Зразок сторінки

У скасені збережено пам’ятки народної архітектури, зокрема й сакральної, які привезені сюди з різних історико-етнографічних регіонів Західної України. А ще численні предмети побуту та знаряддя праці, твори мистецтва, яких у музеї є чимало. Одним із цікавих та унікальних, хоча на перший погляд не надто помітним, є придорожній хрест із села Заріччя Надвірнянського району Івано-Франківської області (розташований у секторі “Бойківщина” між школою та церквою із с. Кривка). 

До перевезення в Музей хрест знаходився на церковному дворищі. Як оповідав тамтешній старожил Іван Гуменюк, “хрест цей існував тут більше ста років «для відпущення гріхів””.

Хрест у верхній частині з тильного боку має дерев’яну стінку із заокругленим завершенням, яке перекрите дашком із ґонти. На перехресті прибита скульптура “Розп’яття”, над якою розташована фігура ангелів, а по боках – фігури Хрестителя і Богоматері.

Рублені форми облич, складки одягу, мало розроблена анатомія рук та ніг свідчить про те, що творцем був народний майстер, який до кінця не володів тонкощами скульптурного зображення людського тіла. Такий стиль виконання дерев’яних хрестів, є типовим для Гуцульщини та Покуття.

Слід сказати, що тема придорожніх хрестів або “фіґур” в українській історичній науці є на сьогодні не надто розпрацьованою і потребує нових та ширших досліджень.

Якщо розглядати територіально, то придорожні хрести і фігури зустрічаємо переважно на Правобережній Україні, зокрема на Волині, Опіллі, Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині, Покутті, Буковині, Поліссі, Поділлі, Надсянні. Тут хрести або “фіґури” фіксують як дослідники, так і подорожуючі, щонайменше, з ХІХ століття.

Традиція ставити придорожні хрести досить давня і бере свої витоки від офіційного запровадження християнства на наших землях (988 р.)

Щодо матеріалу, з якого виготовлялися дані пам’ятки, то це переважно було дерево (дуб, сосна) або камінь (граніт, мармур, піщаник) – залежно від місцевості, де того чи іншого матеріалу було вдосталь. Із середини ХХ ст. почали виготовляти і встановлювати нові хрести із заліза, також могли замінювати ними колишні дерев’яні. Для прикладу «березовий» хрест, пам’ятник полеглим за волю України – символічна Стрілецька могила у с. Таурів, Козівського р-н., Тернопільської обл., Західне Поділля.  (Фото 2)

Кожен хрест або “фіґура” стояли у чітко визначеному місці, мали своє значення та призначення: на обійсті чи в полі, як оберіг; на подяку Господу Богу та як офіра у важливих справах; на межах населеного пункту для захисту від хвороб, епідемій, або щоб подорожуючих не чіплявся блуд; біля водоймищ, на роздоріжжях або у сакральних чи історичних місцях; меморіальні “фіґури”, пов’язані зі знаковими подіями (чимало хрестів було встановлено у рік скасування панщини у Галичині – 1848 р.)

У радянські часи атеїстична влада забороняла встановлення придорожніх хрестів або “фіґур”, а ті, що вже були зведені, часто нищили. Проте небайдужі мешканці міст та сіл, рятували їх, як могли. Хтось забирав на кладовище і ставив на могилі, хтось переховував у лісі.

Для порівняння, звернімо увагу на кам’яні фігури із вищезгаданого с. Таурів. Перша із написом “Цю фігуру зфундувала Тереза Будзан р.Б. 1883. В руки твої передаю дух мій” (фото 3) розташована у західній частині на виїзді із села, інша –  на полі, у східній частині села, на ній написано: “Господу Богу на честь і хвалу … р. Б. 1888” (фото 4)

Придорожні хрести, “фіґури” й досі відіграють важливу роль у духовній культурі українців. Одним із їхніх головних завдань є захисна функція, спрямована на захист від різного роду небезпек. Кожен елемент хреста, наприклад, напис має оберегову функцію і може відвертати певні негативні для громади події. Нерідко хрести виконували ще й комунікативну функцію, об’єднуючи громаду задля досягнення спільної мети. Кожен елемент хреста, наприклад, напис, також має оберегову функцію і відвертає певні негативні для громади події. Крім того, з самим “крижем” (застаріла назва хреста), пов’язано надзвичайно багато вірувань, традицій та обрядів, що свідчить про вагоме місце цих сакральних знаків у житті українців.

Матеріал підготував науковий співробітник Музею – Назар Бенч

Найбільшим святом у християн східного обряду є Великдень. Неділя ж після Великодня пов’язана із поминанням померлих та вшануванням предків. Українці називають її здебільшого Поминальною чи Провідною неділею або просто Проводами. Останній варіант пов’язаний із давньою вірою в те, що померлі родичі нібито приходять до живих на «великі річні», після яких їх слід провести на «той світ».

Проте зберіг наш народ і давніші варіанти відзначення цього дня, які дотепер побутують на Волині та Поліссі – йдеться про так званий Навський Великдень. Назва походить від ще праслов’янського слова «нав», яке означало «мрець», «домовина». Із виходом з ужитку давніх слів паралельно закріпилися й назви «Вмерлих Великдень», «Мерлий Великдень», «Покойніков Великдень» тощо.

Згідно з народними уявленнями кінця ХІХ – початку ХХ ст. померлі зустрічаються один із одним у цей день на цвинтарі, вітають живих родичів, які відвідують їх, на свій лад святкують Світле Христове Воскресіння, адже «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!»

Живі щодо цього дня мали свої обов’язки стосовно небіжчиків, окрім заупокійної молитви. Найперше, шкаралупу із крашанок слід було кинути на біжучу воду, щоб ріка чи потік віднесли її на «той світ» і таким чином повідомили померлих про прихід Великодня. Оскільки дорога була не близькою, то й таке своєрідне послання досягало точки призначення лише за тиждень – на наступну неділю після Пасхи. Окрім того, нащадки мали обов’язково впорядкувати місце поховання до Навського Великодня, а на саме свято принести частунок своїм небіжчикам. Традиційно залишали шматочок освяченої паски та крашанку, які й клали на хресті або під хрестом на могилах родичів. Вважалося, що цю їжу мають з’їсти птахи, як Божі посланці та символи душ померлих людей. Надзвичайно схвально поліщуки та волиняни у цей день ставилися до обдаровування їжею чужих дітей та жебраків. Перших – через вік, других – через безпритульність та нужденність вважали посередниками між світом живих та мертвих, тому, віддаючи їм їжу, опосередковано годували й предків та робили угодну Богові справу.

Пам’ять про предків, про свій рід і коріння є важливою й дотепер, а відповідно звичаї, описані вище, збереглися й сьогодні. Разом із тим прогрес таки вчинив свій вплив навіть на таку давню звичаєвість, бо українці все частіше несуть своїм небіжчикам куповане печиво та цукерки, на противагу традиційним крашанкам та паскам.

Інформація і фото Сергія Ципишева (за власними експедиційними матеріалами)

КАЛАТАЛА У ВЕЛИКОДНІЙ ТРАДИЦІЇ

Калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання в Великодню П’ятницю і Воскресіння

У Велику або Страсну п’ятницю, у день найсуворішого посту для усіх християн, коли, за Євангелієм, розіп’яли Ісуса, у церквах замовкали навіть дзвони. У Галичині людей до храму закликали за допомогою била. А під час обряду виносу плащаниці діти вистукували спеціальними ручними калатальцями. Це дійство мало великий сакральний сенс, оскільки вкотре нагадувало людям про страждання та велику жертву Ісуса Христа.

Схожі явища зустрічаємо на теренах усієї католицької Європи. Цей обряд бере свій початок з середньовіччя, коли було запроваджено неофіційну заборону на дзвони в період з Великого четверга – в день Таємної Вечері – і до самого Пасхального Богослужіння. Традиція дотримання мовчання протягом цих трьох днів відома з VIII століття. В англосаксонський період у Великій Британії цей час називали «тихі дні».

В соборах Іспанії, Португалії, Італії та Франції можна зустріти інструменти, які виконували функцію дзвонів упродовж цих трьох днів туги. Адже звук дзвонів творив святкову, урочисту атмосферу і не підходив до скорботного настрою Страсного тижня.

У Німеччині й Австрії протягом трьох днів від Великого четверга до Великої суботи молодь та діти також калатали замість церковних дзвонів, блукали вулицями і нагадували усім про молитву. У Чехії існувала легенда, за якою у Великий четвер усі церковні дзвони відлітають на паломництво до Риму. Їх функцію виконували групи молодиків, що проходилися із брязкальцями вулицями і сповіщали усім про страждання Христа. У Польщі у Страсний четвер хлопці також блукали по селах – там вірили, що звук калатань проганяє злі сили.

В українській культурі схожі шумові музичні інструменти знаходимо не лише в Галичині. Ось три найпоширеніших види:

Калатало (калатайло, калаталка, калатальце, торохкало, стукало, стукалка, рідко клепало) – дерев’яний шумовий музичний інструмент, який складається з дерев’яної пластини з ручкою й одного чи кількох рухомих елементів, що під час різкого руху видають стук, калатання.

Било – музичний ударний інструмент, металева або дерев’яна пластина, підвішена на кріпленнях, звук з якої видобувають ударами палиці або молотка.

Деркач – народний шумовий інструмент, де звук видобувають обертанням. Шум, що видавав деркач, використовували для сповіщення про пожежу. Його також застосовували при полюванні на вовків або кроликів. На Волині його використовували і під час колядувань.

До відродження традиції калатання свого часу доклався надзвичайно цікавий проект «Дерев’яні калаталки. Відродження Великодніх традицій», що відбувся у Музеї у 2013 році. У межах заходу, окрім презентації колекції калаталок та бил, народний майстер та відомий український звіздар Богдан Новак проводив серію майстер-класів з виготовлення таких музичних інструментів. Важливо, що в результаті цієї кропіткої  роботи львів’яни та гості міста створили і розмалювали понад 100 нових калаталок. Згодом усі учасники мали змогу долучитися до святкової Великодньої ходи з калаталами у рамках святкування фестивалю «Велика гаївка».

Пан Богдан Новак багато років вчить цієї справи своїх онуків та всіх охочих –  у школах, будинках «Просвіти», інтернатах та церквах. Майстер, роль якого у підтримці традиції виготовлення калаталок беззаперечна, зазначає: «Саме калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання в Великодню П’ятницю і Воскресіння – найрадісніше дійство. У Великодній четвер пізно ввечері у церквах відправляють службу, дзвонять дзвони і калатають калаталки».

Підготувала наукова співробітниця Музею – Марія Лучак

У Музеї можна побачити велике дерев’яне калатало в експозиції церкви зі села Тисовець 1863 р. На відео головний зберігач фондів Руслан Сірий демонструє, як працює цей інструмент.

Калатало, Страсна п’ятниця

СВЯТО БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Фото з сайту: icon.org.ua – інтернет-галерея українського іконопису

7 квітня (25 березня за старим стилем) святкуємо одне з найбільших свят церковного року, а також весняного циклу у народному календарі українців – празник Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Велич і значення цього свята підкреслювалися і церковною традицією, і народними віруваннями: якщо празник Благовіщення якогось року припадав на Страсну П’ятницю, коли виносять Плащаницю, все ж був обов’язок служити у цей день святкову Божественну Літургію (хоч на загал цього дня літургія не правилась), а в народі пошана до цього свята виражалася у забороні працювати, навіть розпалювати вогонь у печі для приготування їжі. Так і казали: “На Благовіщення пташка гнізда не в’є, а дівка косу не плете”.

Згадуючи про Благовіщення, хочемо звернути увагу на один дуже цікавий елемент іконографії свята Благовіщення, а саме прядива і веретена. Здавалося б, який стосунок має веретено до Благовіщення? А проте християнське мистецтво вводить цей, такий усім знайомий і ще донедавна звичний інструмент  домашнього ремесла у зображення події Благовіщення.

За християнськими переказами, Богородиця, як і більшість жінок того часу, була прялею. Та чи про це нам хотіла розповісти Церква у іконі Благовіщення? Напевно, що ні. Бо, як знаємо, в іконографії використовуються певні атрибути, що мають розкрити глибокий богословський зміст зображеної події, у цьому випадку – Благовіщення.

Іконографія свята Благовіщення, хоч ця подія є описана у Євангелії св. Луки, за основу взяла апокрифічні тексти, головно протоєвангеліє Якова. З цього апокрифу дізнаємося, що після заручин діви Марії з праведним Йосифом, їй було доручено виткати нову завісу для храму, яка буде відділяти Святая Святих. Кидання жеребу, хто з дів якими нитками буде ткати, вказало, що Марія має ткати завісу з правдивого багрянцю. Цей колір вовни і сам факт прядіння, які випали на долю Марії, не залишила поза увагою християнська іконографія, бо вбачала у цьому глибокий символічний зміст.

Таким чином, на іконі Благовіщення, яка представляє сцену діалогу між архангелом Гавриїлом і дівою Марією, Богородицю зображали з мотком багряних ниток у руці і веретеном. У таїнстві Благовіщення, коли Марії звіщається, що вона породить Божого Сина, який посяде престол Давида, багряний колір ниток і веретено вказують, що Марія виткала багрянець свого єдинородного Сина з власного тіла. Кажучи Богові “так” у Благовіщенні, Марія дозволяє, щоб у її лоні “почало ткатися” тіло Сина Божого, тобто щоб Господь через неї воплотився.

Це якнайкраще виражають слова в похвалу Пресвятій Богородиці у 8-й пісні Великого канону Андрея Критського:

          “Мов із пурпуру, Пречистая виткалась мисленна багряниця – тіло Еммануїла — у Твоїм лоні,тому, Богородицю істинну, Тебе величаємо”.

Отож веретено і прядиво в руках Богородиці на іконі “Благовіщення” символізують Воплочення Сина Божого, а багряний або пурпурний кольори вказують на Того, що воплотився як на Царя. В іконографії ці кольори означають царську гідність, бо тільки царі мали право ходити у багряному чи пурпурному вбранні. На одній з ікон ХІІ ст., а саме “Устюжському Благовіщенні” тема воплочення Сина Божого виражена в цілком наочний спосіб — на лоні Богородиці, яка в руках тримає червону нитку, іконописець зобразив нагого (тільки в набедреній пов’язці) маленького Ісуса.

Бачимо, як християнська іконографія через такі, здавалося б, непримітні предмети, як моток багряних ниток та веретено у руках Богородиці, розкрила суть цієї знаменної події Благовіщення – таїнства Воплочення у дівочому лоні Марії Сина Божого, Царя Слави і Спасителя роду людського.

Підготувала Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Дах – одна із найважливіших частин кожної споруди. Конструкція, пропорційність до хати, матеріал, з якого виготовлений, тип покрівельної техніки – саме за такими особливостями можна розрізнити час, місцевість, етнографічний регіон походження конкретної будівлі.

Колись для українців традиційними покрівельними матеріалами були солома і деревина, рідше – очерет і болотні трави. На кінець 19 – початок 20 століття солом’яні дахи стають найбільш популярними (поширюються із лісостепової частини України). Такий тип покрівлі має навіть особливу назву – стріха.

Найвищими, сказати б, найстрімкішими в Україні були бойківські покрівлі: опадів у горах багато, а тому треба було подбати, щоб швидше стікав дощ чи сходив сніг.

Оскільки мешканці Бойківщини були переважно землеробами, то крили дахи сніпками з житньої соломи. Стебла мати бути цілі, не поламані, а колоски – без зерна, інакше стріха якщо не зігниє, то її розтягнуть птахи чи гризуни. Щоб солома не ламалася при обмолоті, її могли вибивати об бочку. На даху сніпки розміщували так, щоб гузир (нижня товста частина снопа) був унизу, – тоді у зріз стеблин не потрапляла вода.

На облаштування однієї покрівлі йшло понад 3 тонни соломи, тому бойки могли збирати покрівельний матеріал й кілька років.
Цікаво, що на закарпатській частині Бойківщини дах крили вимолоченою, поламаною соломою, яку називали “мерва”. Її не в’язали у сніпки, а натрушували на дах поміж відносно щільно набитими сучкуватими латами, зробленими з молодих смерічок, а тоді щільно втоптували ногами. Щоб така стріха не протікала, товщина соломи мала бути 70 см.

У пропонованому відео наш працівник демонструє, як покривали дах власне бойки. До слова, в Україні є не так багато фахівців-музейників, що володіють такими навиками і проводять реставрацію солом’яних дахів.

Підготував Сергій Ципишев, заступник директора Музею

Як покривають дах соломою

Середину Великого посту українці називають Середопістя, Середохрестя, Хрести

Сьогодні, 25 березня 2020 року, за народним календарем українці відзначають середину Великого посту – так зване Середопістя, Середохрестя чи й просто Хрести.

За повір’ям, у ніч після Середохрестя піст начебто переломлюється, а люди, що його дотримуються, навіть можуть почути у цей час шум і тріск.

З нагоди цього свята господині традиційно пекли спеціальне печиво у формі хреста: хрести, хрестики, хрестяники, хрещики тощо. Формували їх, як правило, із двох перехрещених смужок звичайного хлібного тіста, хоча могли пекти і пампушки з хрестиком зверху. На Волині та Поліссі траплялися навіть два перехрещених довгастих пиріжки, начинкою в яких була квасоля. На Київщині та Лівобережжі ще на початку ХХ ст. зустрічалися хлібини у формі хреста – хрестопоклонний хліб.

Хрестики використовували у рільницькій та скотарській звичаєвості як оберіг. Цей випік брали із собою в поле, розпочинаючи весняно-польові роботи або жнива, а ще із ним могли перший раз виганяти корову на пашу. Колись такі явища були характерними для мешканців Полісся, Волині, Поділля, Наддніпрянщини, Слобожанщини. Хрестики здебільшого привозили з поля додому і ділили при трапезі між всіма членами родини. Однак подекуди це печиво господар міг залишити на дереві поблизу власного земельного наділу нібито для птахів.

На Рівненщині хрестики клали у першу борозну при посадці картоплі. На історичній Звягельщині ці обрядові хлібці у день їх випікання віддавали худобі та часом їли самі, що мало вберегти від болю в попереку.

Окрім цього, в північних районах України на Середопістя випікали також і так звані борони чи плуги, які були атрибутами землеробської звичаєвості та візуально нагадували ці знаряддя праці.

Автор тексту – Сергій Ципишев, заступник директора Музею з наукової роботи.

22 березня українці відзначають день Сорока мучеників Севастійських, або, як казали у народі, Сороки́

Свято має давні традиції і в народній культурі і є пов’язаним безпосередньо із закликанням, приходом весни та початком аграрного року.
Господині у цей день випікали пампушки або пироги, пиріжки й особливі види печива: пальошки, соро́ки, жайворонки. Часто їх виготовляли сорок штук (відповідно до народної назви свята). Зовні це могли бути округлі, до десяти сантиметрів у діаметрі, еліптичні або у формі птаха вироби, які мали візуальні особливості у різних етнографічних регіонах України.
Пекли це печиво переважно для дітей – вони ним обмінювалися, влаштовували забави, співали веснянок.
Походження цього випіку пов`язане із давніми, ще дохристиянськими, обрядами закликання весни. Можна припустити й зв’язок цього печива із обрядами вшанування предків, оскільки у традиційному уявленні українців птах постає істотою надприродньою (через можливість мандрувати до вирію, що асоціювався із потойбіччям). Часто птахів взагалі вважали душами померлих людей.
Пампушки, спечені на Сороки́, використовували і для своєрідних ворожінь. Для цього їх, до прикладу, могли начинити цукром, сіллю, грішми тощо. При частуванні пильнували, що кому попаде, і за результатом прогнозували майбутнє. Той, кому дістався випік із особливою начинкою, мав запашувати (виганяти перший раз на пасовище) худобу навесні, заорювати поле, або ж йому просто мало щастити увесь рік.
Подекуди монети з пампухів ховали, а йдучи розпочинати оранку та посів, брали їх разом із маленькою пасочкою та свяченою водою на поле.
На межі Волині та Полісся дівчата ворожили на Сороки́ так, як і на Андрія. Лишень у цьому випадку вони кидали собаці по одній із 40 спечених пампушок.

Автор тексту – Сергій Ципишев, застпник директора Музею з наукової роботи.

Виставку можна оглянути упродовж березня 2020 року (відкриття 4 березня).

Світлана Стародубцева народилася у м. Мелітополі Запорізької області. Творчий шлях розпочала у 1988 році. Закінчила приватну студію  Кристопчука Миколи Антоновича  і  Гуцуляк Зоряни.

Авторка персональних виставок й учасниця міжнародних пленерів (з 2004 року). Член  творчого  активу  Львівської  обласної   організації Національної спілки художників України, майстер  народної  творчості (2007).  Член  Національної  спілки  майстрів  народного  мистецтва України (2009). З  Заслужений  майстер  народної  творчості  України (2018).

Роботи Світлани Стародубцевої зберігаються  в  приватних  збірках України,  Італії,  Словаччини, Швейцарії,  Англії,  Франції,  Чехії,  Польщі, Німеччині,  Канаді,  США,  Румунії,  Болгарії,  Бельгії,  Австралії.

Виставка Світлани Стародубцевої – творчий доробок останнього десятиріччя – часу, упродовж якого було створено понад вісімсот робіт. Працюючи над своїми творами, незалежно від тематичної лінії, Світлана виробила власний мистецький стиль, що яскраво вирізняє її з-поміж інших художників. Її творчість є свідченням мистецтва глибоко інтелектуального, яке народжується не тільки внаслідок сприйняття життя, але через його осмислення, переживання, перепускання крізь призму своєї душі.

Художниця дуже вимоглива до себе і своєї творчості. Мистецький світ прийняв її вже доволі дорослою, сформованою особистістю. На початках їй довелося непросто. Поминувши експерименти з реалістичними фігуративними та абстрактними композиціями, з різноманітними техніками та фактурами – вона все ж знайшла себе й чітко утвердила свою місію й мету.

Сьогодні Світлана творить композиції, що виникають через індивідуальне осмислення традиційного українського народного мистецтва: кераміки, писанки, вишивок рушників, пісні, обрядів. Реалізовує творчу уяву у кількох напрямках: перший – відображення багатої фантазії й емоцій, спровокованих народною піснею, зокрема її змістом; другий – глибоке закорінення у народні обряди, зачарування таємницею Різдва, чудом Христового Воскресіння, святковим Купалою; третій – твори, присвячені птахам і квітам.

Зовсім недавно Світлана розпочала розвивати новий напрямок, який є втіленням її давніших захоплень, – робота з орнаментальними композиціями. Споглядаючи ці, дещо менші за форматом, полотна (традиційно вона обирає формат 50х50 см), глядача захоплює її вміння гармонійно поєднувати елементи орнаменту, майстерно компонувати їх на площині полотна, дотримуючись строго симетричного принципу побудови композиції.

Останнім відкриттям для художниці стала українська ікона, тому вона активно працює з архівними, музейними дослідженнями, вивчає теоретичні і практичні джерела, аби вповні розкрити і свій талант, і цей унікальний жанр мистецтва.

Відкриття виставки – 14.00, четвер 4 березня 2020 року, хата зі с. Тухолька.

Олена Зозуля народилася у Львові. У 2003 році завершила навчання за напрямом художнього моделювання одягу в ЛКДУМ імені Івана Труша і здобула кваліфікацію художника, виконавця художньої вишивки.

Творчий розвиток художниці тісно пов’язаний з навчанням дітей – уже майже 20 років вона працює керівником гуртка образотворчого мистецтва у Винниківському будинку творчості. Разом із вихованцями бере активну участь у багатьох виставках і конкурсах, зокрема вони є постійними учасниками міжнародного конкурсу «Осінній салон» у Львові.

Незважаючи на тривалий творчий шлях, ідею персональних виставок мисткиня почала втілювати у життя зовсім нещодавно: її перша виставка «Гра кольорів» відбулася у лютому 2018 року. «Диво світ» на сьогодні є четвертою персональною виставкою талановитої художниці.

«Немає символізму глибшого, аніж символізм, захований у лінії, крапці та русі…», – філософське підґрунтя творчості художниці Олени Зозулі, роботи якої відрізняються легкістю і безпосередністю передачі образів, де прочитуються архаїчна символіка та фольклорні мотиви в казковій, фантастичній інтерпретації. «Краса та сексуальність властива подиху вітру, а спектр кольорів – променю світу (цвіту)… властиве саме те, непізнанне, заховане в моменті народження структури з хаосу», – зазначає Олена Зозуля.

Виставка триватиме до кінця березня.

11 лютого 2020 року о 15.00 у Великій виставкові залі відбудеться відкриття виставки “МОРФЕЙ” молодого художника, студента Львівської національної академії мистецтв – Михайла Щербини (творчий псевдонім – August Morfey).

Як зазначає автор, виставка є своєрідним “проміжним зрізом знань”, або перевіркою результатів і орієнтирів уже створеного набутку. Осучаснення народного мистецтва – амбітна ціль, яка повинна втілюватись у постійній співпраці з глядачем і йти в ногу з часом.

Цей проект є діалогом між творцем-художником і людьми-хранителями про те, що перший передає другим на зберігання. Наскільки це є цінним і чи потрібно це цінувати? Власне на такі запитання слід кожному шукати відповідь у презентованій виставці, яка триватиме у Музеї три тижні.

Михайло – художник-ілюстратор, що поставив за мету популяризувати українську культуру через свою особливу призму світобачення та декоративний ілюстративний почерк. Він переконаний, що петриківський розпис може і має бути сучасним мистецтвом, що і демонструє своїми роботами.

Нещодавно був завершений і представлений експериментальний проект, який називався «Прогрес». Його презентація відбулася у вересні 2019 року в галереї «Пори року». Суть проекту полягала у поєднанні традиції і чогось не зовсім характерного для неї. Експозиція “Прогрес» відразу отримала зворотній зв’язок з поціновувачами мистецтва і кілька робіт навіть були викуплені.

Також Михайло помітив, що робіт зі склом і петриківкою є дуже мало у порівнянні, наприклад, з порцеляною, адже розписувати скло важче, ніж кераміку. А в поєднанні із студійним гутним склом – робіт ще менше. Тому й виникла ідея заповнити цю мистецьку нішу власне своїми роботами. До важливих речей художник також відносить ілюстративну складову, яку містить петриківський розпис, а тому Михайло активно опрацьовує їх в своїй творчості.

Curriculum vitе: Народився 8 лютого 1997 р. в місті Херсоні у багатодітній родині. Займався творчістю з дитинства. Закінчив художню школу. Після отримання загальної середньої освіти намагався вступити до Львівської Політехніки на спеціальність «дизайнер» чи «архітектор». Проте зараз радіє, що тоді не склалось, бо згодом зрозумів, що ні архітектура, ні дизайн насправді його не цікавлять. Щоб не згаяти рік, він подався у Херсонський морський ліцей, щоб здобути професію “Офіціант.Буфетник.Бармен”.

При цьому ліцеї раніше існував напрям “художник по дереву”, який згодом розформували. Залишилась тільки одна викладачка, що вела гурток за програмою художників по дереву. Саме з тих кількох уроків, які він відвідав, отримав базові знання і принципи петриківського розпису на дереві.

“Відверто кажучи, розписом я займався, аби отримати хоч трохи коштів і щоб не мати застою у творчості. Майстриня, у якої я навчився основ, в молодості працювала на заводі, де розписувала петриківкою металеві самовари. Перші мої роботи були дуже простими у виконанні, оскільки працював за принципом: “Більше зробиш – більше реалізуєш”. Коли ж я зрозумів, що мене така логіка не влаштовує, мої роботи повністю змінилися і банальне бажання заробити переросло у захоплення, яке досі є визначальним у моїй творчості”.

Після закінчення ліцею Михайло вступив до Львівської національної академії мистецтв і зараз є студентом четвертого курсу кафедри художнього скла. Серед великої кількості напрямів роботи зі склом один із них йому відразу припав до душі – розпис під випал у муфельній печі. За порадами Олександра Миколайовича Опарія почав використовувати у розписі каніфоль і скипідар – це стало переломом у творчості, бо тоді зникли всі недоліки, що викликав цукровий сироп, на основі якого вчили працювати в академії. Єдина незручність – випари скипідару, для яких у маленькій майстерні-комірчині просто немає витяжки. Тому на зиму Михайло призупиняє творчість на склі і змінює матеріал на папір чи дерево.