Зразок сторінки
Ми приєднуємося до проєкту взаємопідтримки “Підвішена послуга”!
Проект передбачає, що кожен охочий може оплатити послугу чи товар у закладі-партнері і ним зможе скористатись будь-хто інший. В першу чергу ми пропонуватимемо “підвішену” послугу людям, які постраждали від воєнних дій, військовослужбовцям та членам їх родин, дітям-сиротам.
Якою може бути “підвішена” послуга у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького?
квиток у музей
квиток на екскурсію
Всього у проекті вже бере участь 22 партнери! У переліку – музеї, концертні зали, ресторани і кав’ярні, крамниці та туристичні компанії: https://bit.ly/3cZwLfM
Серед послуг партнерів проєкту:
квиток у музей, галерею або заклад культури та відпочинку
квиток на екскурсію чи подорож містом
кава, десерт або будь-який інший продукт
книги, сувеніри тощо
Долучитись може кожен!
Про обрядовий сніп (бороду)Сьогодні, 2 серпня, святкують день пророка Іллі. У народній традиції до Іллі зазвичай завершували жнива: “на Іллі новий хліб на столі”. Розповідаємо про один з найцікавіших символів обжинків – обрядовий сніп (бороду, дідух, обжинку)
Закінчення жнив, так звані обжинки чи дожинки, були для українського рільника надзвичайно важливою подією, адже саме від врожаю зернових залежав добробут сім’ї, її забезпечення основною харчовою сировиною на наступний аграрний рік.
З огляду на це логічною є велика кількість обрядових моментів, які супроводжували цю роботу. Одним із найзнаковіших символів обжинків був, а зрештою є й дотепер, обрядовий сніп, званий у різних частинах України по різному: бородка, Спасова борода, Ільї на бороду, коза, дідова борода, обжинка, обжинок, дожинок, дід, дідух, квітка, коса, хвіст, баба, перепілка, куст, перепеличці на гніздо, але найчастіше – просто борода. Коли ж робили козу, то іноді промовляли: «Козиця, щоб родилася пашниця».
Це незжате колосся є своєрідною жертвою надприродним силам, зокрема – померлим родичам. Часто бороду зв’язували стрічками чи нитками, здебільшого червоного кольору. Поміж колоски клали хліб або хліб із сіллю, рідше – яблуко, огірок, шматочок сала, монету. Іноді бороду не зав’язували, як описано вище, а закручували соломинки в ґудзь, прикрашали квітами. У середину, знову ж, вкладали шматочок хліба та дрібку солі, під які могли ще й підсипати зерно. Зав’язці, якою обв’язували бороду, надавали певних магічно-лікувальних властивостей: «Хто зняв червону нитку з бороди і дав на руку – рука не буде боліти», – говорять у народі.
Довкола бороди танцювали (досить часто зі снопом у руках), проказували примовки, качалися по землі, співали спеціальних пісень. Стояв цей сніп на полі, доки його не переорють. Зжате з бороди колосся зберігали вдома за образами й несли святити до церкви на Спаса [19 серпня, Преображення Господнього], рідше на Маковея [14 серпня, семи мучеників Макавеїв]. Інколи замість бороди робили із збіжжя вінок, чи вінець, який пізніше також несли на освячення до церкви. Саме зерном з освячених колосків розпочинали посів, бо там зернючок святий.
Цікаво, що місцями бородою називали не останній, а перший зжатий на полі сніп. Заслуговує на увагу й той факт, що в багатьох селах місцеві священики колоссям з обрядового снопа окроплювали могилу, а потім вкидали їх туди.
Дякуємо за надану інформацію заступнику директора з наукової роботи Сергію Ципишеву!
Дослідження традиційних хлібних виробів Олевського району Житомирської області (експедиція 24-30.09.2018 р.)Експедиція відбувалась із 24-го вересня по 30-е вересня 2018 р. у селах Варварівка, Копище, Лопатичі, Рудня Замисловицька, Хмелівка з метою дослідження традиційних хлібних виробів Олевського району Житомирської області. У ній взяли участь Сергій Ципишев, Оксана Омельчук, Святослав Фот та Руслан Сірий.
Встановлено, що на обстеженій території на початку та у першій половині 20-го століття переважаючими серед зернових культур були жито, поряд із яким вирощували також пшеницю, ячмінь. Важливе місце серед зернових культур займали і гречка та просо.
Мололи зерно або вдома у жорнах (Фото 1), або вдавались до послуг млинів. До прикладу – у селах Варварівка та Рудня Замисловицька були водяні млини.
Фото 1. Жорна із сільського краєзнавчого музею у с. Копище Олевсього р-ну Житомирської області
Абсолютно переважаючим при повсякденному приготуванні був житній хліб. Пекли його 1-2 рази на тиждень по 5-10 буханок за один раз. Для розчину та замісу тіста була спеціальна хлібна дєжка (Фото 2-6), найчастіше – дубова, липова, березова або й смолова (соснова – С. Ц.), хоча часом користувалися ночвами, ночовками (Фото 7).
Фото 2-6. Хлібна діжа Ковальчук Олени Євтухівни, 1929 р. н., с. Копище Олевського р-ну Житомирської обл.
Фото 7. Ночовки із сільського краєзнавчого музею у с. Копище Олевсього р-ну Житомирської обл.
Розчин, зазвичай, готували увечері, а уже зранку підмішували борошна та доводили тісто до кондиції. Пильнували за тим, щоб хліб добре вкис, адже недостатня ферментація призводила до утворення порожнин у хлібинах. Траплялось, що до тіста підмішували розім’яту варену картоплю, а у голодні роки навіть мелені жолуді. Стосовно картоплі – вважали, що вона розпушує тісто.
Після використання дєжку обшкрябували, мили ж лише 1 раз на місяць. Господині завжди дбали про чистоту цієї ємності, ілюстрацією може слугувати приказка, яку адресували нестаранній жінці: «Дєжа-дєжа, тобі треба вєхтя і ножа». Обов’язково мили діжу в Чистий четвер, після цього виставляли на вулицю, де вона мала обсохнути. Очищену діжку тримали на покуті, рідше – на печі, накривши спеціальною накривкою – надєжницею. Вибір місця для зберігання діжі, а особливо поширеніший перший варіант, вказує на те, що до діжі ставились з великою повагою, можливо навіть певною мірою сакралізували її. Виходячи з цієї думки зрозумілим стає звичай, коли наречену ставили на дєжку, щоб визначити чи вона чесна (незаймана – С. Ц.), адже, згідно з народними уявленнями, нечесна просто не могла цього зробити.
Тісто, зняте зі стінок, скочували у грудку та залишали як закваску для наступної розчини. Часом господині готували окрему закваску із хмелю та висівок, чи вареної картоплі та висівок. Хміль попередньо клали у воду та парили у печі, а вже цим настоєм запарювали висівки та підмішували круте тісто. Пізніше воно підсихало, його дробили на кусочки і зберігали у льняних мішечках. Часом із залишків тіста, зшкрябаних зі стінок дєжки, пекли невеличку хлібинку, яку називали пошкрєбочка, пошкрібочок. Її не ставили у піч, а пекли при усті, або, як кажуть автохтони, при челюстях.
Цікаво, що житній хліб після формування буханок одразу ж, за допомогою хлібної лопати (Фото 8), ставили у піч, а пшеничному давали підійти, поклавши хлібини на м’яко підбиту подушку.
Фото 8. Хлібні лопата та діжка (остання передана до фондової збірки Музею) Ренкас Олени Федорівни 1957 р. н., с. Рудня Замисловицька Олевського р-ну Житомирської обл.
Піч (Фото 9) для хлібопечення напалювали дровами листяних порід: берези, вільхи, дуба. Температура у топці перед саджанням хліба мала бути така, щоб ледь можна було втримати руку всередині, а вкинуте усередину борошно не займалося. Також індикатором достатнього прогріву було побіління пуднебення (склепіння топки – С. Ц.). Пекли безпосередньо на черені, поклавши буханку на дубове або капустяне листя. Таке листя спеціально заготовляли, висушуючи його нанизавши на прутики чи нитку.
Фото 9. Піч у інтер’єрі хати Снігур Катерини Самійлівни, 1924 р. н., с. Копище Олевського р-ну Житомирської області
Перед початком випікання жар вигортали у так звану кобушку, ковбишку, кубашку, кадушечку – спеціальну нішу чи ніші по боках від устя печі, на припічку. Робили це кочерижкою, ковеньою (кочергою – С. Ц.).
Готовність хлібних виробів визначали органолептично – слідкуючи за запеченням шкоринки та прикладаючи буханку до носа, адже готовий хліб не пік. Також хлібину, а особливо здобні хлібні вироби, підіймали на руці та відслідковували зміни у вазі, оскільки печений виріб значно втрачав у вазі. Також стукали по хлібині кісточками пальців “як бохон стугніть, як бохати – спйокся”. Ще один цікавий варіант встановлення готовності записали ми у селі Рудня Замисловицька. Там буханець клали на руку і вдаряли по передпліччю, як підскоче – готовий. Приблизний час перебування у печі до повної готовності був близьким до 2-х годин. Готовий хліб клали на слон (ослін – С. Ц.), могли обтерти водою чи салом, а потім прикривали рушником, щоб відпарилася шкоринка. Зберігали буханці у коморі або на спеціальній дошці прикріпленій під сволоком.
Побутували на Олевщині й хлібні вироби, якими за потреби заміняли повсякденний вчинений хліб. Так, доволі часто, коли бракувало хліба чи він був потрібен швидко, господині вчиняли дріжджове тісто, але не давали йому ферментувати. Такі коржі або подпалки із недокисшого тіста пекли у сковородах біля вогню у печі, а пізніше – на робочій поверхні кухонного вогнища. По смакових якостях такий випік мало поступався хлібу, але швидше черствів.
Для дрібних хлібних виробів намагалися використовувати якісніше борошно, зокрема – питльоване пшеничне. Цікавою є лексема, яка зустрічається на Середньому Поліссі, для означення пшеничного борошна вищого ґатунку – Малімонська мука. З’являється ця назва, мабуть, ще в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Виникнення її пов’язують із назвою польського містечка Маримонт, де ще з XVIII ст. функціонували великі та добрі млини. За начинку для дрібних хлібних виробів слугували цукрові буряки, чорниці, яблука, груші сирі та варені, а потім розтовчені у ступі, ну і звичайно ж сир, картопля, боби, квасоля.
Генетично пов’язаними із хлібними виробами є й каші, найзнаковішими із яких є ті, що використовувалися у обрядовості. Яскравим прикладом може слугувати чи не найвідоміша обрядова каша – кутя. Готували її в період зимових свят, як правило тричі – на Різдво, на Василя та на Водохреща. Називали їх відповідно: Посна або Бєдна, Багата та Голодна або Холодна кутя. Під час святкових трапез ця страва стояла на покуті, разом із обрядовим різдвяним хлібом – книшем, який могли споживати одразу ж під час вечері або тримали і ділили та споживали у кінці Коляд (різдвяних свят – С. Ц.). Окремо хочемо закцентувати на тому моменті, що кутю на стіл несли обов’язково в рукавицях. У селі Варварівка до цих обрядових страв додавали ще й сало. Також обов’язково на Різдво пекли пиріжки, якими гостили колядників. Із зібраної інформації постає, що такий тип частування є досить новим явищем. Давнішим є варіант, коли пекли спеціальні паланіцкі (палянички – С. Ц.), які називали колядніци, коляднички. Таке твердження чудового узгоджується із генезисом хлібних виробів, коли примітивніші хліби довше затримуються у обрядовості, ніж у повсякденному вжитку. Проти Нового году (увечері 13-го січня – С. Ц.) ішли із хлібом до корови.
До хлібних виробів календарної обрядовості належать і ті, що їх випікали на Сорок святих (Сорок Севастійських мучеників, 22 березня – С. Ц.). Традиційно для Полісся у цей день пекли 40 пиріжків, пампушок, булочок або ж робили 40 вареників. У одному випадку, в селі Хмелівка, записано спогад про спеціальне орнітоморфне печиво – горобейки, яке пекли на цю дату для дітей. Такий варіант добре узгоджується з загальнополіським контекстом, для якого характерним є закликання птахів, як провісників весни саме на Сорок святих. У деяких випадках в цей день пекли так звані хрести, хрестики, хресніки – хрестоподібні випіки. В останньому випадку можна говорити про накладення двох обрядодій, коли хрестики, які були типовими на Середохрестя, Середопістя, Хрестя, Вхрестя, Хресті – середину Великого посту, заміщають інші обрядові хлібні чи борошняні вироби. Як приклад можна згадати село Варварівка, де власне такі хрестики тримали аж до першого вигону на пасовище, який часто відбувався на Юрія (6 травня – С. Ц.), а тоді давали споживати пастуху і худобі. У сусідніх Лопатичах збереглась традиція випікання хрестиків із прісного тіста власне на Хрестя, принаймні один із них підсушували і також тримали до першого вигону. Брали хресніки із собою й на початок оранки та коли йшли перший раз на весні до бджіл.
Поширеними на Олевщині були й дужики – прісні або вчинені хлібці, подовгасті або округлі, із підмішаними ягодами чорниці, які пекли на сковороді у перший день Великого посту. Відповідно то терміну випікання вони обов’язково мали бути пісні.
Великодні паски, як і скрізь в Україні, пекли із якомога ліпшої сировини, як правило із пшеничного борошна. Тісто накладали у макітри чи глиняні миски і так ставили у піч. Верхню площину декорували фігурами із тіста, відтисками склянки чи пляшки. По центру часто робили хрест, по периметру так званий колосочок – смужку тіста надрізану з обох боків через приблизно рівні проміжки. Принісши освячену паску додому, обов’язково здійснювали обхід обійстя по периметру – вірили, що це захистить від злих сил. Принести цей хліб додому та сісти з ним за стіл намагалися якомога швидше, шоб бджоли сідали (не втікали рої – С. Ц.). Взагалі паска настільки сакралізувалася у народній уяві, що навіть її крихти чи предмети, що безпосередньо контактували із нею, наділяли певними магічними властивостями. Так червону стрічку, якою оздоблювали паску, вплітали корові у хвіст, як оберіг. Також корові при отеленні, вділяли частинку від першої відрізаної скибки паски разом із яйцем та пшоном, свяченим на Великдень.
Проте паску могли пекти не лише на Великдень. Зокрема у післявеликодній четвер, коли відзначали так звані Наські проводи або ж Наський Великдень, теж обов’язково пекли цей обрядовий хліб та фарбували крашанки. Пекли паску і на Проводи (поминальний день – С. Ц.), які відзначали на наступну після Великодня неділю або користувалися залишеною великодньою паскою. У ці поминальні дні обов’язково відвідували мо́гилки (кладовища – С. Ц.) та залишали там їжу, обов’язково обрядовий хліб, нібито для померлих.
Заслуговує окремої згадки звичай із випіканням так званого вшесного пірожка. Його пекли разом із паскою, із нею ж святили та тримали 6 тижнів, а на Вшестя (Вознесіння Господнє – С. Ц.) його ділили на всіх членів сім’ї і їли.
Із літніх обрядових страв генетично пов’язаних із хлібом хочемо згадати мандриґу – корж із сиром, який готували на Петра (12 липня – С. Ц.). Такі випіки традиційно були частуванням для пастухів. Приблизно в цей час переставала кувати зозуля, тому в народі говорили: «Мандриґа удавила зозулю на Петра».
Продовжуючи ряд обрядових хлібних виробів, що стосуються певних дат хочемо згадати і калиту, яку, згідно з українським звичаєм, випікали на Андрея (13 грудня – С. Ц.). Під час молодіжних забав її підвішували до сволока, а хлопці, вдаючи, що їдуть верхи на кочерзі, підстрибуючи намагались відкусити шматок. Також у цей день дівчата традиційно ворожили, із пампушками – чию швидше з’їсть пес.
Безпосередньо пов’язаними із хлібними виробами є і вареники, які традиційно готували скрізь на Поліссі, до дня Варвари (17 грудня – С. Ц.). На Олевщині про їх приготування згадують лише старші респонденти, 20-30-х рр. народження, таким чином можемо припустити, що цей звичай зник у післявоєнний період. Затухання його на цих теренах припадає найімовірніше на 50-ті роки ХХ ст.
Найвідоміший хліб родинної обрядовості – коровай, і на Олевщині був невід’ємною частиною весільної церемонії. Пекли його і в молодого, і в молодої. Для приготування короваю запрошували 3, 5, 7, 9, 11 господинь, зазвичай – сусідок, серед яких вибирали старшу. Всі ці жінки мали бути заміжні, із порядних сімей. Місили тісто довго та старанно, до нього обов’язково додавали трохи горілки. Після замісу коровайниці обмивали руки, а воду виливали під кут, щоб ніхто не ходив. Тісто ділила старша господиня, по верхній площині робили пишне декорування: ставили йолци, єлєніцу – декоровані верхи чи гілочки ялини або ялівцю, квіти (а особливо – барвінок), ягоди калини, обплетені тістом гілки – так звані роги. Обов’язковим також був декор із самого тіста: хрестики, калачики, колосочки, шишки. Що стосується рогів, то їх ставили 3 штуки, кожна гілка мала розходитися надвоє. Ділити коровай міг хрещений батько, дядько, староста або брат, при цьому роги затикали за комір. Підошву обов’язково віддавали музикам. Після поділу тісто з рогів обдирали і з’їдали, а самі гілячки, разом із йолцами палили.
Окремо хочемо згадати інші весільні обрядові хліби чи їх різновиди. Розпочати хочемо з хліба, який несли із собою як ідуть у свати (ідуть свататися – С. Ц.). У селах Варварівка та Лопатичі пекли спеціальний пирог дружкам, який віддавали старшій дружці. До цього ж пирога співали спеціальну пісню: «Дай топора – пірога розрубать». Він був за формою схожий на сучасний фабричний батон, але із маком та чорницями. Також обов’язково на весілля смажили налисники із сиром чи маком. Цікавим різновидом весільного хліба є і маленькі пампушечки із шишкою зверху, які також називали коровай. Їх виробляли досить багато, так, щоб вистачило наділити всіх гостей на святкуванні. Коли молодий йшов по молоду, то його батько бере під пахву хлібину та несе платок. При зустрічі він пов’язує нареченій голову та тричі б’є хлібом по голові. Після цього обов’язково мінялись хлібом між родинами. Пекли у молодого ще одного пирога і через тиждень після весілля та організовували застілля.
Коли доходило до хрестин, то центральною стравою на них була спеціальна страва, яку звали бабина каша, вона мала бути обов’язково пшоняною. На хрестини неодмінно запрошували бабу (повитуху – С. Ц.), її закликала сама породілля, принісши почастунок у вигляді пампушок з чорницями. Саме баба готувала обрядову кашу на трапезу по хрестинах, звідки й назва. Варили її конче у череп’яному горщику, а під час самої гостини запрошені пропонували за бабину кашу гроші, хто давав найбільше – розбивав горщик і розділяв цей наїдок на всіх.
Проте, гості також ішли на прийняття із кашею та хлібом. Така обрядова каша мала бути обов’язково пшоняною.
Звичайно, що й у поминальній обрядовості використання хліба було обов’язковим. Хочемо закцентувати на забороні різати хліб на поминках, його дозволялося лише ламати руками. У сусідньому Коростенському районі говорили, що на поминках по хаті обов’язково має піти пара від хліба та страв, бо нею, нібито харчуються мертві. Коли небіжчика виносили з хати, то кришку труни встеляли рушником, а зверху клали буханку, яку пізніше віддавали чужим, як офіру за небіжчика.
Звісно, що й будівельну обрядовість без використання хлібних виробів уявити важко. Уже при закладинах нової хати, коли кладуть пудваліну (підвалину – С. Ц.), то кладуть копійки і трохи хліба і залишають на ніч. Ранком хліб забирали, а копійки залишали у замках зруба.
Стосовно хліба, хлібопекарського інвентаря та й, зрештою, печей існувало багато вірувань та звичаїв. Наприклад, коли падала хлібина, то вірили, що незабаром прийдуть гості. У кінці літа, вперше споживаючи хліб із нового врожаю примовляли: «Новина-новінка, щоб не болєв живот і спінка». Коли купляли у когось молоко, то повертаючи банку обов’язково вкидали у неї шматок хліба для корови. За столом нарізати та ділити хліб мав обов’язково господар. У печі постійно мало лежати хоча б одне полінце, шоб пєч не гуляла. Також вважали, що біля печі, а краще на припічку обов’язково має стояти вода. Весь пічний інструмент при грозі викидали з хати на вулицю, шоб ішло на сухий лєс. Також уберегти від блискавиці мав шматочок паски, який зберігали у хаті протягом року, окрім того скибки хліба при громовиці клали на кожне вікно. Надзвичайно цікавими є вірування, які стосуються забутного хлєба – хліба, який забули дістати з печі. Такий випік наділяли магічними властивостями, його зберігали та давали вживати дітям, як ліки від ляку (переляку – С. Ц.) або ж давали з’їсти тому, хто сильно сумував за близькими померлими людьми. Схожі властивості приписували й двом буханкам, що зрослись у печі під час випіку. Їх розламували на голові дитини, яка чогось злякалася. Хоча зрощені буханки могли й потрактувати як прикмету, яка провіщувала народження близнюків у сім’ї. Поцвілий хліб, теж вважався таким, що має надприродні властивості. Відповідно поліщуки вірили, що: «Хто цвілий хлєб їв, той буде плавати».
Архів МНАіП у Львові; Зв – 141, 2018 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Олевський район Житомирської області)
За експедиційними матеріалами Сергія Ципишева.
Петривочка, Петривочка – мала ночка…Петривочка, Петривочка – мала ночка…
Сьогодні, на основі експедиційних записів, розповідаємо про маловідомий обряд “Вільха” на Петра, який побутує в окремих селах Тлумаччини (Покуття)!
Місцеві мешканці надавали особливого значення вільсі та вірили в її здатність впливати на долю. Дівчата просили у вільхи вдалого заміжжя. Вірили, що це дерево може відвернути розливи річок.
До вільхи зверталися в особливих піснях:
Ой, ти вільхо-дерево,
Дощами обмите,
Поможи нам, вільхо,
Жнива обробити.
Жнива обробити,
Осені діждати.
У щасті й здоров’ї
Жити-поживати.
(записано у с. Буківна Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл.)
Свято на Петра і Павла організовували дівчата. До нього готувалися заздалегідь, зокрема обирали старшого парубка і старшу дівчину, які були головними на святі. За тиждень до події дівчата ходили по селу і збирали гроші “на вільху”.
У ніч на Петра хлопці йшли до лісу обирати найкраще дерево. За традицією, вільху мали не везти, а нести. Як правило, зрубували три вільхи. Дві встановлювали на найвищих пагорбах, а третю на майдані чи у полі у центрі села, де відбувалося все дійство. Закопували вільху вночі, при тому збиралася молодь, співали пісень та палили багаття. Над ранок мешканці села бачили, що вільха вже є.
Головну вільху дівчата прикрашали квітами, цукерками, печивом, пов’язували стрічки, щоб добре вийти заміж, колосочки – щоб жнива вдалися. Наверх чіпляли калач, який в кінці свята дарували найшанованішому газді з побажанням доброго врожаю. Дівчата також готували святкове частування.
Забава розпочиналася особливим танцем, який заводили дівчата і танцювали лише на це свято. Старша дівчина танцювала зі старшим хлопцем, потім залишала його в колі і приводила йому до пари іншу дівчину, а сама запрошувала собі хлопця, якому теж потім приводила дівчину, тож залучені були усі.
На “вільху” приїжджали і з інших сіл, але для того щоб бути на святі гості мусили правильно відповісти на загадки чи розказати якусь цікаву історію.
Одним з елементів обряду було ламання вільхи. Якщо хлопці вилізли і зламали вершечок вільхи, то можна було ще потанцювати один-два танці і свято мало закінчуватись. Саме тому, після настання півночі всі пильнували вільху, щоб до неї не доступилися хлопці. Парубків, що долізали до середини дерева стягували донизу.
У с. Тарасівка, наприклад, ламали вільху опівночі, після чого сідали вечеряти і знов продовжували забаву, яка могла тривати до ранку.
За радянських часів свято заборонялося, тому найчастіше вільху вбирали в когось вдома, зазвичай у дівчини “на виданні”.
На другий тиждень хлопці “віддавали дівчатам вільху”, запрошували музик та готували забаву.
З 2009 року у Тлумацькому районі започатковано районний фестиваль “Покутська вільха”, який щороку проходить на Петра у іншому селі.
Матеріали зібрано під час експедиції 5-12 липня 2010 року у Тлумацькому районі Івано-Франківської області (села Тарасівка, Гончарівка, Локітка, Колінці, Гринівці, Буківна).
На відео: Петрівчану пісню співає Галина Андріївна Мосійчук зі с. Хмелівка (Радобель) Олевського р-ну Житомирської області. Запис зроблено під час експедиції 24-30 вересня 2018 року.
https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=314&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2F1971MNAP%2Fvideos%2F2509628615845849%2F&show_text=false&width=560&t=0
Традиційне збиральництвоЗараз саме триває сезон ягід: і малеча, і дорослі люблять поласувати солодкою малиною, ароматною суницею, соковитими чорницями й журавлиною…
Сьогодні ми розповімо про збиральництво, яке є однією з найдавніших форм господарської діяльності. Навіть сьогодні, на незайманих просторах Карпат та Полісся, це заняття є важливим для місцевого населення. Гриби та ягоди, зібрані в сезон, слугують як для власного споживання, так і йдуть на продаж, слугуючи вагомим підробітком.
Селяни пильнували за достиганням лісових дарів, намагалися максимально ефективно їх збирати. Розпочинаючи з сьомого тижня по Великодню йшов масовий збір ягід. В значних кількостях заготовляли чорницю («ягоди», «афини», «чорні ягоди», «черницю», «борівки»), брусницю («кам’янки», «ґоґодзи», «брушници»), лохину («буяхи», «буцяхи», «буйкі»), журавлину («ягоди», «журахлини», «журахвина»), ожину, малину, суницю («кофедзи»).
Збирання ягід було зазвичай справою жіночою або дитячою, виконували її руками. Лише для чорниці, брусниці, лохини та журавлини існували спеціальні знаряддя – гребінки або щітки, які значно пришвидшували роботу. Такі пристосування виготовляли у вигляді невеликих дерев’яних шуфельок із глибокими зубцями, поміж якими могли пройти гілочки, але не ягоди. Зірвані плоди зсипали у кошики, козуби, плетені з соснового шпону коробки-«набирушки», череп’яні або плетені з коріння сосни глечики.
Особливо масовим був збір ягід у Петрівку, коли у переднівок бракувало зерна, а тому доповнення раціону було вкрай необхідним. Весь процес збирання супроводжували численні повір’я, звичаї та обряди. Особливо цікавими є варіанти прогнозування та передбачення врожаю лісових плодів. Однією із найпоширеніших прикмет доброго врожаю була ясна, зоряна ніч на Святвечір.
Кошики на фото можна побачити у музейній експозиції.
Вівчарство на ГуцульщиніЖиття і праця пастухів були досить складними, вимагали спеціальних знань, трудових навичок та значних фізичних зусиль. Кількість вівчарів визначалася розмірами отари та характером виконуваних робіт. Зазвичай на кожні 80-100 дійних овець наймали одного вівчаря.
Вівчарів очолював найбільш досвідчений пастух (“ватаг”, “ватажко”) віком від 40 до 50 років. У його обов’язки входило не лише керувати колективом пастухів, а й готувати всі необхідні житлові і господарські побудови, лікувати худобу і пастухів, давати поради при виготовленні молочних продуктів і т.д.
Пастівницький сезон в Українських Карпатах доволі тривалий. У середньому це 8-9 місяців, а за сприятливих погодних умов – 10 місяців. Починався він ранньою весною і продовжувався до пізньої осені. Найдовше випасали овець і кіз, часом і навіть взимку по лісах.
Весняний випас починався з появою перших трав і тривав до 6-го травня (релігійного свята св. Юрія – “Юря”). Напевно, багато хто чув про так званий “полонинський хід” – весняний вигін худоби на полонину. Літній випас тривав з 6-го травня і до кінця серпня чи вересня. У середньогір’ ї та високогір’ї його починали в лісах і на лісових галявинах, а потім продовжували на полонинах. Осінній випас починався із закінченням сінокосів на схилових луках, початком збору врожаю з полів (серпень-вересень) і тривав до випадання снігів чи перших сильних заморозків.
Особливо старанно овець охороняли на полонинах. Отара при випасі охоронялась практично з усіх боків. Якщо овець випасали у лісах, заростях та на лісових галявинах, то використовувались мідні дзвінки. Справжніми помічниками пастухів при випасанні і охороні худоби були і є карпатські вівчарські пси (“волох”, “волоський вівчарський пас”).
Підготовка овець до літнього випасу починалась з стриження, яке влаштовувалось на початку квітня, або після 6-го травня. Вдруге овець стригли в червні у місцях випасу. Ягнят звичайно стригли в червні, а вдруге – аж наступної весни. Закарпатські гуцули переважно овець стригли лише один раз у році – напередодні свята св.Петра і Павла (12 липня). Настрижену з однієї вівці вовну називали “руно”.
Отриману після стриження великими металевими ножицями вовну сортували по кольору та якості, парили окропом в дерев’яному цебрі 2-5 годин, потім перекладали в плетений кошик, в якому промивали її холодною водою і згодом просушували на огорожах, жердинах і драбинах. Висушену чисту вовну розскубували (“скубли”) руками, після чого розчісували (“чухрали”) на вертикальному гребені, відділяючи при цьому довгу вовну від короткої. Коротку вовну розчісували (“граблювали”) на спеціальних металевих щітках (“граблях”). Від густоти розміщенні гачків на щітці залежала якість розчісування вовни. Вовна була чи не найпоширенішим матеріалом для ткацтва у гірських віддалених селах.
За виданням: Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. – Ужгород, 1994.
Запрошуємо завітати до наших овечок у музейний зоокуток, а також зазирнути до давньої гуцульської стаї, де можна побачити як жили та працювали пастухи на полонині!
Стрітенська свічка-громницяОдне з 12 найбільших церковних свят року – Стрітення Господнє, з яким пов’язано чимало народних традицій та звичаїв, відзначаємо 15 лютого.
Одним із обов’язкових атрибутів народної культури, що безпосередньо пов’язаний із цим святом, є так звані стрітенські або ж громничні свічки, які іноді називають просто громниці – свічки, освячені саме у цей день.
Їх вважають надзвичайно потужним апотропейним (тобто захисним) засобом, зберігають у житлі впродовж року та запалюють при особливих оказіях (пологи, хвороба, смерть, посуха тощо), інколи освячують впродовж кількох років поспіль, бажаючи надати їм ще потужніших захисних властивостей.
Найбільш помічними ці свічки вважалися при захисті від негоди, відверненні буревіїв, граду, громовиці, звідки й походить їх народна назва.
Загалом повір’я, що стосуються громниць, є загальноукраїнськими і мають лише незначні місцеві варіації.
У селах Жуків та Яківка Тлумацького району Івано-Франківської області говорять, що хлібна лопата, часом разом із кочергою, викладені на подвір’ї, захищають від громовиці та граду. Доволі часто цей пічний реманент клали навхрест, «щоб хліб боронило», а підсилювали цю захисну дію запаливши свічку, освячену в церкві на Стрітення. Подібні повір’я щодо тих же стрітенських свічок побутували й на Снятинщині (сс. Завалля та Прутівка) та Косівщині (с. Стопчатів).
На сусідній Городенківщині (смт Чернелиця, сс. Кунисівці та Вільхівці) разом із лопатою та свічкою викладали ще й шутку (гілочку свяченої верби).
Дуже схожий матеріал було зафіксовано й на Поліссі. Так, у с. Кукуріки Старовижівського р-ну Волинської області та с. Локниця Вараського р-ну Рівненської області вірили, що запалена громнична свічка може зменшити або й припинити громовицю чи град.
Повір’я, записані на історико-етнографічній Волині (сс. Воронівці, Зозулинці, Морозівка Хмільницького р-ну Вінницької обл.), теж свідчать, що місцеве населення вважало за необхідне запалити громницю в час потужної негоди.
Із Стрітенням пов’язана й широковідома в усій Україні прикмета щодо провіщення термінів приходу весняного тепла. Один із варіантів приповідки, якою керуються в цьому випадку, походить із тієї ж Хмільниччини. Зокрема у селі Петриківці селяни говорили: «Як на Стрітення півень води нап’ється, то на Юрія віл напасеться».
Написано на основі польових матеріалів, зібраних під час музейних наукових експедицій.
Спецпроєкт #Ізсиромпироги. Епізод 2: Лежні – традиційна страва ВінниччиниЗапрошуємо до перегляду другої серії проєкту #Із_сиром_пироги, яку ми присвятили традиційній страві Вінниччини – лежням!
До початку війни ми планували випуски проєкту двічі на місяць, і після перемоги ми обов’язково продовжимо ділитися з вами короткими відео рецептів з усіх куточків України: часом оригінальних і незвичних, часом призабутих традиційних, а деколи – відомих суто в окремому регіоні!
Рецепт лежнів:
пюре картопляне
яйця курячі – 2 шт.
борошно – скільки візьме, біля 1 стакана
сіль
перець чорний мелений
капуста квашена – 600 г.
Відварити кілограм картоплі. Стовкти на пюре, змішати з 2 яйцями та борошном, додати сіль і перець.
Варіант 1: 300 грамів квашеної капусти додати до картопляного тіста, обваляти у борошні та зробити пиріжки. Смажити їх на олії до золотистого кольору.
Варіант 2: Почати формувати з тіста картопляники овальної форми. Капусту покласти в середину лежнів як начинку.
Подавати страву можна зі шкварками чи сметаною. Начинку за бажанням можна змінювати – наприклад, доповнювати грибами чи м’ясом.
Також радимо спробувати не просто посмажити лежні на сковорідці, а запекти до готовності.
Готує Оксана Омельчук – вчений секретар музею.
Спецпроєкт #Ізсиромпироги. Епізод 1: Вихопні – традиційна страва різдвяного столу ВолиніДілимося з вами короткими відео рецептів з різних куточків України: часом оригінальних і незвичних, часом призабутих традиційних, а деколи – відомих суто в окремому регіоні! Перший випуск ми присвячуємо традиційний страві різдвяного столу Волині – вихопням!
Якщо маєте цікаві рецепти, родинні переписи чи просто хотіли би поділитися вашим варіантом приготування страви – ласкаво просимо до коментарів під відео!
Рецепт вихопнів
0,5 л ледве теплої води
50 гр дріжджів
2 ст. ложки цукру
дрібка солі
100 гр олії
Борошна – скільки візьме
Засолений оселедець шматочками
Дріжджі розтерти з цукром і додати їх в теплу воду. Додати трохи борошна, розмішати вінчиком, довести до консистенції рідкої сметани.
Поставити, щоб тісто добре підійшло. Коли підійде – збити ложкою, додати олію та борошно (тісто має стати густе, як на оладки). Ще раз поставити, щоб підійшло.
Коли підійде – не перемішувати. Просто акуратно брати ложкою і класти на розігріту пательню. Ложку тіста, потім начинка, потім знову тісто.
За бажанням з оселедця можна попередньо зняти шкірку та вибрати кістки. Нарізати на шматочки довільного розміру.
Готує Оксана Омельчук – вчений секретар музею.
https://www.youtube.com/embed/fV2c6YvHqsg
Різдвяна зірка є справжнім символом зимових свят. Усі чекають першої вечірньої зорі, щоб сісти до святовечірнього столу, і кожен намагається першим побачити її, адже кажуть, що це віщує щасливу долю.
Свого часу наш Музей сприяв відродженню звіздарства, долучившись до організації фестивалю “Спалах різдвяної звізди”, а цього року ми підготували для вас спеціальну майстерку, за якою кожен може створити свою родинну зірку.
Для того, щоб придбати подарункову коробочку, просимо заповнити форму за посиланням: https://cutt.ly/SUizXWA
Вартість коробочки – 300 грн.
Цей комплект містить:
Дерев’яну зірку,
Фарби акрилові для декорування,
Пензлик,
Нитки для виготовлення кутасиків,
Клей для з’єднання елементів,
Детальну інструкцію до майстерки.
Образ зорі – один з ключових в українських колядках та щедрівках: віншуючи господарю, зичать йому “діточок, як у небі зірочок”, а красу господині прирівнюють до ясної зірки, що сходить на небі.
Яскрава, прикрашена китичками-кутасиками та фольгою звізда супроводжує ватаги колядників і вертепні гурти від хати до хати, звіщаючи про народження Ісуса Христа, наближення нового року, сонця і тепла.
Виготовлення різдвяної звізди завжди було справою відповідальною: у кожному регіоні та навіть у кожного майстра зірки мали свої особливості, що виявлялися у формі, кількості променів, оздобленні. Кожна така зірка – унікальна та неповторна.
Бажаємо веселих свят!