Зразок сторінки

Підготував:
Босак Василь,
науковий співробітник відділу етнографії

Стрітення Господнє, або просто Стрітення, також відоме як Принесення до Храму є християнським святом, яке відзначається на згадку про принесення немовляти Ісуса Христа до Єрусалимського храму його батьками. Ця подія відбулася на 40-й день після Різдва і на 32-й день після Обрізання Христового. Святкування припадає на 2 лютого (за старим стилем — 15 лютого). У храмі Святе Сімейство зустрів праведний Симеон Богоприємець. У традиційній календарній обрядовості українців Стрітення символізує завершення зимового і початок весняного циклів, коли зима та весна “зустрічаються”, змагаючись за панування над природою. Тому у цей день в обрядовості християнський контекст поєднується з народними віруваннями язичницького походження. Стрітення було знаменним днем для кожного українського селянина, оскільки комплекс звичаїв і прикмет пророкували погодні умови та стан врожаю протягом наступного сільськогосподарського року. Розглянемо кілька стрітенських звичаїв, що були поширені в етнографічних регіонах Західної України.

Найбільше обрядів та традиційних уявлень цього свята пов’язані зі свічками-”громницями” (також “громовицями”). Традиція освячення свічок своїми витоками сягає часів Римської імперії. Також деякі дослідники пов’язують паління свічок із язичницьким обрядовими діями у давніх слов’ян. Не стаючи на бік жодної з теорій походження даного звичаю можна констатувати, що він глибоко вкорінився і сприймається невід’ємною частиною християнської церковної традиції на наших теренах. Українці споконвіків вірили, що стрітенська свічка є сильним захистом родини та домогосподарства від стихійних бід, — насамперед грому та грози (наприклад, лемки під час негоди запалювали її у печі таким чином, щоб дим виходив через комин), також пожежі, епідемії, війни. Цікавим є те, що у магічних діях свічку-громовицю, як оберіг від негативних погодних явищ, використовували в комплексі з іншими господарськими знаряддями. На Поліссі це були лопата і рогач, на Гуцульщині — сокира.

На Стрітення було прийнято освячувати не тільки свічки, а й воду. Її зберігали вдома протягом усього року і використовували як оберіг проти злого ока та хвороб. Вірування про її цілющі властивості особливо побутувало на Покутті та Лемківщині. Лемки змочували нею хворі місця на тілі людини, окроплювати свійських тварин.

Крім захисту від негоди, освячену свічку використовували ще й в інших обрядах. Наприклад, на Покутті (а також у деяких інших місцевостях) ритуальне використання “громовиці” розпочиналося ще по дорозі з храму до хати. Донести свічку запаленою вважалося добрим знаком, тому для цього використовували різні захисні пристосування. На полум’ї свічки ворожили дівчата на виданні з Лемківщини (Великий Березний), у яку сторону воно хилиться — звідти і сватів чекати.

Одразу після приходу додому, господар здійснював “обкурювання” усіх домочадців, худоби, та приміщень. Тодіж на одвірках житлових та господарських приміщень випалювали або малювали воском захисні хрести. Свічковий дим символізував архаїчний захист від нечистої сили та бід, які вона могла спричинити. Після закінчення ритуалу свічка займала почесне місце у хаті — на божниці чи покуті, де зберігалася протягом року чи до потреби у використанні.

Ще одним важливим аспектом застосування стрітенської “громниці” був поховальний обряд. Запалену свічку давали до рук помираючому, аби полегшити страждання та агонію. Після смерті її залишали у руках людини під час панахиди та ховали разом з покійником. Очевидно, у загробному житті вона повинна була слугувати як провідник серед пітьми. У деяких покутських місцевостях на Стрітення відбувався поминальний похід на цвинтар. На могилах померлих рідних у цей день запалювали свічки.

Також важливим аспектом даного свята було прогнозування погоди. У прогнозуючій практиці можна виділити кілька основних прикмет, що були співзвучними одразу у кількох регіонах. “Як на Стрітення півень нап’ється, то до Юрія віл напасеться” – тлумачення раннього приходу весни, який пов’язували з відсутністю стрітенських морозів. У бойків Старосамбірщини побутувало схоже повір’я: “Якщо на Стрітення тепло, то до Великодня вже буде багато трави і можна буде пасти худобу”. На історико-етнографічній Волині (Кременеччина) казали: “Як на Стрітення мороз, то буде ще шість неділь мороз…”. Цікаве трактування погодних передбачень побутувало на Буковинській Гуцульщині: “То так: Стрічання, якщо до обіда буде погода, то буде пів літа погода, а друга половина [дня], то вже друга половина літа”.

Проте, українські етнографи іноді фіксували й протиріччя у такому трактуванні боротьби зими і літа. Наприклад, у поліщуків зустрічалася прикмета: “Як на Стрічання п’євєнь води нап’ється, до хазяїн гора набереться. Бо не скоро буде лєто”. У передгірських місцевостях Гуцульщини та Бойківщини передвісником весняних заморозків на Стрітення міг бути ведмідь, що прокидався після зимової сплячки. У народі вірили, що це пробудження є тимчасовим: “… буде ведмідь буду валєти, бо дуже студінь. А як тепло, то буде будувати, бо потім ще буде студінь…”.

Другий комплекс стрітенських передбачень стосувався майбутньої врожайності. Наприклад, ранковий снігопад у цей день ознаменував успішність майбутньої посівної кампанії ярини. А випадання снігу ввечері — озимини. Іній на деревах був ознакою щедрого врожаю фруктових дерев. Бурульки — морви. Гуцули ворожили про майбутній врожай за допомогою яйця. Якщо воно тріснуло від морозу, то слід було очікувати щедрого збору кукурудзи. Якщо ж залишилось цілим, то зародити мала картопля. З метою захисту майбутнього врожаю та господарства від біди, на Бойківщині старались залишатися вдома та не впускати жодних гостей, оскільки остерігалися невідповідного чи небажаного випадкового відвідувача – “полазника”.

Список використаної літератури:

1. Біляковський П. Різдвяно-стрітенський цикл погодних передбачень в народному календарі українців Карпат. Народознавчі зошити. 2012. № 4 (106). С. 634–642.
2. Горбаль М. Завершальний цикл різдвяних свят на Лемківщині. Народознавчі зошити. 2022. № 1 (163). С. 236–242.
3. Гощіцька Т. Вірування, пов’язані з деревами у весняно-літній обрядовості українців Карпат. Народознавчі зошити. 2019. № 2 (146). С. 328–345.
4. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
5. Конопка В. Хліборобська тематика у різдвяно-стрітенському періоді народного календаря українців (на матеріалах Південно-Західного історико-етнографічного регіону). Народознавчі зошити. 2019. № 2 (146). С. 303–318.
6. Серебрякова О. Піромантичні дії у святвечірній обрядовості українців. Народознавчі зошити. 2023. № 3 (171). С. 597–606.
7. Серебрякова О. “Полазник” на Бойківщині: акціонально-магічний аспект (на матеріалах польових досліджень). Народознавчі зошити. 2024. № 1 (175). С. 30–41.
8. Ципишев С. Хлібні вироби поліщуків: технологічний та скарально-семіотичний аспект : дис. … канд. : 07.00.05. Львів, 2020. 255 с.

Сергій Ципишев
кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Із переходом українських церков на Новоюліанський календар відбулося зміщення всіх нерухомих річних свят, тих які припадають на певну дату, на новий стиль. Завдяки цьому вони зайняли притаманне їм місце в часі, церковний та світський календарі прийшли у згоду. Відповідно мала б зміститися і народна звичаєвість. Як один із виявів такого суміщення – на 1 січня тепер крім Нового року припадає ще й християнське свято Василія Великого. Із цією датою у народній традиції був пов’язаний обряд посівання – обхід хлопчиками-посівальниками осель родичів, знайомих чи й просто сусідів із символічним обсіванням зерном. Найчастіше використовували насіння пшениці, рідше жита чи ячменю. Дійство супроводжувалося спеціальними примовками. Вважається, що такі дії мали б принести добрий врожай, добробут, здоров’я та злагоду. Відповідно до народних уявлень першим у хату на Новий рік має зайти чоловік, при чому юний вік, а відповідно й добре здоров’я є надзвичайно бажаними. Особливо пошановували першого посівальника – йому діставалися найкращі частування чи найбільша грошова винагорода. Тому діти намагалися прокинутися якомога раніше та вийти посівати ще затемна.

Зрозуміло, що посівання мало свої локальні особливості та варіанти. До прикладу, на Покутті використовували насіння всіх злаків, а також кукурудзи, соняха, гарбуза, однак заборонялось посіватибобовими. Зерно одразу ж змітали, щоб по ньому не ходити, віддавали курям, часом досипали до насіння, що мало йти на посів¹.

На межі етнографічних Волині та Поділля посівачі мали особливу місію. Власне на Василя традиційно вимолочували різдвяний обрядовий сніп, зерно із якого подекуди підмішували до відібраного на насіння або ж віддавали курям, щоб ті велися. Солому ж спалювали, кидали під худобу, обв’язували нею дерева у садку – для доброго врожаю. Провести обмолочування доручали, як тут казали, посипальникам. Хлопці вибивали зерно палицями або виминали колоски вручну².

На Поліссі цікавим було походження зерна для посівання. Закінчуючи жнива тут із останнього зжатого снопа висмикували колоски і сплівши їх у віночок святили у церкві на Спаса (6 серпня), після цього до наступних жнив зберігали його за образами. Коли жнива проводили наймані женці, то це сплетене колосся одягали хазяїну на голову, за одно віддаючи особисто в руки й останній зжатий сніп. Власне зерном із віночка розпочинали посів, а також посівали ним на Новий рік³.

На Бойківщині посівальників ще називали полазники. Цей термін походить від праслов’янського роlaz(iti) – відвідувати⁴. Хлопчики тут засівають вівсом, який у бойків був найпоширенішим злаком, зерно ж насипають у рукавицю. За свої віншування діти отримують подарунки, а виходячи з хати прощаються словами: «Бувайте здорові, хай вам ведуться воли й корови!»⁵.

На Лемківщині хлопці-полазники теж були бажаними гостями новорічного ранку. Основним завданням тут у них було обсипати зерном пороги, при цьому примовляючи: «Щоб родило жито, пшениця й всяка пашниця, на щєстя, на здоров’я, на тот новий рік, щоби ліпше родили, як торік». Серед подарунків для дітей обов’язково були так звані щодраки – спеціальні пампушки для посівачів⁶.

1 Архів МНАіП у Львові; Зв – 129, 2016 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Снятинський район Івано-Франківської області), 20 арк.

2 Архів МНАіП у Львові; Зв – 122, 2014 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Хмільницький район Вінницької області), 17 арк.

3 Архів МНАіП у Львові; Зв – 106, 2010 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Любомльський, Шацький та Ратнівський райони Волинської області), 11 арк.

4 Етимологічний словник української мови: у 7 т. Київ, 2003. Т. 4: Н–П. С. 486.

5 Луців О. Звичаї й Обичаї на Бойківщині. Бойківщина. Монографічний Збірник Матеріялів про Бойківщину з Географії, Історії, Етнографії і Побуту. Філадельфія – Нью-Йорк, 1980. С. 431.

6 Сивицький М. Духова культура. Лемківщина: земля – люди – історія – культура. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1988. Т. ІІ. С. 113.

Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Серед календарних свят українців важливе місце займає Новий рік. Вечір перед Новим роком називали «Щедрим вечором». У церковному календарі цей день присвячений преподобній Меланії Римлянці. День святої Меланії (31 грудня) завершує старий рік, а день святого Василя (1 січня) відкриває Новий рік. В усі часи і в більшості народів світу новолітування, на яку б пору року воно не припадало (до ХVІІІ ст. новий рік починався весною), пов’язане з неповторними обрядодіями.

Дочекавшись темряви (від заходу до сходу сонця), парубки ходили «маланкувати». Порівняно з колядуваннями обряд «маланкування» має театралізований характер та розважальний настрій.

Підготовка до свята тривала кілька тижнів, за цей час молоді хлопці вчили колядки та пісні, виготовляли складні костюми. Головну дійова особа дійства — «Маланка» (роль якої, як правило, виконує хлопець). Маланку супроводжують «Василь», «солдат», «сажотрус», «коваль», «лікар», «дід», «баба», «жид», «жидівка», «циган», «циганка», «чорт», «козак» та інші персонажі. Серед зооморфних героїв особлива роль належала «ведмедю», якого веде за собою циган. При зустрічі двох «Маланок» організовували боротьбу «ведмедів». Серед персонажів тваринного світу часто бачимо також «козу» чи «коня».

Типовим явищем є парність дійових осіб, чоловічих і жіночих ролей: «Маланка» і «Василь», «Маланка» і «дід» «дід» і «баба», «жид» і «жидівка», «циган» і «циганка», «гуцул» і «гуцулка» тощо. Обов’язковою складовою частиною «Маланки» також були музиканти. До учасників «Маланки» без костюму слід віднести й «калфу» – керівника, який відповідав за зібрані кошти, дотримання порядку серед учасників великого і шумного колективу.

До сьогодні «маланкарі» за традицією починають і закінчують свій новорічний хід на перехресті вулиць. Лише у невеликих населених пунктах влаштовували одну Маланку, звичайно ж їх було декілька: на кожній вулиці або в кожному куті. Переважно щедрувальники йшли з новорічними вітаннями під вікна господарів, де мешкали дівчата на виданні, або ж ходили від хати до хати. Скажімо, на Городенківщині щедрували під вікнами всіх осель, але впускали всередину лише ті господарі, хто мав доньку або сина.

За народним етикетом «калфа» питав в господарів дозволу на проведення ритуалу. Одержавши ствердну відповідь, співали головну пісню, присвячену Маланці. Поширеним мотивом було випасання Маланкою качурів (гусенят, волів):

Наші Меланка качура пасла,
Заків зірочка аж не загасла.
Заків вна го напоїла,
Сім пар чобіт закроїла.
Заків вна його загнала,
Сім пар чобіт розідрала

Із текстів новорічних пісень у різних районах Покуття можна довідатись про господарські здібності Маланки. В одних вона постає в образі вправної господині, а в інших навпаки — ледачої жінки. Змальовування у портреті Маланки її негативних рис наочно ілюструвало застереження дівчатам на виданні. Поведінка байдикуватої, неохайної, схильної до пиятики Маланки, зовсім не до вподоби дбайливому Василеві-газді, який на запитання про те, чи любить він Меланку, відповідає:

Як Меланку любитú, любитú,
Як не хоче робитú, робитú!

Під супровід пісень усі учасники гурту розігрували жартівливі сценки, взяті з реальних життєвихситуацій. З них сміялися присутні в хаті глядачі, яких залучали до участі у драматизованій грі. Скажімо, «жид» і «циган» на всі боки розхвалювали та демонстрували свій товар, радячи його купити, а «циганка» ворожила. Більша кількість перебраних персонажів урізноманітнювала й коло веселощів. До прикладу, «Маланка» підмітає хату, «шандарі» тим часом починають обшук, «жид» говорить з господарем про «ґешефт», «гуцулка» пропонує купити сушених грибів, «циган» нишпорить усюди, «циганка» ворожить, «дід» з «бабою» просять милостиню, а на подвір’ї «чорт» і «ведмідь» ганяються за молоддю, перехожими на вулиці.

Перебрані хлопці могли занести у хату плуг чи рало, імітуючи при цьому, що вони ніби орють ниву та її засівають. Така символічна оранка-сівба мала магічний характер, в давнину такі дії мали стимулювати силу землі перед початком нового сільськогосподарського року. Так, за допомогою слова та певних ритуальних дій учасники обряду намагалися забезпечити врожай, здоров’я, добробут та примноження в сім’ї та господарстві.

Обрядові бешкети ряджених маланкарів мали ігровий характер. За відомостями зі с. Іспас під Коломиєю, поки одні дійові особи «Маланки» забавляли господарів, решта парубків, користуючись неуважністю, крали з хати речі (хліб, солонину, трохи зерна і тому подібне). Крали лише стільки і ті речі, за які господар не буде позиватись. Крадіжку сприймали як належне та не висували ніяких претензій «злодіям». Серед інших жартівливих витівок щедрувальників було обмащування сажею, наведення ладу в хаті та ін.

Наостанку театралізованого дійства виконуються різні танці – «плєсанки». У парі з «Маланкою» танцювали «Василь» чи «дід». Дочка господаря перетанцьовувала з кимось із ряджених маланкарів. При цьому «дід» намагався впасти на підлогу і потягнути дівчину за собою. Завданням доньки господаря було втриматися на ногах.

Учасників новорічних обходів наприкінці дійства традиційно обдаровували. Серед гостинців, які отримували маланкарі, були пригощання та гроші. Зазвичай винагороду отримувала ряджена «Маланка», міхоноша або воїн. Прощаючись з господарями, співали:

Ой, тупа, тупа, тут грошей купа,
Ой, маю, маю, най буду мати
Лише не можу гудз розв’єзати

У разі несплати господарями за віншування, «Маланка» білила брами і паркани у хатах. Або збитки чинив «дід» (відшкрябував глину з печі, обмащував стіни сажею або калиновим соком, розливав воду, перевертав миски та горнята тощо).

Прихід ряджених асоціювався з майбутнім щастям і добробутом родини, їхня здатність активно впливати на майбутню долю людей виразно засвідчує особливий сакральний статус цих учасників новорічних обходів. Весь цикл зимових свят тісно пов’язаний з культом предків, а ряджені символічно зображували їх.

На наступний день хлопець, що грав Маланку, мав обов’язково очиститися від своєї ролі. Вранці, перед походом до церкви він ішов купатися. У наслідок такого обрядового очищення учасники дійства позбувалися ознак приналежності до «іншого» світу – із надприродних істот перетворювались на звичайних парубків.

1. Серебрякова О.«Нині мелані, завтра Василі…»(фрагмент зимової обрядовості покутян)// Народознавчі зошити. № 2 (134), 2017, с.355-367
2. Харчишин О. Календарно-обрядовий фольклор Покуття: тяглість та змінність традиції// Народознавчі зошити. № 1 (133), 2017 с.61-73
3. Кожолянко О. Календарні свята та обряди українців Буковини: семантика і символіка. Чернівці: Друк Арт, 2014. Вид. 2-ге, зі змінами. 384
4. Пуківський Ю. «Переберія на Маланку. Фоторепортаж з українського карнавалу». URL:https://localhistory.org.ua/texts/statti/pereberiia-na-malanku-fotoreportazh-z-ukrayinskogo-karnavalu/

Сергій Ципишев
кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Зараз напередодні Різдва Христового хочемо познайомити Вас із частиною народних традицій одного з найколоритніших українських регіонів – Полісся. Різдвяний час сповнений глибокого сенсу і є насправді винятковим у народному сприйнятті. Коли ми думаємо про це свято, то найімовірніше у нас виникають асоціації із колядниками, які славлять народження Христа та затишним вечором за святковим столом у колі родини. Такі обов’язкові спільні трапези дозволяють родині зустрітися, проговорити всі новини та проблеми, відчути підтримку одне одного. Зрозуміло, що підбір страв для застілля має свої традиції та регламентації.

Етнографічні матеріали доводять, що серед різдвяних страв найважливішими були власне ті, до складу яких входило зерно. Проте, якщо по кутю – обрядову різдвяну кашу говорять і знають всі, то про обрядовий різдвяний хліб відомостей у загальному доступі значно менше. Власне на Поліссі він мав багато локальних назв, до прикладу: колядник, колядний пиріг, книш, книшик, палінка, паляниця, калач, калачик, бухта, лежень, обертух, бонда. Цей обрядовий хліб споживали всі члени сім’ї, також ним частували колядників, що приходили до господи.

Різдвяний хліб пекли з найкращого борошна. Зазвичай його формували у вигляді подовгастої або округлої хлібини, рідше це був калачі з діркою посередині. Місцями випікали лише невеликі пампушки чи пиріжки, які начиняли квасолею, яблуками, ягодами, сиром чи бобом. Часом пампушки та пиріжки зверху ще й декорували, витискаючи хрест або виробляючи його з тіста.

Хліб, разом із кутею, обрядовим снопом, який ще називали коляда, ставили на вимощену сіном покуть. Цікаво, що колядника могли зберігали аж до початку весняно-польових робіт і брали зі собою в поле, коли починали садити картоплю. Зерном же вимолоченим із обрядового снопа навесні розпочинали посівну.

Цікаво, що на Житомирському та Київському Поліссі селяни різдвяний хліб не різали ножем, а ламали руками¹. Взагалі ж на територіях, що вже з 20-х років ХХ століття перебували під радянською окупацією народні звичаї та обряди зазнали дуже значних втрат. Тому часто спеціальних різдвяних хлібних виробів не було, пекли звичайні хлібини або як кажуть поліщуки бухони, бохони². Однак у літературі можна знайти свідчення того, що принаймні пам’ять про особливий різдвяний хліб на Чорнобильському Поліссі була живою ще на початку 90-х рр. ХХ ст. Називали такий випік палениця або кулідка. Загалом – це була кругла хлібина, але у першому випадку її перед випіканням викачували борошном, а в другому – водою. Цей буханець клали на покуть або накривали ним кутю, інколи додавали також сіль. Типово для різдвяних хлібів і цей різновид мусив перебути всі свята, лише тоді його розмочували і згодовували худобі³. На цих же теренах у цей же час зафіксовано згадки про фігурне солодке печиво у формі баранців, яке випікали для дітей, та пампушки з грецької, тобто гречаної муки, що ними частували колядників, якими найчастіше були діти⁴.

Як і повсюдно в Україні, на Волинському Поліссі теж було поширене залишання всіх страв святвечірньої трапези (яких мало бути 12) разом із начинням на ніч на столі. Цей момент напряму зближує різдвяну і поминальну обрядовість. Адже згідно з народними віруванннями залишена на ніч їжа призначалась для померлих, що нібито приходили до родичів на частування.

Разом із тим обрядовий різдвяний хліб завжди йшов у сув’язі із кутею, до прикладу – окраєць чи буханку клали на посудину з цією обрядовою кашею⁵. Разом їх використовували і в обрядових запросинах надприродних істот та сил, а також душ померлих родичів до святкової вечері. Під час цього дійства господар виходив із хати, маючи при собі кутю і (або) хліб, та звертався до означених вище сутностей, закликаючи їх завітати на святкове частування⁶. До прикладу, відомим є звичай із запросинами Мороза, до якого промовляли: «Морозе, Морозе, ходи кутю їсти, як не прийдеш сьогодні, то й ніколи не йди»⁷. Іноді траплялись і оригінальніші варіанти: «Мороз, Мороз, приходь кутю їсти. Приходь, вовченя, а як не прийдеш зараз, то не приходь літом, не бери ні телюка, ні поросюка»⁸. Або варіант зі Східного чи Лівобережного Полісся: «Мароз, Мароз іді куті єсть, а в Пєтровку нє бивай, бо будємо желізнимі пугамі біть»⁹.

У поліських селах використовували буханець або принаймні окраєць хлібини на різдвяно-водохресні свята, переважно перед Різдвом чи Новим роком, у ще одній обрядодії, під час якої йшли у сад з перевеслом та хлібом і за допомогою невибагливих примовок та магічних маніпуляцій намагались забезпечити врожайність неродючих дерев¹⁰. Доволі часто господарі ходили й до хліва, щоб почастувати домашніх тварин обрядовими різдвяними стравами, у тому числі й хлібом та кутею, при цьому примовляли: «Ми до вас із хлібом, а ви до нас із ласкою»¹¹.

1 Ципишев С. Різновиди хліба в побуті та обрядах. Етнокультура Рівненського Полісся. Рівне: ПП ДМ, 2009. С. 113.

2 Герус Л. Типи, форма, функції різдвяно-новорічного хліба українців. Народознавчі зошити. Львів, 2007. № 3–4. С. 289; Ципишев С. Традиційні хлібні вироби Рівненського Полісся початку ХХ століття. (За польовими матеріалами із Дубровицького та Сарненського районів Рівненської області). Поліссєзнавство у фольклорно-етнографічних і літературно-мистецьких дослідженнях: наукове видання. Рівне, 2009. С. 102.

3 Свирида Р. Хліб у зимовій обрядовості Київського Полісся. Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Львів, 1997. Вип. 1 (Київське Полісся. 1994). С. 309.

4 Там само.

5 Галайчук В., Ципишев С. Традиційні календарно-побутові звичаї та обряди Східного Полісся (на польових матеріалах з Ріпкинського р-ну Чернігівської обл.). Народознавчі зошити. Львів, 2019. № 5. С. 1307.

6 Пархоменко Т. Календарні звичаї та обряди Рівненщини: Матеріали польових досліджень. Рівне, 2008. С. 24–25.

7 Ципишев С. Хлібні вироби у культурі поліщуків Зарічненщини: традиція та сучасність. Матеріали до української етнології. Київ, 2011. Вип. 10. С. 149.

8 Там само.

9 АА ДНЦЗКСТК. – Ф. Ріпки-(VII-VIII)-2017. – Од. зб. C. Ципишев, АФ-Д8.С.2/13.

10 Пархоменко Т. Календарні звичаї та обряди Рівненщини: Матеріали польових досліджень. Рівне, 2008. С. 29.

11 Пархоменко Т. Календарні звичаї та обряди Рівненщини: Матеріали польових досліджень. Рівне, 2008. С. 22.

Люба Сварник
наукова співробітниця науково-фондового відділу
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

…речі – не «мертві»:
люди відходять – речі залишаються.
Залишаються – зі своїми «сльозами»…
Андрій Содомора

Дещо перефразовуючи публікацію Андрія Содомори «Аура, душа речей», що вийшла на сайті «Збруч» 18 листопада 2024 року, спробую пролонгувати цю тематику, спроєктувавши її на зрозуміле і дуже близьке мені поле.

«Якась дурня, – подумаєте, – стільки всього на голові… Яка аура? Річ є річ: поносив та викинув… то ж тільки річ!» Гм… скажіть це полісянкам, для яких лляне полотно – святе, а льон помічний від усього і для всього (зринає мені в пам’яті настанова матері для доньки: «Гляди ж, дочко, бережи його (полотно), бо воно святе» (М. Скуратовська, з експедиційних записів з Житомирської області)). А якщо по ньому ще і творити, медитуючи не один день і не місяць, а довго-довго, вплітати у нього думки, почуття і відчуття, наче писати голкою свою історію… А якщо ще й пригадати вишивальницю з «Гуцульщини» В. Шухевича, яка проробляє цілий магічний процес з примовляннями для створення бажаної краси? То чи знехтуєш нею, не пошануєш?

Мій багаторічний досвід з опіки та вивчення музейних предметів групи «Одяг та тканина» неодноразово спонукає звертатися до таких історій – щоб віднайти відповідь на одвічне питання: «Чому?». Особливо тут цікавими є народні сорочки. Вести з ними мовчазний діалог легко, бо виконані вони індивідуально і кожна з них розповідає, звідки походить і коли була шита, в якому статусі, багатою чи бідною була її авторка. Упродовж створення сорочки жінка неначе зросталася з нею (відома дослідниця народної вишивки Раїса Захарчук-Чугай, приміром, називала вишиту сорочку двійником її творчині). Пригадую своє відрядження у 1990-х роках на Поділля у село Гончарівка Монастириського району Тернопільської області. Бабця, віддаючи сорочку до музею, голосила над нею так, наче зверталася до живої: «Мої ручки тебе шили, нитки очі добирали, сльозами вмивала…» Дотепер пам’ятаю цей зворушливий момент та дану їй обіцянку зберегти ту сорочку – власниця тримала її собі на смерть.

фото: сорочка зі с. Гончарівка, придбана за 50 рублів у Цікало Ганни Яківни.

Мимоволі виринають з експедиційної пам’яті оповіді інших респонденток, які практично усі, перш ніж розказати про сорочку, говорили про життя і «житку» – як то було. Вони ніколи не відповідали на питання сухо. Відповідь розпочиналася: «А ми коноплі сіяли, вибірали та збирали, насіння вибивали, мочили і сушили, оббивали та терли, вичісували та скручували, пряли нитки та мотали, верстать ними заправляли і ткали, полотна білили, а тоді вже шили. А то вже була радість».

«Краса – це є щось з духовного», – казав Блаженніший Любомир. Наші люди мали потребу творити красу будь-коли, за будь-яких обставин, продовжуючи вишивати орнаменти за традиційними композиційними схемами, використовуючи неймовірні техніки виконання і вже забуту філософію мотивів-знаків, підпорядкованих безапеляційному принципу – ТАК МАЄ БУТИ. «Діти на Великдень мають бути вбрані так, як писанки гарні», – говорила звичайна жінка з Рогатинщини своїй невістці, що приїхала з міста. Відтак у красі і творенні зростали нові покоління, додаючи, звичайно, своє бачення до традиційного оздоблення сорочки, підсвідомо, тактовно вносячи нові елементи так, щоб не порушити гармонію цілісного одягового комплексу. Естетикою повнилися і заможні, і вбогі оселі, прибрані тканими веретами, настільниками, рушниками.

Невпинний час вносив свої корективи у суспільно-економічне та політичне повоєнне життя. Колгоспи, робота за «палички», суцільне безгрошів’я. Барвистий одяг заступили сірі куфайки, кирзові чоботи, подекуди артільні, масованого виробництва вироби. Однак прагнення краси залишалося, як потреба в живильній силі душі – навіть на маленькому шматку фабричного полотна, купленого за продані ягоди, гриби чи городину, жінка і далі «малювала» (без трафарету, «як рука поведе») дивовижні квіти, сюжети, звеселяючи свою оселю, що дарувала радість її родині.

У вісімдесяті роки, коли переслідувалося все українське (культура, звичаї, релігія…), коли нічого не можна було купити, а лише «дістати», українки, підсвідомо опонуючи режимові, вбирають в українськість свою «фортецю» – дім, квартиру, наповнюють інтер’єри яскравими та багатими вишивками. Вишивають всюди: у транспорті, на лікарняних ліжках – у вільний від роботи час… Вишивають все: від великогабаритних килимів, подушок, портьєр, завісок, рушників, накидок на фотелі і телевізори – до маленьких серветок… Вишивають на «гуцульському полотні» й на панамі, на мішковині і синтетичних тканинах, нитками «ленінградського муліне» і ДМС, акриловими нитками або витягненими зі светрів – вовняними. На полотнах повторюються мотиви вишивок із журналу «Радянська жінка» авторства М. Покиданця, О. Гушул, К. Демури, Л. Панченко та ін. Створюються комплекти вишивок під колір стін кімнат. І тут знову бачимо потребу краси, гармонії. Правда, вона дещо інша – дещо повторювана, яскрава та барвиста. Проте, попри свою трафаретність, вона все ж дихає характером самої вишивальниці

фото: два рушники – схема одна, а результат різний.

Переходять у вічність вишивальниці-вісімдесятниці. Ще якийсь час втішаються їхніми виробами діти. Та пора стрімкого розвитку технологій кардинально спрощує (якщо не нехтує!) цінності попередніх поколінь. Технологічні дизайни, мінімалізм предметів, нові інтер’єри виблискують склом, керамікою, металом… У цій холоднечі немає місця для тепла вишивок, для гри різноманіття кольорів. Онуки не переймаються творінням своїх бабусь, ним тепер повняться різні музеї (у кращому випадку), а на пропозицію залишити собі бодай щось на пам’ять – байдужість і мовчання…

Незабаром матимемо Різдвяні Свята. Журналісти, випереджуючи один одного, запрошуватимуть етнографів, дослідників, аби ті (вже вкотре!) розказали «і що пекти, і що варити, і які 12 страв мають бути на столі на Святий Вечір, і про 12 апостолів, і щоб не забули придбати дідуха, і підвісити павука, і вишиванку, бажано «борщівську», одягнути, і що все це атрибути сьогоднішнього Різдва, і промовити молитву, і заколядувати, починаючи з «Бог Предвічний», і тут би ще згадати, що Син Божий народився, аби прийняти наші гріхи, бо Господь полюбив нас»…

Згадуючи своїх рідних, які відійшли, з любов’ю та пошанівком прикрасьмо цей тихий величний Святий Вечір родинними спогадами – вишитими рушниками, тканими настільниками – аби їхні душі, завітавши на вечерю, впізнали свою домівку. Зробімо це, щоб не скотилася у них сльоза забуття…

У жовтні в межах угоди про співпрацю студенти кафедри Архітектури та реставрації НУ “Львівська політехніка” 1 курсу бакалаврату (РМ-41) та 1 курсу магістратури (РММ-11) після курсу лекцій з предметів “Історія реставрації за фахом” та “Основи проектування”, мали практичне заняття з консервації фрагментів дерев’яних ренесансних балок зі збірки Львівського Скансену під керівництвом викладачів Максима Чорного – PhD в галузі реставрації та Віктора Мельника (Viktor Melnyk) – кандидата історичних наук.

А ще, наші науковці: заступник директора музею з наукової роботи Сергій Ципишев (кандидат історичних наук) та Зоряна Ципишева провели для студентів лекцію на щойно відреставрованому об’єкті – поліській хаті з села Соломир.

( 8 грудня 2024 р. – 120 р. з дня народження)

Підготував:

Босак Василь, 

науковий співробітник відділу етнографії

Павло Миколайович Жолтовський (1904–1986) – український дослідник, педагог і культурний діяч, народився 8 грудня 1904 року (25 листопада за старим стилем) у селі Милятин Острозького повіту в родині сільського священика, настоятеля місцевої Свято-Дмитрівської церкви. Початкову освіту здобув у трикласній церковно-приходській школі. У 1915 році, через Першу світову війну, родина змушена була залишити Острожчину і переїхати на московщину до Калуги. Там Павло Миколайович навчався у реальному училищі імені цесаревича Олексія, евакуйованому з Гродно. У 1916 році сім’я повернулася на батьківщину, і Павло продовжив навчання в Ізяславській гімназії, а завершив середню освіту вже у радянський період.  

Незважаючи на те, що Острожчині П. Жолтовський провів лише дитячі роки, він усе життя залишився відданим малій батьківщині. Дослідник був зацікавленим у вивченні локальної історії, архітектури, іконопису. Надавав значну підтримку розвитку місцевої музейної справи, зокрема історико-культурного заповідника.

У 1921 році Жолтовський почав працювати вчителем у сільських школах Поділля. У цей час у нього посилюється інтерес до історії, філософії, культури та краєзнавства. Формується широке коло майбутніх наукових зацікавлень, дуже часто міждисциплінарного характеру. Цей інтерес привів його до співпраці з Житомирським музеєм. Завідувач музейного відділу історії В. Кравченко допомагає молодому досліднику збирати фольклорні й етнографічні матеріали, дає необхідні у  майбутньому настанови з музейної справи.

У 1926 році Павло Миколайович і сам розпочинає життєвий шлях музейника. У Харківському художньому музеї він розпочинає дослідження стародруків, історії іконопису на українських землях, та етнічних мотивів у мистецтві. Протягом раннього періоду своєї дослідницької діяльності Павло Жолтовський формувався як науковець під впливом українського мистецтвознавця, завідувача архітектурно-монументальної секції Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтв і старовини, організатора перших виставок українського ужиткового мистецтва Степана Андрійовича Таранущенка (1889-1976 рр.). Дружбу і теплі дружні зв’язки між Учнем і Вчителем вони пронесли крізь усе життя.  Обоє дослідників через свою активну громадську і просвітницьку діяльність стали жертвами репресій з боку радянського тоталітарного режиму. С. Таранущенко і П. Жолтовський​й були засуджені у 1933-1934 рр. “трійками” колегії ОГПУ за ст. 58, “контрреволюційна діяльність”. Обоє відбули по 3 роки ув’язнення у виправно-трудових таборах, та ще протягом десяти років змушені були працювати у віддалених містах і районах СРСР: Ташкенті, Бухарі, Татарстані, Пермському краї, тощо. Зокрема Жолтовський протягом 1939-1941 рр. викладав історію мистецтва у Казанському художньому училищі.

З 1926 по 1931 рік Жолтовський активно подорожував Україною – побував в експедиціях на Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі, Волині, Київщині та Слобожанщині. Під час поїздок українськими етнографічними регіонами, молодий вчений знайомиться з регіональними особливостями народної архітектури (церковного і житлового будівництва), а також народного ужиткового мистецтва. Цитую лист до українського художника, архітектора Василя Кричевського (1872-1952 рр.): “А я от вже 2 місяці … мандрую по Чернігівщині. Побували в Конотопі, Батурині, Сосниці, Короні, Кролевці Глухові, Новгород-Сіверську, Стародубі, Городні, а сіл тут  і не перерахувати. 

Працюємо дуже напружено, переважно над церковною архітектурою. Тут вона майже недосліджена, а стоять церкви дуже недовго. Їx дні пораховані. Я зробив біля 400 фотографій. 

Пройшли ми пішки біля 500 верст, а скільки проїхали, то не рахував. Більш-менш облазили всю Чернігівщину. Тепер ми в Борзні і вирушаємо на Козелець-Остер. 

Після Чернігівщини я заїжджаю додому, а звідти вирушаю на 2 місяці на Поділля  

– досліджувати архітектуру подільських містечок…”.

Участь П. Жолтовського у колективних експедиціях значно зросла у післявоєнний період, коли він співпрацював з Українським державним музеєм етнографії та художнього промислу. Ще взимку дослідник починав грунтовно розробляти плани і маршрути літніх поїздок, продумувати маршрути, особовий склад та наукові цілі майбутньої експедиції. Експедиції Павла Миколайовича були комплексними і тривали 20–30 днів. Дуже часто, у них він одночасно виконував ролі керівника, експерта і наукового консультанта. Завжди діяв як справжній неформальний лідер, об’єднуючи навколо себе коло наукових однодумців. Жолтовський не лише керував процесом, але й сам активно збирав матеріали, поповнюючи музейні колекції експонатами з різних регіонів України (у той час – УСРР). Особливо цінні знахідки він, як істинний ентузіаст справи, купляв власним коштом. які потім ставали важливими експонатами львівських музейних колекцій.

Павло Жолтовський зробив значний внесок у розвиток Львівського музею народної архітектури та побуту, відомого як Львівський скансен. У 1946 р. дослідник нарешті повертається із заслання на українські землі і оселяється у нашому місті. Працює у Музеї етнографії і художнього промислу, Поліграфічному інституті. Діяльність Жолтовського у Львівському скансені припадає на період активного становлення та формування експозиції і фондових груп протягом 1960-х–1970-х років.  Музей лише починав формуватися, коли віг активно займався дослідженням дерев’яних церков, млинів, хат та інших архітектурних пам’яток. В одному з листів він згадує свої експедиції, під час яких разом із командою документував і перевозив об’єкти для відтворення у музейному просторі.  Робота Жолтовського у скансені стала не лише практичним внеском у створення музею, а й зразком методичної праці, що базувалася на глибокому дослідженні та повазі до народної культури.

Цитую його лист до Вчителя від 24 травня 1973 р.: “Дорогий Степане Андрійовичу! 

І все таки добре, що Вашу роботу якось надрукують хоч і в  

«ошпецоному» вигляді. Ніяк не можна було не використати цієї нагоди. 

А на видавничо-редакційне прокрустово ложе велика робота повинна лягати. …

Вже почався сезон відряджень та експедицій. У наступному тижні їду на Карпати (Гуцульщина) шукати об’єктів для Львівського скансена.

Але Вашої роботи я буду пильнувати…”

У свою чергу Степан Таранущенко зацікавився розбудовою музейної експозиції, та введенням до наукового обігу вагомих даних про народне будівництво Бойківщини та Гуцульщини. Лист від 27 грудня 1974 р.: 

«Дорогий Павле Миколайовичу, 

Сердечно дякую за привітання й добрі побажання. 

Прийміть і від мене з поздоровленням з новим 1975 роком і найкращі побажання. Зокрема хотів би, щоб продовжили свої досліди над житловим будівництвом бойківщини та гуцульщини і тими, що надішлете разом. І довели їх до друку. 

Я просив би, аби Ви надіслали мені обмірні матеріали уже зроблених і викреслених Вами хат. Я би переглянув їх. А потім повернув Вам разом з рукописом, надісланими фото і тими, що надішлете разом. Мені хотілося би зробити зауваження, маючи Ваш обмірний матеріал.

Матеріал важливий і цікавий. Час уже переходити від фото одного зовнішнього вигляду до досліду. Адже: Полісся, Бойківщина, Гуцулія, а потім уже лісостеп і нарешті степові простори тільки разом дадуть картину і історію з генезисом нашого житла.  

Ради цього варт потрудитися. Отже чекаю Ваших обмірів…”.

У листі до Степана Таранущенка від 7 серпня 1975 р. знаходимо і опис однієї з музейно-етнографічних наукових експедицій на Гуцульщину:

“Друга експедиція була по Гуцульщині. 

Збирали матеріяли по гуцульському народному будівництву. У мене мало було обмірів хат, особливо малих форм архітектури – [к]ухонь та клітей. 

Тепер я вже маю повний мінімум таких обмірів. Подібно до бойківського будівництва і тут виявляються свої дуже закономірні і розповсюджені сталі пропорції, хоч і зовсім інакші як у бойків. Тут дуже мало розповсюджені пропорції золотого перетину, зате розповсюджені найпростіші кратності, як от висота хати дорівнює половині довжини гребня хати. І ще деякі пропорційності, але значно менше чим в будівництві Бойківщини. 

Дещо до освітлення цих цих пропорційностей дає народний фольклор, але дуже мало, свідомість тут вже давно стала затухати. Так чи інакше займаюсь цим з зацікавленням – мене не задовольняє голий етнографічний аспект теми карпатського  

народного будівництва…”

У 1976 році Павло ​Миколайович опублікував фундаментальну статтю “Пропорційність у народному дерев’яному будівництві українських Карпат”, де аналізував композиційні й естетичні особливості цього стилю, приділяючи особливу увагу співвідношенням і пропорціям конструктивних елементів. У статті наведено докладні креслення хат і культових споруд, що дозволяють відтворити їхню архітектурну гармонію.  

Серед його амбітних проєктів була незакінчена монографія “Пропорції в архітектурі українських дерев’яних церков”, у якій Жолтовський розглядав методи реставрації та перевезення пам’яток. Учений вірив, що завдяки цій роботі Львівський музей народної архітектури та побуту може стати одним із найвизначніших музеїв Європи. 

​Крім народної архітектури, до наукових зацікавлень дослідника також належало вивчення іконопису, зокрема волинської ікони XVII–XVIII століть, він приділяв особливу увагу. Його знання дозволяли безпомилково визначати час, сюжет та стиль письма ікон, зокрема тих, що вже вважалися втраченими. Поряд із дослідженнями іконопису та дерев’яної архітектури, він присвячував увагу художньому литву, книжковій гравюрі, народній вишивці та іншим творам мистецтва. Частина його робіт була опублікована у 1950–1960-х роках у збірнику “Матеріали з етнографії та мистецтвознавства”, редакційну колегію якого він очолював. Однак багато цінних матеріалів залишилися неопублікованими в особистому архіві вченого. 

Отже, Павло Жолтовський був видатним мистецтвознавцем, який зробив значний внесок у дослідження та збереження української культурної спадщини. Його наукова діяльність охоплювала дослідження іконопису, дерев’яної скульптури, художнього литва, а також принципів народної архітектури та будівництва. Проте найважливішою сторінкою його професійного життя став Львівський період, коли він активно долучився до становлення та розвитку Львівського музею народної архітектури та побуту.  

Саме завдяки зусиллям П. Жолтовського Львівський скансен, став унікальним осередком збереження народної сакральної та житлової архітектури. Його методична та практична робота забезпечила перенесення до експозиції або порятунок багатьох цінних об’єктів. Він керував експедиціями, самостійно відбирав об’єкти, розробляв концепції їхньої автентичної реставрації та залучення до музейного середовища. Жолтовський також залишив вагомий спадок у дослідженні пропорційності та естетичних принципів народної архітектури. Його праці, присвячені дерев’яному будівництву Карпат, розкрили закономірності, що формували унікальний художній образ українських споруд. 

Список джерел про постать П. М. Жолтовського:

1. Інна Тарасенко (упорядник). Листування Павла Жолтовського. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2012. 512 с.

2. Янковська Ж. Павло Жолтовський. Київ: Мистецтвознавче видання, 2005. 254 с.

3. П. М. Жолтовський. Пропорційність у народному дерев’яному будівництві Карпат // Українське народне мистецтво: зб. наук. праць. Львів, 1965. С. 48–64.

4. Овсійчук В. А. Павло Жолтовський – дослідник українського малярства XVI–XVIII ст. // Альма-94: Мистецтвознавчий наук.-популярний ілюстр. щорічник. Львів, 1995. С. 15–27.

5. Данилюк А. Коли в душі – небуденність… (До 90-річчя від дня народження П. М. Жолтовського) // Дзвін. 1995. № 1. С. 64–68.

6. Лавренюк В. Школа народознавства Павла Жолтовського // Народознавчі зошити. 1997. № 2–3. С. 28–32.

Анастасія Кривенко

День святого Миколая – одне з найулюбленіших свят для українських дітей. З нетерпінням вони очікують цього дня, пишуть листи до святого Миколая, де згадують про свої добрі й не тільки вчинки, а зранку 6 грудня шукають під подушкою омріяний подарунок, який, вірять, вночі приніс святий Миколай. Неслухняні діти можуть знайти замість подарунку різочку як привід задуматися над своєю поведінкою та виправитися до наступного року. Традиція обдаровувати дітей потрапила в Україну не так давно. Та для наших предків образ Святого віддавна відігравав не аби яке значення, і, як твердять дослідники, в українців існував культ Святого Миколая Чудотворця.

Згідно з історичними переказами, Миколай – це єписком, який жив у ІІІ-IV столітті в м. Мира (сучасна Туреччина). Ще за життя він прославився своєю щедрістю, аскетизмом, допомогою нужденним. Легенди розповідають, як він уберіг трьох сестер, підкинувши їм мішечки з золотом. Таким чином вони отримали придане і могли вийти заміж. Згідно з іншими легендами, він зцілював поранених, навіть воскрешав дітей.

У віруваннях українців Святий Миколай був покровителем паломників, подорожніх, рибалок, диких звірів (зокрема вовків), свійських тварин, врожаю та шлюбу. Святий Миколай здавна вважався неодмінним помічником та покровителем моряків і навіть пивоварів. Моряки часто брали із собою у плавання ікону св. Миколая, яку в разі небезпеки виносили на палубу і просили порятунку від бурі. Не викликає подиву приповідка, яку Іван Франко занотував в Галичині: «Святий Миколай Богом буде, як Бог умре».

Попри таку багатофункційність образу святого, св. Миколай, в першу чергу, вважається найбільшим опікуном всіх дітей, оборонцем усіх сиріт та вдів. Ймовірно, до Західної України традиція дарувати подарунки на день святого Миколая прийшла десь у середині ХІХ століття з країн Західної Європи й утвердилася спершу в містах, а згодом в селах.

У пресі 1920–1940-х років з Галичини, Лемківщини, Закарпаття можна знайти чимало згадок про «Миколаївські вечори» як найголовніше дитяче свято різдвяного циклу. До цього дня в навчальних закладах ставили ялинку, влаштовували спектаклі й проводили благодійні аукціони. У селах Львівської області цього дня в приміщеннях місцевої «Просвіти» для найменших щорічно ставили вистави. У них брали участь ряджені персонажі, а саме св. Миколай та чорт. Слухняних дітей св. Миколай завжди пригощав обрядовим печивом – «миколайчиками», які пекли заздалегідь спеціально для цього свята.

Натомість та частина України, яка була під Російською імперією, у містах ставила ялинку й обмінюється подарунками на Різдво. Миколай як дарувальник приходить сюди вже значно пізніше. Хоча звичаї вручати сувеніри на Миколая існувала й тут. Наприклад, На Поліссі, Полтавщині й Слобожанщині на Миколая обмінювалися медовими пряниками. На Київщині давали дітям бублики, на Черкащині могли дарувати хустку. У деяких регіонах приємний сюрприз не клали під подушку, а просто казали, що Миколайчик передав.

Традицію обдаровування діток, сиріт та нужденних у день св. Миколая в радянську добу намагались викорінити. Комуністичні функціонери проводили політику замінити образ Миколая на вигадані в ХІХ і ХХ столітті персонажі Діда Мороза та Снігуроньки, звичаї дарувати подарунки змістили на Новий Рік, а місцем дарування стала ялинка.

Попри намагання радянської влади знищити національні свята, стерти культурну відмінність, поборони релігійність українців, в багатьох місцевостях України звичаї продовжувала жити. Українці потайки обдаровували знедолених, вдів та дітей. Пошуки дарів від святого Миколая під подушкою відновилися уже з розпадом Союзу. Українці вважають, що «Святий Миколай – то найскорший помічник в біді». Він допомагає тим, кому загрожує небезпека. Він Чудотворець, адже заради порятунку людей творить чудеса.

З переходом на новоюліанський календар з 2023 року свято Миколая співпадає з Днем Збройних Сил України. Нехай він захистить всіх тих, хто захищає Україну, а віра в чудо і добро допоможе вибороти Перемогу.

Використана література:

1. Анцибор Д. Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят. Лабораторя «Київ», 2023. С. 117 – 147.
2. Коломийчук О. Синкретизм збірного образу великого християнського святого: до проблеми народного культу святого Миколая на Бойківщині. Народна творчість та етнологія. 2016. № 4. С. 72-79.
3. Музиченко Я. Звідки прийшов Святий Миколай https://localhistory.org.ua/texts/statti/zvidki-priishov-sviatii-mikolai/

Анастасія Кривенко

24 листопада відзначаємо День пам’яті великомучениці Катерини Олександрійської. В народі це свято називали «Катерини» і вважали її покровителькою незаміжніх дівчат. Вірили, свята Катерина здатна підказати дівчатам їхню подружню долю. Тож цього дня прийнято ворожити на свого судженого.

В народних міфологічних уявленнях, Доля – персоніфіковане втілення щастя, вдачі, життєвого призначення людини. Неодружені дівчата пов’язували свою долю з майбутнім шлюбом, вибором пари, рисами характеру шлюбного партнера. Про це свідчать такі приповідки «Як твоя, доню, доля, то накупить чоловік і поля; а як безділля, то продасть і подвір’я», «Ой лихо, що зробила — що пъяницю полюбила! летить миска до порога, нещаслива моя доля».

Вірили, що Долю можна побачити, для цього в день св. Катерини її кликали, запрошували на вечерю, готували для неї кашу. Як смеркалося дівчата сходилися до однієї хати на вечорниці, щоб «закликати Долю». Для цього вони приносили з собою інгредієнти та готували кашу з пшона та маку, житнього, чи пшеничного борошна. Вночі, перед першими півнями, обгортали горщик з кашею новим рушником, виходили до воріт і по-черзі гукали: «Доле, доле, іди до мене вечеряти!» або «Іди, іди, суджений кашу їсти». В селах Київського Полісся з закликали долю словами: «За чужою лемішкою, кому я буду невісткою? Доле! Гу-у!» (сс. Глібівка, Ясногородка). Після цього вслухалися в сільську тишу. Доброю прикметою вважали, якщо в цей час заспіває півень, чи загавкає собака, значить – «доля обізвалась». Інколи хлопці підслуховували та спеціально відповідали, імітуючи спів півня, гавкіт собак.

Одним з найпопулярніших ворожінь на свято Катерини, до яких вдавалися повсюдно в Україні, пов’язане з гілками вишні (черешні, яблуні, сливи, берези, бузку). В залежності від місцевості ці мантичні дії мають локальні відмінності. Наприклад, наприкінці 1920-х років на Київщині дівчата вночі йшли до тих осель, де мешкали хлопці, ламали в саду дві гілочки вишні й зв’язували їх червоними нитками. Вдома садили ці зв’язані галузки у горщик із землею та поливали водою з річки. Напередодні Нового року горщик виносили надвір, клали на криницю і спостерігали: «як западе інеєм, то дівка піде заміж за багатого».

Гілочку могли класти просто в глек з водою, який клали на підвіконні, на покуті під образами, на столі, під лавою тощо. Гілочки могли зрізати не лише вночі, а й на світанку, інколи дотримувалися рекомендації – гілку треба зірвати зубами. Загалом ворожіння зводилося до появи цвіту на гілці до Нового року (Маланки, Святого вечора, Різдва). Вірили, якщо гілочка зацвіла, то дівчина впродовж року вийде заміж, як засохне – дівуватиме. На Закарпатській Бойківщині (околиці Верхніх Воріт) лічили, скільки на гілці зацвіло квітів, значить – «тілко в неї буде дітей». На Лемківщині дівчина зривала кілька гілочок і зав’язувала різнокольоровими стрічками. Якщо першою зацвіте гілка з білою стрічкою – наречений буде білявий, з чорною – чорнявий, з жовтою – русявий, з червоною – рум’яний.

Майбутнє одруження та подружнє щастя було важливим не лише для дівчат. Свідчення про парубоцькі ворожіння з гілками знаходимо в записах етнографів, починаючи з середини ХІХ століття з теренів Наддніпрянщини, Покуття, Холмщини і Підляшшя. Цікавими є тлумачення знаків для хлопця: «як розцвіте, так возьме собі дівку красиву і ловку, і буде його любить; а як хоч і розцвіте, та не дуже, так ото возьме средственну, а як ніяк не розвинута, так ото значить, возьме погану, дурну i неповоротливу». Хлопці ж напередодні свята дотримувалися посту, «щоб свята Катерина послала гарну дружину».

В цей день намагалися й викликати віщий сон, сподіваючись побачити судженого. А ось, що пригадала одна з жительок с. Баня Березова на Косівщині про подібні ворожіння на Катерини: «Пекли на самий сировици корж. Їли перед тим, єк лігали спати. А води так си хочєт, шо най Бох боронит, а пити ни мош, бо має приснитиси той, шо води мині подає».

Отже, день святої Катерини – одне зі свят, які знаходячись на перетині двох сезонів – осені та зими, наповнені магічною семантикою. В народі цей день вважався сприятливим для пізнання свого майбутнього. Найчисельнішу групу ворожінь становлять шлюбні, адже для молоді, яка часто була позбавлена права вибору шлюбного партнера, це був один з небагатьох способів відчути контроль над доленосним рішенням. Аналогічні ворожіння здійснювалися не лише на свято Катерини, а на Андрія, Святий вечір, Новий рік. Впродовж ХХ століття календарні ворожіння про шлюб втрачали магічну функцію і перетворювались на своєрідну розвагу. Ворожіння й досі є одним з найяскравіших елементів зимової обрядовості.

Використана література:

1. Серебрякова О. Обрядова їжа в онейромантичних практиках українців. Народознавчі зошити. № 4 (172), 2023. С. 990.
2. Серебрякова О. Шлюбні ворожіння в каледнарній обрядовості українців. Львів, 2022. С.160-171.
3. Стішова С. Українські календарні свята осіннього циклу. Київ, 2017. 134.

Підготував: науковий співробітник відділу етнографії
Босак Василь

Михайло Степанович Возняк, видатний український діяч, народився 3 жовтня 1881 року в селі Вільки-Мазовецькі, що нині є селом Волиця Жовківського району Львівської області, у селянській сім’ї. Незважаючи на непрості матеріальні умови, він зумів здобути початкову освіту в рідному
селі, після чого продовжив навчання в старших класах семирічної школи міста Рава-Руська. Це дозволило йому вступити до Академічної гімназії у Львові.

У своїх спогадах про дитячі роки Возняк писав про роботу пастухом і постійну допомогу батькам по господарству. Хлопець навіть не уявляв можливості здобути освіту поза сільською школою. Проте в його житті з’явився наставник, який порадив здібному хлопцеві продовжити навчання в гімназії. Для вступу потрібно було опанувати основи німецької мови, чого сільська школа не могла забезпечити. Тому Михайлу довелося ще два роки навчатися в Рава-Руській.

Опісля М. Возняк вступив до Академічної гімназії у Львові. Майбутній учений проживав у бурсі Народного дому. Навчання в гімназії було нелегким: Возняк забезпечував себе сам, заробляючи
репетиторством. Лише у п’ятому класі він отримав стипендію в розмірі 315 ринських на рік, що значно полегшило його скрутне матеріальне становище.

Протягом 1904-1908 рр. М. Возняк здобуває освіту на відділенні української філології філософського факультету Львівського університету. Під час його навчання у розпалі була боротьба за Львівський університет – важливий етап національного відродження українців. Університет, заснований як польсько-австрійський заклад, на початку ХХ століття осередком політичного протистояння між польською та українською громадами. Українці вимагали створення власного окремого університету або, щонайменше, забезпечення викладання українською мовою та рівного доступу для українських студентів. Протести, страйки, зневага та утиски поляками українців у мовно-культурній сфері закарбувалося у пам’яті майбутнього академіка.

У 1906 році Михайло Возняк став членом «Руського педагогічного товариства», що ознаменувало новий етап у його науковій і громадській діяльності. Саме в цей час формувалися наукові уподобання вченого і він активно публікував численні розвідки на різні теми, демонструючи
широту своїх інтересів. Молодий дослідник глибоко засвоїв революційну творчість Івана Яковича Франка. Завдяки цьому М. Возняк, поряд із В. Гнатюком, Ф. Колессою та В. Щуратом, став продовжувачем франкових традицій, сприяючи розвитку науки й культури на західноукраїнських
землях. Ще при житті, сам Каменяр відзначав глибоку наукову заангажованість і компетентність Михайла Возняка.

Після закінчення університету Краєва шкільна рада рескриптом від 21 серпня 1908 р. направила молодого науковця на викладацьку роботу до рідної Академічної гімназії. У 1911 р. Возняк стає дійсним членом філологічної секції Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ), де активно публікує наукові розвідки.

Під час Першої світової війни Михайло Возняк активно долучився до роботи Союзу визволення України (СВУ), організації, що прагнула здобуття незалежності України за допомогою Центральних держав. У цей період вчений займався публіцистичною та освітньою діяльністю в таборах для військовополонених українців у Німеччині та Австрії, що була спрямована на формування української національної ідентичності серед полонених. Крім активної громадсько-політичної діяльності, у 1910-х роках Возняк активно працював над укладанням і редагуванням матеріалів до життєпису Франка, а також розпочав свої перші наукові публікації.

З 1920-х років М. Возняк був залучений до викладацької діяльності та став професором Львівського університету. У цей період він продовжував публікувати значні праці з історії української літератури, зокрема багатотомник «Історію української літератури».

У міжвоєнний період Возняк також відзначився своєю принциповою 0громадянською позицією, зокрема у 1933 році протестував проти злочинів радянського режиму, включно з Голодомором, що призвело до репресій проти нього. Після 1939 року, попри складні умови радянської окупації, він продовжував свою наукову діяльність як завідувач кафедри української літератури Львівського університету.

У 1940-х роках Возняк став академіком АН УРСР, а у 1950-х очолював відділ української літератури Інституту суспільних наук АН УРСР. Його останні роки життя пройшли під постійним ідеологічним
тиском, однак він залишався активним науковцем і наставником для багатьох дослідників. Академік Возняк помер у 1954 році у Львові, залишивши багату спадщину праць, які й досі є базовими для вивчення української літератури та творчості Франка.

Михайло Возняк і Львівський скансен

Окрім вагомого наукового доробку, Михайло Возняк, зробив важливий внесок у розвиток музейної
справи у Львові. Одним із ключових напрямів його громадської діяльності була підтримка ідеї збереження народної архітектури та створення музею просто неба — майбутнього Музею народної архітектури і побуту (у народі – «Шевченківський гай»).

Ще у міжвоєнний час професор Возняк як активний член НТШ, усвідомлював і пропагував важливість ідеї збереження української спадщини. Включно з архітектурними пам’ятками фізичного збереження пам’яток у вигляді спеціалізованого музею просто неба. Також Михайло Возняк був послідовником наукових ідей Михайла Грушевського, який у свій час наголошував на важливості документування народного побуту й архітектури.

У період після Другої світової війни, коли ідея створення музею отримала підтримку на державному рівні, Возняк сприяв підготовці культурного та наукового обґрунтування для збору експонатів. Його
знання і контакти в галузі етнографії стали корисними для наукової спільноти, яка займалася організацією музею.

Багаторічна праця академіка Возняка в архівах та публікації про народну культуру допомогли визначити об’єкти, які варто було включити до колекції. Хоча створення «Шевченківського гаю» завершилося вже після смерті Возняка, Музей народної архітектури та побуту став практичним втіленням ідей, які Михайло Возняк поширював через свою наукову і культурну діяльність.

Декілька літературознавчих праць із наукового доробку Михайла Возняка:
● «Історія української літератури» (т. 1, 1920; т. 2, 1921; т. 3, 1924) — фундаментальна праця, що охоплює період від найдавніших часів до XVIII століття.
● «Кирило-Методіївське братство» (1921) — історико-літературна праця, що аналізує діяльність цього братства у контексті української культури.
● «З діяльности Ів. Франка як етнографа» (1926) — одна з перших праць, присвячених етнографічному внеску Івана Франка.
● «Маркіян Шашкевич» (1941) — праця, що висвітлює роль Шашкевича як культурного діяча і фольклориста.
● «Недрукована стаття Івана Франка» (1936) — аналіз творчих матеріалів Франка, які не були опубліковані за його життя.

Список використаної літератури:

1. Гілевич І. «Від Кайзервальду до Шевченківського гаю – генеза похідних народних назв Музею народної архітектури та побуту у Львові» // Музей народної архітектури та побуту у Львові –
   спадщина митрополита Андрея Шептицького (матеріали наукової конференції). – 2018. – С. 160–178.
2. Клебан Л. «Наукова та громадська діяльність Михайла Возняка (1881–1954)» (дисертація) – 2010.
3. Клебан Л. «Михайло Возняк в останні роки життя (1945–1954): критика та переслідування академіка» // Вісник Львівського університету. Серія історична. – 2015. – С. 143–161.
4. Клебан Л. «Світогляд та наукові інтереси Михайла Возняка» // 0Львівський національний університет ім. І. Франка. – 2015.
5. Франків У. «Передумови і процес становлення Музею народної архітектури та побуту у Львові» // Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького (матеріали наукової конференції). – 2018. – С. 95–113.