвечором підвішували над столом чи біля печі. Завдяки кругообігу повітря – через вхідні двері та з палючої печі – «павук» починав крутитися.

Прозорий, геометрично досконалий, легкий та динамічний «павук» чудово підходить і до сучасного інтер’єру.

Комплект вміщує: дбайливо підготовлені матеріали  та інструкцію для майстеркласу,  а також  подарунки для гарної атмосфери та настрою: запашну воскову свічку та липово-соняшниковий мед з пасіки Музею, ляльку-мотанку «Благополучницю»  та підбірку  українських колядок.

Для замовлення майстеркласу додому вкажіть, будь ласка, ваші контактні дані, щоб наш працівник зв’язався з Вами щодо деталей.

Олександр Опарій – відомий у мистецьких колах колекціонер народного українського одягу. Його колекція налічує понад 400 одиниць вишитих сорочок, рушників, запасок, плахт, хусток, поясів, очіпків та інших деталей одягу з різних етнографічних територій України: Полтавщини, Черкащини, Борщівщини, Покуття, Гуцульщини.

Збірка митця-колекціонера вражає оригінальними та самобутніми екземплярами весільних, буденних вишиванок, сорочок-оберегів. Для виставки у нашому Музеї Олександр обрав жіночі святкові сорочки зі Середньої Наддніпрянщини, Чернігівщини, Полтавщини – вони є справжніми перлинами колекції автора. Експозицію доповнено полтавськими рушниками, датованими 19-20 століттям із вишивкою традиційним та плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком тощо.

Колекціонер зазначає: «Кожна майстриня намагалася творити власні орнаменти, розуміти енергетику кольорів, поєднуючи їх зі своїми почуттями і помислами в єдине мереживо, яке мало стати оберегом як для самої себе, так і для коханого чоловіка чи дитини».

Цікавими зразками на виставці є також рушники 19 століття, які прикрашає характерний український мотив «Дерева життя», що символізує зв`язок світу потойбічного з небесним та є філософським розумінням категорії вічності: минулого, сучасного, майбутнього. А на одному із рушників є вишитий вірш: «Мене забудеш, то себе погубиш».

Олександр Опарій народився в с. Перехрестівка Роменського району Сумської області у 1973 р. Після закінчення восьми класів пішов навчатися на кондитера, потім – служба в армії. У 2001 році закінчив Миргородський державний керамічний технікум ім. М.В. Гоголя, відділ художньої кераміки. У 2008 році закінчив Львівську національну академію мистецтв, кафедру художнього текстилю. Працює на кафедрі з 2008 року, викладач. У 2011 році закінчив навчання в аспірантурі Львівської національної академіїї мистецтв. Член Спілки народних майстрів Сумської області.

Сфера творчої діяльності – контактне фарбування тканин, медіум-принт, гобелен, ремізне ткацтво, писанкарство, надглазурний розпис порцеляни.

Олександр Опарій – учасник міжнародних та національних виставок. Його твори зберігаються в музеях України, США, а також в приватних колекціях.

Основні виставки: 2016 р. –  арт-проект «Петриківський рушник», Національний заповідник Софія Київська;

2017 рік – «Петриківка – душа України», галерея Святої Варвари, м. Відень, Австрія;

2018 – «Порцеляновий ренесанс України», Харківський художній музей, Музей мистецтв Прикарпаття, Музей сучасного мистецтва, м. Київ.

Починаючи з 20 листопада 2020 року, експозицію можна оглянути у Великій виставковій залі. Триватиме виставка до половини січня.

До 151-ліття від Дня народження Климентія Шептицького відзняли відеоролик про історію Музею

Музей і Монастир – для чого ж дороги зійшлися? Кожній із цих інституцій, що сьогодні перебувають на спільній території, у різний час (а історія 20 століття була достатньо строкатою: дві світові війни, кілька окупацій, комуністичний режим, боротьба з націоналізмом та церквою, репресії) довелося виконувати роль протектора й промовтера української культурної спадщини. Тому розповідаючи про становлення і розвиток Музею, варто заглиблюватися в історично-духовний контекст, а говорячи про Монастир – згадувати тих, хто в дуже не прості часи таки зумів розвинути тему порятунку пам’яток матеріальної культури – власне за це вболівали і Шептицький, і Свєнціцький, і Драган, й інтеліґенція 40-х років (Ірина Вільде, Михайло Возняк, Філарет Колесса, Іван Крип’якевич), і наукові співробітники скансену – колишні й теперішні.

Львівський скансен: моменти історії

Історія розгорталася на пагорбах Кайзервальду: саме тут свого часу за сприяння братів Шептицьких розвинули свою діяльність монахи-студити – молилися, опікувалися сиротами, займалися господарськими справами. Згодом митрополит Андрей, прислухавшись до поради директора Національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького, придбав для потреб монахів бойківську дерев’яну церкву зі с. Кривка. За свідченнями очевидців, з часу освячення церкви (1931 рік) Монастир стає духовним центром, де гуртується українська молодь й українські родини масово збираються на маївки і гаївки.

Таким чином, Монастир порятував церкву, яка згодом стала першим об’єктом Музею, а продуктивний тандем духовної особи і музейників дав добрий імпульс надважливій справі – підтримати національний дух львів’ян та зберегти для нащадків унікальні пам’ятки народної архітектури. На жаль, мало минути кілька десятків років, щоб цю ідею вдалося реалізувати.

Після війни Монастир було остаточно знищено. Церква з Кривки стала пусткою – дітлахів із навколишніх вулиць відганяв сторож, а старожилам час до часу здавалося, що десь із церкви лунає вечірня. «Кривка» не давала спокою львівській інтеліґенції та музейникам. Вони наполегливо писали листи до партійних функціонерів із проханням порятувати унікальну пам’ятку архітектури і заснувати на довколишній території музей просто неба. Таких листів було хоч і небагато, але достатньо для того, щоб бути звинуваченим у націоналізмі і загриміти в табори. Проте у науковців, мабуть, таки знайшлися достойні арґументи і в середині 60-х прийнято рішення про створення відділу народного будівництва при Музеї етнографії та народного промислу. Згодом відділ перетворено на окрему інституційну одиницю (1971 рік). І склалося так, що основна збірка народної архітектури Музею була сформована саме у радянський час – цей факт ще більше підсилює цінність і самої збірки, і неймовірний внесок музейників, які попри ідеологічні лещата все ж змогли зібрати найбільшу і найкращу колекцію архітектурних об’єктів на одній локації.

У радянський час Львівський скансен стає неформальним острівцем свободи – старожили ще пам’ятають про намолені місця, територію називають Шевченківським гаєм, а зібрані зразки народної архітектури і побуту на всі голоси промовляють про самобутність і багатство національної культури. І не випадково звідси, із Шевченківського гаю, на зорі незалежности ідуть потужні національні меседжі: товариство Лева започатковує гаївки, стає ініціатором вертепних дійств. На хвилі національного відродження до Музею приходять монахи. Із храму знову чути вечірню…

У 2016-му Музеєві присвоїли ім’я Климентія Шептицького. Музей сьогодні живе наповну. Щороку його відвідує понад 180 тисяч гостей, тут відбуваються сотні заходів і тисячі майстер-класів. Музей активно розвиває інфраструктуру – ще трохи і має з’явитися сучасний інформаційно-освітній центр, заплановано збудувати новий адмінкорпус для працівників.  

Отож дуже хочеться вірити, що дороги зійшлися, щоби втримати, а не зруйнувати українську культурну спадщину…

Леся Гарасим, заступник директора Музею 

Дуже знищена, але унікальна – ікона  “Покрови святої Богородиці” зі села Підгайчики належала пензлю риботицьких майстрів

Свято Покрови Пресвятої Богородиці є одним з найбільш шанованих в українському народі. Хоч його історія і є пов`язана із подією, яка відбулася у Влахернському храмі Константинополя (коли Богородиця захистила місцевих жителів покривши їх своїм мафорієм),  все ж це свято прижилося саме на наших теренах, а не у Візантії.

Свято Покрови, а разом з ним і відповідна іконографія, з’явилися у Київській Русі приблизно наприкінці 12 ст., але найбільшої популярності воно набуло у 17-18 ст. завдяки запорізьким козакам, які мали особливий культ Богородиці-Покрови – заступниці та захисниці від ворога. Ідея покровительства і захисту Богоматері лягла в основу широковідомого іконописного сюжету «Покрови Богородиці».

Збірка іконопису нашого Музею містить низку ікон «Покрови Пресвятої Богородиці», проте зупинимося на одній з них – вона якраз зараз перебуває на реставрації. Це ікона «Покрови Пресвятої Богородиці» зі с. Підгайчики Золочівського р-ну Львівської області, яка була передана у 1977 р. з місцевої церкви до Музею.

Ікона хоч дуже знищена, але унікальна тим, що під верхнім шаром живопису, виконаним у дуже примітивному стилі, реставратори виявили первісний живопис, який належить пензлю риботицьких майстрів і відповідно датується ІІ пол. 17 – поч. 18 ст.

Верхній шар живопису, який наразі займає ще домінуючу частину площі ікони, представляє традиційний сюжет «Покрови», що сформувався від княжих часів (у 17 ст. з`являється новий іконографічний сюжет «Богородиця Мати Милосердя») і представляє видіння Андрія юродивого, який побачив у церкві Богородицю, що своїм омофором-покровом покриває людей. Богородиця в оточенні ангелів та святих апостолів і пророків зображена у верхньому регістрі ікони, а в нижньому є різні групи людей (єпископи, монахи, цар, Андрій юродивий і його учень Епіфаній та інші) з центральною фігурою Романа Сладкопівця, який тримає у руці розгорнутий сувій з написаним текстом кондака свята Покрови.

Нижній (первісний) шар живопису, який потроху розкриває музейна реставраторка п. Галина Федчишин, представляє такий самий іконографічний сюжет «Покрови Богородиці», що й на пізнішому зображенні. Розкриті партії живопису показують, що у нижньому ярусі ікони є зображення єпископа (про що свідчить одяг постаті) і відповідно має бути традиційна для цього сюжету група людей.

Вище можна побачити розкриті фрагменти стіни (зображення будівлі церкви, де відбувалося об`явлення Богородиці), над якою на голубому тлі з обох боків зображені групи апостолів, що прославляють Матір Божу.

Центральну частину верхнього ярусу ікони займає зображення Богородиці, про що свідчить розкритий напис (МР), і на сьогодні розкритий сам краєчок німбу і правого плеча Марії. З цього, ще мінімально розкритого фрагмента можна припустити, що постать Богородиці є меншого розміру, аніж інші особи на іконі – це й було характерним для ікон «Покрови». По два боки від Богородиці зображені ангели (відкритий від пізнішого перемалювання лише один), які тримають над нею білий омофор-покров. Зі ще одного маленького відкритого фрагмента можна припустити, що й сама Богородиця тримає покров у своїх руках.

Таке поєднання давнішого (покров у руках тримають ангели) і пізнішого (покров тримає Мати Божа в руках) типів іконографії в одній іконі зустрічається у іконах «Покрови» риботицьких іконописців.

Розкриті фрагменти первісного живопису чітко вказують на школу, в якій писалася ця ікона. Тут видно характерну для риботицьких майстрів манеру письма: чітка контурна лінія коричневого або чорного кольору, дуже світлі відкриті лики з яскравими червоними губами. Також присутня характерна для цього осередку колірна палітра з використанням білого, червоного, оливкового, сірого, сіро-голубого і охрового кольорів.

Довкола голів апостолів німби були покриті сріблом, яке, як зауважує реставраторка, було покладено дуже тоненьким шаром, а тому майже не збереглося. Кольорова гама ікони «Покрову Богородиці» назагал є дуже гармонійна, що було притаманно іконописним творам риботицького осередку.

Ікону «Покрови Пресвятої Богородиці» зі с. Підгайчики по переду чекає ще довгий шлях реставрації з метою розкриття і фіксації первісного живопису, який є значно довершеніший і вагоміший для дослідження сакрального мистецтва, аніж пізніше перемалювання. Завдяки кропіткій праці нашої музейної реставраторки п. Галі ікона «Покрови Богородиці», написана риботицькими майстрами, отримає «нове життя» і буде хорошим зразком музейної колекції пам`яток відомого іконописного осередку.

Підготувала наукова співробітниця Музею Уляна Франків   

19 серпня 2020 року у Музеї відкрито виставку за мотивами досі не відомого фільму Юліана Дороша “З народних джерел”

Плівку з невідомим раніше фільмом «З народних джерел», авторства Юліана Дороша, виявила в середині березня 2020 р. команда у складі Генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігоря Кожана, відомої громадської діячки Тетяни Крушельницької, колекціонера й  ентузіаста любительського кіно Ігоря Ткачика та автора проєкту «Львівський Фотомузей» Романа Метельського у помешканні родини Дорошів у Львові за адресою – вул. Левицького, 76.

Фільм, відзнятий у 1965-1971 рр. на Косівщині, має присвяту «Пам’яті Льва Долинського та Данила Фіголя». Загальна тривалість стрічки – близько 36 хвилин, вона є переважно чорно-білою, але з кольоровими вставками. На плівці відсутня звукова доріжка.

Цей невеликий, але доволі пізнавальний фільм не лише розкриває секрети народних ремесел, а й віддає шану народним майстрам Гуцульщини – різбярам, вишивальницям, керамістам, писанкаркам, ліжникарям, бондарям – тим, чиї вироби сьогодні зберігаються у найкращих колекціях музеїв народного мистецтва й побуту.

Юліан-Юрій Дорош, український фотохудожник, документаліст, репортер народився 1909 року. Був одним із організаторів Українського фотографічного товариства (УФОТО), режисером та оператором-постановником першого в Галичині професійного кінофільму «Для добра і краси». Вів рубрики фотоаматора у пластових журналах «Вогні» та «Молоде життя; у газеті «Неділя» та журналі «Кіно», де працював співредактором. 1931р. у Львові видав перший на теренах Галичини «Підручник фотоаматора», який супроводив невеликим словником фототермінології. 1933 року взяв участь у «Виставці Світового Поступу» в Чикаго, де представив роботу «Віяльниця», яка в майбутньому стала найвідомішою з його робіт. Відзняв два етнографічні фільми: «Раковець» та «Гуцульщина», заснував підприємство «Фотофільм», яке займалося кіновиробництвом. Оскільки пізніших фільмів Юліана Дороша наразі не знайдено, є всі підстави вважати, що стрічка «З народних джерел» стала останньою в його кінематографічній кар’єрі.

На виставці представлені світлини Юліана Дороша та взірці неперевершеної майстерності народних ремісників із фондової збірки Музею. Варто звернути увагу й на те, що окремі вироби виготовили майстри, які були героями віднайденої стрічки «З народних джерел».

Виставка триватиме до кінця вересня 2020 року.

6 травня християни східного обряду відзначають день Святого Юрія чи Георгія. Святий, якого глибоко шанують українці, є символом лицарської звитяги і перемоги добра над злом.

У народній традиції Юріїв день вважають скотарським святом, а ще він тісно пов’язаний з аграрною обрядовістю. Рільники вірили, що власне на Юрія природа наповнюється весняною силою та родючістю. Саме тому господарі виходили оглянути свої посіви озимини, а церковні громади влаштовували молебні та обхід ланів, закликаючи на них Божу благодать.

Часто власники нив намагалися провістити майбутній врожай за різними ознаками. До прикладу, повсюдно в Україні вважали, що коли на Юрія в житі (озимині) сховається ворон (тобто воно буде вищим від птаха), то буде добрий врожай. Разом із тим влаштовували й певні обрядові дійства, які також мали забезпечити родючість озимих культур. Так поширеним було качання по житі, коли господар, поліщук чи волинянин, або хтось із сім’ї, качалися по полю, робили це з півночі на південь. Поряд із тим по ниві могли качати й крашанки, подібні до великодніх, зокрема робили так дівчата на Наддніпрянщині.

Світлина з оцифрованих музейних фондів: «Облоня» (віконниця) ІІ пол. ХІХ ст., с. Тисівці Сторожинецького р-ну Чернівецької обл.

Як цікавий приклад народної звичаєвості хочемо згадати і перегін худоби через погану озимину, що нібито мало забезпечити надалі її швидкий ріст. Мешканці Українських Карпат, Опілля, Поділля виходили на оглядини полів та клали хлібину у посів. Тут також вважали, що озимина вища від покладеного буханця дасть багато збіжжя.

Обов’язковою частиною народної юріївської звичаєвості є й урочисті трапези на своїх земельних ділянках. Мешканці містечок та сіл виносили вдосталь їжі та питва на свої поля, а після молитви та обрядового качання встеляли землю ряднинами чи веретами, сідали на них і так гостилися.  Серед їжі обов’язково мали бути яйця, пиріжки або, принаймні, хліб. Є відомості й про випікання спеціального хлібного виробу в цей день, який, відповідно до свята, йменували «юрок».

А ще ґаздині (незважаючи на заборону працювати у свято) намагалися власне на Юрія посіяти огірки чи гарбузи, сподіваючись хорошого врожаю.

Текст – Сергій Ципишев.

Світлина – Руслан Сірий.

У скасені збережено пам’ятки народної архітектури, зокрема й сакральної, які привезені сюди з різних історико-етнографічних регіонів Західної України. А ще численні предмети побуту та знаряддя праці, твори мистецтва, яких у музеї є чимало. Одним із цікавих та унікальних, хоча на перший погляд не надто помітним, є придорожній хрест із села Заріччя Надвірнянського району Івано-Франківської області (розташований у секторі “Бойківщина” між школою та церквою із с. Кривка). 

До перевезення в Музей хрест знаходився на церковному дворищі. Як оповідав тамтешній старожил Іван Гуменюк, “хрест цей існував тут більше ста років «для відпущення гріхів””.

Хрест у верхній частині з тильного боку має дерев’яну стінку із заокругленим завершенням, яке перекрите дашком із ґонти. На перехресті прибита скульптура “Розп’яття”, над якою розташована фігура ангелів, а по боках – фігури Хрестителя і Богоматері.

Рублені форми облич, складки одягу, мало розроблена анатомія рук та ніг свідчить про те, що творцем був народний майстер, який до кінця не володів тонкощами скульптурного зображення людського тіла. Такий стиль виконання дерев’яних хрестів, є типовим для Гуцульщини та Покуття.

Слід сказати, що тема придорожніх хрестів або “фіґур” в українській історичній науці є на сьогодні не надто розпрацьованою і потребує нових та ширших досліджень.

Якщо розглядати територіально, то придорожні хрести і фігури зустрічаємо переважно на Правобережній Україні, зокрема на Волині, Опіллі, Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині, Покутті, Буковині, Поліссі, Поділлі, Надсянні. Тут хрести або “фіґури” фіксують як дослідники, так і подорожуючі, щонайменше, з ХІХ століття.

Традиція ставити придорожні хрести досить давня і бере свої витоки від офіційного запровадження християнства на наших землях (988 р.)

Щодо матеріалу, з якого виготовлялися дані пам’ятки, то це переважно було дерево (дуб, сосна) або камінь (граніт, мармур, піщаник) – залежно від місцевості, де того чи іншого матеріалу було вдосталь. Із середини ХХ ст. почали виготовляти і встановлювати нові хрести із заліза, також могли замінювати ними колишні дерев’яні. Для прикладу «березовий» хрест, пам’ятник полеглим за волю України – символічна Стрілецька могила у с. Таурів, Козівського р-н., Тернопільської обл., Західне Поділля.  (Фото 2)

Кожен хрест або “фіґура” стояли у чітко визначеному місці, мали своє значення та призначення: на обійсті чи в полі, як оберіг; на подяку Господу Богу та як офіра у важливих справах; на межах населеного пункту для захисту від хвороб, епідемій, або щоб подорожуючих не чіплявся блуд; біля водоймищ, на роздоріжжях або у сакральних чи історичних місцях; меморіальні “фіґури”, пов’язані зі знаковими подіями (чимало хрестів було встановлено у рік скасування панщини у Галичині – 1848 р.)

У радянські часи атеїстична влада забороняла встановлення придорожніх хрестів або “фіґур”, а ті, що вже були зведені, часто нищили. Проте небайдужі мешканці міст та сіл, рятували їх, як могли. Хтось забирав на кладовище і ставив на могилі, хтось переховував у лісі.

Для порівняння, звернімо увагу на кам’яні фігури із вищезгаданого с. Таурів. Перша із написом “Цю фігуру зфундувала Тереза Будзан р.Б. 1883. В руки твої передаю дух мій” (фото 3) розташована у західній частині на виїзді із села, інша –  на полі, у східній частині села, на ній написано: “Господу Богу на честь і хвалу … р. Б. 1888” (фото 4)

Придорожні хрести, “фіґури” й досі відіграють важливу роль у духовній культурі українців. Одним із їхніх головних завдань є захисна функція, спрямована на захист від різного роду небезпек. Кожен елемент хреста, наприклад, напис має оберегову функцію і може відвертати певні негативні для громади події. Нерідко хрести виконували ще й комунікативну функцію, об’єднуючи громаду задля досягнення спільної мети. Кожен елемент хреста, наприклад, напис, також має оберегову функцію і відвертає певні негативні для громади події. Крім того, з самим “крижем” (застаріла назва хреста), пов’язано надзвичайно багато вірувань, традицій та обрядів, що свідчить про вагоме місце цих сакральних знаків у житті українців.

Матеріал підготував науковий співробітник Музею – Назар Бенч

Найбільшим святом у християн східного обряду є Великдень. Неділя ж після Великодня пов’язана із поминанням померлих та вшануванням предків. Українці називають її здебільшого Поминальною чи Провідною неділею або просто Проводами. Останній варіант пов’язаний із давньою вірою в те, що померлі родичі нібито приходять до живих на «великі річні», після яких їх слід провести на «той світ».

Проте зберіг наш народ і давніші варіанти відзначення цього дня, які дотепер побутують на Волині та Поліссі – йдеться про так званий Навський Великдень. Назва походить від ще праслов’янського слова «нав», яке означало «мрець», «домовина». Із виходом з ужитку давніх слів паралельно закріпилися й назви «Вмерлих Великдень», «Мерлий Великдень», «Покойніков Великдень» тощо.

Згідно з народними уявленнями кінця ХІХ – початку ХХ ст. померлі зустрічаються один із одним у цей день на цвинтарі, вітають живих родичів, які відвідують їх, на свій лад святкують Світле Христове Воскресіння, адже «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!»

Живі щодо цього дня мали свої обов’язки стосовно небіжчиків, окрім заупокійної молитви. Найперше, шкаралупу із крашанок слід було кинути на біжучу воду, щоб ріка чи потік віднесли її на «той світ» і таким чином повідомили померлих про прихід Великодня. Оскільки дорога була не близькою, то й таке своєрідне послання досягало точки призначення лише за тиждень – на наступну неділю після Пасхи. Окрім того, нащадки мали обов’язково впорядкувати місце поховання до Навського Великодня, а на саме свято принести частунок своїм небіжчикам. Традиційно залишали шматочок освяченої паски та крашанку, які й клали на хресті або під хрестом на могилах родичів. Вважалося, що цю їжу мають з’їсти птахи, як Божі посланці та символи душ померлих людей. Надзвичайно схвально поліщуки та волиняни у цей день ставилися до обдаровування їжею чужих дітей та жебраків. Перших – через вік, других – через безпритульність та нужденність вважали посередниками між світом живих та мертвих, тому, віддаючи їм їжу, опосередковано годували й предків та робили угодну Богові справу.

Пам’ять про предків, про свій рід і коріння є важливою й дотепер, а відповідно звичаї, описані вище, збереглися й сьогодні. Разом із тим прогрес таки вчинив свій вплив навіть на таку давню звичаєвість, бо українці все частіше несуть своїм небіжчикам куповане печиво та цукерки, на противагу традиційним крашанкам та паскам.

Інформація і фото Сергія Ципишева (за власними експедиційними матеріалами)

КАЛАТАЛА У ВЕЛИКОДНІЙ ТРАДИЦІЇ

Калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання в Великодню П’ятницю і Воскресіння

У Велику або Страсну п’ятницю, у день найсуворішого посту для усіх християн, коли, за Євангелієм, розіп’яли Ісуса, у церквах замовкали навіть дзвони. У Галичині людей до храму закликали за допомогою била. А під час обряду виносу плащаниці діти вистукували спеціальними ручними калатальцями. Це дійство мало великий сакральний сенс, оскільки вкотре нагадувало людям про страждання та велику жертву Ісуса Христа.

Схожі явища зустрічаємо на теренах усієї католицької Європи. Цей обряд бере свій початок з середньовіччя, коли було запроваджено неофіційну заборону на дзвони в період з Великого четверга – в день Таємної Вечері – і до самого Пасхального Богослужіння. Традиція дотримання мовчання протягом цих трьох днів відома з VIII століття. В англосаксонський період у Великій Британії цей час називали «тихі дні».

В соборах Іспанії, Португалії, Італії та Франції можна зустріти інструменти, які виконували функцію дзвонів упродовж цих трьох днів туги. Адже звук дзвонів творив святкову, урочисту атмосферу і не підходив до скорботного настрою Страсного тижня.

У Німеччині й Австрії протягом трьох днів від Великого четверга до Великої суботи молодь та діти також калатали замість церковних дзвонів, блукали вулицями і нагадували усім про молитву. У Чехії існувала легенда, за якою у Великий четвер усі церковні дзвони відлітають на паломництво до Риму. Їх функцію виконували групи молодиків, що проходилися із брязкальцями вулицями і сповіщали усім про страждання Христа. У Польщі у Страсний четвер хлопці також блукали по селах – там вірили, що звук калатань проганяє злі сили.

В українській культурі схожі шумові музичні інструменти знаходимо не лише в Галичині. Ось три найпоширеніших види:

Калатало (калатайло, калаталка, калатальце, торохкало, стукало, стукалка, рідко клепало) – дерев’яний шумовий музичний інструмент, який складається з дерев’яної пластини з ручкою й одного чи кількох рухомих елементів, що під час різкого руху видають стук, калатання.

Било – музичний ударний інструмент, металева або дерев’яна пластина, підвішена на кріпленнях, звук з якої видобувають ударами палиці або молотка.

Деркач – народний шумовий інструмент, де звук видобувають обертанням. Шум, що видавав деркач, використовували для сповіщення про пожежу. Його також застосовували при полюванні на вовків або кроликів. На Волині його використовували і під час колядувань.

До відродження традиції калатання свого часу доклався надзвичайно цікавий проект «Дерев’яні калаталки. Відродження Великодніх традицій», що відбувся у Музеї у 2013 році. У межах заходу, окрім презентації колекції калаталок та бил, народний майстер та відомий український звіздар Богдан Новак проводив серію майстер-класів з виготовлення таких музичних інструментів. Важливо, що в результаті цієї кропіткої  роботи львів’яни та гості міста створили і розмалювали понад 100 нових калаталок. Згодом усі учасники мали змогу долучитися до святкової Великодньої ходи з калаталами у рамках святкування фестивалю «Велика гаївка».

Пан Богдан Новак багато років вчить цієї справи своїх онуків та всіх охочих –  у школах, будинках «Просвіти», інтернатах та церквах. Майстер, роль якого у підтримці традиції виготовлення калаталок беззаперечна, зазначає: «Саме калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання в Великодню П’ятницю і Воскресіння – найрадісніше дійство. У Великодній четвер пізно ввечері у церквах відправляють службу, дзвонять дзвони і калатають калаталки».

Підготувала наукова співробітниця Музею – Марія Лучак

У Музеї можна побачити велике дерев’яне калатало в експозиції церкви зі села Тисовець 1863 р. На відео головний зберігач фондів Руслан Сірий демонструє, як працює цей інструмент.

Калатало, Страсна п’ятниця