Зразок сторінки
Свято Трійці (Зіслання Святого Духа або П’ятидесятниця) завершує Великодній цикл свят. Християнство перейняло празники П’ятидесятниці та Пасхи зі Старого Заповіту. В Старому Заповіті П’ятидесятниця первісно була святом жнив та перших плодів, а пізніше – надання Божого Закону на горі Синай на 50-ий день виходу ізраїльського народу з Єгипту. Для християн це одне з найбільших і радісних свят у році – день коли Святий Дух зійшов на апостолів, помазав їх на проповідників та зародилася Христова Церква.
Святкування тривало впродовж цілого тижня, починаючи від четверга перед Трійцею. Цей тиждень називали «зеленим», «клечальним» або «русальним». Субота була одним з головних поминальних днів року. Померлих родичів поминали у церкві та на цвинтарі, в деяких регіонах, як от на Волині, традиційним був поминальний обід. В цей день молилися також за упокій душ самогубців.
В неділю в церкві освячували зілля до якого додавали колоски. Його зберігали впродовж року і використовували в весільних та поховальних обрядах. Також вживали для купання малих дітей, щоб їх не болів живіт. Свяченим зіллям обкурювали корів під час отелення або розмочували і давали корові випити.
У понеділок святий дух спускається на Землю, тому сільськогосподарські роботи не виконували. З вівторка діяли заборони пов’язані з водою: прання, полив, купання. На Поліссі вірили, що в тиждень після Трійці не можна було підмащувати печі, бо «колосок посохне» .
Якщо до Зелених Свят дощ був бажаним, то після бажаною була суха погода. В цей час достигали зернові культури, колосся мало визріти під сонцем. Тому селяни всіляко намагалися захистити майбутній урожай. У Північній Лемківщині після недільної Літургії процесія з хоругвами обходила поля, освячуючи їх. На межі з полем сусіднього села закопували в землю невеликий дерев’яний хрест, щоб небесні сили берегли поле і врожай.
Для циклу Зелених свят характерні звичаї клечання («маїння») та освячення віночків. Існувало вірування, що гілки, якими прикрашають дім та обійстя, захищають урожай від несприятливих погодніх умов, бурі і граду. Замаювання відігравало захисну, оберегову функцію. Зілля, вінки та клечальні гілки були тотожними свяченій вербі. У ролі «маю» , залежно від місцевості, виступають різні рослини. Домінуючими рослинами є липа та явір. Трапляються також береза, клен, ясен, рідше – акація, бузок, каштан, ліщина, дуб. На Покутті крім гілок дерев хати клечають зіллям любистку та м’яти. Маять усі господарські будівлі, навіть шопи і кошниці з кукурудзою. В Покутті та Гуцульщині повністю маять вікна листям акації, бузку чи любистку в спосіб який називають «на хрест». «Листє любистку уживають до вікон тому, що воно м’яке, держиться добре добре скла, а листє скоруха «кудряве, має ладну уроду, навкруг як висічене, до того оно вузьке, тому дає виразний взір на склі». За образи вкладати любисток та божі ружі (півонії). Замаювали також і город, який залишався замаєним аж до часу збору врожаю, тобто доки він потребував захисту.
Селяни вірили, що в цей час від Трійці до Петра можна «відібрати» чужий урожай, якщо, наприклад струсити вранішню росу з колосся. Якщо когось бачили вранці на Зелені свята в полі поблизу збіжжя, то вважали що ця людина нашкодила врожаю. Вважали, що деякі люди вміють заломлювати збіжжя на «чужу біду». Тому перед початком жнив господар перевіряв поле чи є на ньому такі «закрутки» ( пучки збіжжя зав’язані у вузлик). Якщо знаходили «закрутки» то їх не зжинали, а залишали на полі. Інколи, щоб ніхто не забрав «сили» з поля, то господарі по ньому качалися.
На Лемківщині існував такий звичай: сільські хлопці ходили по селі, перед тим як зайти до господаря йшли на його поле, де один одного наздоганяли, штовхали та притискали. Потім брали з поля трохи озимини, прив’язували до тички і йшли до хати, при цьому стукали тичками об землю і співали: «Щедра, щедра Марія На пристолі стояла, три хрестики тримала. А ви люди знайте, нам колача дайте».
Свячене зілля та віночки кришили до посівного зерна, щоб забезпечити добрий урожай, або ж вішали у клуні чи стодолі, як захист від мишей. Гілки «маю» закріплювали за крокви при схилі даху, коло вікон, одвірків. Забирали маїння «як висхне». Крім гілок до клечальних рослин належала трава –отава. Отаку в неділю вранці, перед тим, як і ти до церкви, клали на ганку при вході.
Трійця в народній традиції означувала кінець весни і початок літа. Існувало переконання, що злі сили активізуються саме в часі літнього сонцестояння. На цей період також припадали язичницькі Русалії, які церква християнізувала. Образ русалки пов’язаний з водою та рослинністю. Русалки – міфологічні істоти, що походять від душ покійників, які народилися і згодом померли чи випадково загинули на зламі весни і літа. Як правило, русалки – це молоді дівчата-утоплениці чи неохрещені діти. На Поліссі існувало вірування, що умовами перетворення у русалку є народження, одруження і смерть на Трійцю: «Вродилося, померло і весілля було на Трійцю – буде русалкою». В русальний тиждень русалки виходять, їх можна зустріти в житньому полі, в лісі чи біля води, де вони можуть залоскотати чи затягти у воду.
На Зелену неділю плели віночки зі всіляких квітів і закладали на роги коровам. Це робили щоб захистити худобу від вроків. Господарі пригощали пастухів, які пасли їхню худобу. Господар частував горілкою, а господиня виносила на поле хліб, сир, яйця чи бринзу.
Традиційно найкращим часом для одруження вважалось свято Покрови (1 жовтня за новим календарем), а Зелені Свята відповідно були часом для вдалих заручин. На створену в цей час пару чекав міцний і щасливий шлюб. У деяких селах Південної Лемківщини парубки ставили перед хатою дівчини-нареченої зелені деревця – «маї», оздобленими кольоровими стрічками, як символ любові.
Публікацію підготувала: М. Цимбровська, старший науковий співробітник відділу етнографії
- Андрієвська Т., Звіт про Експедицію в Воловецький та Міжгірський р-н Закарпатської обл.,2010р., Архів МНАП, Зв-105
- Андрієвська Т., Обрядова магія рослин (на матеріалах Богородчанського р-ну) //Аркасівські читання…: Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції.- Миколаїв 2015
- Литвин Л. Клечальні рослини як оберіг у віруваннях українців. Наукові записки Музею народної архітектури та побуту у Львові, Вип.1, 1998, с.33-37
- Kolberg, Oskar. Dzieła wszystkie. Tom 49. Sanockie-Krośnieńskie cz. I, Wrocław-Poznań 1973.
- Шухевич В.О., Гуцульщина: в 5 томах / Володимир Шухевич (репринтне видання 1899-1908рр.). –Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018 – 1218с.
- Етнографічні групи українців Карпат в 3-х томах / НАН України, Ін-т народознавства; за наук ред. і уклад. С.Павлюка,… – Харків: Фоліо, 2020
- Галайчук В. Демонологічні уявлення населення середнього полісся про русалок, Вісник Львівського університету.Сер. істор. 2008. Вип. 43., С. 320–38
Празник Господнього Вознесіння, або Вшестя, – це один з великих Господніх празників, що звеличує подію Христового Вознесення на небо, після Його сорокаденного перебування на землі по Воскресінні. Христос вознісся на небо і засів по правиці Отця, щоб зіслати нам Утішителя – Святого Духа, та щоб «приготовити нам місце» у небі, разом з Ним.
Вшестя завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресіння. З цього приводу навіть з’явилися народні прислів’я, які кажуть: «Не прийдеться в середу Вшестя», «Не прийдеться Вшестя в середу, а все в четвер», «Не буде цього як Вшестя в середу».
У перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа, а вже від IV ст. празник Господнього Вознесіння стає загальновизнаним. У цьому ж столітті цариця Єлена поставила в честь свята храм на місці, де Христос Вознісся.
Зі святом Вознесіння в українського народу в’яжеться небагато обрядів і вірувань, що виходять поза встановлені християнською Церквою. Напередодні Вознесіння, у середу, згідно зі звичаєм, пекли обрядове печиво у вигляді драбинок – «Богу на дорогу», «щоб було по чому Ісусові вилізти на небо». В урожайні роки такі драбинки печуться з великою кількістю перекладин, а в неурожайні з меншою, тому що тоді, як вважають люди, небо буває ближче. Таке ритуальне печиво несли на могилки, щоб в останнє колективно пом’янути померлих. Крім печива на Вознесіння готували пласкі млинці з пшоняного борошна, які називалися «божими онучами».
У четвер на празник Вознесіння люди влаштовували трапези. Наприклад, поліщуки Вшестя сприймали як день рівнозначний Великодню. «Ушестя, як Паска. Паску пекли і даже «яркуш» (артос). І батюшка роздає по кусочку» (с. Денисовичі). «І сідали до столу, так само, як на Паску» (с. Тараси). «Крашанки красили» (с. Стовпне).
Також у поліщуків збереглися поминальні мотиви у святкуванні Вознесіння. У цей день ішли на кладовище і там поминали своїх покійних родичів. У деяких селах збереглась традиція влаштовувати, як і на «гробки», обіди на цвинтарях, приносячи з собою їжу, проте у більшості на кладовища люди йшли просто пом’янути своїх померлих родичів.
Від Пасхи до Вознесіння вечори вважалися святими, тому, десь від 4 години по полудню, селянки вже не працюють, а збираються на «вулицю», де ведуть розмови. Багато людей вірить, що від Великодня до Вознесіння по землі ходять не тільки Христос з апостолами, але й душі всіх померлих, навідуючи хати як вдень, так і вночі. Інші переконані, що по ночах бувають в хатах Богородиця і ангели-хранителі, а тому кожна господиня завжди на ніч підмітає в хаті.
Впродовж сорока днів від Великодня до Вознесіння люди вітаються між собою словами «Христос Воскрес!». Опісля Вшестя так вітатись вже заборонялося, бо в храмах ховають плащаницю.
На Вшестя селяни ходили на поля засіяні житом і підкидали догори червоні крашанки, щоб жито теж високо виросло. Вони також помічали: «Якщо на Знесіння цвіт, то на Петра хліб», – себто, якщо на Вознесіння жито вже цвіте, то на Петра можна вже буде жати. До дня Вознесіння господарі намагалися повністю засіяти поля, бо через десять днів буде Трійця.
На Буковині в день Вознесення люди нічого не давали з хати, бо вірили, що тоді «все винеслося б злиднями і лихотою». Також вважали, що цього дня не можна купатися.
По погоді на празник Вознесіння селяни намагалися передбачити яким буде урожай. Хороша погода в цей день передвіщала урожай, і навпаки.
Використана література:
- Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. – Київ, 1993.
- Кутельмах К. Поминальні мотиви в календарній обрядовості поліщуків// Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. — Львів, 1997. — Вип. 1: Київське Полісся. 1994. – С. 172-203.
- Українська мала енциклопедія// https://archive.org/details/UkrMalaEn/
- Весняна календарно-побутова обрядовість українців історико-етнографічної Волині: монографія/ Юрій Пуківський; [відп. Ред. М.С. Глушко]; НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича [та ін.]. – Львів: [б.в.], 2015. – с. 310.
- Кривенко А. Народна демонологія Волині: календарно-обрядовий контекст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2020. – с. 280.
- Чубинський П. Труди етнографическо-статистической експедиции в Западно-Русский край. – Т. 3. – СПб, 1872.
- о. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – Львів, 2004.
- Иванова П.В. Жизнь и повєрья крестьян Купянскаго уєзда, Харьковской губерніи. – Харьковь, 1907. – с. 229.
Ми звикли до того, що музеї зазвичай фіксують лиш матеріальне, і в експозиціях часто бачимо об’єкти спадщини під склом музейних рамок. Проте як осягати та зберігати те, що не можна поставити під рамку, і як доторкнутися до нематеріального? Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького з самого початку вирізнявся з-поміж інших музеїв, адже зберігав не лише одиничні експонати, а цілі хати, перевезені з сіл Бойківщини, Лемківщини, Гуцульщини, Буковини, Покуття, Поділля, Закарпаття та Львівщини, і створював цілі мікросела на своїй території. І через більш ніж пів століття після заснування скансену ентузіасти не перестають експериментувати з новими видами пам’яток, а саме з об’єктами авдіальної спадщини – народними піснями. Етномузикознавиця Анна Черноус створила інтерактивний маршрут об’єктами архітектурної спадщини, завдяки якому відвідувачі Львівського скансену зможуть не лише побачити пам’ятки народного будівництва, але й почути пісні, характерні для регіонів, звідки походять будівлі. Про народження задуму та реалізацію проєкту говоримо з Анною Черноус, етномузикологинею, науковою співробітницею музею та співзасновницею ГО «Музична майстерня «Гурба».
Як у Вас з’явилася ідея створити такий авдіомаршрут?
Я люблю подорожувати і вже маю свою традицію: в кожному місті, яке відвідую, йду в музей етнографії або в краєзнавчий музей, залежно від того, що є доступним. Майже в усіх цих музеях є якась авдіальна складова. Тобто є можливість послухати говірку місцевих людей або записи музичних інструментів – завдяки спеціальним навушникам, технологічним кімнатам. Очевидно, що для цього потрібне хороше фінансування, але можливість озвучувати музейні експонати мене завжди приваблювала. Я тим закордонним музеям трохи заздрила, бо у Львові є мій улюблений Музей народної архітектури і побуту і мені завжди хотілося якось почути його, а не тільки побачити експонати. Й ось я надивилась на те, що є в наших сусідів на Заході, і почала думати: «Як це можна зробити у нас?» Звичайно, перше, про що думаєш, коли намагаєшся зробити такий проєкт, це про фінансування: ми маємо авдіозаписи, є бажання щось зробити, але в країні війна і в таких умовах важко реалізовувати будь-що. Ти розумієш, що всі гроші зараз повинні скеровуватися на армію. І тоді я придумала, як можна зробити це дешево, через QR-коди, через SoundCloud. Там є можливість зареєструватися та певний час використовувати цей ресурс безкоштовно, а потім – за невелику доплату. Відповідно ти генеруєш к’юар-коди на завантажені треки, за ними переходиш на SoundCloud, нічого не платиш, і таким чином ця ідея працює. Колеги мене підтримали, дали «зелене світло», а оскільки я особисто знаю завідувачів архівів народної музики в музичній академії та університеті, то мені було не дуже важко домовитися про співпрацю.
А в музеї всі позитивно поставилися до цього проєкту?
З тих, хто про нього знає, – всі. Я звернулася безпосередньо до тих людей, з якими постійно працюю, ідею сприйняли добре, допомогли мені. Одна я, звичайно, не дала б собі ради з усім цим обсягом роботи. Я можу підібрати музику, домовитися з архівами, але ж це треба було виготовити і фізичні таблички з лінками. Наша дизайнерка, Богдана Давидюк, створила обрамлення до тих табличок, спеціально під проєкт, QR-коди треба було згенерувати, роздрукувати. Отож так, підтримали.
За яким принципом ви обирали пісні, якими будуть озвучені ці об’єкти, тому що в одному й тому ж населеному пункті може побутувати багато пісень?
Тут треба було починати з підбору експедиційних сеансів, а не просто конкретних пісень. Справа в тому, що ми маємо записи не з кожного села України. З багатьох, але не з кожного. Є в музеї такі архітектурні об’єкти, які походять із сіл, звідки записів нема, натомість є записи з сусідніх населених пунктів. І власне я першочергово шукала ті треки, які за походженням є близькі територіально. Другим критерієм була технічна якість. Є записи дуже вартісні, вони цікаві для науковців, але для широкого загалу не підійдуть, тому що мають шуми або слів не чути – для популяризації такий запис не підходить. Знову ж таки, хотілося, щоб записи, які я підбирала, були доволі репрезентативними – не напливовий фольклор, а щось характерне для тої чи іншої території. Ну і важлива прив’язка – не лише географічна, а й етнотериторіальна. Це означає, що населені пункти, села мусили б обов’язково бути культурно однорідні, перебувати в одній етнозоні.
Який приблизний вік записів, що використовуються?
Він є дуже різний. Є записи 70-х – 80-х років, а є 2017-го, 2018-го років. Тобто часовий проміжок великий. Чому так стається? В архівах збережено доволі багато матеріалу з давніх експедицій, дуже багато записів оцифровані з бобін. На бобіни фольклористи активно записували в 70-х роках, потім з’явились касети і вже тільки згодом цифровий запис. Я за студентства працювала ще з касетним диктофоном. Такі записи на плівках мають свій термін придатності. Зараз уже, на щастя, все оцифровано, але бобіни, поки вони дожили до цього моменту, стали гіршими в плані якості записів: плівки почали сипатися, реагувати на температуру, тож якісь шуми, шипіння – усе воно є, на жаль. Я б хотіла подавати більше давніх записів, але через якість вони просто не підходять для цього проєкту.
Які найбільші складнощі виникали під час реалізації проєкту?
Особисто для мене найбільшою складністю виявився сам процес пошуку відповідних записів, тому що архіви не розраховані на те, аби з ними працювала людина «зі сторони». Архів Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології зараз порівняно мало представлений в онлайн, архів університету є у вільному доступі теж лише частково. Для того, щоби ці архіви були достатньо репрезентовані, потрібне окреме фінансування і більше архівістів, а з цим наразі дуже тяжко. На щастя, мені дали допуск до архівних матеріалів, але загалом все це непросто і потребує часу.
Другим нюансом був територіальний підбір. Коли ти шукаєш в архіві конкретне село і знаходиш його, то далі відбувається все легко. А от коли того села в записах немає – ти починаєш дивитись по карті, що там навколо, і, відповідно, маєш уже цілий список сіл, які треба «перевірити». Оскільки архівні пошукові інструменти не завжди добре працюють, то ця перевірка займає багато часу. Потім, щоб зрозуміти, чи записи якісні, їх треба переслухати. Така робота може бути доволі тривалою.
Також була ще одна проблема – в комунікації. Але ми її подолали з успіхом. Наприклад, куратор фольклорного архіву Львівського національного університету імені Івана Франка п. Андрій Вовчак зараз перебуває у лавах Збройних Сил України, і, відповідно, ми з ним спілкуємось лише онлайн. Він дуже допомагає орієнтуватися в університетських записах, підбирати сеанси відповідно до запиту. Все це відбувається в гнучкому онлайн-режимі, проте і з цим пов’язані певні складності, адже не завжди можна швидко все з’ясувати.
Яке значення проєкту «Звук і пам’ять» для музею, для відвідувачів музею і загалом для культурного розвитку?
Я бачу в цьому можливість збагатити репрезентовану матеріальну культуру власне нематеріальною. Тому що в житті вони йдуть пліч-о-пліч і немає жодного матеріального без духовної складової. Наш проєкт «Звук і пам’ять» ніби оживлює, пробуджує архітектурні об’єкти, які є на території музею. І ти можеш не тільки подивитися на стіни хати чи церкви, але також наче доторкнутись до того життя, яке колись було. Жанри, які ми презентуємо, це переважно дуже давня музика. От ти підходиш до старовинної церкви, слухаєш старовинну гаївку і можеш уявити, що сто років тому дівчата біля тієї ж церкви бавили ті самі гаївки і співали їх саме так. Це така додана реальність, напевно. Я бачу в тому лише позитив. Також є момент, що до нас приїжджає дуже багато людей з інших міст і країн, і я зацікавлена в тому, щоб якомога більше розповісти про український фольклор і про наші архіви зокрема. Можливо, колись завдяки цьому проекту вдасться «підтягнути» фінансування для львівських архівів. Крім цього, це один з гарних способів прорекламувати роботу наших науковців-фольклористів.
Як надалі Ви плануєте розвивати проєкт «Звук і пам’ять»?
Зараз ми працюємо над наповненням сектору «Бойківщина», найближчим часом з’являться записи 2000-х, 2010-х років, це будуть записи хорошої якості і там, серед іншого, буде інструментальна музика, усна словесна творчість: віншування, весільні прощі… Ці жанри цікаві і маловідомі людям. Я би дуже хотіла наповнити таким чином кожен сектор, принаймні, озвучити по одній-дві хати з етнорегіону. В нас ще є Гуцульщина, Буковина, Лемківщина, Волинь – багато простору для роботи.
Проєкт «Звук і пам’ять» було би неможливо реалізувати без допомоги Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка та кафедри української фольклористики імені акад. Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка. Матеріали для озвучення пам’яток були взяті саме з архівів цих установ. Більше про співпрацю розповідає завідувач лабораторії музичної етнології Юрій Рибак.
Чи це єдиний проєкт такого типу, з яким Ви працюєте, коли етномузикологи збирають пісні для озвучення архітектурних об’єктів?
Щодо такого типу проєкту, то це для нас уперше – раніше ми не озвучували власне музейні експонати. А взагалі ми багато реалізовуємо проєктів, бо наші фонди надзвичайно великі та багаті. Ми маємо колекції, яким більше, ніж сто років – починаючи з фонографічних валиків. Це такі перші звукозаписувальні носії, яких у нас зберігається майже тисяча одиниць. І це не такий вже великий об’єм, якщо врахувати, що кожен валик займає десь 3-4 хвилини. Звичайно, ми маємо й оцифровані копії. Записи поступово нагромаджувалися, і на сьогодні у нас є вже приблизно 200 тисяч одиниць. Це і музика, і супровідна етнографічна інформація (коли коментують якесь дійство). Тобто ми володіємо найбільшою колекцією записів фольклору і етнографічної інформації на Правобережній Україні. У рамках кількох проєктів ми співпрацюємо, наприклад, з канадським – створеним Марічкою Марчик («Народні пісні України», https://folk-ukraine.com/). Також ми задіяні в проєктах «Folk-ME» (https://folk-me.com/en) та «Поліфонія» (https://www.polyphonyproject.com/uk), які пов’язані з використанням фольклору в освітньому процесі і загалом в мистецькому житті. Зараз кілька проєктів перебувають на стадії розгляду, є міжнародні заявки, українська заявка на УКФ. Також ми й надалі плануємо співпрацювати з Музеєм народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького у рамках дуже потрібного проєкту.
Що це саме за проєкт?
Він пов’язаний із оцифруванням фольклорних записів з Донеччини. Під час війни нам вдалося врятувати найбільшу колекцію з Донецького регіону. Вона була вивезена з самого Донецька трішки раніше, і зараз ми хочемо її оцифрувати, можливо, створити сайт, надати доступ до цього унікального матеріалу. Оскільки там є український фольклор, то ми цим можемо розповісти про культурну приналежність Донбасу, домінування там української мови, пісень, мистецтва. Крім цього, там є дуже багато розповідей про історію Донбасу, заселення і нав’язування радянської ідеології в культурі, витіснення всього українського загалом. І про Голодомор також багато є спогадів, тобто розповіді про життя і поневіряння тих людей на момент запису (а це в основному 90-ті – початок 2000-х). Записи велися при Донецькому університеті близько 15 років – так студенти виконували фольклорну практику. Але поки що ця ідея в стадії обговорення, проєкт лише в планах. Ми плануємо реалізовувати його разом із музеєм, нам дуже близька їхня наукова діяльність і ми уже знайшли точки дотику в наших напрацюваннях. У них також є досвід роботи з проєктами, тому їхній досвід для нас корисний.
Повертаючись до проєкту «Звук і пам’ять», на Вашу думку, в чому полягає його цінність для суспільства?
У тому, що люди в музеях звикли бачити все матеріальне, а зараз, враховуючи новітні технології, з’являється запит на необхідність більше знати свою історію, свою культуру. Зараз уже недостатньо, щоб людина прийшла в музей, подивилася на візуально цікаві пам’ятки. Важливо, щоб у неї сформувалося належне уявлення про те, в якому контексті це «матеріальне» існувало, яку функцію виконувало. І дуже добре, що в музеї взялися озвучувати експонати і таким чином доповнювати культурну програму. До речі, 1898 року вперше в Україні (це був також і один з перших випадків у Східній Європі), в селі Городок поблизу Рівного, барон Штейнгель (напів німець і напів українець) придбав фонограф для створення записів. У 1898 році він створив музей етнографії Волині і почав робити звукові записи для того, щоб озвучувати експонати свого музею. Люди приходили до музею й, окрім споглядання ліри, за допомогою фонографа могли ще й почути, як звучить такий інструмент. Думаю, при створенні проєкту дівчата все це знали і при теперішніх досягненнях техніки це вже зовсім не дивина. За кордоном усе подібним чином озвучується. Наприклад, я був у Фінляндії і бачив мультимедійне забезпечення музеїв: щоб отримати детальну інформацію, тексти з’являються в електронному вигляді, присутнє також озвучення експонатів. Отож це необхідність сьогоднішнього часу, бо люди недостатньо володіють знаннями про нашу народну культуру, про предмети і явища, про певні жанри, які супроводжували події календарного року та родинного життя людини. Тому озвучувати це вкрай необхідно. Я дуже радий, що такий проєкт реалізовується і музейники використовують наші унікальні фонди. Це дає змогу зробити процес пізнання культури максимально інформативним, цікавим, багатим та достовірним в плані документації, щоби було не соромно показатися на міжнародному рівні – дівчата дуже вибірково й прискіпливо підходили до підбору тих матеріалів. І нарешті це вже має хороший результат – їхні експозиції отримали красиве і пізнавальне озвучення.
Ви згадували про те, що у Вас дуже великі фонди, але зараз громадськість ще не має вільного доступу до матеріалів у них. І можливо, Ви можете сказати, що потрібно зробити для того, щоби матеріали в фондах, які мають надзвичайну культурну цінність, не лише зберігалися, але й популяризувалися в широких масах?
Ми не є установою закритого типу, але найперше наше призначення полягає в забезпеченні навчального процесу, обслуговуванні студентів, які вчаться музики, та викладачів, які займаються музичною і науковою діяльністю. Це і є наша первинна ціль. Але оскільки ми не навчальна лабораторія, а науково-дослідна, то беремо на себе функцію значно більшого масштабу – виступаємо як науковий кабінет, який може надавати методичну консультаційну допомогу всім працівникам сфери культури і керівникам у відповідних напрямках. Ми відкриті і готові допомагати освітньому процесу. Один із проєктів, із яким ми співпрацюємо, «Folk_ME», орієнтований на середню ланку музичної освіти: для учнів музичних коледжів ми розробили і розмістили контент на сайті, де можна навчатися фольклору, використовуючи різні інформаційні ресурси й інструменти. Там можна читати ноти, слухати звук. Це серйозний міжнародний проєкт в рамках Erasmus+, який ми виконували спільно з угорцями. Якщо наступний міжнародний проєкт ми теж виграємо, то вийдемо на популяризацію всіх наших архівних матеріалів – у міру спроможності його опрацювання. Бо ж мова про 200 тисяч записів, кожен з яких потрібно правильно ввести у базу даних, паспортизувати й надати доступ. Тобто нам потрібна вже не тільки внутрішня підтримка нашої інституції – ми цілком можемо виступати всеукраїнським науково-методичним кабінетом або лабораторією чи дослідницьким центром, який буде забезпечувати і консультаційну, і джерельну інформацію для всіх, хто того потребує. Ми готові відкритися для всіх, але треба враховувати реалії й розуміти, що сьогодні не до того, і багато добрих справ, на жаль, гальмується. Тому все в перспективі. Упродовж двох років повномасштабної війни ми кинули всі свої сили на оцифрування наших фондів. Ми робили це й до того, але значно повільніше – у штаті маємо вісім спеціалістів. А записів, зокрема під час війни, надійшло, мабуть, як четверта частина від того, що ми мали до цього. Стараємося їх рятувати, бо ж матеріальні носії дуже вразливі і їх треба якнайшвидше оцифрувати. Йдеться, зокрема, і про касетні плівки, і, ще більше, про бобінні – вони старіші і вразливіші до руйнування. Тому ми зараз усі сили кидаємо на їх оцифрування і збереження не тільки на наших носіях, твердих дисках, зовнішніх чи внутрішніх носіях інформації, а й у хмарному середовищі. Зазначу, що в цьому нам дуже багато допомагають наші колеги з Канади, Америки, Польщі, Угорщини, які забезпечили нас технікою, простором. Наші спроможності дозволяють, щоб бути науково-методичним центром, адже ми маємо записи з усіх Правобережних областей України. Таких установ в Україні є дві: київська і львівська. Ми займаємося своїм регіоном, Правобережжям, а Київ – центром і Лівобережжям, наскільки це доступно. Тобто можливості є, але нам потрібна державна підтримка, підтвердження нашого статусу, бо ми зможемо давати той продукт, який зараз, особливо в часі війни, став украй необхідним. Це наш культурний фундамент, на якому ми маємо міцно стояти.
Мандруючи доріжками Львівського скансену і слухаючи записи проєкту «Звук і пам’ять», я отримала зовсім нові, незвичні для сучасної людини враження. Адже в етнографічній мандрівці об’єктами музею ми чуємо власне народну творчість, без жодних змін чи додаткових прикрас, і саме це створює ту неповторну атмосферу життя – такого, яким воно є. У поєднанні з автентичною архітектурою записи народного вокалу змушують почуватися так, ніби ти зараз десь в українському селі. Особливі емоції викликає саме те, що записи відрізняються від тієї музики, яку ми звикли чути навколо себе, бо більшість сучасної музики наче відполірована до блиску, без жодної фальшивої ноти чи зайвого шуму і це зовсім не те, якою є творчість в реальному житті. У записах ми можемо почути і сміх, і розмови тих людей, спів яких записували. Все це створює враження, наче ти перебуваєш поза часом і простором, в іншій реальності, де дерев’яні хати і спів – не минуле, а сьогодення. Саме такі моменти допомагають усвідомити себе частиною свого народу і пробуджують захоплення власною спадщиною, що є так потрібно у часі війни.
Провідна неділя: поминальні звичаї українцівЗаключним етапом Великодніх свят є наступна після Свята Воскресіння Христового неділя, яку називають Провідною. Назва пов’язана з давніми вірування про перебування душ померлих серед живих в цей святковий період. Згідно з уявленнями, які побутували на всій території України, душі предків в один з днів великоднього тижня (Чистийчетвер, Великодня субота, День Христового Воскресіння, Четвер на Світлому тижні) повертаються на землю і гостюють до наступної неділі. Тож здавна українці намагалися гідно зустріти покійних родичів, а потім належно їх провести у засвіти. Відповідно весь великодній тиждень просякнутий поминальними звичаями, пов’язаними з вшануванням, задобренням та частуванням гостей з потойбіччя. В народних переконаннях, померлі впливали на долю, достаток, здоров’я живих, тож українці строго дотримувалисявсіх приписів, аби їхні померлі родичі були задоволені. В деяких місцевостях не лише неділю, ай цілий тиждень називали «провідним», «задушним», «поминальним».
В різних етнографічних районах України існували й інші назви Провідної неділі – «Гробки», «Радовниця», «Діди», «Могилки». До Проводів ретельно готувалися: напередодні прибирали могили, прикрашали надмогильні хрести та пам’ятники квітами, вінками, а на теренах Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини, Волині – вишитими рушниками, «шоб було видно, шо то їхнє (померлих) свєто». Гуцули вірили, що на Провідну неділю духи йдуть до церкви. Весь тиждень українцідотримувалися заборон, аби не розгнівати покійних предків: остерігалися білити хати, шити, прати одяг, рубати дрова, підмащувати долівку глиною, обробляти ґрунт, споруджувати загорожі. Гуцули на провідному тижні старались не сіяти льон і коноплі, оскільки вірили, що виткане з них полотно обов’язково покриє чиюсь труну.
На Проводи традиційно відбувалися загальногромадські поминки. Традиційно влаштовували заупокійні панахиди безпосередньо на кладовищі з освяченням могил. Згідно зхристиянською традицією, після відправи священик роздавав людям шматочок спеціально випеченої прісної паски, яка знаходилася в церкві від Великодня до Провід, – «аркуш», «артос». Його зберігали й використовували у різних випадках, брали з собою в дорогу для оберегу від небезпек та злих сил, давали з’їсти людям та домашнім тваринам у випадку недуги, клали його в труну небіжчику(Богородчанщина).
Після освячення могил українці клали на могиликоржі, паски, крашанки тощо, жертвували продукти дітям, жебракам, старцям аби ті помолилися за упокій душі померлих близьких. В деяких селах всі продукти віддавали після панахиди священику або ж залишали їх на могилах. Як стверджували покутяни,продукти «клали на гріб для тих, хто там лежав, [щоб] відвідали свяченого» (с. Далешево поблизу Городенки Івано-Франківської обл). За іншими гадками, страви призначалися для пташок, щоб вони «спом’янули померлих». В цих переконаннях проявляються давні повір’я про те, що душі померлих можуть являтися живим в образі птахів.
В багатьох місцевостях України (Полісся, Наддніпрянщини, Волині, Східного Поділля, Слобожанщини) раніше влаштовували колективні трапези на могилах. В ХІХ – на початку ХХ століття кожна сім’я збиралася біля могили родича, застеляли її скатертиною, викладали страви з напоями та частувалися ними. В минулому нерідко готували на кладовищі й поминальну кашу (коливо, канун) та хліб (книш). На теренах Полісся та Волині звичайпоминальних обідів на кладовищі побутує й досі, однак значно рідше. Тут в післявоєнний період місцем поминальних трапез стала вільна від могил територія кладовища, на якій почали споруджувати лави та столи спеціально для таких дійств. В окремих селах Галичини, Західного Поділля звичаю колективних обідів на кладовищі не знали, поминаючи померлих за родинним столом вдома.Дослідники пов’язують таку відмінність й з конфесійною приналежністю місцевого населення, адже для греко-католицької традиції трапези на цвинтарях не властиві.
Попри це збереглися відомості про обіди на могилах в гуцульських селах ще вкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Згідно з записами В. Шухевича, у багатьох гуцульських селах на Провідну неділю на могили родичів у цей день зносили залишки великодніх страв і розставляли їх на застелених скатертинами могилах. До таких «столів» запрошували одні одних. Як свідчать сучасні етнографічні матеріали, про побутування звичаю частування на кладовищі в минулому пам’ятаютьстарожили на Бойківщині (с. Орів поблизу м. Сколе).
Поминальна трапеза на цвинтарі у Провідну неділю (с. Морозівка Хмільницького р-ну Вінницької обл.,квітень 1997 р.)
Неділя після Великодня досі є найважливішою поминальною датою в році для більшості українців, які відвідують в цей день могили родичів. Деньпоминання предків не завжди припадає на наступну неділю, інколи – на сам Великдень, другий чи третій день Великодніх свят. У багатьох селах звичаїчастувати покійників побутують і тепер. Однак в сучасну пору на могили кладуть, окрім паски та крашанок, цукерки, печиво, фрукти. Поминальні обіди влаштовують переважно вдома. За ініціативи духівників, які негативно ставляться до звичаю колективних обідів на кладовищі, цей звичай в багатьох місцевостях відійшов в минуле.
Отже, Провідна неділя в українській традиції найбільше пов’язана з темою вшанування померлих родичів, яких, як здавна вірили в народі, після великодніх святкувань варто гідно «провести» назад у засвіти.
Публікацію підготувала Анастасія Кривенко, зав. відділом етнографії
1. Кутельмах К. Поминальні мотиви в календарній обрядовості поліщуків. Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Львів, 1997. Вип. 1: Київське Полісся. 1994. С. 188.
2. Кутельмах К.М. Календарна обрядовість. Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1987. С. 297.
3. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття (на матеріалах із Городенківського та Снятинського р-нів). Народознавчі зошити. № 1 (133), 2017. С. 241.
4. Онищук А. Народний календар. Звичаї й вірування, прив’язані до поодиноких днів у році, записав у 1907— 10 р. в Зеленици Надвірнянського пов. Матеріали до української етнології. Львів, 1912. Т. ХV. С.41.
5. Шухевич В. Гуцульщина. Т.4. С. 241-242.
На Великдень до Гаю!Друзі, вдячні вам за підтримку традиції гаївкувань, підтримку війська та один одного. Бо традиція – це теж частина нашої ідентичності, і вона живе доти, доки її пам’ятають і передають крізь покоління!
Ділимось з вами фото Хлібник Анастасії з двох днів 5 та 6 травня та додаємо трішки фактів:
Цього разу На Великдень до Гаю прийшло понад 10 тисяч відвідувачів!!
Увесь день працювала виїздна студія радіо ТРК Перший Західний , що вели трансляцію з події та в прямому ефірі розповідали слухачам про найцікавіше, що відбувалося в цей день у Львівському скансені.
До нас з’їхались гурти з Рівного (етногурт “Сільська музика), Києва (The Doox та Юлія Вітранюк) та локальні виконавці, такі як Соломія Чубай, гурт Джалапіта та Volo Bedzvin і гурт традиційного танцю “Дриґ”, тож звучали як автентичні, давні гаївки, так і в джазових, авторських та рокових обробках.
Також, вже традиційно збирались на музейних галявинах Товариство Лева, СУМ “Спадщина”, а в “поливаний понеділок” 6 травня, водити гаївки та традиційні ігри заскочили пластуни!
25 тисяч грн на тактичну медицину, що назбирали у скиньку та донатами на картку, докидаємо у спільний збір Львівського Добровольчого Медичного батальйону, що забезпечує тактичною медициною, аптечками, ліками бойових медиків ЗСУ.
Нехай цьогорічні великодні гаївки стануть і вам ковтком того вітального повітря, яке допоможе набратись сил та додасть стійкості і натхнення на добрі справи, що наближають перемогу. І завжди тримаймо в пам’яті тих, завдяки кому ми мали нагоду цими днями зустрітись у спільному колі!
Жива гаївкова традиція Галичини.Важливою складовою святкування Великодня в Україні є обрядові співи та забави, спеціально приурочені до цього свята. На Галичині таким центральним весняним жанром є гаївки – пісенно-ігрові твори, які походять ще з дохристиянських часів.
Гаївки переважно співають в часі Великодня – неділя, понеділок, вівторок і на Провідну неділю. Хоча зрідка трапляється, що вони тривають впродовж усієї весни, включно з періодом Великого посту.
В різних місцевостях гаївки також називають «лагівки», «гагілки», «ягілки», «магівки», «галагілки», «лаголойки», «галі», «жучки» тощо. Наприклад, в смт. Краковець Яворівського р-ну Львівської обл. побутує назва «ягівка», в с. Тур’я Золочівського р-ну Львівської обл. гаївки називають «галями»…
Виконання гаївок може відрізнятися від села до села: варіюються тексти, мелодії, склад учасників, наявність чи відсутність руху під час співу – еталону тут не існує.
В давнину гаївки належали до дівочого репертуару, але з часом традиція зазнала змін, тож зараз гаївки водять усі охочі – від найменших до найстарших, незалежно від статі. Усе дійство відбувається на вулиці, зазвичай біля церкви.
Гаївки надзвичайно різноманітні за тематикою: тут і пробудження природи, і молодечі жарти, шлюбні мотиви; в гаївках пізнішого походження зустрічаємо актуальні для сучасників теми – скасування панщини, стрілецька звитяга, важливі суспільно-історичні події.
Дослідники відзначають магічно-ритуальну складову гаївок – виконання їх, згідно давніх вірувань, відігравало роль своєрідного каталізатора весняних перемін природи. Спів у супроводі імітативно-магічних рухів повинен був пробудити землю і все живе. Крім того, водіння гаївок були «золотою годиною» для перших молодечих залицянь, пустощів, т. зв. «кавалєрки».
Серед найбільш популярних способів водити гаївки є рух по колу з елементами гри (Соловеєчку-сватку, Подоляночка, Голубка, Зайчик), рух колоною попарно (Вербовая дощечка, Попід зелені лози), криволінійний рух ключем (Кривий танець), парна колона із додатковим персонажем, що рухається по руках учасників (Жучок), рух «гурт на гурт» (Пустіте нас, Жельман) тощо.
Деколи гаївки співають і без руху, в основному це стосується творів пізнішого походження. Наприклад, гаївка «В нашім селі на горбочку» зі села Кругів Золочівського р-ну Львівської обл.:
В нашім селі на горбочку
1. В нашім селі на горбочку 2
Стоїть церква на видочку.
2. Вкола неї дрібні цвіти, 2
Сидять старші, ходять діти.
3. Ходять хлопці і дівчата – 2
Українські соколята.
4. Ви, дівчата, ви хороші, 2
Вишивайте хлопцям ноші.
5. Наші ноші є хороші, 2
На цілий світ надорожші.
6. А ви, хлопці січовії, 2
Куйте шаблі сталевії.
7. Куйте шаблі, викувайте – 2
Україну здобувайте!
Сюжети гаївок бувають і трагічними, в такому випадку їх також виконують без руху і забав. Як, наприклад, у гаївці зі села Тенетники Івано-Франківського району Івано-Франківської області, яку записала Тетяна Варунків. Тут йдеться про загиблих воїнів, такий текст аж ніяк не поєднується із веселощами:
- Прийшла весна-красна, трави зеленіють, трави зеленіють,
А на Закарпаттю могили чорніють, могили чорніють.
- Чорніють могили свіжо висипані, свіжо висипані,
Там лежать герої, що за волю впали, що за волю впали. […]
Ще на початку ХХ століття дослідники жалілися, що гаївки зникають: «Завважу, що гаївки – бодай в моїм селї – дуже скоро забувають ся між народом. Взагалї цїлий культ співаня чи граня гаївок вигибає» – такі рядки читаємо у листі Дб. Гр. Ракочий до видатного дослідника фольклору В. Гнатюка. Як бачимо, невтішні прогнози не справдились і гаївки продовжують жити далі! Попри свій поважний вік, вони актуальні і зараз, їх із задоволенням виконують на Великдень як у селах, так і в містах. Ця традиція дотепер тішить нас своєю весняною енергією, буянням молодості, лаконічними мелодіями, несподіваними сюжетами.
Простота і видовищність гаївок, їхня здатність адаптовуватися до сучасних реалій і потреб дають нам надію, що цей жанр таки житиме і розвиватиметься далі.
Публікацію підготувала Анна Черноус, наукова співробітниця етнографічного відділу Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького.
Джерела:
- Матеріали до української етнології: [в 22 т.] / НТШ у Львові, Етногр. коміс. – Львів: З друк. НТШ, 1899–1929.Т. 12 : Гаївки / зібрав В. Гнатюк. 1909. C. 2.
- Народні співи Галичини: Гаївки / Зібрав та упорядкував М. Мишанич. Львів, 1991.
- Варунків Т. Гаївки Галицького Опілля: фольклорний збірник. Галич, 2011. C.13, 180, 182-185.
- Народна пісенність підльвівської Звенигородщини / Запис і впорядкування О. Харчишин, транскрипції В. Коваль. Львів, 2005. C.17
- Куриляк С. Моє село (Тур’є Буського району на Львівщині) / Наукова апробація і «Вступне слово» Р. Кирчіва; упорядк., підготовка текстів і примітки В. Дяківа. Львів, 2010. C.118.
- Фольклорний архів ГО «Музична майстерня «Гурба»
- Гаївки. Великодні співанки і забави: збірник Музею народнолї архітектури і побуту у Львові імені Кл. Шептицького / Упорядк. А. Черноус. Львів, 2022.
Чистим, Страсним, або Білим українці називають четвер перед святом Великодня. Цей день вважався основним у передсвяткових приготуваннях людей і господарства. Як стверджують науковці, народні вірування про чистоту та звичаї прибирати цього дня сягають ще давньослов’янських часів і пов’язані з початком нового річного циклу (раніше починався у березні).
В українських сім’ях існував звичай очищення людини від хвороб та всякої нечисті, який здійснювали цього дня ще до сходу сонця. Зокрема, на Східному Поліссі побутував звичай купатись, мити голову, поки “ворон своїх воронят не покупає”. Особливо цілющою вважалася саме проточна вода, тому мешканці Карпат в цей день обирали для купання розточчя трьох потоків. Після купелі селяни переодягались в чистий одяг. У випадках, коли купалися вдома, після миття воду виливали на роздоріжжі.
Цього дня на світанку господиня здійснювала ритуальне обмітання всередині хати, а також навколо неї, окреслюючи коло “за сонцем” з тією ж метою – захисту від нечисті (іноді йшлося про мишей чи гадюк). Ще наприкінці XIX ст. на Волині під час обмітання жінка була нагою, що мало посилити ефективність магічних дій. Опісля селяни прибирали житлові та господарські споруди. Саме в цей день в багатьох місцевостях була поширеною практика побілки житла. Всі фізичні роботи вважали за потрібне завершити до полудня.
У поліщуків на Чернігівщині був поширений обряд “говіння діжі”, в якій опісля замішувалась паска. Діжу спочатку вимивали, потім підперізували вишитим рушником чи стрічкою і впродовж дня виставляли на “почесному місці” – серед хати на столі, або зовні на порозі.
Важливе місце в обрядовості Чистого четверга займав страсний вогонь. Традиційно ввечері цього дня в церквах читали “Страсті Христові” і 12 Євангелій. По дорозі з церкви додому несли запалені свічки. Важливо було зберегти від вітру вогник свічки, інакше, мовляв, слід чекати біди. Задля цього використовували скляні ліхтарики, паперові заслонки тощо. Вдома зі свічкою-оберегом обходили навколо хати та господарських споруд, над дверима випалювали кіптявою або малювали воском хрестики для захисту від нечистої сили. Страсну свічку також запалювали вдома й в інші дні, наприклад, для полегшення агонії вмираючої людини, для захисту від громовиці чи бурі.
В уявленнях українців Страсний четвер тісно пов’язаний з вшануванням померлих предків. За народними повір’ями, саме в цей день вони спускаються на землю до своїх домівок і навіть відправляють богослужіння в церкві. Саме тому волиняни, поліщуки, наддніпрянці готували пісну поминальну вечерю (в деяких місцевостях з рибними стравами). Після неї люди тримали строгий піст. Дехто не споживав їжі аж до великоднього сніданку (в цьому прослідковується єднання і солідарність з предками).
Окрім звичаїв, що поширені в більшості українських етнографічних регіонів, варто відзначити й кілька цікавих локальних прикладів. На Волині і Поділлі в Чистий четвер традиційно “чистили” (кастрували) свійських тварин. Фрагментарно серед волинян поширені уявлення про те, що висаджена в цей день городина буде чистою і врожайною.
Отже, з Чистим четвергом пов’язані обрядові звичаї, які допомагали українцям належно зустріти Великдень. Цей день вважався часом для духовного і тілесного очищення та підготовки до великодніх обрядів. Найпоширенішими народними традиціями на Чистий четвер досі є купання і очищення тіла, підмітання та побілка житла, випікання паски.
підготував: науковий співробітник сектору архітектури, відділ етнографії
Босак Василь.
Список використаної літератури:
- Галайчук В., Ципишев С. Традиційні календарно-побутові звичаї та обряди Східного Полісся. Народознавчі зошити. 2019. № 5 (149). С. 1305–1330.
- Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
- Пуківський Ю. Великий піст у традиційному календарі українців історико-етнографічної Волині. Народознавчі зошити. 2003. № 2 (104). С. 317–328.
Вербна неділя – це остання неділя перед Великоднем. Її ще називають «Квітною», «Шутковою», а у римо-католиків – «Пальмовою» неділею. На цю неділю припадає одне з найбільших християнських свят – Славний в’їзд Ісуса Христа до Єрусалиму. Євангельський опис цієї події розповідає, що мешканці Єрусалиму урочисто зустрічали Ісуса, який в’їжджав до їхнього міста, стелячи перед ним свій одяг і пальмове гілля. Звідси походить звичайвшановувати це свято освяченням пальмового, а у нашій традиції – вербового гілля. У юдеїв і давніх римлян пальмова гілка була символом перемоги, тому її несли в руках під час переможних походів. У «Новому Завіті» пальмова гілка стала символом мучеництва. Вербова ж галузка, відповідно до текстів українського греко-католицького «Требника» (збірник літургійних текстів), зветься символом воскресіння.
Отже, у Вербну неділю українці традиційно святять у церкві вербу. Наприкінці відправи, коли священик окропить гілля свяченою водою, діти, одне поперед одного, стараються якнайшвидше дістати вербу і одразу проковтнути кілька «котиків», «щоб горло не боліло». Вірять: кому попадеться найбільша вербова галузка – той буде щасливий. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряють один одного по плечах лозою, кажучи: «Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Великдень». У Галичині примовляли так: «Шутка б’є – не я б’ю, від нині за тиждень буде в нас Великдень!». Також українці, б’ючись вербою, складалисобі навзаєм побажання: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!». Так, вдаряючи одне одного вербою, люди нагадували собі, що за кілька днів буде свято Воскресіння. Українці, зокрема в Карпатах, вірили в те, що, торкаючись своїх рідних і близьких освяченим вербовим гіллям, у такий спосіб відганяють від них все зло, що може спіткати їх впродовж цілого року.
У Квітну неділю подекуди господарі, повертаючись з церкви, відразу ж садили на городі (або полі) по кілька гілок свяченої верби, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». Решта галузок несли додому і ставили на покуті за образами. До освяченої у церкві верби люди ставилися дуже шанобливо, її зберігали впродовж цілого року. Здавна існує переконання: не можна викидати освячену вербу, навіть найменші гілочки треба лише спалювати.
Свяченій вербі приписувалася магічна сила. Нею господарі виганяли на весні перший раз худобу на пасовисько, – «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, гілля свяченої верби викидали на двір під час граду, – «щоб град зупинився». З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресінні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. Також вербі надавалось велике значення у народній медицині. Коли хворіли люди або тварини, варили свячену вербу разом з цілющими травами. Цим настоємнапували хворих, вірячи, що це допоможе їм швидше одужати.
Ікона «В’їзд Христа у Єрусалим» поч. XVIII ст., походить з с. Семенівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.
Цікавою деталлю в цьому зображенні є галузки в руках первосвященика та міщанина, якими вони вітають Христа. Ці галузки схожі на вербу, а не на пальму, традиційну у візантійській іконографії. У такий спосіб маляр вносить національні елементи в іконографію ікони, передаючи в ній українську традицію використовувати у Квітну неділю вербове гілля.
Квітна неділя – як остання неділя Великого посту, вирізнялася особливо урочистим святкування, адже вона була вже передвісником близького Великодня – дня радості, оновлення і перемоги Життя.
Використана література:
1. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен, 1958.
2. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949-52.
3. О. Юліан Катрій. Пізнай свій обряд. – Львів, 2004.
Публікацію підготувала наукова співробітниця музею Трач Уляна
Свято Юрія – особливості відзначення в УкраїніДень великомученика Юрія Переможця (з переходом на новоюліанський календар у 2023 році відзначається 23 квітня, раніше – 6 травня) є одним із ключових календарних свят в українців. Достовірних відомостей про життя святого збереглося мало. До наших днів дійшла інформація про те, що святий Юрій був військовим трибуном одного з легіонів Римської імперії. Проживав в малоазійській провінції Нікомедія (зараз це територія Туреччини) і загинув через християнське віросповідання під час гонінь імператора Діоклетіана у 303 році. Мощі великомученика поховали в Ліді, а голову зберігали в Римі. В народній уяві та іконографії асоціюється з сюжетом перемоги над дияволом-змієм. Ця легенда виникла в Малій Азії у IX ст., а згодом поширилася й на наші терени.
У народному світогляді святий Юрій був покровителем звірів та захисником домашньої худоби, зокрема від вовків. На Поліссі застерігали випускати коней і рогату худобу на пашу до Юрієвого дня, “бо вовк хапатиме”.
Юріївські народні звичаї українців тісно пов’язані з давніми хліборобсько-скотарськими традиціями. Про важливість цього свята свідчать пов’язані з ним численні обряди і вірування про родючість землі та плодовитість худоби, оскільки цей день традиційно вважається початком нового скотарського сезону. Головним і найпоширенішим обрядом на Юрія був перший весняний вигін худоби на пашу і символічне відкриття пастушого сезону. Насамперед, обряд вигону стосувався великої рогатої худоби і овець, оскільки йшлося про спільний випас пастухами громади “черги” корів, або вигін овець на гірські полонини для “літування”. Попри це господарі нерідко випасали корів індивідуально поблизу власних домогосподарств (наприклад, на Буковині це називалось “кошарування”). Випас коней розпочинався найпізніше – на свято Миколи Літнього. Як бачимо, початок весняного випасу худоби не завжди приурочувався до свята Юрія, однак до наших днів збереглася обрядова складова і саме на свято Юрія українці й досі дотримуються ритуальних та магічних дій, що пов’язані з початком пастівницького сезону.
Повсюди в Україні вірили, що на Юрія відбувається активізація відьом. Вони, мовляв, в різний спосіб намагаються викрасти молоко в чужих корів в передюріївську ніч чи впродовж всього дня. На західних теренах Бойківщини найбільше остерігалися відьом під час ранкового вигону худоби.
В народній уяві відьми відбирали молоко в магічний спосіб, наприклад, вдосвіта збирали ранкову росу на пасовищі. Для цього вони тягнули запаску по траві, потім викручували росу і давали її випити своїй корові, аби до неї перейшло молоко чужих корів. Серед інших способів: розсипали сіль перед чередою корів на роздоріжжі (Старосамбірщина), вночі проникали в хлів в подобі кішки (жаби, собаки і ін.) та видоювали корів тощо.
Тож для повір’їв селян було характерним бажання захистити худобу від впливу нечистої сили, зокрема відьом. На Покутті та Гуцульщині з відьмами боролись за допомогою розпалювання багаття (в передсвяткову ніч біля домівок, або на паші). Згідно з народними уявленнями, вогонь мав силу очищення від хвороб та завданої шкоди. Для гуцулів важливо було зберегти від відьом кожен вуглик, інакше корова може втратити молоко. Для цього хлопці аж до світанку вартували ритуальне вогнище, підкидували дрова і співали пісень.
Найчастіше для боротьби з відьмами застосовували християнську релігійну атрибутику: малювали на воротах хрести (дьогтем, свяченою крейдою, воском), кропили корову свяченою водою і виганяли вербовою гілкою (“шуткою”), посипали тварин свяченою сіллю або маком, прив’язували до шиї тварин мішечки з шматочками великодньої паски. Серед інших способів захисту цікавими є традиція пов’язувати худобі на роги віночки з весняних польових квітів, встромляти в браму тернові гілки, класти під поріг стайні гострі металеві предмети (ніж, сокиру, серп), прив’язувати корові на хвіст червону нитку тощо. На Буковинській Гуцульщині локально побутувала традиція давати в їжу худобі висівковий корм “грис” чи муку, які перед тим освячувались в церкві.
Також зі святом Юрія пов’язані аграрні звичаї та обряди, що мали забезпечити родючість поля та захист від стихійних лих чи злих сил. В східних місцевостях етнографічної Волині на Юрія господарі разом з сім’єю ходили оглядати поле зі священиком, а він окроплював свяченою водою і благословляв майбутній урожай. Того ж дня господарі качалися в посівах жита, а опісля організовували частування з випивкою за участі рідних і сусідів прямо посеред поля. Все це мало сприяти врожайності та інтенсивному росту злаків.
По всій Україні цього дня селяни спостерігали за ростом рослин в полі та сформували низку святоюрських прикмет, що пов’язані з прогнозуванням майбутнього врожаю злакових культур. Вважали, якщо молоді посіви густі і в них змогло сховатися курча, то слід очікувати на щедрий урожай.
Отже, зі святом Юрія Змієборця в народній культурі українців пов’язано багато аграрних і скотарських звичаїв і повір’їв. Більшість із них традиційно пов’язані з початком літнього скотарського сезону, що до наших днів асоціюється саме з цим святом. Худоба займала важливе місце в житті селян, тому багато юріївських звичаїв пов’язані з її захистом від впливу нечистої сили та хижих звірів. В багатьох регіонах України також побутували традиції, пов’язані з прогнозуванням майбутнього урожаю.
Підготував: науковий співробітник сектору архітектури, відділ етнографії Босак Василь.
Список використаної літератури:
- Конопка В. Яре та озиме збіжжя у народному календарі українців: ґенеза звичаїв та обрядів. Пліснеські старожитності. 2016. С. 118–136.
- Конопка В. Хліборобські мотиви в календарній обрядовості українців. Народознавчі зошити. 2015. №4. С. 825–829.
- Кілар А. День Юрія – головне пізньовесняне свято покутян. Фортеця: збірник заповідника “Тустань”. 2020. №4. С. 479–490.
- Кривенко А. Мотив оберегу худоби від нечистої сили в юріївській обрядовості волинян. Україна в етнокультурному вимірі століть. 2014. С. 360–369.
- Ольхович-Новосадюк Ю. Святий Юрій Змієборець. Локальна історія. 2022. Режим доступу: https://localhistory.org.ua/texts/statti/sviatii-iurii-zmiieborets/.
- Пуківський Ю. Скотарські мотиви у великодній обрядовості українців східної Бойківщини. Пам‘ятки Тустані в контексті освоєння Карпат у доісторичну добу та в середньовіччі; проблеми їх збереження та використання: матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. 2016. С. 109–110.
- Пуківський Ю. Весняні скотарські звичаї та обряди українців Покуття (за матеріалами із Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) Народознавчі зошити. 2017. №2. С. 305–310.
- Чебанюк О. Переможець дракона. Локальна історія. 2021. Режим доступу: https://localhistory.org.ua/texts/statti/peremozhets-drakona/.
Шукаємо господиню або господаря на музейний об’єкт!
Вакансія музейного доглядача:
Обов’язки: підтримка чистоти та створення затишку на одній із музейних садиб.
Графік роботи: середа – неділя, повний робочий день: 10.00-18.00 (понеділок і вівторок – вихідні).
Вимоги: дисциплінованість, господарський підхід у вирішенні поточних питань і найголовніше – бажання працювати.
Офіційне працевлаштування.
Отож якщо ви любите старовину, природу та спілкування з людьми – музей чекає на вас!
Деталі за телефоном: 0679776737, п. Люба.