Зразок сторінки

Виставка рукописів і стародруків з фондової збірки Музею

до 150-річчя від Дня народження Климентія Шептицького

Відкриття виставки 14 листопада 2019 року у Великій виставковій залі Музею.

У фондовій збірці Музею зберігається понад сто рукописних книг і стародруків. Практично усі експонати були зібрані (відверто кажучи – врятовані) упродовж непростих радянських часів – в період нищення усього, що б нагадувало про національну ідентичність українців. Перебуваючи в експедиціях, музейні працівники, на свій страх і ризик, викуповували артефакти у сільських громад, відшуковували їх у покинутих церквах, що й допомогло зберегти для майбутніх поколінь унікальні зразки давньої книги, частину з яких можна оглянути на виставці.

Експозицію «Давня книга» доповнено матеріалами з історії книготворення, які люб’язно надала Українська академія друкарства, предметами сакральної тематики, а також фото зі збільшеними фрагментами оздоблення давніх книг.

Проблематику виставки збагачує й окрема секція, присвячена життю о. Климентія Шептицького. Музеєві у 2016 році присвоїли ім’я блаженого священномученика, а це значить, що і діяльність братів Шептицьких, і сподвижницький чин музейників різних поколінь були і є об’єднані благородною метою – зберегти національну культурну спадщину.

Виставка триватиме до половини грудня.

ТКАЦТВО НАДІЇ ГОРАК

17 жовтня 2019 року у Великій виставковій залі Музею відбулося відкриття виставки ткацтва “Осінні мотиви у творчості Надії Горак”.
Надія-Люба Горак – викладач Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша. Працює в галузі художнього костюмного ткацтва. Учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок.

“Ткацтво – нелегкий хліб, бо ниточка тоненька і часу мало… Але воно варте того, щоб вкладати у нього життя, бо ти маєш можливість передати свій запал, своє бачення іншим людям. Колір, традиція сплітаються в одне ціле, і ти відчуваєш себе українкою,”– Надія Горак.

Експозиція її творчих робіт заявлена як демонстрація одягових і побутових тканин і способів їх застосування. Представлений на виставці верхній одяг (пальто, сердаки, кептарі і камізелі) пошитий з тканин ручної роботи в поєднанні з фабричними тканинами. Естетичне і художнє рішення цих моделей є результатом творчого осмислення українського орнаменту в одязі, а також самостійного звучання традиційних елементів у рукотворній тканині. Для оздоблювальних робіт верхнього одягу використовувались окремі жанри текстильної техніки – крайки, гарасівки, бомбони.

Створення образу в текстилі починається зі створення тканин. Можливості 4-х ремізного ткацького верстату великі. Тут і сорочкове, плахтове, перебірне полотно, і великий простір колористичних співвідношень. Одна ідея переливається в іншу і створення тканини стає творчим художнім процесом. Орнамент в текстилі є акцентом і, водночас, кодом текстильного мистецтва. Він вимагає занурення художника в море образів, асоціацій і творчої реалізації.
У цій виставці авторка прагнула передати глибину подільського орнаменту, вибухову колористику гуцульських тканин. А для цього потрібна була тісна співпраця і з художником-модельєром, і безпосередньо з майстринею-швеєю. Таким чином утворився прекрасний творчий тандем: Надія Горак (ткаля), Ірина Гопак (художниця), Надія Новосад (швея), які, глибоко відчувши стилістику декоративного ткацтва, створили неповторну одягову колекцію.

Виставка триватиме по 10 листопада.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ КАЗИМИРА ШЕПТИЦЬКОГО

Казимир Шептицький здобув блискучу юридичну освіту. Його навчання в університетах Кракова, Мюнхена, Парижа та Відня увінчалося здобуттям у 1892 р. наукового ступеня «доктора обох прав» (світського та канонічного). Високий рівень освіти та статус в суспільстві, відкривали перед молодим графом Казимиром широкі можливості для успішної кар’єри.

У 1900 р. Казимир Шептицький був обраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повноправним членом якої став після виборів у 1901 р. У лютому 1901 р. відбулися остаточні вибори послів до комісії, на яких Казимира було обрано до соціально-політичної комісії.

Юридична освіта, набуті фахові знання у лісничій справі та досвід економічного управління сімейними маєтками у великій мірі вплинули і на соціально-політичну діяльність Казимира Шептицького. Він вніс вагомий вклад у соціальну політику уряду. Будучи разом зі своїм батьком Яном Кантієм Шептицьким ініціатором заснування ще у ІІ пол. 90-х років Страхового пенсійного товариства, Казимир дуже добре розумів потреби працівників приватних установ: їх соціальний захист у разі втрати працездатності та старечого віку. Тому у своєму виступі 15 травня 1902 р. він висвітлив проблему соціального забезпечення приватних (недержавних) урядовців, розробив проект обов’язкового страхування усіх громадян. Користуючись статусом посла, Казимир Шептицький виступив на засіданні Державної ради із запитом пенсійного забезпечення працівників приватних закладів, що відповідало вимогам часу, оскільки тисячі малозабезпечених сімей чекали її позитивного розв’язання. Соціальні ідеї Казимира набули широкого резонансу й отримали загальну підтримку суспільства й схвалення уряду.

Окрім цього Казимир Шептицький брав активну участь у розгляді урядового законопроекту про рільничі профспілкові організації. Виступаючи з доповіддю під час розгляду законопроекту, він виразив позицію всього польського Кола у парламенті. Його виступ був позитивно сприйнятий політиками, про що писала польська, німецька і навіть чеська преса. У додатку до Gazety Narodowej було зазначено: «Твереза, спокійна, стисло-предметна його мова, яка свідчить про глибоке вникнення у предмет дискусії, справила дуже добре враження  й відразу поставило молодого промовця в один ряд із поважними парламентарями».  Також про успіх Казимира написав депутат В. Козловський у листі до Яна Шептицького: «Казьо виголосив промову про землеробські спілки, яка була прийнята усією Палатою з оплесками. Від усього серця вітаю з успіхом Казя, який є гордістю та радістю Кола».

Казимир Шептицький свої погляди щодо розвитку земельного господарства висвітлив у публікаціях «Про челядь і прислугу в господарствах земельних» і «Сільські впорядкування», які за змістом стали певними довідниками та порадниками для власників земельних посілостей.

Ще одним надзвичайно важливим пунктом у політичній діяльності К. Шептицького була господарська сфера. Казимир Шептицький відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку і реформуванні лісництва. Посідаючи фахові знання у лісничій справі, у 1901 р. Казимира було прийнято в члени Галицького лісового товариства, яке займалося охороною пам`яток природи, розвитком лісничої науки та покращенням стану лісового господарства.  Казимир Шептицький користувався у товаристві заслуженим авторитетом як досвідчений науковий фахівець, який згодом очолив назване товариство.

Відповідно, добре орієнтуючись в проблемах лісового господарства Галичини, недосконалому законодавстві щодо нього та безініціативності уряду у вирішенні пов`язаних з цим питань, Казимир  Шептицький висунув у Державній Раді депутатську пропозицію розглянути та удосконалити проект закону про ліси, що був поданий сеймові в 1899 р. За сприянням К. Шептицького, як співавтора та редактора, закон було ухвалено 15 червня 1904 р. під назвою «Загальний австрійський закон про ліси», що набув статусу обов’язкового на усій території Австро-Угорщини.

Казимир Шептицький, глибоко досліджуючи проблематику лісового господарства, в липні 1905 р. опублікував у Львові результати своєї праці під назвою «Опінія цісарсько-королівського Галицького господарського товариства у справі закону про ліси, запропонована Крайовому відділові й опрацьована Казимиром графом Шептицьким». У цьому документі Казимир проаналізував лісове законодавство Австро-Угорської імперії, розглянув наявні подані законопроекти та висловив свої пропозиції щодо покращення стану лісництва.

У своїй соціально-політичній діяльності Казимир Шептицький подавав до розгляду парламенту питання, які потребували нагального розгляду, захищаючи тим самим інтереси місцевих господарств. Він брав активну участь у формуванні річного бюджету, працював над прийняттям митних тарифів та укладав вигідні торгівельні договори. Окрім вирішення економічних питань у Галичині, відзначився навіть під час розгляду польською фракцією у парламенті освітнього бюджету.

Результати соціально-політичної діяльності К. Шептицького були представлені у його письмовому звіті, яким він особисто прозвітувався перед своїми виборцями у 1906 р. в Перемишлі. На завершення каденції своєї парламентської діяльності Казимир видав у Львові в друкарні Е. Вішара «Посольський звіт», яким продемонстрував прозорість веденої ним політики у парламенті. Таким чином, кожен виборець особисто мав можливість проаналізувати політичну діяльність Казимира Шептицького.

Політична кар’єра Казимира Шептицького була блискучою, проте тривала недовго. Після розпуску у 1907 р. австрійського парламенту Казимир вирішив залишити політичну діяльність і присвятити своє життя цілком іншим справам. Вже у цілком зрілому віці, посідаючи великий життєвий досвід і глибокі знання, Казимир Шептицький змінює багатство і славу світського життя на убогість і тишу чернечої келії, ставлячи себе повністю «до диспозиції Господа».

Підготувала Уляна Франків, наукова співробітниця Музею.

Матеріал підготовлено на основі книжок: д-р І. Матковський «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія» та В. Чонописька «Релігійна та громадська діяльність блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького) (1865-1951 рр.)».

Сьогодні в Україні майже кожна присвячена музейній справі конференція є побудованою на тріаді проблем – «історія-виклики-перспективи». Чи це свідчить про неориґінальність мислення музейників, які формують панелі і дискусії лише у цій площині? Аж ніяк. Такий підхід, радше, демонструє чітке розуміння значущості музейної справи й глибоке усвідомлення головної місії музеїв: берегти, досліджувати, популяризувати.

Сучасні суспільні реалії спонукають музейника до пошуку нових методів / засобів для збереження і пропагування культурної спадщини. Власне «гібридність», міждисциплінарність підходів у вирішенні основних завдань у культурній сфері змушує постійно «тримати руку на пульсі»: як зберегти і спопуляризувати, щоб не втратити головної суті і музею, і культури загалом.

Саме тому у Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького 25-26 вересня 2019 року уже втретє відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми збереження та популяризації культурної спадщини: формування музейних колекцій та зібрань».

До роботи зголосилося понад 50 учасників з України та з-за кордону (зі Словаччини, Угорщини, Польщі, Литви): музейники, історики, етнологи, фольклористи, мистецтвознавці, педагоги, краєзнавці. Кожен дослідник взяв за мету поділитися своїм досвідом, власними спостереженнями і навіть «лайфхаками» у царині збереження та популяризації історико-культурної спадщини: презентація фондових збірок, питання музеєфікації, експедиційна діяльність, впровадження інноваційних технологій.

Дискусії відбувалися за такими тематичними напрямками:

• формування фондових колекцій та зібрань
• експедиційні історико-етнографічні пошуки
• управління та інноваційні технології у науково-фондовій роботі.

    АРХАЇЧНИЙ ЖІНОЧИЙ ГОЛОВНИЙ УБІР З ЯВОРІВЩИНИ – УБРУС 

Серед багаточисленної колекції жіночих головних уборів з Яворівщини: кибалок, очіпків, бавниць, різнотипів хусток – у фондосховищі Музею Львів-Скансену знаходяться два експонати з давньослов’янською назвою як «давня хустка-убрус». Вони придбані у 1986 році в с. Чулині, хутір Рулів та м. Яворів.

Убруси прямокутної форми, відповідно з розмірами 125 х 131 см та 121 х 121 см, виготовлені з пілки лляного домотканого полотна, до якої по довжині доточено з’єднувальним швом частину іншої пілки;  краї завершені вузеньким рубцем, кути – густими китицями. Убруси вишиті червоною заполоччю прямою гладдю, стебловим швом, ланцюжком, мережкою. Орнаментальний мотив  дерева-вазона з різномотивним відгалуженням,  доповненням у вигляді світил, птахів, риб  розміщено в одному з двох протилежних кутах убруса, в іншому – значно менший. Мотиви уподібнюються як крона міфічного «світового дерева», які спрямовані вгору – до неба, до сонця. Тож не дивно, що саме з ними були пов’язані космогонічні уявлення наших предків. Це підтверджують як форми, так і знаки сонця та місяця на них, зображення птахів, які в системі народного світогляду належать до вищого небесного світу. Краї вишитого кута підкреслюються мережкою, рядком з дрібних елементів, рубець – петельковим швом.

Заміжні жінки всіх соціальних станів, на відміну від дівчат, за давньою традицією, закривали волосся. Жіночий головний убір складний та багатокомпонентний. Зокрема розчесане волосся не заплітали, а намотували на дерев’яний обручик-кибалку, який закріплювали на голові одягненим поверх неї чіпцем, а поверх чіпця клали убрус, намітку чи хустку.

Чіпець – це м’яка шапочка зі шнурочками, яку жінка після весілля не мала права знімати на людях. Чіпці  селянки виготовляли переважно з полотна, а  його дно –   з ажурної тканини.

Прямокутний головний убір – убрус – накидали на голову і скріплювали під підборіддям або його кінці вільно опускали на плечі. Від форми і висоти очіпка і кибалки залежала форма всього головного убору, який включав убрус.

Спосіб пов’язування убруса у 1834 році зображено на малюнку Ю. Глаговського з підписом жінка з с. Шкло Яворівського р-ну. Він використовувався таким чином, що один вишитий кут вільно падав по спині, два бічні – по руках. Четвертий кут складався в складки, закріплювався на високій циліндроподібній основі і невеликою частиною з китицею звисав на потилицю.

Убрус (обрус) відомий з найдавніших часів. Його зображення можна знайти на численних  книжкових мініатюрах ХVII cт., а також на малюнках лицевих житій святих ХVI – ХVII cт. Поверх убруса, як і в добу Київської Русі, могли одягати хутряну шапку.

З кінця ХІХ ст. розмір убруса зменшується. Він починає виготовлятися з однієї пілки домотканого полотна у формі, наближеній до квадрата, зі сторонами рівними ширині пілки і дістає назву – «хустка». Пізніше хустку виготовляють з фабричних тканин. Розміщення орнаменту і його ідея залишаються. Змінюються техніки виконання вишивки, а від того і форма мотиву уподібнюється до квіткових галузок. Краї завершуються ручнотвореними або фабричними тороками. Хустка пов’язується на високу ткану бавницю, яка не закривається над чолом. Такий убір голови на Яворівщині відомий і дотепер.

Люба Сварник, наукова співробітниця Музею

Фондова збірка Музею загалом налічує 140 одиниць сакральної дерев’яної скульптури. На виставці, що експонується у костелі зі с. Язлівчик, є представлено понад тридцять експонатів. Більшість із тих, що були передані до Музею у 70-80-х роках минулого століття, походить із теренів довкола Львова та із Бойківщини.

Усі фігури є вирізьблені з дерева, деякі були покриті левкасом і позолочені, або мають поліхромію. Майстри скульптур є невідомими. Здебільшого фігури вирізьблені в примітивному народному стилі, хоча є роботи й професійних майстрів: скульптура Богородиці «Непорочне зачаття», Св. Магдалина, святі апостоли Петро і Павло, ангели – виконані у бароковому стилі.

Також надзвичайно цікавими є скульптури «Розп`яття Христа» зі с. Дністрик Старосамбірського району: «Священик», що представляє римо-католицького священика, символічна скульптура «Агнець Божий» –  ягнятко, що сидить на книзі, та скульптури батьків Богородиці – святих Йоакима й Анни.

Більшість представлених на виставці скульптур сягають періоду 18-19 століття.

Виставку можна оглянути кожного дня (10.00 – 18.00), окрім понеділка та вівторка.

ЦЕРКВА, З ЯКОЇ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

 до 150-ліття від дня народження о. Климентія Шептицького

Празник Різдва Івана Хрестителя, який святкуємо 7 липня, є датою освячення церкви Святої Премудрості Божої, яка стала «наріжним каменем» для започаткування Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького. Ця дерев`яна бойківська святиня була першим об`єктом львівського скансену, довкола якої у 1966 р. почалася розбудова музейної експозиції. Тому до 150-річчя від дня народження о. Климентія Шептицького та у празник св. Івана Хрестителя хочемо вам розповісти про церкву «з якої все й почалося».

«Перлина бойківської архітектури у Львові» – так ще на початку ХХ ст. (а саме 1930 р.)  було названо у пресі дерев`яну церкву з с. Кривка, перевезену з Турківського повіту на узгір`я Знесіння. Архітектура дерев`яної бойківської святині справила на місцеве населення таке сильне враження, що, як згадують сучасники, весь Львів ходив, щоби біля неї сфотографуватися. Історію перевезення та значення цієї церкви для львівської громади висвітлювала тогочасна преса, зокрема газета «Діло».

Церква святого Миколая була збудована у 1763 (? 1761) році як парафіяльна церква для громади с. Кривка Турківського повіту. Але у 1920-их роках, з огляду на значне збільшення кількості мешканців села, громада с. Кривка вирішила на місці старої святині збудувати нову і більшу, а стару церкву розібрати.  Ситуацію щодо подальшої долі старенької бойківської церкви вирішив місцевий парох о. Маркелій Куновський, звернувшись по допомогу до відомого мистецтвознавця Михайла Драгана, який у свою чергу просив митр. Андрея Шептицького порятувати давню пам`ятку бойківської сакральної архітектури, викупивши її у місцевої громади.

У липні 1930 р. за сприяння митр. Андрея та ігумена студитів о. Климентія Шептицького, під керівництвом М. Драгана, церкву з с. Кривка було перевезено до Свято-Іванівської Лаври на Знесінні у Львові. Дерев`яна бойківська церква стала монастирським храмом для ченців студитів, до якого також приходило багато людей з довколишніх місцевостей.

Через рік 7 липня 1931 р. відбулося посвячення перенесеної до Львова бойківської церкви, яке здійснював митр. Андрей Шептицький. Про урочистість цієї події писала газета «Діло»: «Львів, 7 липня 1931. Торжественне посвячення церкви оо. Студитів, перенесеної […] з с. Кривки, пов. Турка, на узгір`я Знесіння відбулося нині, у вівторок 7. ц. м. при численній участи духовенства й українського громадянства Львова та його передмість. На посвяченні явився особисто Ексц. митр. Шептицький, Преосв. о. д-р Бучко, кількох членів львівської капітули, ченці-Студити з Унева, а також процесія з церкви св. Петра і Павла на Личакові під проводом свого пароха. Чину посвячення довершив Ексц. митр. Шептицький в год. 9. рано, після чого в год. 10. розпочалася архієрейська Служба Божа, що її відправив Преосв. єп. д-р Іван Бучко в асисті о. прелатів Куницького й Пясецького. Співав хор братчиків  Студитського чину з Унева …

Ексц. Шептицький виголосив надворі проповідь до вірних, в якій підніс вагу свята й значіння чину оо. Студитів у нашому церковно-національному житті. Церква Студитів […] посвячена Св. Премудрости Божій для нав`язання й збереження нашої старої традиції ще з княжих часів, коли то перші київські церкви були посвячені Св. Премудрости Божій ( прим. Св. Софія в Київі). Вагу тої традиції підчеркнув Ексц. митрополит дуже сильно у своїй проповіди. Після закінчення свята вірні ще довго товпилися в церкві і біля неї, подивляючи її красу знадвору і старий, прегарно відновлений іконостас усередині, а з тим і великий мистецький хист нашого народу, творця всіх тих цінностей. Святоіванівська Лавра оо. Студитів у Львові, що є власником цієї церкви, збагатилася завдяки о. ігуменови Климентієві Шептицькому високо мистецьким твором, яким можемо сміло гордитися і перед своїми, і перед чужими».

Церква Премудрості Божої у Свято-Іванівській Лаврі стала центром, до якого сходилися люди на богослужіння. У спогадах п. Анна Канич розповідає: «Дуже гарні травневі богослужіння до Матінки Божої і вечірні. Ті наспіви настільки були, знаєте, задушевні, щирі, що люди дуже горнулися до цієї церкви. Люди дуже ходили до цієї церкви».

Проте шовіністично налаштовані поляки хотіли знищити церкву з с. Кривка у монастирі студитів. Була спроба підпалити церкву, але вона виявилася невдалою. Після цього у церкві залишили вибухівку, яка однак не вибухнула у самому храмі, бо один з братів виніс залишений пакунок після богослужіння на двір, де й відбувся вибух. У наслідок вибуху один монах загинув на місці, а інший осліп.

На щастя, спроби знищити унікальну бойківську церкву виявилися невдалими. У тому часі українська інтелігенція Львова почала пропагувати ідею створити на базі давньої бойківської церкви з с. Кривка музей просто неба. Першими з такою пропозицією виступили директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький та дослідник сакральної архітектури Михайло Драган. Польська влада, однак, не дала дозволу на організацію такого музею, який би плекав і популяризував українські національні традиції. Та все ж прагнення українців до  створення у Львові музею, де б зберігалися пам`ятки давньої української народної архітектури, не вгасало. Впродовж років були написані чисельні звернення до влади про потребу організувати у Львові на Знесінні довкола кривківської церкви музей просто неба, яка, внаслідок ліквідації у 1946 р. УГКЦ, вже перестала діяти як монастирська церква. У 1961 р. було скеровано від імені львівської громади листа до Хрущова М.С., в якому аргументувалося нагальну потребу створення при Львівському музеї етнографії відділу народного будівництва, завданням якого буде збереження пам`яток народної архітектури, які так швидко зникають. Відділ народного будівництва в подальшому мав перерости у окрему музейну одиницю.

Старання музейних працівників увінчалися успіхом. Так у 1966 р. було створено відділ народного будівництва при Музеї етнографії, який в 1971 р. було реорганізовано у Музей народної архітектури та побуту у Львові (серед львів`ян добре знаний як Шевченківський гай). Відтак давня бойківська церква св. Миколая (тепер Премудрості Божої) з с. Кривка Турківського р-ну стала першим і найціннішим об`єктом в експозиції львівського скансену. Ця бойківська святиня вражає відвідувачів своєю архітектурною довершеністю – представляючи типову бойківську монументальну архітектуру,  внутрішнім оздобленням – містить бароковий іконостас, який складають ікони XVII-XVIII ст., та своєю давньою неординарною історією, яка сягає понад 250 років.

На сьогодні церква з с. Кривка є одночасно пам`яткою монументального будівництва в експозиції Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького та діючою церквою у відновленій Свято-Іванівській Лаврі Студійського уставу. Дата 7 липня 1931 р., коли було освячено цю церкву після перевезення її до Свято-Іванівської Лаври на Знесінні, стала ще однією символічною датою заснування у Львові Музею просто неба. Так ця давня пам`ятка сакральної архітектури об’єднала у собі історію і сучасність, культуру і духовність українського народу.

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Матеріал підготовлено на основі книжки д-р Івана Матковського «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія» та матеріалів наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького «Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького».

Великодня писанка – це унікальний витвір українського народу, мега-культурний символ України. Вона чи не найбільше серед всіх видів народного мистецтва конденсує в собі надзвичайне образно-символічне узагальнення і водночас є наочним втіленням одного з найстародавніших загально-людських уявлень про ідеальний світоустрій. Саме писанка позначена найвищим семіотичним статусом, саме в писанці максимально виражена знаковість і мінімально – утилітарність.

Образність і смислове навантаження орнаментальних мотивів писанки виросли на базі давніх українських вірувань і тісно пов’язані у своєму подальшому розвитку з філософією християнства. Писанкова орнаментація спільна для всієї України, проте серед різноманітних декоративних елементів, своїм багатством, різноманітністю композиційних схем та особливим колористичним вирішенням виділяються писанки Карпатського краю, а зокрема Гуцульщини.

Найпоширенішими є графеми сонця – а вони мали вигляд кола, восьмираменної, чи рідше шестираменної зірки, перехрещених ліній із закрученими кінцями, а також хреста та його багатьох різновидів. Відповідно й багатою була система найменувань: ружі, павуки, триніг, чотириніг, гачковий хрест, свастя, свастика, сварга та ін. Надзвичайно знаковими є зображення геометричних фігур – трикутника, ромба, квадрата, т. зв. клинців. Первинне значення багатьох орнаментів пов’язане з уявленнями про просторовий та часовий поділ і відносяться до первісних традицій хліборобства.

Одним із важливих зображень, які теж дуже широко використовуються у писанкових взорах у різних інтерпретаціях та конфігураціях, є мотив Світового дерева. Світове Дерево, або Дерево Життя – це древній універсальний символ, який є важливою складовою всього українського народного мистецтва. Його пошанування існувало у багатьох культурах, він був серцевиною вірувань первісних людей. Існує гіпотеза, що цей символ виник ще у древній Месопотамії. Ще в дохристиянський період Дерево було елементом єднання зі світом предків. По країнах Європи традиція Світового дерева розійшлась разом із поширенням християнства. Оскільки Україна перебувала на історичному перетині культурної міграції між Азією та Європою, цей мотив можна вважати набутком світової орнаментальної системи. Словесні описи Світового дерева як універсального образу міфо-поетичної свідомості часто знаходимо в українській народній творчості. Численні фольклорні варіанти та паралелі підтверджують щонайменше праслов’янську давність цього образу. У культурному розвитку людства концепція Світового дерева залишила після себе сліди в космогонічних, міфологічних та релігійних уявленнях, що свідчить про стабільність його сакрального значення, його інтегруючу роль в обрядовому циклі. Тому на первісному етапі розвитку української народної орнаментики цей символ був насичений багатою магічно-заклинальною функцією, а, значить, був відомий щонайменше в традиційній орнаментиці усіх слов’ян.

Найдавнішим зображенням Світового дерева з археологічних часів є сосонка (пізніша назва в карпатському регіоні смерічка). До прадавніх рослинних знаків на писанках належать також завитки (круцьки, панни) і симетричні баранячі роги, крутороги, що символізують щорічне відродження рослинності. Узвичаєним є білатеральне зображення оленів по обидва боки Дерева, а також риб і птахів – риб як одного з важливих символів християнства та птахів згідно з давніми фольклорними переказами про світовий устрій.

Культ Дерева був також тісно пов’язаним із культом Богині (Берегині), вони часто фігурують або як взаємно-замінні стилізовані символи, або як одне ціле, оскільки обидва є носіями ідей життєдайності і творення нового життя. Ці зображення на писанках називали богиньки, жучки, кучері, княгинькові, королеви, косиці. До знаків Богині неба належить і косий хрест, який часто переходить у свастю.

Спорідненість із Берегинею стає виразнішою, якщо порівняти пізніші зображення Дерева життя у вигляді вазону. Вазон як мотивний символ був надзвичайно розповсюджений в декоративній орнаментиці багатьох європейських і азійських народів та країн за часів Середньовіччя й епохи Відродження, в мистецтві бароко, рококо, класицизму, він становив розповсюджену декоративну систему в мистецтві багатьох народів, особливо на теренах Східної Європи. Цей символ, що так яскраво і багато відображений на наших писанках, акумулював у собі космологічну знакову систему світоустрою. Симетричність вазонів, рівновага в розподілі їх елементів безпосередньо вказує на сліди давньо-східного культу священного Дерева, а підтвердженням зв’язку вазона з сюжетом Світового дерева є силуетне зображення птахів чи біля основи стовбура, чи в його кроні, коли місце внизу часто займають олені. Культ оленя, у свою чергу, теж був тісно пов’язаний із культом сонця. За давніми віруваннями, олень вранці виносить сонце на своїх рогах з-під землі на небо.

Отже, більшість орнаментів на Великодніх писанках, які дійшли до нас, сформувавшись у систему прадавніх знань про світобудову, невмирущість життя, ідею безсмертя, виражену у знаках і символах, свідчать про безперервність традицій українського народу. А Світове дерево, Дерево життя – одне з найдавніших символічних зображень – це Дерево роду, що поєднує в собі минуле, теперішнє і майбутнє.

Бережімо його у наших прекрасних рукотворних писанках!

Надія Боренько, наукова співробітниця Музею.

до 150-річчя від дня народження

Отець Климентій Шептицький є проголошений блаженним Католицької Церкви. Тепер до нього можна звертатися в молитвах, малювати на іконах і захоплюватись його святим життям.

Але яким Климентій Шептицький був у дитинстві, які риси характеру проявлялись, як проходили його дитячі роки і хто мав вплив на його формування? Про це можна найповніше дізнатися з листів його матері Софії Шептицької.

«Отже, хлопець… Не знаю, чи ти навіть знаєш, скільки з тим словом зникло мильних бульбашок – так я мріяла, що буде донька, моя донька, ціле літо коло серця дзвеніло, що ж діяти – Бог знає, що робить…», – так повідомляла Софія Шептицька у листі від 11 грудня 1869 р. до родини про народження сина. Казимир був уже шостим сином у сім`ї Софії та Івана Шептицьких, тому й не дивно, що його мати так сильно мріяла про доньку. Сам Климентій, пишучи коментарі до листів матері, так прокоментував цей фрагмент листа та свого народження: «листом від 11.12.1869 р. мама вже власноручно повідомляла про те, що 17 листопада моя гідна особа побачила Божий Світ, приносячи однак, уже в перших хвилях свого існування удар по надіях, які плекали батьки».

Кілька днів пізніше, 22 листопада, дідусь Казимира Александ Фредро прислав листа з благословенням для свого онука:

Моє благословення:

Необмеженою любов`ю складаю долоні на Твоїй голові, коханий Казю, дорогий мій Внучку, і благаю Всемогутнього, аби обдарував Тебе непохитною вірою, завжди чистим сумлінням, тяжінням до праці, нарешті, щоб наділив Тебе всіляким благополуччям, яким тільки в цьому житті одарити може.

Передаючи Тобі любов, якою кохаю Твоїх Батьків, благословляю Тебе, кохана моя Дитино, в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

                                                                                   Александр Фредро

                                                                                   Для Казимира Шептицького,

                                                                                      Мого Внучка.

Найщиріші побажання дідуся своєму внукові справдяться в житті Казимира, бо буде мати і непохитну віру, і чисте сумління і палке тяжіння до праці, які будуть проявлятися як у світському, так і у монашому житті Климентія.

Хрещення відбулося у грудні 1869 р. в сусідньому селі Брухналі у римо-католицькому обряді о. Мартином Узарським. При хрещенні дитині дали ім`я Казимир Марія, як писав пізніше сам Казимир, в наслідок символічних похоронних урочистостей на честь польського короля Казимира Великого.

У 1873 р., коли Казимиру вже було чотири роки, ось яку характеристику дає йому мама: «Казик улюбленець і потіха цілого дому, правда, щонаймиліший душок, якого можна собі уявити – таке це легке, підстрибуюче, співуче пташеня, що направду між чортиком і ангелятком лежить його подібність – тому кажу, що є душок…». Сам Казимир ці слова сприймав як похвалу матері, про що писав у коментарях до її листів: «Повинен би власне, скромно опустивши очі, почервоніти, коли ті слова тут вміщаю, – але це є похвала матері 3-річному хлопцеві, що пізніше «цей малий дух» не раз au vu et au su de tout le monde – свою подібність раптово наліво посунув, на жаль, до чортеняти – отже, цього уривка не пропускаю хоча б як ілюстрацію, що принаймні як дитина, здається, був щось вартий…».

Роком пізніше Софія Шептицька пише листа до сина Станіслава, у якому згадує і Казимира, вказуючи на його не надто хорошу поведінку, з побажанням виправити її. «Що мене дивує, це те, що Кальо [так пестливо кликали Казимира] такий чемний?! Тому що останнім часом він ним зовсім не був, був вередливим – думав, що йому все дозволено, що тато і мама не люблять Каля так, як тоді, коли він був чемним. Треба, щоб Стась це прочитав Кальові, аби Кальо знав, що він далеко не чемний. – Обнімаю Стася і Каля. Запам`ятайте, діти, що завжди треба бути чемним для Бога, а не тільки для тата й мами, а Бог завжди тут – дуже рекомендую гарно поводитися за столом, тому що Стась і Кальо дозволяють собі, коли немає батьків, зовсім непристойну поведінку. – Я бачила раз Каля, коли він мене не бачив, і бачу його постійно – хай Господь Бог буде з вами, мої дорогі діти. Мама». З цього невеличкого уривку зауважується як мама Софія Шептицька виховувала своїх синів з любов`ю, бажаючи бачити їх добрими дітьми, які мають бути чемні в першу чергу для Бога.

Дитячі роки Казимира проходили у родинному домі в Прилбичах. Тут він вчився і проводив дозвілля. Навчали Казимира, як і його братів, найняті вчителі і мама. Казимир Шептицький, як і його старший брат Роман (в майбутньому митр. Андрей), любив їздити верхи на конях. Під час сімейних кінних прогулянок він, будучи ще дитиною, катався на поні.

У лютому 1881 р. Казимир разом зі старшим братом Станіславом склали у Перемишлі поточний іспит з дисциплін, які вивчали вдома. Саме тоді він познайомився з отцем Генриком Скжинським, який у дитячі і юні роки буде мати дуже позитивний вплив на Казимира. Про о. Генрика Казимир Шептицький згадує у коментарях до листів матері, пишучи: «Від давніх дитячих літ, коли я з ним вперше познайомився (а було це, здається, у Перемишлі в цукерні Шольца при поекзаменових тістечках, на спожиту кількість яких природно вплинула зустріч з о. Генриком) – аж до відвідин у Величці й отих «раутів» на Колейовій […], кожен раз, коли я його бачив, залишав у мене сильне враження, що з ніким так мило і добре чи то в бесіді, чи поважно розмовляти не можна, як із о. Генриком».

10 квітня цього ж року Казимир Шептицький прийняв перше Святе Причастя. День перед тим відбулася перша сповідь Казимира в отців єзуїтів. Сповідником був о. Генрик Яцковський. Він же ж і уділив Казимирові Святе Причастя. Цю пам’ятну подію описала Казимирова мати у листі до Ванди Островської від 10.04.1881 р.. З нього дізнаємося, що отець «Казьові казав під час Служби Божої клячати на клячнику перед вівтарем зі свічкою у руці, – а такий був гарний, так дивно промінний […]. Коли дійшло до святого Причастя, Ромцьо клякнув зліва замість батька, а я – справа. Олесь коло мене, і мусило бути в нас щось, що промовляло про інший, кращий світ, бо спершу сам о. Яцковський хотів до Казя промовити кілька слів, тричі йому так стисло горло, що він встав і додав тільки «повернись до мами, нехай Тебе благословить» […]. Казьо цілий день і досі зберігав у собі якийсь сердечний промінь…».

Мама Софія Шептицька мала дуже сильний, безпосередній вплив на духовне формування своїх синів, в тому числі й Казимира. В одному з листів до нього вона писала: «Подібно до тих лампадок, які вічно горять перед вівтарем, так само ця думка оживає і горить від запитання: чи ці душі, які мені довірили, йдуть туди, куди повинні йти, – чи моя дитина не сходить з правильної дороги, чи в його маленькій повсякденній кар’єрі між працею та відпочинком, у маленьких радощах і маленьких випробуваннях, яких він зазнає, чи ця дитина дійсно є Божою дитиною, чи йде він уперед? Ось, Калю, моя думка, яка вміщує все те, що найкраще в мені, яку Ти можеш, яку Ти мусиш постійно відчувати і вдень, і вночі, яка горить біля Тебе, між Тобою і кожним Твоїм вчинком, яка день і ніч горить перед вівтарем, між Господом Богом і людьми».

Виховання синів було пріоритетним завданням, яке Софія Шептицька ставила перед собою, на це вона спрямовувала всі свої зусилля. Її виховання полягало не лише у защеплені суто людських шляхетних якостей, але у плеканні в тих маленьких душах Божих чеснот. У листі до Казимира Софія Шептицька пише, що єдиною її метою, яка є важка як зливки золота,  – «вас виховати для Господа, смиренними та маленькими перед Ним, навчити підводитися  після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги».

У коментарях до маминих листів Казимир Шептицький згодом так напише: «Знала, що виховання дітей є їй довірене Господом. Хоч мала право кохати своїх дітей, але вміла цю любов посвятити і погодити з Божою волею, коли педагогічні моменти цього вимагали».

Софія Шептицька зауважувала, що Господь по-особливому обдарував Казимира своїми дарами, що водночас накладає на нього великий обов`язок.  Про це вона написала у листі-заповіті (листопад 1881 р.), коли думала, що вже скоро відійде до Бога. Своєму синові вона писала: «Бо Ти, якщо будеш працювати для себе в Богови і для Бога, і запануєш над собою і світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і диявол переможуть Тебе, будеш дуже поганим. Забагато дав Тобі Бог, щоб або Йому не віддати багато, або занадто Його не скривдити. Дав Тобі багато, дорога дитино, то також пам`ятай, що й багато зажадає». Вона благословляла і заохочувала Казимира у всьому служити Господу, щоб вибраний ним життєвий шлях виявився колись «перед Богом і людьми – Богові на хвалу, людям – на пожиток, Тобі – на свідчення в останній годині, що якось зумів вірно служити Господеві Твоєму». Його життя має стати «для всіх у всьому ще одним свідченням того, що Господь усе може в тих, хто визнає Його Ім`я».

Софії Шептицькій судилось прожити ще понад 20 років, проте цей лист-заповіт Казимир буде зберігати як дорогу реліквію, неодноразово його перечитуючи.

1 вересня 1882 р. Казимир Шептицький розпочинає навчання в гімназії св. Анни у Кракові, де навчалися і його старші брати. Відповідно до складених попередньо у Перемишлі іспитів, Казимир був зарахований відразу у четвертий клас гімназії. Тут він демонструє блискучі знання і закінчує четвертий клас із відзнакою та третім місцем у загальному рейтингу.

Один із однокласників Казимира Станіслав Естрайхер, у спогадах про учнівські роки, так його описує: «[…] Казимир Шептицький, брат пізнішого Митрополита Романа, веселий, вічно зі сміхом хлопчина – хто ж тоді міг подумати, що цей веселий і усміхнений студентик закриється на все життя у василіанській келії [насправді у студитській] і віддасться виключно праці для Церкви на Русі? Щоправда, вже у гімназії багато роздумував над трагедією польсько-руських стосунків і часом нам звірявся з того».

У період навчання Казимира у Кракові, серед багатьох подій, які відбувались у родині Шептицьких, одна була надзвичайно важлива, що буде мати вплив і на долю самого Казимира. У 1883 р., закінчивши навчання і отримавши атестат зрілості з відзнакою, старший брат Роман повідомив про свій намір вступити до василиянського монастиря і присвятити своє життя Греко-Католицькій Церкві. Це рішення дозріло у нього після реколекцій у монастирі єзуїтів, які проводив о. Яцковський. Саме тоді Роман Шептицький відчув той внутрішній голос, що наказував йому: «Маєш бути Василіянином». Вибір Романом чернечого життя та зміна римо-католицького обряду на греко-католицький, в подальшому вплинуть на життя самого Казимира Шептицького, який також на поклик Бога піде до монастиря і за прикладом старшого брата, посвятить своє життя на служіння Церкві та українському народу.

Сам Казимир пізніше напише такий коментар про те, чим є покликання: «Покликання – це не примус, не голосний, ніяк не зневолюючий до послуху наказ, але звичайно це буває вимовлене в самій глибині сумління запрошення. Голос той проймає кожен атом нашого єства, але, попри це, у кожну хвилину людська воля може відповісти відмовою. А під скількома ж впливами залишається наша воля!…» .

До вибору Казимиром чернечого життя пройде ще багато років, але підвалини до цього закладались вже у дитячі та юнацькі роки. Настанови матері защепили у дитячому серці Казимира непохитну віру і безмежну любов до Господа. На 14-ліття Казимира, у листі з побажаннями і благословенням Софія Шептицька писала: «Ти мусиш озброїти душу чистотою, послушністю, вірою, терпеливістю, мудрістю, яка походить від Бога, силою, яка походить від розп`ятого Бога! А Твоє серце мусиш озброїти великою любов`ю, як вчить Він любови, а розум – всіма знаннями, які доказують, що знання Бога й самого себе випереджують усі інші знання[…]. Ось що Тобі треба робити, дитино моя, ось що я хотіла би вкарбувати моїм благословенням, яке даю Тобі сьогодні[…]. Уся тремтіла від моєї любови, вся сяяла від безсмертного життя Христа у Твоїй душі, у Твоєму розумі, у твоєму серці. Хай вказує [тобі шлях] через пам’ять всього того, що я Тобі посилаю як побажання у році, коли кінчається твоє дитинство, яким починається Твоя юність».

З вдячністю і розумінням значення навчання матері у їхньому житті, Казимир Шептицький, вже як дорослий чоловік, напише: «Що більше вчитуюся у листи матері, то виразніше з її листів, писаних до нас, усвідомлюю собі, як ніколи, [що] вона не кормила нас тісним святенництвом і буркотливим дрібничковим моралізуванням, а, як завжди, вказувала на вершини й до них вела по незрушній скелі найголовніших, найпростіших і найважливіших засад християнства».

Матеріал написано на основі книг: д-р І. Матковський «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія»; Ян К. Шептицький «Отець Климентій Шептицький».

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Уже четвертий рік поспіль фондосховище Музею відкриває запасники, щоб виставити найкращі експонати під гаслом «Великдень нас єднає». Фондова збірка Музею нараховує 480 експонатів, які походять зі сіл Жидачівщини, що на Львівщині, і частково зі сіл Івано-Франківського району. Основну частину експонатів було зібрано у 1970-80-х рр. завдяки працівниці Музею Ользі Фаустинівні Ільків – багатолітньому політв’язневі радянських таборів.

На Жидачівщині, як і повсюдно по Україні, дуже ретельно готувалися до свята Світлого Великодня. Чисто прибрана хата, збагачена великою кількістю інтер’єрної тканини з характерними орнаментальними схемами «з переборами» в темно-червоних кольорах. Про святкову атмосферу нагадують й давні атрибути Великодня – писанки (на виставці представлено писанки майстрині з Жидачева Галини Тимофтевич, створені за характерними місцевими мотивами). Кошичок, покритий спеціально витканим рушничком, на який ставлять освячену паску. Його використовували лише раз в рік, як і спеціальний обрядовий посуд. За давнім звичаєм паску, верх якої був декорований хрещатими мотивами, перев’язували навхрест конопляним повісмом, яке потім теж зберігали до народження дитини (цим повісмом перев’язували її пупок).

Загальну композицію доповнюють гончарні вироби – горщики, глечики, миски, цідильник, пасківник, бабник. Найчастіше побутовий посуд надходив до Жидачівщини з містечка Войнилова (Сільце). Він був полив’яний, скупо декорований темно-зеленими хвильками. Привозили високохудожні вироби і з містечок Миколаєва, Яворова. Миколаївський посуд вирізнявся поліхромним декором – прямими, хвилястими і комбінованими смугами на шийці і тулубі, а яворівські горщики були декоровані білими «галузками» на рудому тлі.

Особливим акцентом виставки є, звичайно, одяг. Бо ж саме до Великодня жінки намагалися виготовити як не повністю новий стрій, то бодай якусь його частину. Були й окремі компоненти одягу – «пошвагані» запаски, які обов’язково одягали власне на це свято. Виставка охоплює не лише святковий народний одяг, що побутував від початку ХХ ст. і до 40-50-х рр. ХХ ст., а й музейні предмети, що демонструють розвиток технік та трансформування орнаментальних мотивів вишивок жіночих сорочок від найдавніших (з тканими уставками) до пізніх сорочок-блюзок.

Справжнім раритетом виставки є весільне покривало «простирало». Ним обгортали наречених до шлюбу, а пізніше його накидала на себе молода мати підчас годування дитини. Весільний цикл, зазвичай, починався після Великодня, тому на виставці є й інші весільні атрибути – весільний вінок, виплетена з барвінку «доля» – гірлянда, яку вішали між або під хатніми образами.

Виставка «Великдень на Жидачівщині» – це ваша можливість ознайомитися зі своєрідною етнографічною «метрикою» краю з надзвичайно багатою традицією, в основі якої яскрава барва, несподіваний взір і, безперечно, самобутній світогляд життєлюба.

Виставка триватиме до 6 травня 2019 року (Велика виставкова зала Музею, 10.00 – 17.00, у всі дні, крім понеділка і вівторка).