Зразок сторінки

СВЯТО БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Фото з сайту: icon.org.ua – інтернет-галерея українського іконопису

7 квітня (25 березня за старим стилем) святкуємо одне з найбільших свят церковного року, а також весняного циклу у народному календарі українців – празник Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Велич і значення цього свята підкреслювалися і церковною традицією, і народними віруваннями: якщо празник Благовіщення якогось року припадав на Страсну П’ятницю, коли виносять Плащаницю, все ж був обов’язок служити у цей день святкову Божественну Літургію (хоч на загал цього дня літургія не правилась), а в народі пошана до цього свята виражалася у забороні працювати, навіть розпалювати вогонь у печі для приготування їжі. Так і казали: “На Благовіщення пташка гнізда не в’є, а дівка косу не плете”.

Згадуючи про Благовіщення, хочемо звернути увагу на один дуже цікавий елемент іконографії свята Благовіщення, а саме прядива і веретена. Здавалося б, який стосунок має веретено до Благовіщення? А проте християнське мистецтво вводить цей, такий усім знайомий і ще донедавна звичний інструмент  домашнього ремесла у зображення події Благовіщення.

За християнськими переказами, Богородиця, як і більшість жінок того часу, була прялею. Та чи про це нам хотіла розповісти Церква у іконі Благовіщення? Напевно, що ні. Бо, як знаємо, в іконографії використовуються певні атрибути, що мають розкрити глибокий богословський зміст зображеної події, у цьому випадку – Благовіщення.

Іконографія свята Благовіщення, хоч ця подія є описана у Євангелії св. Луки, за основу взяла апокрифічні тексти, головно протоєвангеліє Якова. З цього апокрифу дізнаємося, що після заручин діви Марії з праведним Йосифом, їй було доручено виткати нову завісу для храму, яка буде відділяти Святая Святих. Кидання жеребу, хто з дів якими нитками буде ткати, вказало, що Марія має ткати завісу з правдивого багрянцю. Цей колір вовни і сам факт прядіння, які випали на долю Марії, не залишила поза увагою християнська іконографія, бо вбачала у цьому глибокий символічний зміст.

Таким чином, на іконі Благовіщення, яка представляє сцену діалогу між архангелом Гавриїлом і дівою Марією, Богородицю зображали з мотком багряних ниток у руці і веретеном. У таїнстві Благовіщення, коли Марії звіщається, що вона породить Божого Сина, який посяде престол Давида, багряний колір ниток і веретено вказують, що Марія виткала багрянець свого єдинородного Сина з власного тіла. Кажучи Богові “так” у Благовіщенні, Марія дозволяє, щоб у її лоні “почало ткатися” тіло Сина Божого, тобто щоб Господь через неї воплотився.

Це якнайкраще виражають слова в похвалу Пресвятій Богородиці у 8-й пісні Великого канону Андрея Критського:

          “Мов із пурпуру, Пречистая виткалась мисленна багряниця – тіло Еммануїла — у Твоїм лоні,тому, Богородицю істинну, Тебе величаємо”.

Отож веретено і прядиво в руках Богородиці на іконі “Благовіщення” символізують Воплочення Сина Божого, а багряний або пурпурний кольори вказують на Того, що воплотився як на Царя. В іконографії ці кольори означають царську гідність, бо тільки царі мали право ходити у багряному чи пурпурному вбранні. На одній з ікон ХІІ ст., а саме “Устюжському Благовіщенні” тема воплочення Сина Божого виражена в цілком наочний спосіб — на лоні Богородиці, яка в руках тримає червону нитку, іконописець зобразив нагого (тільки в набедреній пов’язці) маленького Ісуса.

Бачимо, як християнська іконографія через такі, здавалося б, непримітні предмети, як моток багряних ниток та веретено у руках Богородиці, розкрила суть цієї знаменної події Благовіщення – таїнства Воплочення у дівочому лоні Марії Сина Божого, Царя Слави і Спасителя роду людського.

Підготувала Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Дах – одна із найважливіших частин кожної споруди. Конструкція, пропорційність до хати, матеріал, з якого виготовлений, тип покрівельної техніки – саме за такими особливостями можна розрізнити час, місцевість, етнографічний регіон походження конкретної будівлі.

Колись для українців традиційними покрівельними матеріалами були солома і деревина, рідше – очерет і болотні трави. На кінець 19 – початок 20 століття солом’яні дахи стають найбільш популярними (поширюються із лісостепової частини України). Такий тип покрівлі має навіть особливу назву – стріха.

Найвищими, сказати б, найстрімкішими в Україні були бойківські покрівлі: опадів у горах багато, а тому треба було подбати, щоб швидше стікав дощ чи сходив сніг.

Оскільки мешканці Бойківщини були переважно землеробами, то крили дахи сніпками з житньої соломи. Стебла мати бути цілі, не поламані, а колоски – без зерна, інакше стріха якщо не зігниє, то її розтягнуть птахи чи гризуни. Щоб солома не ламалася при обмолоті, її могли вибивати об бочку. На даху сніпки розміщували так, щоб гузир (нижня товста частина снопа) був унизу, – тоді у зріз стеблин не потрапляла вода.

На облаштування однієї покрівлі йшло понад 3 тонни соломи, тому бойки могли збирати покрівельний матеріал й кілька років.
Цікаво, що на закарпатській частині Бойківщини дах крили вимолоченою, поламаною соломою, яку називали “мерва”. Її не в’язали у сніпки, а натрушували на дах поміж відносно щільно набитими сучкуватими латами, зробленими з молодих смерічок, а тоді щільно втоптували ногами. Щоб така стріха не протікала, товщина соломи мала бути 70 см.

У пропонованому відео наш працівник демонструє, як покривали дах власне бойки. До слова, в Україні є не так багато фахівців-музейників, що володіють такими навиками і проводять реставрацію солом’яних дахів.

Підготував Сергій Ципишев, заступник директора Музею

Як покривають дах соломою

Середину Великого посту українці називають Середопістя, Середохрестя, Хрести

Сьогодні, 25 березня 2020 року, за народним календарем українці відзначають середину Великого посту – так зване Середопістя, Середохрестя чи й просто Хрести.

За повір’ям, у ніч після Середохрестя піст начебто переломлюється, а люди, що його дотримуються, навіть можуть почути у цей час шум і тріск.

З нагоди цього свята господині традиційно пекли спеціальне печиво у формі хреста: хрести, хрестики, хрестяники, хрещики тощо. Формували їх, як правило, із двох перехрещених смужок звичайного хлібного тіста, хоча могли пекти і пампушки з хрестиком зверху. На Волині та Поліссі траплялися навіть два перехрещених довгастих пиріжки, начинкою в яких була квасоля. На Київщині та Лівобережжі ще на початку ХХ ст. зустрічалися хлібини у формі хреста – хрестопоклонний хліб.

Хрестики використовували у рільницькій та скотарській звичаєвості як оберіг. Цей випік брали із собою в поле, розпочинаючи весняно-польові роботи або жнива, а ще із ним могли перший раз виганяти корову на пашу. Колись такі явища були характерними для мешканців Полісся, Волині, Поділля, Наддніпрянщини, Слобожанщини. Хрестики здебільшого привозили з поля додому і ділили при трапезі між всіма членами родини. Однак подекуди це печиво господар міг залишити на дереві поблизу власного земельного наділу нібито для птахів.

На Рівненщині хрестики клали у першу борозну при посадці картоплі. На історичній Звягельщині ці обрядові хлібці у день їх випікання віддавали худобі та часом їли самі, що мало вберегти від болю в попереку.

Окрім цього, в північних районах України на Середопістя випікали також і так звані борони чи плуги, які були атрибутами землеробської звичаєвості та візуально нагадували ці знаряддя праці.

Автор тексту – Сергій Ципишев, заступник директора Музею з наукової роботи.

22 березня українці відзначають день Сорока мучеників Севастійських, або, як казали у народі, Сороки́

Свято має давні традиції і в народній культурі і є пов’язаним безпосередньо із закликанням, приходом весни та початком аграрного року.
Господині у цей день випікали пампушки або пироги, пиріжки й особливі види печива: пальошки, соро́ки, жайворонки. Часто їх виготовляли сорок штук (відповідно до народної назви свята). Зовні це могли бути округлі, до десяти сантиметрів у діаметрі, еліптичні або у формі птаха вироби, які мали візуальні особливості у різних етнографічних регіонах України.
Пекли це печиво переважно для дітей – вони ним обмінювалися, влаштовували забави, співали веснянок.
Походження цього випіку пов`язане із давніми, ще дохристиянськими, обрядами закликання весни. Можна припустити й зв’язок цього печива із обрядами вшанування предків, оскільки у традиційному уявленні українців птах постає істотою надприродньою (через можливість мандрувати до вирію, що асоціювався із потойбіччям). Часто птахів взагалі вважали душами померлих людей.
Пампушки, спечені на Сороки́, використовували і для своєрідних ворожінь. Для цього їх, до прикладу, могли начинити цукром, сіллю, грішми тощо. При частуванні пильнували, що кому попаде, і за результатом прогнозували майбутнє. Той, кому дістався випік із особливою начинкою, мав запашувати (виганяти перший раз на пасовище) худобу навесні, заорювати поле, або ж йому просто мало щастити увесь рік.
Подекуди монети з пампухів ховали, а йдучи розпочинати оранку та посів, брали їх разом із маленькою пасочкою та свяченою водою на поле.
На межі Волині та Полісся дівчата ворожили на Сороки́ так, як і на Андрія. Лишень у цьому випадку вони кидали собаці по одній із 40 спечених пампушок.

Автор тексту – Сергій Ципишев, застпник директора Музею з наукової роботи.

Виставку можна оглянути упродовж березня 2020 року (відкриття 4 березня).

Світлана Стародубцева народилася у м. Мелітополі Запорізької області. Творчий шлях розпочала у 1988 році. Закінчила приватну студію  Кристопчука Миколи Антоновича  і  Гуцуляк Зоряни.

Авторка персональних виставок й учасниця міжнародних пленерів (з 2004 року). Член  творчого  активу  Львівської  обласної   організації Національної спілки художників України, майстер  народної  творчості (2007).  Член  Національної  спілки  майстрів  народного  мистецтва України (2009). З  Заслужений  майстер  народної  творчості  України (2018).

Роботи Світлани Стародубцевої зберігаються  в  приватних  збірках України,  Італії,  Словаччини, Швейцарії,  Англії,  Франції,  Чехії,  Польщі, Німеччині,  Канаді,  США,  Румунії,  Болгарії,  Бельгії,  Австралії.

Виставка Світлани Стародубцевої – творчий доробок останнього десятиріччя – часу, упродовж якого було створено понад вісімсот робіт. Працюючи над своїми творами, незалежно від тематичної лінії, Світлана виробила власний мистецький стиль, що яскраво вирізняє її з-поміж інших художників. Її творчість є свідченням мистецтва глибоко інтелектуального, яке народжується не тільки внаслідок сприйняття життя, але через його осмислення, переживання, перепускання крізь призму своєї душі.

Художниця дуже вимоглива до себе і своєї творчості. Мистецький світ прийняв її вже доволі дорослою, сформованою особистістю. На початках їй довелося непросто. Поминувши експерименти з реалістичними фігуративними та абстрактними композиціями, з різноманітними техніками та фактурами – вона все ж знайшла себе й чітко утвердила свою місію й мету.

Сьогодні Світлана творить композиції, що виникають через індивідуальне осмислення традиційного українського народного мистецтва: кераміки, писанки, вишивок рушників, пісні, обрядів. Реалізовує творчу уяву у кількох напрямках: перший – відображення багатої фантазії й емоцій, спровокованих народною піснею, зокрема її змістом; другий – глибоке закорінення у народні обряди, зачарування таємницею Різдва, чудом Христового Воскресіння, святковим Купалою; третій – твори, присвячені птахам і квітам.

Зовсім недавно Світлана розпочала розвивати новий напрямок, який є втіленням її давніших захоплень, – робота з орнаментальними композиціями. Споглядаючи ці, дещо менші за форматом, полотна (традиційно вона обирає формат 50х50 см), глядача захоплює її вміння гармонійно поєднувати елементи орнаменту, майстерно компонувати їх на площині полотна, дотримуючись строго симетричного принципу побудови композиції.

Останнім відкриттям для художниці стала українська ікона, тому вона активно працює з архівними, музейними дослідженнями, вивчає теоретичні і практичні джерела, аби вповні розкрити і свій талант, і цей унікальний жанр мистецтва.

Відкриття виставки – 14.00, четвер 4 березня 2020 року, хата зі с. Тухолька.

Олена Зозуля народилася у Львові. У 2003 році завершила навчання за напрямом художнього моделювання одягу в ЛКДУМ імені Івана Труша і здобула кваліфікацію художника, виконавця художньої вишивки.

Творчий розвиток художниці тісно пов’язаний з навчанням дітей – уже майже 20 років вона працює керівником гуртка образотворчого мистецтва у Винниківському будинку творчості. Разом із вихованцями бере активну участь у багатьох виставках і конкурсах, зокрема вони є постійними учасниками міжнародного конкурсу «Осінній салон» у Львові.

Незважаючи на тривалий творчий шлях, ідею персональних виставок мисткиня почала втілювати у життя зовсім нещодавно: її перша виставка «Гра кольорів» відбулася у лютому 2018 року. «Диво світ» на сьогодні є четвертою персональною виставкою талановитої художниці.

«Немає символізму глибшого, аніж символізм, захований у лінії, крапці та русі…», – філософське підґрунтя творчості художниці Олени Зозулі, роботи якої відрізняються легкістю і безпосередністю передачі образів, де прочитуються архаїчна символіка та фольклорні мотиви в казковій, фантастичній інтерпретації. «Краса та сексуальність властива подиху вітру, а спектр кольорів – променю світу (цвіту)… властиве саме те, непізнанне, заховане в моменті народження структури з хаосу», – зазначає Олена Зозуля.

Виставка триватиме до кінця березня.

11 лютого 2020 року о 15.00 у Великій виставкові залі відбудеться відкриття виставки “МОРФЕЙ” молодого художника, студента Львівської національної академії мистецтв – Михайла Щербини (творчий псевдонім – August Morfey).

Як зазначає автор, виставка є своєрідним “проміжним зрізом знань”, або перевіркою результатів і орієнтирів уже створеного набутку. Осучаснення народного мистецтва – амбітна ціль, яка повинна втілюватись у постійній співпраці з глядачем і йти в ногу з часом.

Цей проект є діалогом між творцем-художником і людьми-хранителями про те, що перший передає другим на зберігання. Наскільки це є цінним і чи потрібно це цінувати? Власне на такі запитання слід кожному шукати відповідь у презентованій виставці, яка триватиме у Музеї три тижні.

Михайло – художник-ілюстратор, що поставив за мету популяризувати українську культуру через свою особливу призму світобачення та декоративний ілюстративний почерк. Він переконаний, що петриківський розпис може і має бути сучасним мистецтвом, що і демонструє своїми роботами.

Нещодавно був завершений і представлений експериментальний проект, який називався «Прогрес». Його презентація відбулася у вересні 2019 року в галереї «Пори року». Суть проекту полягала у поєднанні традиції і чогось не зовсім характерного для неї. Експозиція “Прогрес» відразу отримала зворотній зв’язок з поціновувачами мистецтва і кілька робіт навіть були викуплені.

Також Михайло помітив, що робіт зі склом і петриківкою є дуже мало у порівнянні, наприклад, з порцеляною, адже розписувати скло важче, ніж кераміку. А в поєднанні із студійним гутним склом – робіт ще менше. Тому й виникла ідея заповнити цю мистецьку нішу власне своїми роботами. До важливих речей художник також відносить ілюстративну складову, яку містить петриківський розпис, а тому Михайло активно опрацьовує їх в своїй творчості.

Curriculum vitе: Народився 8 лютого 1997 р. в місті Херсоні у багатодітній родині. Займався творчістю з дитинства. Закінчив художню школу. Після отримання загальної середньої освіти намагався вступити до Львівської Політехніки на спеціальність «дизайнер» чи «архітектор». Проте зараз радіє, що тоді не склалось, бо згодом зрозумів, що ні архітектура, ні дизайн насправді його не цікавлять. Щоб не згаяти рік, він подався у Херсонський морський ліцей, щоб здобути професію “Офіціант.Буфетник.Бармен”.

При цьому ліцеї раніше існував напрям “художник по дереву”, який згодом розформували. Залишилась тільки одна викладачка, що вела гурток за програмою художників по дереву. Саме з тих кількох уроків, які він відвідав, отримав базові знання і принципи петриківського розпису на дереві.

“Відверто кажучи, розписом я займався, аби отримати хоч трохи коштів і щоб не мати застою у творчості. Майстриня, у якої я навчився основ, в молодості працювала на заводі, де розписувала петриківкою металеві самовари. Перші мої роботи були дуже простими у виконанні, оскільки працював за принципом: “Більше зробиш – більше реалізуєш”. Коли ж я зрозумів, що мене така логіка не влаштовує, мої роботи повністю змінилися і банальне бажання заробити переросло у захоплення, яке досі є визначальним у моїй творчості”.

Після закінчення ліцею Михайло вступив до Львівської національної академії мистецтв і зараз є студентом четвертого курсу кафедри художнього скла. Серед великої кількості напрямів роботи зі склом один із них йому відразу припав до душі – розпис під випал у муфельній печі. За порадами Олександра Миколайовича Опарія почав використовувати у розписі каніфоль і скипідар – це стало переломом у творчості, бо тоді зникли всі недоліки, що викликав цукровий сироп, на основі якого вчили працювати в академії. Єдина незручність – випари скипідару, для яких у маленькій майстерні-комірчині просто немає витяжки. Тому на зиму Михайло призупиняє творчість на склі і змінює матеріал на папір чи дерево.

МАГІЧНА ДІЯ ДЗВОНУ

Дзвін, як один з найдревніших предметів матеріальної культури, привертає до себе увагу спеціалістів з багатьох галузей знань – музикознавців, металургів, фізиків, мистецтвознавців, істориків, етнографів.

Дзвін за своїм походженням і символікою пов`язаний із християнським богослужінням, був привласнений традиційною культурою і зайняв чільне місце у слов`янській картині світу, перш за все, в таких її позиціях, як культура, (природа, праведність, гріх), «цей світ» «той світ», християнство, язичництво.

Дзвін знайшов своє місце і в звуковій парадигмі традиційної культури, перейняв її магічні функції. Звук дзвона метафорично зближується з колом понять і слів, які означають голос, мову, славу, звістку, осмислюється як аналог людської мови, а іноді – і як її орган – гортань. З цим пов`язані магічні прийоми лікування німоти або затримки в розвитку дитячої мови за допомогою дзвону. Німого водили на дзвіницю до першого ранкового удару дзвона, а коли у кого-небудь віднімало мову, то обмивали водою язик дзвона і напоювали нею хворого.

За народними прикметами звук дзвона зближувався зі звісткою, плітками, які могли поширюватись подібним чином. Про людину, яка приносила звістку зі сторони, говорили: «Чужа людина, що соборний дзвін»; південні слов`яни вважали: якщо в момент народження дитини задзвонить дзвін, в житті її не раз будуть обмовляти.

Метафоричний зв`язок дзвона з голосом і звісткою знайшов своє втілення в магічній процедурі, яка супроводжувалась його литтям. На початку лиття майстер пускав плітку, щоб голос дзвона розходився так далеко, як це відбувається з плітками (пол. Gdzie dzwony leja tam bajki (plotki) sieja).

Окремі частини дзвона діставали назви частин людського тіла і його одягу: «тулуб», «запліччя», «язик», «вуха», «плащ», «юпка». Язик дзвона прирівнювався до серця, яке б`ється. У гуцулів на Купала дівчина обмивала на дзвіниці дзвін і його язик (серце) і промовляла: «Йик серце тебе розбиває, аби серце (ім`я хлопця) так за мною розбивалосі; йикий ти голосний, аби і я така голосна (тобто відома, з хорошою славою) була!»

Дзвону також приписували здатність відчувати, а ще і родинні відносини (батько і син), у його звучанні відчувалась людська мова. Існує легенда: проїжджаючи через болото, де колись стояв костел, один чоловік почув дзвін трьох дзвонів. Він зупинився, щоб витягнути їх, але спочатку вхопився за найменший дзвін, який був найлегший. Як тільки він зробив це, великий дзвін ображено загудів: «Якщо б ти вхопився за мене, тоді всіх витягнув би. Я мати, я за дитиною не піду».

У легендах, духовних віршах, а також у літописах одним із мотивів про чудодійні властивості дзвона – був самодзвін. Так дзвони попереджали людей про біду або визначальну подію. Люди вірили, що перед пожежею, градом, епідемією дзвони дзвонять самі по собі. Мотив самозвучання зустрічається в духовних віршах про Олексія Чоловіка Божого, святих Бориса і Гліба.

Дзвін сам вибирає місце, де йому висіти, і зберігає вірність своїй дзвіниці. Дзвін, подарований церкві або монастиреві, повинен залишатись там навіки. Серед легенд про дзвін є відомими розповіді про затонулі дзвони. Провал поселення або церкви звичайно мотивується загрозою нападу ворогів (іновірців), які можуть осквернити або вкрасти святиню (церкву, ікону, книги, дзвони), в іншому випадку – провал описується як кара, результат Божої кари, насланої на людей за їх гріхи. В одну зі святкових ночей люди можуть спостерігати життя цього поселення, церкви, чути звук дзвона з-під землі.

Як атрибут християнського богослужіння дзвін отримав статус сакрального предмета. Звук дзвона був мірилом якості, правди, чистоти: «жито – чистіше дзвону, говорить, як дзвін [чисто, зрозуміло]». Відношення до дзвона було показником благочестя і праведності, а самі дзвони вважались несумісними з брехнею і гріховністю. Вважали: якщо при піднятті дзвона на дзвіницю присутні дітовбивці або інородці чи якщо дзвін відлитий на нечесні гроші, то він впаде, трісне по дорозі або голос його буде глухим.

Сприйняття дзвона як сакрального предмета пояснює його використання в юридичних звичаях, наприклад, коли людина присягала на іконі, книзі або під удари дзвона.

Час, коли дзвонили у дзвін, сприймався як сприятливий для початку важливих справ і господарських робіт, а також для багатьох ритуалів і магічних актів.

У південних слов`ян в перший день Різдва господар, зачувши удари дзвона, кожній худобині в хліві давав трохи жита з решета, щоб забезпечити приплід і здоров`я, а господиня в цей час годувала курей зерном, щоб протягом року вся домашня птиця була при хаті і не розбрідалась. Польські жінки в ніч на Різдво йшли до річки з відрами (в які доїли корів) і, дочекавшись, коли задзвонить дзвін в костелі, намагалися при перших звуках дзвона набрати більше води, щоб у корів молока було достатньо.

Особливо популярним серед святкових дзвонів був пасхальний, якому приписували відроджувальну і продукуючу силу. На Паску кожен міг піднятись на дзвіницю і дзвонити в дзвін. Великодній тиждень називався дзвонильним. Дівчата протягом всього тижня збирались біля дзвіниці, співали пісні , дзвонили в дзвін, діти бавились з писанками. Вважали, що великодній дзвін позитивно впливає на ріст гречки. У гуцулів, лемків на Паску дзвонили пасічники, сподіваючись у такий спосіб пробудити бджіл від зимового сну.

Дзвін став свого роду класифікатором, який дозволяє провести межу між сферами буття і небуття. От чому в слов`янських віруваннях відсутність звуку дзвона репрезентує «той світ», в замовляннях, в яких хвороби відсилають туди, де не співає когут, не блеють вівці, не співають дівчата, не дзвонять у дзвін. «Золотниче, золотниче, добрий чоловіче! Іди на Чорне море, там, де ніхто не ходить, де кури не заспівають, де люди не зачувають, де дзвони не задзвонюють».

У слов`янських віруваннях беззвучним представлявся не тільки простір небуття, але і його час, тому періоди мовчання дзвона маркували як «демонічну пору». Вірили, що духи води виходять з води лише ввечері, коли віддзвонять дзвони, відьми виходять прати свій одяг до ріки лише раз в році на Страсному тижні, коли не дзвонять у дзвони.

Період в кінці Страсного тижня, коли мовчить дзвін, був небезпечним для тих, кому довелось померти в ці дні. Людину ховали без дзвону, що давало сатані владу над його душею. Щоб спасти душу, в Страсну п`ятницю похорони відбувались під звук калатала.

Дзвін – атрибут всіх етапів смерті. Як тільки людина помирала, її родичі йшли до церкви, щоб заплатити за поминальний дзвін за померлим. Іноді в дзвін били і самі родичі. За померлим дзвонили відразу після кончини, а також в день похорону (при виносі тіла з хати, при наближенні до цвинтаря або при опусканні труни в могилу).

Зв`язок дзвону зі смертю простежується і в прикметах: життя молодят буде недовгим, якщо в момент від`їзду їх з церкви після вінчання, задзвонять на вечірню; а поминальний дзвін, почутий молодими на дорозі до вінця, не віщує їм щасливого шлюбу.

Звук дзвона вважався дієвим засобом проти багатьох хвороб. При епідемії, будь-хто міг несподівано задзвонити у дзвін, тим самим лякав односельців, щоб вони вийшли зі своїх будинків. Робили це для того, щоб налякати відьму і вигнати її з села. Не менш популярною була і вода, злита з дзвона або його язика (свого роду аналог «святої» води, яка освячується в церкві). Обливали водою дзвін, щоб вода з нього зливалась у посудину, а потім напоювали нею хворого. Такою водою вмивалися дівчата, щоб обличчя було білим і рум`яним.

Отож протягом століть дзвони супроводжували життя народу. Вони проголошували час праці і відпочинку, час веселощів і скорботи. Вони сповіщали про стихійне лихо і про наближення ворога, скликали чоловіків для боротьби і зустрічали урочистим дзвоном переможців, збирали народ для обговорення важливих справ.

Укладено за матеріалами: Жолтовський П. “Художнє лиття на Україні ХІУ-ХУШст.”; Оловяніков Н. “История колоколов и колокололитейное искусство”; Славянские древности. Етнолингвистический словарь под общей редакцией Н.Толстого.

Підготувала наукова співробітниця Музею – Тамара Дуда.

В Україні різдвяно-новорічний цикл календарної обрядовості є визначальним для усього року, тому святкуванню Різдва завжди передує серйозне приготування, незалежно від того, у якій місцевості це відбувається. Хата поступово набирає святкового вигляду, на кухні шкварчать пампушки, киплять гриби чи пироги, у макітрі поскрипує мак під макогоном…

Цьогоріч ми пропонуємо відвідувачу побувати у хаті з підгірського містечка, своєрідні традиції якого зумовлені дифузними особливостями пограничної зони етнографічних груп Бойківщини та Опілля, а також сільської і міської культур Галичини в 30-40-х років 20 століття.

Підготовка до Святого вечора споконвіку мала надурочистий характер. Великого значення надавали атрибутам, які потім перебували в хаті упродовж цілого святкового періоду. У всій Україні широко побутував звичай ставити на покуті сніп з жита або пшениці, який часто називали «Дідух», «Дідо», «Колядник», «Коляда». Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало всю трудову діяльність в новому році.

На виставці згадано зафіксований особливий ритуал з містечка в Долинському районі на Підгір’ї: «розв’язаного «Діда» вносять, окроплюють свяченою водою, частину його забирають до садка, обв’язуючи кожне дерево. Вдома «Діда» теж обв’язують перевеслом, за нього встромляють дерев’яні ложки. Внизу покладений кружок з сіна, який називають «Бабою». На стіл ставили одна на одну дві круглі хлібини, які тут називали «Васильники», під них клали кружок з лляного повісьма, в який вкладали монети і зубці часнику, як оберег».

На Святий вечір або на другий день зранку починають ходити колядники. За походженням колядування є автохтонним українським звичаєм, який відіграв важливу роль у розвитку народної музичної і пісенної творчості. Починаючи з 18 століття, спочатку в містах, містечках, а згодом і по селах, головним реквізитом колядників стає звізда (зірка), відома й іншим європейським народам. Тому на виставці представлені окремі музичні інструменти, які супроводжували колядування, а також велика різдвяна зірка – витвір відомого народного умільця Володимира Шагали зі с. Нижанковичів.

Сюжетність і святочну атмосферу експозиції підкреслюють не лише яскраві інтер’єрні предмети (меблі, тканини, посуд), але й розмаїття народних строїв.  За легендою виставки, одягнені манекени – це велика і дружна рідня, яка з’їхалася у підгірське містечко до батьків на Коляду. Тому «батьки» вбрані в типовий для того часу народний одяг з с. Солуків Долинського р-ну. Вони приймають за святковим столом своїх численних доньок – «вчительку» з Яворівщини на Львівщині, жительок Жидачівщини та Сокальщини на Львівщині, доньку з Перемильщини і з більш віддалених регіонів – Поділля, Гуцульщини, Покуття та Буковини.

Виставку можна оглянути з 26 грудня 2019 року до початку лютого 2020 року.

Підготовка до Різдва: досвід минулих поколінь

Впорядкування житла в українців колись відбувалося майже ритуалізовано –  чимало робіт належало виконати неодмінно. Кожен в сім’ї мав докластися до того, аби всюди було чисто і полагоджено, але найбільше про «порядки» дбала господиня – все вимивала, випирала, вибілювала. Її хата мала бути гарною (або й найгарнішою), а подвір’я – охайним.

У зрубній хаті вигляд деревини був визначальним, тому мили не тільки предмети інтер’єру, а й стіни та стелю (на Гуцульщині так і називали таку хату – «мита»).   З повали змітали сажу, що «насіла» за цілий рік від диму, потім її мили, часом шурували піском. Мили соленою водою – «ропою», капустяним розсолом, який вбиває шашіль, чи гарячою водою з лугом. Для миття господиня брала польовий хвощ («фощій»), який при намоканні робився пружним як губка, або сухі смерекові гілочки «різчинки», бо вони добре вишкрібають дошку. Стіни, лави, стіл, мисник і ліжко не тільки висвітлювали чисту структуру дерева, а ще й вбирали у себе пахощі цих природніх «засобів для миття».

Під особливим наглядом і увагою в кожній хаті (зрубній чи біленій) була піч, адже в ній пекли хліб, готували їжу, на ній у холодну пору грілися діти і старші члени сім’ї. Піч була об’єктом гордості господині, тож і прикрасити її треба було якнайліпше. Це та царина, у якій власниця житла демонструвала свою старанність,  мистецький хист і смак.

Перш за все, піч мала бути чистою, то ж щосуботи господиня підмащувала її глиною і вибілювала, а вже перед святами  білення було ретельнішим і, щонайважливіше – піч розмальовували кольоровими глинками. Найбільш вправними у цій справі були господині білених хат. До прикладу, у внутрішньому декорі біленого буковинського житла кольорова глина завжди відігравала важливу роль. Майстрині з Хотинського р-ну робили з вовни пензлик і малювали по комині і на грубці квіти. У с. Бережонка Вижницького р-ну печі прикрашали квітами, а ще – малювали півників синьою, зеленою і червоною фарбами. Для розмальовування печі квітами робили своєрідне кліше: «На барабульці (картоплині) робили печать, мачали в фарбу і малювали». Мешканка с. Молодове Сокирнянського р-ну, Сливка М.Ф. розповідала працівникам Музею, як готувала собі кольорові «фарби» для оздоблення житла: «Малювала глинкою, яку копала в ярку. Траплявся камінець синій, між ним був і білий, поміж тим була і зеленкувата глинка. Камінці товкла, або молола на жорнах. Порошок розводила у воді і підмальовувала ним піч».

Малюнок міг бути складнішим чи простішим, наприклад, хвиляста лінія і крапочки довкола (так прикрасила піч хати доглядачка нашого Музею – Т.А.) – і теж було гарно.

У біленьких буковинських чи покутських хатах перед Різдвом білили стіни і вимащували глиною долівку, щоб була гладенька. У передсвятковому декоруванні долівки теж застосовували кольорові глинки: один колір використовували по краях, глиною іншого кольору  мастили долівку посередині.

Над образами та на жердках вішали випрані чи нові рушники, був прилагоджений святковий одяг для всієї родини. Поверх образів чіпали свячене зілля, на Гуцульщині образник декорували ще кукурудзяними качанами -«шульками», «голубами» з видутого яйця з паперовими крилами і хвостом та дзьобом з воску. В інших регіонах до стелі підвішували легку солом’яного конструкцію – «павука».

Коли господиня закінчувала свої приготування, господар приводив до порядку «обійстя». На завершення, уже перед вечерею, замітали хату. Робила це найстарша жінка в сім’ї, найчастіше бабуся. Потім, у час самих свят, в хаті не прибирали, бо казали, що «в велике свято навіть мітла має відпочити».

В довершення підготовки до Святвечора на стіл стелили випраний білий обрус,  під який  клали сіно. Під стіл настелювали отави, по долівці – соломи і урочисто вносили Дідух – солом’яний сніп, головний символічний атрибут Різдва.

Підготувала наукова співробітниця Музею Тамара Андрієвська.

На фото: інтер’єри хат, що експонуються у Музеї.