Зразок сторінки

МАГІЧНА ДІЯ ДЗВОНУ

Дзвін, як один з найдревніших предметів матеріальної культури, привертає до себе увагу спеціалістів з багатьох галузей знань – музикознавців, металургів, фізиків, мистецтвознавців, істориків, етнографів.

Дзвін за своїм походженням і символікою пов`язаний із християнським богослужінням, був привласнений традиційною культурою і зайняв чільне місце у слов`янській картині світу, перш за все, в таких її позиціях, як культура, (природа, праведність, гріх), «цей світ» «той світ», християнство, язичництво.

Дзвін знайшов своє місце і в звуковій парадигмі традиційної культури, перейняв її магічні функції. Звук дзвона метафорично зближується з колом понять і слів, які означають голос, мову, славу, звістку, осмислюється як аналог людської мови, а іноді – і як її орган – гортань. З цим пов`язані магічні прийоми лікування німоти або затримки в розвитку дитячої мови за допомогою дзвону. Німого водили на дзвіницю до першого ранкового удару дзвона, а коли у кого-небудь віднімало мову, то обмивали водою язик дзвона і напоювали нею хворого.

За народними прикметами звук дзвона зближувався зі звісткою, плітками, які могли поширюватись подібним чином. Про людину, яка приносила звістку зі сторони, говорили: «Чужа людина, що соборний дзвін»; південні слов`яни вважали: якщо в момент народження дитини задзвонить дзвін, в житті її не раз будуть обмовляти.

Метафоричний зв`язок дзвона з голосом і звісткою знайшов своє втілення в магічній процедурі, яка супроводжувалась його литтям. На початку лиття майстер пускав плітку, щоб голос дзвона розходився так далеко, як це відбувається з плітками (пол. Gdzie dzwony leja tam bajki (plotki) sieja).

Окремі частини дзвона діставали назви частин людського тіла і його одягу: «тулуб», «запліччя», «язик», «вуха», «плащ», «юпка». Язик дзвона прирівнювався до серця, яке б`ється. У гуцулів на Купала дівчина обмивала на дзвіниці дзвін і його язик (серце) і промовляла: «Йик серце тебе розбиває, аби серце (ім`я хлопця) так за мною розбивалосі; йикий ти голосний, аби і я така голосна (тобто відома, з хорошою славою) була!»

Дзвону також приписували здатність відчувати, а ще і родинні відносини (батько і син), у його звучанні відчувалась людська мова. Існує легенда: проїжджаючи через болото, де колись стояв костел, один чоловік почув дзвін трьох дзвонів. Він зупинився, щоб витягнути їх, але спочатку вхопився за найменший дзвін, який був найлегший. Як тільки він зробив це, великий дзвін ображено загудів: «Якщо б ти вхопився за мене, тоді всіх витягнув би. Я мати, я за дитиною не піду».

У легендах, духовних віршах, а також у літописах одним із мотивів про чудодійні властивості дзвона – був самодзвін. Так дзвони попереджали людей про біду або визначальну подію. Люди вірили, що перед пожежею, градом, епідемією дзвони дзвонять самі по собі. Мотив самозвучання зустрічається в духовних віршах про Олексія Чоловіка Божого, святих Бориса і Гліба.

Дзвін сам вибирає місце, де йому висіти, і зберігає вірність своїй дзвіниці. Дзвін, подарований церкві або монастиреві, повинен залишатись там навіки. Серед легенд про дзвін є відомими розповіді про затонулі дзвони. Провал поселення або церкви звичайно мотивується загрозою нападу ворогів (іновірців), які можуть осквернити або вкрасти святиню (церкву, ікону, книги, дзвони), в іншому випадку – провал описується як кара, результат Божої кари, насланої на людей за їх гріхи. В одну зі святкових ночей люди можуть спостерігати життя цього поселення, церкви, чути звук дзвона з-під землі.

Як атрибут християнського богослужіння дзвін отримав статус сакрального предмета. Звук дзвона був мірилом якості, правди, чистоти: «жито – чистіше дзвону, говорить, як дзвін [чисто, зрозуміло]». Відношення до дзвона було показником благочестя і праведності, а самі дзвони вважались несумісними з брехнею і гріховністю. Вважали: якщо при піднятті дзвона на дзвіницю присутні дітовбивці або інородці чи якщо дзвін відлитий на нечесні гроші, то він впаде, трісне по дорозі або голос його буде глухим.

Сприйняття дзвона як сакрального предмета пояснює його використання в юридичних звичаях, наприклад, коли людина присягала на іконі, книзі або під удари дзвона.

Час, коли дзвонили у дзвін, сприймався як сприятливий для початку важливих справ і господарських робіт, а також для багатьох ритуалів і магічних актів.

У південних слов`ян в перший день Різдва господар, зачувши удари дзвона, кожній худобині в хліві давав трохи жита з решета, щоб забезпечити приплід і здоров`я, а господиня в цей час годувала курей зерном, щоб протягом року вся домашня птиця була при хаті і не розбрідалась. Польські жінки в ніч на Різдво йшли до річки з відрами (в які доїли корів) і, дочекавшись, коли задзвонить дзвін в костелі, намагалися при перших звуках дзвона набрати більше води, щоб у корів молока було достатньо.

Особливо популярним серед святкових дзвонів був пасхальний, якому приписували відроджувальну і продукуючу силу. На Паску кожен міг піднятись на дзвіницю і дзвонити в дзвін. Великодній тиждень називався дзвонильним. Дівчата протягом всього тижня збирались біля дзвіниці, співали пісні , дзвонили в дзвін, діти бавились з писанками. Вважали, що великодній дзвін позитивно впливає на ріст гречки. У гуцулів, лемків на Паску дзвонили пасічники, сподіваючись у такий спосіб пробудити бджіл від зимового сну.

Дзвін став свого роду класифікатором, який дозволяє провести межу між сферами буття і небуття. От чому в слов`янських віруваннях відсутність звуку дзвона репрезентує «той світ», в замовляннях, в яких хвороби відсилають туди, де не співає когут, не блеють вівці, не співають дівчата, не дзвонять у дзвін. «Золотниче, золотниче, добрий чоловіче! Іди на Чорне море, там, де ніхто не ходить, де кури не заспівають, де люди не зачувають, де дзвони не задзвонюють».

У слов`янських віруваннях беззвучним представлявся не тільки простір небуття, але і його час, тому періоди мовчання дзвона маркували як «демонічну пору». Вірили, що духи води виходять з води лише ввечері, коли віддзвонять дзвони, відьми виходять прати свій одяг до ріки лише раз в році на Страсному тижні, коли не дзвонять у дзвони.

Період в кінці Страсного тижня, коли мовчить дзвін, був небезпечним для тих, кому довелось померти в ці дні. Людину ховали без дзвону, що давало сатані владу над його душею. Щоб спасти душу, в Страсну п`ятницю похорони відбувались під звук калатала.

Дзвін – атрибут всіх етапів смерті. Як тільки людина помирала, її родичі йшли до церкви, щоб заплатити за поминальний дзвін за померлим. Іноді в дзвін били і самі родичі. За померлим дзвонили відразу після кончини, а також в день похорону (при виносі тіла з хати, при наближенні до цвинтаря або при опусканні труни в могилу).

Зв`язок дзвону зі смертю простежується і в прикметах: життя молодят буде недовгим, якщо в момент від`їзду їх з церкви після вінчання, задзвонять на вечірню; а поминальний дзвін, почутий молодими на дорозі до вінця, не віщує їм щасливого шлюбу.

Звук дзвона вважався дієвим засобом проти багатьох хвороб. При епідемії, будь-хто міг несподівано задзвонити у дзвін, тим самим лякав односельців, щоб вони вийшли зі своїх будинків. Робили це для того, щоб налякати відьму і вигнати її з села. Не менш популярною була і вода, злита з дзвона або його язика (свого роду аналог «святої» води, яка освячується в церкві). Обливали водою дзвін, щоб вода з нього зливалась у посудину, а потім напоювали нею хворого. Такою водою вмивалися дівчата, щоб обличчя було білим і рум`яним.

Отож протягом століть дзвони супроводжували життя народу. Вони проголошували час праці і відпочинку, час веселощів і скорботи. Вони сповіщали про стихійне лихо і про наближення ворога, скликали чоловіків для боротьби і зустрічали урочистим дзвоном переможців, збирали народ для обговорення важливих справ.

Укладено за матеріалами: Жолтовський П. “Художнє лиття на Україні ХІУ-ХУШст.”; Оловяніков Н. “История колоколов и колокололитейное искусство”; Славянские древности. Етнолингвистический словарь под общей редакцией Н.Толстого.

Підготувала наукова співробітниця Музею – Тамара Дуда.

В Україні різдвяно-новорічний цикл календарної обрядовості є визначальним для усього року, тому святкуванню Різдва завжди передує серйозне приготування, незалежно від того, у якій місцевості це відбувається. Хата поступово набирає святкового вигляду, на кухні шкварчать пампушки, киплять гриби чи пироги, у макітрі поскрипує мак під макогоном…

Цьогоріч ми пропонуємо відвідувачу побувати у хаті з підгірського містечка, своєрідні традиції якого зумовлені дифузними особливостями пограничної зони етнографічних груп Бойківщини та Опілля, а також сільської і міської культур Галичини в 30-40-х років 20 століття.

Підготовка до Святого вечора споконвіку мала надурочистий характер. Великого значення надавали атрибутам, які потім перебували в хаті упродовж цілого святкового періоду. У всій Україні широко побутував звичай ставити на покуті сніп з жита або пшениці, який часто називали «Дідух», «Дідо», «Колядник», «Коляда». Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало всю трудову діяльність в новому році.

На виставці згадано зафіксований особливий ритуал з містечка в Долинському районі на Підгір’ї: «розв’язаного «Діда» вносять, окроплюють свяченою водою, частину його забирають до садка, обв’язуючи кожне дерево. Вдома «Діда» теж обв’язують перевеслом, за нього встромляють дерев’яні ложки. Внизу покладений кружок з сіна, який називають «Бабою». На стіл ставили одна на одну дві круглі хлібини, які тут називали «Васильники», під них клали кружок з лляного повісьма, в який вкладали монети і зубці часнику, як оберег».

На Святий вечір або на другий день зранку починають ходити колядники. За походженням колядування є автохтонним українським звичаєм, який відіграв важливу роль у розвитку народної музичної і пісенної творчості. Починаючи з 18 століття, спочатку в містах, містечках, а згодом і по селах, головним реквізитом колядників стає звізда (зірка), відома й іншим європейським народам. Тому на виставці представлені окремі музичні інструменти, які супроводжували колядування, а також велика різдвяна зірка – витвір відомого народного умільця Володимира Шагали зі с. Нижанковичів.

Сюжетність і святочну атмосферу експозиції підкреслюють не лише яскраві інтер’єрні предмети (меблі, тканини, посуд), але й розмаїття народних строїв.  За легендою виставки, одягнені манекени – це велика і дружна рідня, яка з’їхалася у підгірське містечко до батьків на Коляду. Тому «батьки» вбрані в типовий для того часу народний одяг з с. Солуків Долинського р-ну. Вони приймають за святковим столом своїх численних доньок – «вчительку» з Яворівщини на Львівщині, жительок Жидачівщини та Сокальщини на Львівщині, доньку з Перемильщини і з більш віддалених регіонів – Поділля, Гуцульщини, Покуття та Буковини.

Виставку можна оглянути з 26 грудня 2019 року до початку лютого 2020 року.

Підготовка до Різдва: досвід минулих поколінь

Впорядкування житла в українців колись відбувалося майже ритуалізовано –  чимало робіт належало виконати неодмінно. Кожен в сім’ї мав докластися до того, аби всюди було чисто і полагоджено, але найбільше про «порядки» дбала господиня – все вимивала, випирала, вибілювала. Її хата мала бути гарною (або й найгарнішою), а подвір’я – охайним.

У зрубній хаті вигляд деревини був визначальним, тому мили не тільки предмети інтер’єру, а й стіни та стелю (на Гуцульщині так і називали таку хату – «мита»).   З повали змітали сажу, що «насіла» за цілий рік від диму, потім її мили, часом шурували піском. Мили соленою водою – «ропою», капустяним розсолом, який вбиває шашіль, чи гарячою водою з лугом. Для миття господиня брала польовий хвощ («фощій»), який при намоканні робився пружним як губка, або сухі смерекові гілочки «різчинки», бо вони добре вишкрібають дошку. Стіни, лави, стіл, мисник і ліжко не тільки висвітлювали чисту структуру дерева, а ще й вбирали у себе пахощі цих природніх «засобів для миття».

Під особливим наглядом і увагою в кожній хаті (зрубній чи біленій) була піч, адже в ній пекли хліб, готували їжу, на ній у холодну пору грілися діти і старші члени сім’ї. Піч була об’єктом гордості господині, тож і прикрасити її треба було якнайліпше. Це та царина, у якій власниця житла демонструвала свою старанність,  мистецький хист і смак.

Перш за все, піч мала бути чистою, то ж щосуботи господиня підмащувала її глиною і вибілювала, а вже перед святами  білення було ретельнішим і, щонайважливіше – піч розмальовували кольоровими глинками. Найбільш вправними у цій справі були господині білених хат. До прикладу, у внутрішньому декорі біленого буковинського житла кольорова глина завжди відігравала важливу роль. Майстрині з Хотинського р-ну робили з вовни пензлик і малювали по комині і на грубці квіти. У с. Бережонка Вижницького р-ну печі прикрашали квітами, а ще – малювали півників синьою, зеленою і червоною фарбами. Для розмальовування печі квітами робили своєрідне кліше: «На барабульці (картоплині) робили печать, мачали в фарбу і малювали». Мешканка с. Молодове Сокирнянського р-ну, Сливка М.Ф. розповідала працівникам Музею, як готувала собі кольорові «фарби» для оздоблення житла: «Малювала глинкою, яку копала в ярку. Траплявся камінець синій, між ним був і білий, поміж тим була і зеленкувата глинка. Камінці товкла, або молола на жорнах. Порошок розводила у воді і підмальовувала ним піч».

Малюнок міг бути складнішим чи простішим, наприклад, хвиляста лінія і крапочки довкола (так прикрасила піч хати доглядачка нашого Музею – Т.А.) – і теж було гарно.

У біленьких буковинських чи покутських хатах перед Різдвом білили стіни і вимащували глиною долівку, щоб була гладенька. У передсвятковому декоруванні долівки теж застосовували кольорові глинки: один колір використовували по краях, глиною іншого кольору  мастили долівку посередині.

Над образами та на жердках вішали випрані чи нові рушники, був прилагоджений святковий одяг для всієї родини. Поверх образів чіпали свячене зілля, на Гуцульщині образник декорували ще кукурудзяними качанами -«шульками», «голубами» з видутого яйця з паперовими крилами і хвостом та дзьобом з воску. В інших регіонах до стелі підвішували легку солом’яного конструкцію – «павука».

Коли господиня закінчувала свої приготування, господар приводив до порядку «обійстя». На завершення, уже перед вечерею, замітали хату. Робила це найстарша жінка в сім’ї, найчастіше бабуся. Потім, у час самих свят, в хаті не прибирали, бо казали, що «в велике свято навіть мітла має відпочити».

В довершення підготовки до Святвечора на стіл стелили випраний білий обрус,  під який  клали сіно. Під стіл настелювали отави, по долівці – соломи і урочисто вносили Дідух – солом’яний сніп, головний символічний атрибут Різдва.

Підготувала наукова співробітниця Музею Тамара Андрієвська.

На фото: інтер’єри хат, що експонуються у Музеї.

Виставка рукописів і стародруків з фондової збірки Музею

до 150-річчя від Дня народження Климентія Шептицького

Відкриття виставки 14 листопада 2019 року у Великій виставковій залі Музею.

У фондовій збірці Музею зберігається понад сто рукописних книг і стародруків. Практично усі експонати були зібрані (відверто кажучи – врятовані) упродовж непростих радянських часів – в період нищення усього, що б нагадувало про національну ідентичність українців. Перебуваючи в експедиціях, музейні працівники, на свій страх і ризик, викуповували артефакти у сільських громад, відшуковували їх у покинутих церквах, що й допомогло зберегти для майбутніх поколінь унікальні зразки давньої книги, частину з яких можна оглянути на виставці.

Експозицію «Давня книга» доповнено матеріалами з історії книготворення, які люб’язно надала Українська академія друкарства, предметами сакральної тематики, а також фото зі збільшеними фрагментами оздоблення давніх книг.

Проблематику виставки збагачує й окрема секція, присвячена життю о. Климентія Шептицького. Музеєві у 2016 році присвоїли ім’я блаженого священномученика, а це значить, що і діяльність братів Шептицьких, і сподвижницький чин музейників різних поколінь були і є об’єднані благородною метою – зберегти національну культурну спадщину.

Виставка триватиме до половини грудня.

ТКАЦТВО НАДІЇ ГОРАК

17 жовтня 2019 року у Великій виставковій залі Музею відбулося відкриття виставки ткацтва “Осінні мотиви у творчості Надії Горак”.
Надія-Люба Горак – викладач Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша. Працює в галузі художнього костюмного ткацтва. Учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок.

“Ткацтво – нелегкий хліб, бо ниточка тоненька і часу мало… Але воно варте того, щоб вкладати у нього життя, бо ти маєш можливість передати свій запал, своє бачення іншим людям. Колір, традиція сплітаються в одне ціле, і ти відчуваєш себе українкою,”– Надія Горак.

Експозиція її творчих робіт заявлена як демонстрація одягових і побутових тканин і способів їх застосування. Представлений на виставці верхній одяг (пальто, сердаки, кептарі і камізелі) пошитий з тканин ручної роботи в поєднанні з фабричними тканинами. Естетичне і художнє рішення цих моделей є результатом творчого осмислення українського орнаменту в одязі, а також самостійного звучання традиційних елементів у рукотворній тканині. Для оздоблювальних робіт верхнього одягу використовувались окремі жанри текстильної техніки – крайки, гарасівки, бомбони.

Створення образу в текстилі починається зі створення тканин. Можливості 4-х ремізного ткацького верстату великі. Тут і сорочкове, плахтове, перебірне полотно, і великий простір колористичних співвідношень. Одна ідея переливається в іншу і створення тканини стає творчим художнім процесом. Орнамент в текстилі є акцентом і, водночас, кодом текстильного мистецтва. Він вимагає занурення художника в море образів, асоціацій і творчої реалізації.
У цій виставці авторка прагнула передати глибину подільського орнаменту, вибухову колористику гуцульських тканин. А для цього потрібна була тісна співпраця і з художником-модельєром, і безпосередньо з майстринею-швеєю. Таким чином утворився прекрасний творчий тандем: Надія Горак (ткаля), Ірина Гопак (художниця), Надія Новосад (швея), які, глибоко відчувши стилістику декоративного ткацтва, створили неповторну одягову колекцію.

Виставка триватиме по 10 листопада.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ КАЗИМИРА ШЕПТИЦЬКОГО

Казимир Шептицький здобув блискучу юридичну освіту. Його навчання в університетах Кракова, Мюнхена, Парижа та Відня увінчалося здобуттям у 1892 р. наукового ступеня «доктора обох прав» (світського та канонічного). Високий рівень освіти та статус в суспільстві, відкривали перед молодим графом Казимиром широкі можливості для успішної кар’єри.

У 1900 р. Казимир Шептицький був обраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повноправним членом якої став після виборів у 1901 р. У лютому 1901 р. відбулися остаточні вибори послів до комісії, на яких Казимира було обрано до соціально-політичної комісії.

Юридична освіта, набуті фахові знання у лісничій справі та досвід економічного управління сімейними маєтками у великій мірі вплинули і на соціально-політичну діяльність Казимира Шептицького. Він вніс вагомий вклад у соціальну політику уряду. Будучи разом зі своїм батьком Яном Кантієм Шептицьким ініціатором заснування ще у ІІ пол. 90-х років Страхового пенсійного товариства, Казимир дуже добре розумів потреби працівників приватних установ: їх соціальний захист у разі втрати працездатності та старечого віку. Тому у своєму виступі 15 травня 1902 р. він висвітлив проблему соціального забезпечення приватних (недержавних) урядовців, розробив проект обов’язкового страхування усіх громадян. Користуючись статусом посла, Казимир Шептицький виступив на засіданні Державної ради із запитом пенсійного забезпечення працівників приватних закладів, що відповідало вимогам часу, оскільки тисячі малозабезпечених сімей чекали її позитивного розв’язання. Соціальні ідеї Казимира набули широкого резонансу й отримали загальну підтримку суспільства й схвалення уряду.

Окрім цього Казимир Шептицький брав активну участь у розгляді урядового законопроекту про рільничі профспілкові організації. Виступаючи з доповіддю під час розгляду законопроекту, він виразив позицію всього польського Кола у парламенті. Його виступ був позитивно сприйнятий політиками, про що писала польська, німецька і навіть чеська преса. У додатку до Gazety Narodowej було зазначено: «Твереза, спокійна, стисло-предметна його мова, яка свідчить про глибоке вникнення у предмет дискусії, справила дуже добре враження  й відразу поставило молодого промовця в один ряд із поважними парламентарями».  Також про успіх Казимира написав депутат В. Козловський у листі до Яна Шептицького: «Казьо виголосив промову про землеробські спілки, яка була прийнята усією Палатою з оплесками. Від усього серця вітаю з успіхом Казя, який є гордістю та радістю Кола».

Казимир Шептицький свої погляди щодо розвитку земельного господарства висвітлив у публікаціях «Про челядь і прислугу в господарствах земельних» і «Сільські впорядкування», які за змістом стали певними довідниками та порадниками для власників земельних посілостей.

Ще одним надзвичайно важливим пунктом у політичній діяльності К. Шептицького була господарська сфера. Казимир Шептицький відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку і реформуванні лісництва. Посідаючи фахові знання у лісничій справі, у 1901 р. Казимира було прийнято в члени Галицького лісового товариства, яке займалося охороною пам`яток природи, розвитком лісничої науки та покращенням стану лісового господарства.  Казимир Шептицький користувався у товаристві заслуженим авторитетом як досвідчений науковий фахівець, який згодом очолив назване товариство.

Відповідно, добре орієнтуючись в проблемах лісового господарства Галичини, недосконалому законодавстві щодо нього та безініціативності уряду у вирішенні пов`язаних з цим питань, Казимир  Шептицький висунув у Державній Раді депутатську пропозицію розглянути та удосконалити проект закону про ліси, що був поданий сеймові в 1899 р. За сприянням К. Шептицького, як співавтора та редактора, закон було ухвалено 15 червня 1904 р. під назвою «Загальний австрійський закон про ліси», що набув статусу обов’язкового на усій території Австро-Угорщини.

Казимир Шептицький, глибоко досліджуючи проблематику лісового господарства, в липні 1905 р. опублікував у Львові результати своєї праці під назвою «Опінія цісарсько-королівського Галицького господарського товариства у справі закону про ліси, запропонована Крайовому відділові й опрацьована Казимиром графом Шептицьким». У цьому документі Казимир проаналізував лісове законодавство Австро-Угорської імперії, розглянув наявні подані законопроекти та висловив свої пропозиції щодо покращення стану лісництва.

У своїй соціально-політичній діяльності Казимир Шептицький подавав до розгляду парламенту питання, які потребували нагального розгляду, захищаючи тим самим інтереси місцевих господарств. Він брав активну участь у формуванні річного бюджету, працював над прийняттям митних тарифів та укладав вигідні торгівельні договори. Окрім вирішення економічних питань у Галичині, відзначився навіть під час розгляду польською фракцією у парламенті освітнього бюджету.

Результати соціально-політичної діяльності К. Шептицького були представлені у його письмовому звіті, яким він особисто прозвітувався перед своїми виборцями у 1906 р. в Перемишлі. На завершення каденції своєї парламентської діяльності Казимир видав у Львові в друкарні Е. Вішара «Посольський звіт», яким продемонстрував прозорість веденої ним політики у парламенті. Таким чином, кожен виборець особисто мав можливість проаналізувати політичну діяльність Казимира Шептицького.

Політична кар’єра Казимира Шептицького була блискучою, проте тривала недовго. Після розпуску у 1907 р. австрійського парламенту Казимир вирішив залишити політичну діяльність і присвятити своє життя цілком іншим справам. Вже у цілком зрілому віці, посідаючи великий життєвий досвід і глибокі знання, Казимир Шептицький змінює багатство і славу світського життя на убогість і тишу чернечої келії, ставлячи себе повністю «до диспозиції Господа».

Підготувала Уляна Франків, наукова співробітниця Музею.

Матеріал підготовлено на основі книжок: д-р І. Матковський «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія» та В. Чонописька «Релігійна та громадська діяльність блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького) (1865-1951 рр.)».

Сьогодні в Україні майже кожна присвячена музейній справі конференція є побудованою на тріаді проблем – «історія-виклики-перспективи». Чи це свідчить про неориґінальність мислення музейників, які формують панелі і дискусії лише у цій площині? Аж ніяк. Такий підхід, радше, демонструє чітке розуміння значущості музейної справи й глибоке усвідомлення головної місії музеїв: берегти, досліджувати, популяризувати.

Сучасні суспільні реалії спонукають музейника до пошуку нових методів / засобів для збереження і пропагування культурної спадщини. Власне «гібридність», міждисциплінарність підходів у вирішенні основних завдань у культурній сфері змушує постійно «тримати руку на пульсі»: як зберегти і спопуляризувати, щоб не втратити головної суті і музею, і культури загалом.

Саме тому у Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького 25-26 вересня 2019 року уже втретє відбулася Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми збереження та популяризації культурної спадщини: формування музейних колекцій та зібрань».

До роботи зголосилося понад 50 учасників з України та з-за кордону (зі Словаччини, Угорщини, Польщі, Литви): музейники, історики, етнологи, фольклористи, мистецтвознавці, педагоги, краєзнавці. Кожен дослідник взяв за мету поділитися своїм досвідом, власними спостереженнями і навіть «лайфхаками» у царині збереження та популяризації історико-культурної спадщини: презентація фондових збірок, питання музеєфікації, експедиційна діяльність, впровадження інноваційних технологій.

Дискусії відбувалися за такими тематичними напрямками:

• формування фондових колекцій та зібрань
• експедиційні історико-етнографічні пошуки
• управління та інноваційні технології у науково-фондовій роботі.

    АРХАЇЧНИЙ ЖІНОЧИЙ ГОЛОВНИЙ УБІР З ЯВОРІВЩИНИ – УБРУС 

Серед багаточисленної колекції жіночих головних уборів з Яворівщини: кибалок, очіпків, бавниць, різнотипів хусток – у фондосховищі Музею Львів-Скансену знаходяться два експонати з давньослов’янською назвою як «давня хустка-убрус». Вони придбані у 1986 році в с. Чулині, хутір Рулів та м. Яворів.

Убруси прямокутної форми, відповідно з розмірами 125 х 131 см та 121 х 121 см, виготовлені з пілки лляного домотканого полотна, до якої по довжині доточено з’єднувальним швом частину іншої пілки;  краї завершені вузеньким рубцем, кути – густими китицями. Убруси вишиті червоною заполоччю прямою гладдю, стебловим швом, ланцюжком, мережкою. Орнаментальний мотив  дерева-вазона з різномотивним відгалуженням,  доповненням у вигляді світил, птахів, риб  розміщено в одному з двох протилежних кутах убруса, в іншому – значно менший. Мотиви уподібнюються як крона міфічного «світового дерева», які спрямовані вгору – до неба, до сонця. Тож не дивно, що саме з ними були пов’язані космогонічні уявлення наших предків. Це підтверджують як форми, так і знаки сонця та місяця на них, зображення птахів, які в системі народного світогляду належать до вищого небесного світу. Краї вишитого кута підкреслюються мережкою, рядком з дрібних елементів, рубець – петельковим швом.

Заміжні жінки всіх соціальних станів, на відміну від дівчат, за давньою традицією, закривали волосся. Жіночий головний убір складний та багатокомпонентний. Зокрема розчесане волосся не заплітали, а намотували на дерев’яний обручик-кибалку, який закріплювали на голові одягненим поверх неї чіпцем, а поверх чіпця клали убрус, намітку чи хустку.

Чіпець – це м’яка шапочка зі шнурочками, яку жінка після весілля не мала права знімати на людях. Чіпці  селянки виготовляли переважно з полотна, а  його дно –   з ажурної тканини.

Прямокутний головний убір – убрус – накидали на голову і скріплювали під підборіддям або його кінці вільно опускали на плечі. Від форми і висоти очіпка і кибалки залежала форма всього головного убору, який включав убрус.

Спосіб пов’язування убруса у 1834 році зображено на малюнку Ю. Глаговського з підписом жінка з с. Шкло Яворівського р-ну. Він використовувався таким чином, що один вишитий кут вільно падав по спині, два бічні – по руках. Четвертий кут складався в складки, закріплювався на високій циліндроподібній основі і невеликою частиною з китицею звисав на потилицю.

Убрус (обрус) відомий з найдавніших часів. Його зображення можна знайти на численних  книжкових мініатюрах ХVII cт., а також на малюнках лицевих житій святих ХVI – ХVII cт. Поверх убруса, як і в добу Київської Русі, могли одягати хутряну шапку.

З кінця ХІХ ст. розмір убруса зменшується. Він починає виготовлятися з однієї пілки домотканого полотна у формі, наближеній до квадрата, зі сторонами рівними ширині пілки і дістає назву – «хустка». Пізніше хустку виготовляють з фабричних тканин. Розміщення орнаменту і його ідея залишаються. Змінюються техніки виконання вишивки, а від того і форма мотиву уподібнюється до квіткових галузок. Краї завершуються ручнотвореними або фабричними тороками. Хустка пов’язується на високу ткану бавницю, яка не закривається над чолом. Такий убір голови на Яворівщині відомий і дотепер.

Люба Сварник, наукова співробітниця Музею

Фондова збірка Музею загалом налічує 140 одиниць сакральної дерев’яної скульптури. На виставці, що експонується у костелі зі с. Язлівчик, є представлено понад тридцять експонатів. Більшість із тих, що були передані до Музею у 70-80-х роках минулого століття, походить із теренів довкола Львова та із Бойківщини.

Усі фігури є вирізьблені з дерева, деякі були покриті левкасом і позолочені, або мають поліхромію. Майстри скульптур є невідомими. Здебільшого фігури вирізьблені в примітивному народному стилі, хоча є роботи й професійних майстрів: скульптура Богородиці «Непорочне зачаття», Св. Магдалина, святі апостоли Петро і Павло, ангели – виконані у бароковому стилі.

Також надзвичайно цікавими є скульптури «Розп`яття Христа» зі с. Дністрик Старосамбірського району: «Священик», що представляє римо-католицького священика, символічна скульптура «Агнець Божий» –  ягнятко, що сидить на книзі, та скульптури батьків Богородиці – святих Йоакима й Анни.

Більшість представлених на виставці скульптур сягають періоду 18-19 століття.

Виставку можна оглянути кожного дня (10.00 – 18.00), окрім понеділка та вівторка.

ЦЕРКВА, З ЯКОЇ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

 до 150-ліття від дня народження о. Климентія Шептицького

Празник Різдва Івана Хрестителя, який святкуємо 7 липня, є датою освячення церкви Святої Премудрості Божої, яка стала «наріжним каменем» для започаткування Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького. Ця дерев`яна бойківська святиня була першим об`єктом львівського скансену, довкола якої у 1966 р. почалася розбудова музейної експозиції. Тому до 150-річчя від дня народження о. Климентія Шептицького та у празник св. Івана Хрестителя хочемо вам розповісти про церкву «з якої все й почалося».

«Перлина бойківської архітектури у Львові» – так ще на початку ХХ ст. (а саме 1930 р.)  було названо у пресі дерев`яну церкву з с. Кривка, перевезену з Турківського повіту на узгір`я Знесіння. Архітектура дерев`яної бойківської святині справила на місцеве населення таке сильне враження, що, як згадують сучасники, весь Львів ходив, щоби біля неї сфотографуватися. Історію перевезення та значення цієї церкви для львівської громади висвітлювала тогочасна преса, зокрема газета «Діло».

Церква святого Миколая була збудована у 1763 (? 1761) році як парафіяльна церква для громади с. Кривка Турківського повіту. Але у 1920-их роках, з огляду на значне збільшення кількості мешканців села, громада с. Кривка вирішила на місці старої святині збудувати нову і більшу, а стару церкву розібрати.  Ситуацію щодо подальшої долі старенької бойківської церкви вирішив місцевий парох о. Маркелій Куновський, звернувшись по допомогу до відомого мистецтвознавця Михайла Драгана, який у свою чергу просив митр. Андрея Шептицького порятувати давню пам`ятку бойківської сакральної архітектури, викупивши її у місцевої громади.

У липні 1930 р. за сприяння митр. Андрея та ігумена студитів о. Климентія Шептицького, під керівництвом М. Драгана, церкву з с. Кривка було перевезено до Свято-Іванівської Лаври на Знесінні у Львові. Дерев`яна бойківська церква стала монастирським храмом для ченців студитів, до якого також приходило багато людей з довколишніх місцевостей.

Через рік 7 липня 1931 р. відбулося посвячення перенесеної до Львова бойківської церкви, яке здійснював митр. Андрей Шептицький. Про урочистість цієї події писала газета «Діло»: «Львів, 7 липня 1931. Торжественне посвячення церкви оо. Студитів, перенесеної […] з с. Кривки, пов. Турка, на узгір`я Знесіння відбулося нині, у вівторок 7. ц. м. при численній участи духовенства й українського громадянства Львова та його передмість. На посвяченні явився особисто Ексц. митр. Шептицький, Преосв. о. д-р Бучко, кількох членів львівської капітули, ченці-Студити з Унева, а також процесія з церкви св. Петра і Павла на Личакові під проводом свого пароха. Чину посвячення довершив Ексц. митр. Шептицький в год. 9. рано, після чого в год. 10. розпочалася архієрейська Служба Божа, що її відправив Преосв. єп. д-р Іван Бучко в асисті о. прелатів Куницького й Пясецького. Співав хор братчиків  Студитського чину з Унева …

Ексц. Шептицький виголосив надворі проповідь до вірних, в якій підніс вагу свята й значіння чину оо. Студитів у нашому церковно-національному житті. Церква Студитів […] посвячена Св. Премудрости Божій для нав`язання й збереження нашої старої традиції ще з княжих часів, коли то перші київські церкви були посвячені Св. Премудрости Божій ( прим. Св. Софія в Київі). Вагу тої традиції підчеркнув Ексц. митрополит дуже сильно у своїй проповіди. Після закінчення свята вірні ще довго товпилися в церкві і біля неї, подивляючи її красу знадвору і старий, прегарно відновлений іконостас усередині, а з тим і великий мистецький хист нашого народу, творця всіх тих цінностей. Святоіванівська Лавра оо. Студитів у Львові, що є власником цієї церкви, збагатилася завдяки о. ігуменови Климентієві Шептицькому високо мистецьким твором, яким можемо сміло гордитися і перед своїми, і перед чужими».

Церква Премудрості Божої у Свято-Іванівській Лаврі стала центром, до якого сходилися люди на богослужіння. У спогадах п. Анна Канич розповідає: «Дуже гарні травневі богослужіння до Матінки Божої і вечірні. Ті наспіви настільки були, знаєте, задушевні, щирі, що люди дуже горнулися до цієї церкви. Люди дуже ходили до цієї церкви».

Проте шовіністично налаштовані поляки хотіли знищити церкву з с. Кривка у монастирі студитів. Була спроба підпалити церкву, але вона виявилася невдалою. Після цього у церкві залишили вибухівку, яка однак не вибухнула у самому храмі, бо один з братів виніс залишений пакунок після богослужіння на двір, де й відбувся вибух. У наслідок вибуху один монах загинув на місці, а інший осліп.

На щастя, спроби знищити унікальну бойківську церкву виявилися невдалими. У тому часі українська інтелігенція Львова почала пропагувати ідею створити на базі давньої бойківської церкви з с. Кривка музей просто неба. Першими з такою пропозицією виступили директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький та дослідник сакральної архітектури Михайло Драган. Польська влада, однак, не дала дозволу на організацію такого музею, який би плекав і популяризував українські національні традиції. Та все ж прагнення українців до  створення у Львові музею, де б зберігалися пам`ятки давньої української народної архітектури, не вгасало. Впродовж років були написані чисельні звернення до влади про потребу організувати у Львові на Знесінні довкола кривківської церкви музей просто неба, яка, внаслідок ліквідації у 1946 р. УГКЦ, вже перестала діяти як монастирська церква. У 1961 р. було скеровано від імені львівської громади листа до Хрущова М.С., в якому аргументувалося нагальну потребу створення при Львівському музеї етнографії відділу народного будівництва, завданням якого буде збереження пам`яток народної архітектури, які так швидко зникають. Відділ народного будівництва в подальшому мав перерости у окрему музейну одиницю.

Старання музейних працівників увінчалися успіхом. Так у 1966 р. було створено відділ народного будівництва при Музеї етнографії, який в 1971 р. було реорганізовано у Музей народної архітектури та побуту у Львові (серед львів`ян добре знаний як Шевченківський гай). Відтак давня бойківська церква св. Миколая (тепер Премудрості Божої) з с. Кривка Турківського р-ну стала першим і найціннішим об`єктом в експозиції львівського скансену. Ця бойківська святиня вражає відвідувачів своєю архітектурною довершеністю – представляючи типову бойківську монументальну архітектуру,  внутрішнім оздобленням – містить бароковий іконостас, який складають ікони XVII-XVIII ст., та своєю давньою неординарною історією, яка сягає понад 250 років.

На сьогодні церква з с. Кривка є одночасно пам`яткою монументального будівництва в експозиції Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького та діючою церквою у відновленій Свято-Іванівській Лаврі Студійського уставу. Дата 7 липня 1931 р., коли було освячено цю церкву після перевезення її до Свято-Іванівської Лаври на Знесінні, стала ще однією символічною датою заснування у Львові Музею просто неба. Так ця давня пам`ятка сакральної архітектури об’єднала у собі історію і сучасність, культуру і духовність українського народу.

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Матеріал підготовлено на основі книжки д-р Івана Матковського «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія» та матеріалів наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького «Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького».