Зразок сторінки

Друзі, вдячні вам за підтримку традиції гаївкувань, підтримку війська та один одного. Бо традиція – це теж частина нашої ідентичності, і вона живе доти, доки її пам’ятають і передають крізь покоління!

Ділимось з вами фото Хлібник Анастасії з двох днів 5 та 6 травня та додаємо трішки фактів:

Цього разу На Великдень до Гаю прийшло понад 10 тисяч відвідувачів!!

Увесь день працювала виїздна студія радіо ТРК Перший Західний , що вели трансляцію з події та в прямому ефірі розповідали слухачам про найцікавіше, що відбувалося в цей день у Львівському скансені.

До нас з’їхались гурти з Рівного (етногурт “Сільська музика), Києва (The Doox та Юлія Вітранюк) та локальні виконавці, такі як Соломія Чубай, гурт Джалапіта та Volo Bedzvin і гурт традиційного танцю “Дриґ”, тож звучали як автентичні, давні гаївки, так і в джазових, авторських та рокових обробках.

Також, вже традиційно збирались на музейних галявинах Товариство Лева, СУМ “Спадщина”, а в “поливаний понеділок” 6 травня, водити гаївки та традиційні ігри заскочили пластуни!

25 тисяч грн на тактичну медицину, що назбирали у скиньку та донатами на картку, докидаємо у спільний збір Львівського Добровольчого Медичного батальйону, що забезпечує тактичною медициною, аптечками, ліками бойових медиків ЗСУ.

Нехай цьогорічні великодні гаївки стануть і вам ковтком того вітального повітря, яке допоможе набратись сил та додасть стійкості і натхнення на добрі справи, що наближають перемогу. І завжди тримаймо в пам’яті тих, завдяки кому ми мали нагоду цими днями зустрітись у спільному колі!

Важливою складовою святкування Великодня в Україні є обрядові співи та забави, спеціально приурочені до цього свята. На Галичині таким центральним весняним жанром є гаївки – пісенно-ігрові твори, які походять ще з дохристиянських часів.

Гаївки переважно співають в часі Великодня – неділя, понеділок, вівторок і на Провідну неділю. Хоча зрідка трапляється, що вони тривають впродовж усієї весни, включно з періодом Великого посту.

В різних місцевостях гаївки також називають «лагівки», «гагілки», «ягілки», «магівки», «галагілки», «лаголойки», «галі», «жучки» тощо. Наприклад, в смт. Краковець Яворівського р-ну Львівської обл. побутує назва «ягівка», в с. Тур’я Золочівського р-ну Львівської обл. гаївки називають «галями»…

Виконання гаївок може відрізнятися від села до села: варіюються тексти, мелодії, склад учасників, наявність чи відсутність руху під час співу – еталону тут не існує.

В давнину гаївки належали до дівочого репертуару, але з часом традиція зазнала змін, тож зараз гаївки водять усі охочі – від найменших до найстарших, незалежно від статі. Усе дійство відбувається на вулиці, зазвичай біля церкви.

Гаївки надзвичайно різноманітні за тематикою: тут і пробудження природи, і молодечі жарти, шлюбні мотиви; в гаївках пізнішого походження зустрічаємо актуальні для сучасників теми – скасування панщини, стрілецька звитяга, важливі суспільно-історичні події. 

Дослідники відзначають магічно-ритуальну складову гаївок – виконання їх, згідно давніх вірувань,  відігравало роль своєрідного каталізатора весняних перемін природи. Спів у супроводі імітативно-магічних рухів повинен був пробудити землю і все живе. Крім того,  водіння гаївок були «золотою годиною» для перших молодечих залицянь, пустощів, т. зв. «кавалєрки».  

Серед найбільш популярних способів водити гаївки є рух по колу з елементами гри (Соловеєчку-сватку, Подоляночка, Голубка, Зайчик), рух колоною попарно (Вербовая дощечка, Попід зелені лози), криволінійний рух ключем (Кривий танець), парна колона із додатковим персонажем, що рухається по руках учасників (Жучок), рух «гурт на гурт» (Пустіте нас, Жельман) тощо.

Деколи гаївки співають і без руху, в основному це стосується творів пізнішого походження. Наприклад, гаївка «В нашім селі на горбочку» зі села Кругів Золочівського р-ну Львівської обл.:

                                             В нашім селі на горбочку

1. В нашім селі на горбочку           2

Стоїть церква на видочку.

2. Вкола неї дрібні цвіти,             2

Сидять старші, ходять діти.

3. Ходять хлопці і дівчата –         2

Українські соколята.

4. Ви, дівчата, ви хороші,               2

Вишивайте хлопцям ноші.

5. Наші ноші є хороші,                2

На цілий світ надорожші.

6. А ви, хлопці січовії,             2

Куйте шаблі сталевії.

7. Куйте шаблі, викувайте –         2

Україну здобувайте!

Сюжети гаївок бувають і трагічними, в такому випадку їх також виконують без руху і забав. Як, наприклад, у гаївці зі села Тенетники Івано-Франківського району Івано-Франківської області, яку записала Тетяна Варунків. Тут йдеться про загиблих воїнів, такий текст аж ніяк не поєднується із веселощами:

1. Прийшла весна-красна, трави зеленіють, трави зеленіють,

А на Закарпаттю могили чорніють, могили чорніють.

2. Чорніють могили свіжо висипані, свіжо висипані,

Там лежать герої, що за волю впали, що за волю впали. […]

Ще на початку ХХ століття дослідники жалілися, що гаївки зникають: «Завважу, що гаївки – бодай в моїм селї – дуже скоро забувають ся між народом. Взагалї цїлий культ співаня чи граня гаївок вигибає» – такі рядки читаємо у листі Дб. Гр. Ракочий до видатного дослідника фольклору В. Гнатюка. Як бачимо, невтішні прогнози не справдились і гаївки продовжують жити далі! Попри свій поважний вік, вони актуальні і зараз, їх із задоволенням виконують  на Великдень як у селах, так і в містах. Ця традиція дотепер тішить нас своєю весняною енергією, буянням молодості, лаконічними мелодіями, несподіваними сюжетами. 

Простота і видовищність гаївок, їхня здатність адаптовуватися до сучасних реалій і потреб дають нам надію, що цей жанр таки житиме і розвиватиметься далі.

Публікацію підготувала Анна Черноус, наукова співробітниця етнографічного відділу Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького.

Джерела:

1. Матеріали до української етнології: [в 22 т.] / НТШ у Львові, Етногр. коміс. – Львів: З друк. НТШ, 1899–1929.Т. 12 : Гаївки / зібрав В. Гнатюк. 1909. C. 2.
2. Народні співи Галичини: Гаївки / Зібрав та упорядкував М. Мишанич. Львів, 1991.
3. Варунків Т. Гаївки Галицького Опілля: фольклорний збірник. Галич, 2011. C.13, 180, 182-185.
4. Народна пісенність підльвівської Звенигородщини / Запис і впорядкування О. Харчишин, транскрипції В. Коваль. Львів, 2005. C.17
5. Куриляк С. Моє село (Тур’є Буського району на Львівщині) / Наукова апробація і «Вступне слово» Р. Кирчіва; упорядк., підготовка текстів і примітки В. Дяківа. Львів, 2010. C.118.
6. Фольклорний архів ГО «Музична майстерня «Гурба»
7. Гаївки. Великодні співанки і забави: збірник Музею народнолї архітектури і побуту у Львові імені Кл. Шептицького / Упорядк. А. Черноус. Львів, 2022.
   

Чистим, Страсним, або Білим  українці називають четвер перед святом Великодня. Цей день вважався основним у передсвяткових приготуваннях людей і господарства. Як стверджують науковці, народні вірування про чистоту та звичаї прибирати цього дня сягають ще давньослов’янських часів і пов’язані з початком нового річного циклу (раніше починався у березні).

В українських сім’ях існував звичай очищення людини від хвороб та всякої нечисті, який здійснювали цього дня ще до сходу сонця. Зокрема, на Східному Поліссі побутував звичай купатись, мити голову, поки “ворон своїх воронят не покупає”. Особливо цілющою вважалася саме проточна вода, тому мешканці Карпат в цей день обирали для купання розточчя трьох потоків. Після купелі селяни переодягались в чистий одяг. У випадках, коли купалися вдома, після миття воду виливали на роздоріжжі.

Цього дня на світанку господиня здійснювала ритуальне обмітання всередині хати, а також навколо неї, окреслюючи коло “за сонцем” з тією ж метою – захисту від нечисті (іноді йшлося про мишей чи гадюк). Ще наприкінці XIX ст. на Волині під час обмітання жінка була нагою, що мало посилити ефективність магічних дій. Опісля селяни прибирали житлові та господарські споруди. Саме в цей день в багатьох місцевостях була поширеною практика побілки житла. Всі фізичні роботи вважали за потрібне завершити до полудня.

У поліщуків на Чернігівщині був поширений обряд “говіння діжі”, в якій опісля замішувалась паска. Діжу спочатку вимивали, потім підперізували вишитим рушником чи стрічкою і впродовж дня виставляли на “почесному місці” – серед хати на столі, або зовні на порозі.

Важливе місце в обрядовості Чистого четверга займав страсний вогонь. Традиційно ввечері цього дня в церквах читали “Страсті Христові”  і 12 Євангелій. По дорозі з церкви додому несли запалені свічки. Важливо було зберегти від вітру вогник свічки, інакше, мовляв, слід чекати біди. Задля цього використовували скляні ліхтарики, паперові заслонки тощо. Вдома зі свічкою-оберегом обходили навколо хати та господарських споруд, над дверима випалювали кіптявою або малювали воском хрестики для захисту від нечистої сили. Страсну свічку також запалювали вдома й в інші дні, наприклад, для полегшення агонії вмираючої людини, для захисту від громовиці чи бурі.

В уявленнях українців Страсний четвер тісно пов’язаний з вшануванням померлих предків. За народними повір’ями, саме в цей день вони спускаються на землю до своїх домівок і навіть відправляють богослужіння в церкві. Саме тому волиняни, поліщуки, наддніпрянці готували пісну поминальну вечерю (в деяких місцевостях з рибними стравами). Після неї люди тримали строгий піст. Дехто  не споживав їжі аж до великоднього сніданку (в цьому прослідковується єднання і солідарність з предками).

Окрім звичаїв, що поширені в більшості українських етнографічних регіонів, варто відзначити й кілька цікавих локальних прикладів. На Волині і Поділлі в Чистий четвер традиційно “чистили” (кастрували) свійських тварин. Фрагментарно серед волинян поширені уявлення про те, що висаджена в цей день городина буде чистою і врожайною.

Отже, з Чистим четвергом пов’язані обрядові звичаї, які допомагали українцям належно зустріти Великдень. Цей день вважався часом для духовного і тілесного очищення та підготовки до великодніх обрядів. Найпоширенішими народними традиціями на Чистий четвер досі є купання і очищення тіла, підмітання та побілка житла, випікання паски.

підготував: науковий співробітник сектору архітектури, відділ етнографії

 Босак Василь.

Список використаної літератури:

1. Галайчук В., Ципишев С. Традиційні календарно-побутові звичаї та обряди Східного Полісся. Народознавчі зошити. 2019. № 5 (149). С. 1305–1330.
2. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
3. Пуківський Ю. Великий піст у традиційному календарі українців історико-етнографічної Волині. Народознавчі зошити. 2003. № 2 (104). С. 317–328.

Вербна неділя – це остання неділя перед Великоднем. Її ще називають «Квітною», «Шутковою», а у римо-католиків – «Пальмовою» неділею. На цю неділю припадає одне з найбільших християнських свят – Славний в’їзд Ісуса Христа до Єрусалиму. Євангельський опис цієї події розповідає, що мешканці Єрусалиму урочисто зустрічали Ісуса, який в’їжджав до їхнього міста, стелячи перед ним свій одяг і пальмове гілля. Звідси походить звичайвшановувати це свято освяченням пальмового, а у нашій традиції – вербового гілля. У юдеїв і давніх римлян пальмова гілка була символом перемоги, тому її несли в руках під час переможних походів. У «Новому Завіті» пальмова гілка стала символом мучеництва. Вербова ж галузка, відповідно до текстів українського греко-католицького «Требника» (збірник літургійних текстів), зветься символом воскресіння.

Отже, у Вербну неділю українці традиційно святять у церкві вербу. Наприкінці відправи, коли  священик окропить гілля свяченою водою, діти, одне поперед  одного, стараються якнайшвидше дістати вербу і одразу проковтнути кілька «котиків», «щоб горло не боліло». Вірять: кому попадеться найбільша вербова галузка – той буде щасливий. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряють один одного по плечах лозою, кажучи: «Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Великдень». У Галичині примовляли так: «Шутка б’є – не я б’ю, від нині за тиждень буде в нас Великдень!». Також українці, б’ючись вербою, складалисобі навзаєм побажання: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!». Так, вдаряючи одне одного вербою, люди нагадували собі, що за кілька днів буде свято Воскресіння. Українці, зокрема в Карпатах, вірили в те, що, торкаючись своїх рідних і близьких освяченим вербовим гіллям, у такий спосіб відганяють від них все зло, що може спіткати їх впродовж цілого року.

У Квітну неділю подекуди господарі, повертаючись з церкви, відразу ж садили на городі (або полі) по кілька гілок свяченої верби, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». Решта галузок несли додому і ставили на покуті за образами. До освяченої у церкві верби люди ставилися дуже шанобливо, її зберігали впродовж цілого року. Здавна існує переконання: не можна викидати освячену вербу, навіть найменші гілочки треба лише спалювати.

Свяченій вербі приписувалася магічна сила. Нею господарі виганяли на весні перший раз худобу на пасовисько, – «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, гілля свяченої верби викидали на двір під час граду, – «щоб град зупинився». З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресінні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. Також вербі надавалось велике значення у народній медицині. Коли хворіли люди або тварини, варили свячену вербу разом з цілющими травами. Цим настоємнапували хворих, вірячи, що це допоможе їм швидше одужати.  

Ікона «В’їзд Христа у Єрусалим» поч. XVIII ст., походить з с. Семенівка Пустомитівського р-ну Львівської обл. 

Цікавою деталлю в цьому зображенні є галузки в руках первосвященика та міщанина, якими вони вітають Христа. Ці галузки схожі на вербу, а не на пальму, традиційну у візантійській іконографії. У такий спосіб маляр вносить національні елементи в іконографію ікони, передаючи в ній українську традицію використовувати у Квітну неділю вербове гілля.

Квітна неділя – як остання неділя Великого посту, вирізнялася особливо урочистим святкування, адже вона була вже передвісником близького Великодня – дня радості, оновлення і перемоги Життя.

Використана література:

1. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – Мюнхен, 1958. 

2. Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949-52.

3. О. Юліан Катрій. Пізнай свій обряд. – Львів, 2004.

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею Трач Уляна

День великомученика Юрія Переможця (з переходом на новоюліанський календар у 2023 році відзначається 23 квітня, раніше – 6 травня) є одним із ключових календарних свят в українців. Достовірних відомостей про життя святого збереглося мало. До наших днів дійшла інформація про те, що святий Юрій був військовим трибуном одного з легіонів Римської імперії. Проживав в малоазійській провінції Нікомедія (зараз це територія Туреччини) і загинув через християнське віросповідання під час гонінь імператора Діоклетіана у 303 році. Мощі великомученика поховали в Ліді, а голову зберігали в Римі. В народній уяві та іконографії асоціюється з сюжетом перемоги над дияволом-змієм. Ця легенда виникла в Малій Азії у IX ст., а згодом поширилася й на наші терени.

У народному світогляді святий Юрій був покровителем звірів та захисником домашньої худоби, зокрема від вовків. На Поліссі застерігали випускати коней і рогату худобу на пашу до Юрієвого дня, “бо вовк хапатиме”.

Юріївські народні звичаї українців тісно пов’язані з давніми хліборобсько-скотарськими традиціями. Про важливість цього свята свідчать пов’язані з ним численні обряди і вірування про родючість землі та плодовитість худоби, оскільки цей день традиційно вважається початком нового скотарського сезону. Головним і найпоширенішим обрядом на Юрія був перший весняний вигін худоби на пашу і символічне відкриття пастушого сезону. Насамперед, обряд вигону стосувався великої рогатої худоби і овець, оскільки йшлося про спільний випас пастухами громади “черги” корів, або вигін овець на гірські полонини для “літування”. Попри це господарі нерідко випасали корів індивідуально поблизу власних домогосподарств (наприклад, на Буковині це називалось “кошарування”). Випас коней розпочинався найпізніше – на свято Миколи Літнього. Як бачимо, початок весняного випасу худоби не завжди приурочувався до свята Юрія, однак до наших днів збереглася обрядова складова і саме на свято Юрія українці й досі дотримуються ритуальних та магічних дій, що пов’язані з початком пастівницького сезону.

Повсюди в Україні вірили, що на Юрія відбувається активізація відьом. Вони, мовляв, в різний спосіб намагаються викрасти молоко в чужих корів в передюріївську ніч чи впродовж всього дня. На західних теренах Бойківщини найбільше остерігалися відьом під час ранкового вигону худоби.

В народній уяві відьми відбирали молоко в магічний спосіб, наприклад, вдосвіта збирали ранкову росу на пасовищі. Для цього вони тягнули запаску по траві, потім викручували росу і давали її випити своїй корові, аби до неї перейшло молоко чужих корів. Серед інших способів: розсипали сіль перед чередою корів на роздоріжжі (Старосамбірщина), вночі проникали в хлів в подобі кішки (жаби, собаки і ін.) та видоювали корів тощо.

Тож для повір’їв селян було характерним бажання захистити худобу від впливу нечистої сили, зокрема відьом. На Покутті та Гуцульщині з відьмами боролись за допомогою розпалювання багаття (в передсвяткову ніч біля домівок, або на паші). Згідно з народними уявленнями, вогонь мав силу очищення від хвороб та завданої шкоди. Для гуцулів важливо було зберегти від відьом кожен вуглик, інакше корова може втратити молоко. Для цього хлопці аж до світанку вартували ритуальне вогнище, підкидували дрова і співали пісень.

Найчастіше для боротьби з відьмами застосовували християнську релігійну атрибутику: малювали на воротах хрести (дьогтем, свяченою крейдою, воском), кропили корову свяченою водою і виганяли вербовою гілкою (“шуткою”), посипали тварин свяченою сіллю або маком, прив’язували до шиї тварин мішечки з шматочками великодньої паски. Серед інших способів захисту цікавими є традиція пов’язувати худобі на роги віночки з весняних польових квітів, встромляти в браму тернові гілки, класти під поріг стайні гострі металеві предмети (ніж, сокиру, серп), прив’язувати корові на хвіст червону нитку тощо. На Буковинській Гуцульщині локально побутувала традиція давати в їжу худобі висівковий корм “грис” чи муку, які перед тим освячувались в церкві.

Також зі святом Юрія пов’язані аграрні звичаї та обряди, що мали забезпечити родючість поля та захист від стихійних лих чи злих сил. В східних місцевостях етнографічної Волині на Юрія господарі разом з сім’єю ходили оглядати поле зі священиком, а він окроплював свяченою водою і благословляв майбутній урожай. Того ж дня господарі качалися в посівах жита, а опісля організовували частування з випивкою за участі рідних і сусідів прямо посеред поля. Все це мало сприяти врожайності та інтенсивному росту злаків.

По всій Україні цього дня селяни спостерігали за ростом рослин в полі та сформували низку святоюрських прикмет, що пов’язані з прогнозуванням майбутнього врожаю злакових культур. Вважали, якщо молоді посіви густі і в них змогло сховатися курча, то слід очікувати на щедрий урожай.

Отже, зі святом Юрія Змієборця в народній культурі українців пов’язано багато аграрних і скотарських звичаїв і повір’їв. Більшість із них традиційно пов’язані з початком літнього скотарського сезону, що до наших днів асоціюється саме з цим святом. Худоба займала важливе місце в житті селян, тому багато юріївських звичаїв пов’язані з її захистом від впливу нечистої сили та хижих звірів. В багатьох регіонах України також побутували традиції, пов’язані з прогнозуванням майбутнього урожаю.

Підготував: науковий співробітник сектору архітектури, відділ етнографії Босак Василь.

Список використаної літератури:

1. Конопка В. Яре та озиме збіжжя у народному календарі українців: ґенеза звичаїв та обрядів. Пліснеські старожитності. 2016. С. 118–136.
2. Конопка В. Хліборобські мотиви в календарній обрядовості українців. Народознавчі зошити. 2015. №4. С. 825–829.
3. Кілар А. День Юрія – головне пізньовесняне свято покутян. Фортеця: збірник заповідника “Тустань”. 2020. №4. С. 479–490.
4. Кривенко А. Мотив оберегу худоби від нечистої сили в юріївській обрядовості волинян. Україна в етнокультурному вимірі століть. 2014. С. 360–369.
5. Ольхович-Новосадюк Ю. Святий Юрій Змієборець. Локальна історія. 2022. Режим доступу: https://localhistory.org.ua/texts/statti/sviatii-iurii-zmiieborets/.
6. Пуківський Ю. Скотарські мотиви у великодній обрядовості українців східної Бойківщини. Пам‘ятки Тустані в контексті освоєння Карпат у доісторичну добу та в середньовіччі; проблеми їх збереження та використання: матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. 2016. С. 109–110.
7. Пуківський Ю. Весняні скотарські звичаї та обряди українців Покуття (за матеріалами із Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) Народознавчі зошити. 2017. №2. С. 305–310.
8. Чебанюк О. Переможець дракона. Локальна історія. 2021. Режим доступу: https://localhistory.org.ua/texts/statti/peremozhets-drakona/.

Шукаємо господиню або господаря на музейний об’єкт!

Вакансія музейного доглядача:

Обов’язки: підтримка чистоти та створення затишку на одній із музейних садиб.

Графік роботи:  середа – неділя, повний робочий день: 10.00-18.00 (понеділок і вівторок – вихідні).

Вимоги: дисциплінованість, господарський підхід у вирішенні поточних питань і найголовніше – бажання працювати.
Офіційне працевлаштування.

Отож якщо ви любите старовину, природу та спілкування з людьми – музей чекає на вас!

Деталі за телефоном: 0679776737, п. Люба. 

Сьогодні вшановуємо пам’ять великого натхненника музейної справи, одного із творців нашого Музею – Архипа Данилюка. Архип Григорович народився 13 березня 1941 року в селі Згорани, колишнього Любомльського району, Волинської області. Географ-краєзнавець за освітою, етнолог, музеолог, кандидат історичних наук і, без перебільшення, чи не найбільший популяризатор львівського скансену. 

У 1967 році він влаштувався на роботу до Львівського музею етнографії та художнього промислу, де у новоствореному відділі народного будівництва став першим працівником. У той же  час, з 1966 р., провадилась робота  музею про у Львові, яка успішно закінчилась у 1971 році. У новоствореній організації Архип Данилюк виконував обов’язки архітектора, згодом став завідувачем масово-експозиційного відділу. У 1992-1995 рр. був директором нашого Музею, де на той час знаходилось більше 100 пам’яток народної архітектури, до перевезення більшості яких він доклався особисто.  

Можна сміливо сказати, що життя Архипа Григоровича було присвячено власне розбудові та популяризації нашого Музею. Експедиційна діяльність науковця тривала більше 30-ти років, він був учасником більше 100 експедицій. Іноді для того, щоб перевезти якийсь об’єкт, доводилось їздити по кілька разів у ті самі населені пункти. Архип Данилюк обстежив, систематизував і уклав ґрунтовний реєстр зразків традиційного народного будівництва усієї західної частини України. Як визнання вагомості його етнографічних досліджень, він отримав звання Лауреата Всеукраїнської премії ім. П. Чубинського. Архип Григорович у прямому значенні був фанатом своєї справи – матеріали з експедицій не залежувались у шухлядах, а обов’язково ставали вдячним матеріалом для нових книжок, статей, інтерв’ю.. Він був автором 20 монографій та понад 500 статей. 

Життя Архипа Данилюка обірвалось 23 січня 2008 року. Згадуючи сьогодні цю непересічну особистість, маємо пам’ятати завдяки кому збережено десятки пам’яток народного будівництва і яку шалену працю в це було вкладено. 

Ох, що ми для вас знову придумали! Ви, мабуть, зауважуєте, як косівська кераміка набуває популярності в оздобленні сучасних помешкань, використовується у дизайнерських рішеннях для інтер’єру і стає стильним подарунком?

😎А ми у скансені анонсуємо новий майстерклас для дітей з роспису плитки у стилі косівської кераміки!

😻На майстеркласі діти дізнаються цікаві факти з історії косівської кераміки, познайомляться з технологією виготовлення та створять свою неповторну плиточку-сувенір у Львівському скансені!

👩‍🎨 Традиційна косівська кераміка вирізняється особливим набором барв – зелений, жовтий та коричневий на світлому фоні, своєрідними “патьоками” фарби, а також багатим вибором тем. Що вам більше до вподоби? Рослинні і тваринні мотиви, міфологія, обряди або ж побутові сценки з життя гуцулів?

🔸Для кого: група дітей (10-20)
🔸Вік: 6-11 років

‼️Поспішіть!
Акційна вартість майстеркласу до 1 квітня – 300 гривень😎 До вартості включено: матеріали для майстеркласу – фарби, кахлик, трафарети; вхідний квиток до музею (дитячий), супровід-розповідь майстра).

☎️Для запису телефонуйте 0 (68) 525 91 85

Зустрінемось у Гаю🌿!

Доводимо до відома громадськості, що Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького 22.02.2024 року здійснив закупівлю
послуг з розподілу електричної енергії без застосування електронної системи
закупівель, шляхом укладення прямого договору відповідно до пп. 5 п. 13
постанови КМУ від 12 жовтня 2022 р. № 1178, для забезпечення безперебійного
постачання електричної енергії для потреб Музею.
Ідентифікаційний номер закупівлі в системі Prozorro – UA-2024-02-26-002656-а.
Процедура закупівлі – звіт про укладений договір.
Очікувана вартість предмета закупівлі – 207 760,00 грн. з ПДВ.
Обґрунтування технічних та якісних характеристик предмета закупівлі, його
очікуваної вартості та/ або розміру бюджетного призначення додається.

У неділю, 25 лютого запрошуємо на лекцію про “Хатні ікони на дереві з Покуття, Гуцульщини та Буковини кінця XIX – початку XX століття” мистецтвознавця та іконописця, керівника відділу науково-освітньої та виставкової роботи Музею Роман Зілінко. 

Від середини XIX століття на цих теренах набула поширення традиція малювання “образІв” (ікон) на склі. Але цікаво, що ті самі майстри також малювали й на дерев’яній основі і цей бік традиції є досі маловідомим. На лекції дізнаєтесь й про те, які можна виокремити осередки або ж майстерні малярства на дереві, чим різняться ікони, що походять з Гуцульщини та Покуття від тих, які були виконані на Буковині й довідаєтесь про особливості їх іконографії.

Також на події будемо презентувати дві буковинські хатні ікони на дереві кінця XIX – початку XX століття, які в дар музеєві передав львівський галерист, колекціонер та друг музею Костянтин Шумський.

Коли: 25 лютого (неділя) о 13:00

Локація: виставкова зала Музею (вул. Чернеча Гора 1)

Вартість: вхідний квиток до Музею

Лекція є однією з циклу подій в межах виставки “Крихкіші за скло”, що триватиме до 1 серпня 2024 р. та відчинена для відвідувачів зі середи по неділю з 10.00 до 17.00!

Зустрінемось у Гаю!