Зразок сторінки

Дуже знищена, але унікальна – ікона  “Покрови святої Богородиці” зі села Підгайчики належала пензлю риботицьких майстрів

Свято Покрови Пресвятої Богородиці є одним з найбільш шанованих в українському народі. Хоч його історія і є пов`язана із подією, яка відбулася у Влахернському храмі Константинополя (коли Богородиця захистила місцевих жителів покривши їх своїм мафорієм),  все ж це свято прижилося саме на наших теренах, а не у Візантії.

Свято Покрови, а разом з ним і відповідна іконографія, з’явилися у Київській Русі приблизно наприкінці 12 ст., але найбільшої популярності воно набуло у 17-18 ст. завдяки запорізьким козакам, які мали особливий культ Богородиці-Покрови – заступниці та захисниці від ворога. Ідея покровительства і захисту Богоматері лягла в основу широковідомого іконописного сюжету «Покрови Богородиці».

Збірка іконопису нашого Музею містить низку ікон «Покрови Пресвятої Богородиці», проте зупинимося на одній з них – вона якраз зараз перебуває на реставрації. Це ікона «Покрови Пресвятої Богородиці» зі с. Підгайчики Золочівського р-ну Львівської області, яка була передана у 1977 р. з місцевої церкви до Музею.

Ікона хоч дуже знищена, але унікальна тим, що під верхнім шаром живопису, виконаним у дуже примітивному стилі, реставратори виявили первісний живопис, який належить пензлю риботицьких майстрів і відповідно датується ІІ пол. 17 – поч. 18 ст.

Верхній шар живопису, який наразі займає ще домінуючу частину площі ікони, представляє традиційний сюжет «Покрови», що сформувався від княжих часів (у 17 ст. з`являється новий іконографічний сюжет «Богородиця Мати Милосердя») і представляє видіння Андрія юродивого, який побачив у церкві Богородицю, що своїм омофором-покровом покриває людей. Богородиця в оточенні ангелів та святих апостолів і пророків зображена у верхньому регістрі ікони, а в нижньому є різні групи людей (єпископи, монахи, цар, Андрій юродивий і його учень Епіфаній та інші) з центральною фігурою Романа Сладкопівця, який тримає у руці розгорнутий сувій з написаним текстом кондака свята Покрови.

Нижній (первісний) шар живопису, який потроху розкриває музейна реставраторка п. Галина Федчишин, представляє такий самий іконографічний сюжет «Покрови Богородиці», що й на пізнішому зображенні. Розкриті партії живопису показують, що у нижньому ярусі ікони є зображення єпископа (про що свідчить одяг постаті) і відповідно має бути традиційна для цього сюжету група людей.

Вище можна побачити розкриті фрагменти стіни (зображення будівлі церкви, де відбувалося об`явлення Богородиці), над якою на голубому тлі з обох боків зображені групи апостолів, що прославляють Матір Божу.

Центральну частину верхнього ярусу ікони займає зображення Богородиці, про що свідчить розкритий напис (МР), і на сьогодні розкритий сам краєчок німбу і правого плеча Марії. З цього, ще мінімально розкритого фрагмента можна припустити, що постать Богородиці є меншого розміру, аніж інші особи на іконі – це й було характерним для ікон «Покрови». По два боки від Богородиці зображені ангели (відкритий від пізнішого перемалювання лише один), які тримають над нею білий омофор-покров. Зі ще одного маленького відкритого фрагмента можна припустити, що й сама Богородиця тримає покров у своїх руках.

Таке поєднання давнішого (покров у руках тримають ангели) і пізнішого (покров тримає Мати Божа в руках) типів іконографії в одній іконі зустрічається у іконах «Покрови» риботицьких іконописців.

Розкриті фрагменти первісного живопису чітко вказують на школу, в якій писалася ця ікона. Тут видно характерну для риботицьких майстрів манеру письма: чітка контурна лінія коричневого або чорного кольору, дуже світлі відкриті лики з яскравими червоними губами. Також присутня характерна для цього осередку колірна палітра з використанням білого, червоного, оливкового, сірого, сіро-голубого і охрового кольорів.

Довкола голів апостолів німби були покриті сріблом, яке, як зауважує реставраторка, було покладено дуже тоненьким шаром, а тому майже не збереглося. Кольорова гама ікони «Покрову Богородиці» назагал є дуже гармонійна, що було притаманно іконописним творам риботицького осередку.

Ікону «Покрови Пресвятої Богородиці» зі с. Підгайчики по переду чекає ще довгий шлях реставрації з метою розкриття і фіксації первісного живопису, який є значно довершеніший і вагоміший для дослідження сакрального мистецтва, аніж пізніше перемалювання. Завдяки кропіткій праці нашої музейної реставраторки п. Галі ікона «Покрови Богородиці», написана риботицькими майстрами, отримає «нове життя» і буде хорошим зразком музейної колекції пам`яток відомого іконописного осередку.

Підготувала наукова співробітниця Музею Уляна Франків   

19 серпня 2020 року у Музеї відкрито виставку за мотивами досі не відомого фільму Юліана Дороша “З народних джерел”

Плівку з невідомим раніше фільмом «З народних джерел», авторства Юліана Дороша, виявила в середині березня 2020 р. команда у складі Генерального директора Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігоря Кожана, відомої громадської діячки Тетяни Крушельницької, колекціонера й  ентузіаста любительського кіно Ігоря Ткачика та автора проєкту «Львівський Фотомузей» Романа Метельського у помешканні родини Дорошів у Львові за адресою – вул. Левицького, 76.

Фільм, відзнятий у 1965-1971 рр. на Косівщині, має присвяту «Пам’яті Льва Долинського та Данила Фіголя». Загальна тривалість стрічки – близько 36 хвилин, вона є переважно чорно-білою, але з кольоровими вставками. На плівці відсутня звукова доріжка.

Цей невеликий, але доволі пізнавальний фільм не лише розкриває секрети народних ремесел, а й віддає шану народним майстрам Гуцульщини – різбярам, вишивальницям, керамістам, писанкаркам, ліжникарям, бондарям – тим, чиї вироби сьогодні зберігаються у найкращих колекціях музеїв народного мистецтва й побуту.

Юліан-Юрій Дорош, український фотохудожник, документаліст, репортер народився 1909 року. Був одним із організаторів Українського фотографічного товариства (УФОТО), режисером та оператором-постановником першого в Галичині професійного кінофільму «Для добра і краси». Вів рубрики фотоаматора у пластових журналах «Вогні» та «Молоде життя; у газеті «Неділя» та журналі «Кіно», де працював співредактором. 1931р. у Львові видав перший на теренах Галичини «Підручник фотоаматора», який супроводив невеликим словником фототермінології. 1933 року взяв участь у «Виставці Світового Поступу» в Чикаго, де представив роботу «Віяльниця», яка в майбутньому стала найвідомішою з його робіт. Відзняв два етнографічні фільми: «Раковець» та «Гуцульщина», заснував підприємство «Фотофільм», яке займалося кіновиробництвом. Оскільки пізніших фільмів Юліана Дороша наразі не знайдено, є всі підстави вважати, що стрічка «З народних джерел» стала останньою в його кінематографічній кар’єрі.

На виставці представлені світлини Юліана Дороша та взірці неперевершеної майстерності народних ремісників із фондової збірки Музею. Варто звернути увагу й на те, що окремі вироби виготовили майстри, які були героями віднайденої стрічки «З народних джерел».

Виставка триватиме до кінця вересня 2020 року.

6 травня християни східного обряду відзначають день Святого Юрія чи Георгія. Святий, якого глибоко шанують українці, є символом лицарської звитяги і перемоги добра над злом.

У народній традиції Юріїв день вважають скотарським святом, а ще він тісно пов’язаний з аграрною обрядовістю. Рільники вірили, що власне на Юрія природа наповнюється весняною силою та родючістю. Саме тому господарі виходили оглянути свої посіви озимини, а церковні громади влаштовували молебні та обхід ланів, закликаючи на них Божу благодать.

Часто власники нив намагалися провістити майбутній врожай за різними ознаками. До прикладу, повсюдно в Україні вважали, що коли на Юрія в житі (озимині) сховається ворон (тобто воно буде вищим від птаха), то буде добрий врожай. Разом із тим влаштовували й певні обрядові дійства, які також мали забезпечити родючість озимих культур. Так поширеним було качання по житі, коли господар, поліщук чи волинянин, або хтось із сім’ї, качалися по полю, робили це з півночі на південь. Поряд із тим по ниві могли качати й крашанки, подібні до великодніх, зокрема робили так дівчата на Наддніпрянщині.

Світлина з оцифрованих музейних фондів: «Облоня» (віконниця) ІІ пол. ХІХ ст., с. Тисівці Сторожинецького р-ну Чернівецької обл.

Як цікавий приклад народної звичаєвості хочемо згадати і перегін худоби через погану озимину, що нібито мало забезпечити надалі її швидкий ріст. Мешканці Українських Карпат, Опілля, Поділля виходили на оглядини полів та клали хлібину у посів. Тут також вважали, що озимина вища від покладеного буханця дасть багато збіжжя.

Обов’язковою частиною народної юріївської звичаєвості є й урочисті трапези на своїх земельних ділянках. Мешканці містечок та сіл виносили вдосталь їжі та питва на свої поля, а після молитви та обрядового качання встеляли землю ряднинами чи веретами, сідали на них і так гостилися.  Серед їжі обов’язково мали бути яйця, пиріжки або, принаймні, хліб. Є відомості й про випікання спеціального хлібного виробу в цей день, який, відповідно до свята, йменували «юрок».

А ще ґаздині (незважаючи на заборону працювати у свято) намагалися власне на Юрія посіяти огірки чи гарбузи, сподіваючись хорошого врожаю.

Текст – Сергій Ципишев.

Світлина – Руслан Сірий.

У скасені збережено пам’ятки народної архітектури, зокрема й сакральної, які привезені сюди з різних історико-етнографічних регіонів Західної України. А ще численні предмети побуту та знаряддя праці, твори мистецтва, яких у музеї є чимало. Одним із цікавих та унікальних, хоча на перший погляд не надто помітним, є придорожній хрест із села Заріччя Надвірнянського району Івано-Франківської області (розташований у секторі “Бойківщина” між школою та церквою із с. Кривка). 

До перевезення в Музей хрест знаходився на церковному дворищі. Як оповідав тамтешній старожил Іван Гуменюк, “хрест цей існував тут більше ста років «для відпущення гріхів””.

Хрест у верхній частині з тильного боку має дерев’яну стінку із заокругленим завершенням, яке перекрите дашком із ґонти. На перехресті прибита скульптура “Розп’яття”, над якою розташована фігура ангелів, а по боках – фігури Хрестителя і Богоматері.

Рублені форми облич, складки одягу, мало розроблена анатомія рук та ніг свідчить про те, що творцем був народний майстер, який до кінця не володів тонкощами скульптурного зображення людського тіла. Такий стиль виконання дерев’яних хрестів, є типовим для Гуцульщини та Покуття.

Слід сказати, що тема придорожніх хрестів або “фіґур” в українській історичній науці є на сьогодні не надто розпрацьованою і потребує нових та ширших досліджень.

Якщо розглядати територіально, то придорожні хрести і фігури зустрічаємо переважно на Правобережній Україні, зокрема на Волині, Опіллі, Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині, Покутті, Буковині, Поліссі, Поділлі, Надсянні. Тут хрести або “фіґури” фіксують як дослідники, так і подорожуючі, щонайменше, з ХІХ століття.

Традиція ставити придорожні хрести досить давня і бере свої витоки від офіційного запровадження християнства на наших землях (988 р.)

Щодо матеріалу, з якого виготовлялися дані пам’ятки, то це переважно було дерево (дуб, сосна) або камінь (граніт, мармур, піщаник) – залежно від місцевості, де того чи іншого матеріалу було вдосталь. Із середини ХХ ст. почали виготовляти і встановлювати нові хрести із заліза, також могли замінювати ними колишні дерев’яні. Для прикладу «березовий» хрест, пам’ятник полеглим за волю України – символічна Стрілецька могила у с. Таурів, Козівського р-н., Тернопільської обл., Західне Поділля.  (Фото 2)

Кожен хрест або “фіґура” стояли у чітко визначеному місці, мали своє значення та призначення: на обійсті чи в полі, як оберіг; на подяку Господу Богу та як офіра у важливих справах; на межах населеного пункту для захисту від хвороб, епідемій, або щоб подорожуючих не чіплявся блуд; біля водоймищ, на роздоріжжях або у сакральних чи історичних місцях; меморіальні “фіґури”, пов’язані зі знаковими подіями (чимало хрестів було встановлено у рік скасування панщини у Галичині – 1848 р.)

У радянські часи атеїстична влада забороняла встановлення придорожніх хрестів або “фіґур”, а ті, що вже були зведені, часто нищили. Проте небайдужі мешканці міст та сіл, рятували їх, як могли. Хтось забирав на кладовище і ставив на могилі, хтось переховував у лісі.

Для порівняння, звернімо увагу на кам’яні фігури із вищезгаданого с. Таурів. Перша із написом “Цю фігуру зфундувала Тереза Будзан р.Б. 1883. В руки твої передаю дух мій” (фото 3) розташована у західній частині на виїзді із села, інша –  на полі, у східній частині села, на ній написано: “Господу Богу на честь і хвалу … р. Б. 1888” (фото 4)

Придорожні хрести, “фіґури” й досі відіграють важливу роль у духовній культурі українців. Одним із їхніх головних завдань є захисна функція, спрямована на захист від різного роду небезпек. Кожен елемент хреста, наприклад, напис має оберегову функцію і може відвертати певні негативні для громади події. Нерідко хрести виконували ще й комунікативну функцію, об’єднуючи громаду задля досягнення спільної мети. Кожен елемент хреста, наприклад, напис, також має оберегову функцію і відвертає певні негативні для громади події. Крім того, з самим “крижем” (застаріла назва хреста), пов’язано надзвичайно багато вірувань, традицій та обрядів, що свідчить про вагоме місце цих сакральних знаків у житті українців.

Матеріал підготував науковий співробітник Музею – Назар Бенч

Найбільшим святом у християн східного обряду є Великдень. Неділя ж після Великодня пов’язана із поминанням померлих та вшануванням предків. Українці називають її здебільшого Поминальною чи Провідною неділею або просто Проводами. Останній варіант пов’язаний із давньою вірою в те, що померлі родичі нібито приходять до живих на «великі річні», після яких їх слід провести на «той світ».

Проте зберіг наш народ і давніші варіанти відзначення цього дня, які дотепер побутують на Волині та Поліссі – йдеться про так званий Навський Великдень. Назва походить від ще праслов’янського слова «нав», яке означало «мрець», «домовина». Із виходом з ужитку давніх слів паралельно закріпилися й назви «Вмерлих Великдень», «Мерлий Великдень», «Покойніков Великдень» тощо.

Згідно з народними уявленнями кінця ХІХ – початку ХХ ст. померлі зустрічаються один із одним у цей день на цвинтарі, вітають живих родичів, які відвідують їх, на свій лад святкують Світле Христове Воскресіння, адже «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!»

Живі щодо цього дня мали свої обов’язки стосовно небіжчиків, окрім заупокійної молитви. Найперше, шкаралупу із крашанок слід було кинути на біжучу воду, щоб ріка чи потік віднесли її на «той світ» і таким чином повідомили померлих про прихід Великодня. Оскільки дорога була не близькою, то й таке своєрідне послання досягало точки призначення лише за тиждень – на наступну неділю після Пасхи. Окрім того, нащадки мали обов’язково впорядкувати місце поховання до Навського Великодня, а на саме свято принести частунок своїм небіжчикам. Традиційно залишали шматочок освяченої паски та крашанку, які й клали на хресті або під хрестом на могилах родичів. Вважалося, що цю їжу мають з’їсти птахи, як Божі посланці та символи душ померлих людей. Надзвичайно схвально поліщуки та волиняни у цей день ставилися до обдаровування їжею чужих дітей та жебраків. Перших – через вік, других – через безпритульність та нужденність вважали посередниками між світом живих та мертвих, тому, віддаючи їм їжу, опосередковано годували й предків та робили угодну Богові справу.

Пам’ять про предків, про свій рід і коріння є важливою й дотепер, а відповідно звичаї, описані вище, збереглися й сьогодні. Разом із тим прогрес таки вчинив свій вплив навіть на таку давню звичаєвість, бо українці все частіше несуть своїм небіжчикам куповане печиво та цукерки, на противагу традиційним крашанкам та паскам.

Інформація і фото Сергія Ципишева (за власними експедиційними матеріалами)

КАЛАТАЛА У ВЕЛИКОДНІЙ ТРАДИЦІЇ

Калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання в Великодню П’ятницю і Воскресіння

У Велику або Страсну п’ятницю, у день найсуворішого посту для усіх християн, коли, за Євангелієм, розіп’яли Ісуса, у церквах замовкали навіть дзвони. У Галичині людей до храму закликали за допомогою била. А під час обряду виносу плащаниці діти вистукували спеціальними ручними калатальцями. Це дійство мало великий сакральний сенс, оскільки вкотре нагадувало людям про страждання та велику жертву Ісуса Христа.

Схожі явища зустрічаємо на теренах усієї католицької Європи. Цей обряд бере свій початок з середньовіччя, коли було запроваджено неофіційну заборону на дзвони в період з Великого четверга – в день Таємної Вечері – і до самого Пасхального Богослужіння. Традиція дотримання мовчання протягом цих трьох днів відома з VIII століття. В англосаксонський період у Великій Британії цей час називали «тихі дні».

В соборах Іспанії, Португалії, Італії та Франції можна зустріти інструменти, які виконували функцію дзвонів упродовж цих трьох днів туги. Адже звук дзвонів творив святкову, урочисту атмосферу і не підходив до скорботного настрою Страсного тижня.

У Німеччині й Австрії протягом трьох днів від Великого четверга до Великої суботи молодь та діти також калатали замість церковних дзвонів, блукали вулицями і нагадували усім про молитву. У Чехії існувала легенда, за якою у Великий четвер усі церковні дзвони відлітають на паломництво до Риму. Їх функцію виконували групи молодиків, що проходилися із брязкальцями вулицями і сповіщали усім про страждання Христа. У Польщі у Страсний четвер хлопці також блукали по селах – там вірили, що звук калатань проганяє злі сили.

В українській культурі схожі шумові музичні інструменти знаходимо не лише в Галичині. Ось три найпоширеніших види:

Калатало (калатайло, калаталка, калатальце, торохкало, стукало, стукалка, рідко клепало) – дерев’яний шумовий музичний інструмент, який складається з дерев’яної пластини з ручкою й одного чи кількох рухомих елементів, що під час різкого руху видають стук, калатання.

Било – музичний ударний інструмент, металева або дерев’яна пластина, підвішена на кріпленнях, звук з якої видобувають ударами палиці або молотка.

Деркач – народний шумовий інструмент, де звук видобувають обертанням. Шум, що видавав деркач, використовували для сповіщення про пожежу. Його також застосовували при полюванні на вовків або кроликів. На Волині його використовували і під час колядувань.

До відродження традиції калатання свого часу доклався надзвичайно цікавий проект «Дерев’яні калаталки. Відродження Великодніх традицій», що відбувся у Музеї у 2013 році. У межах заходу, окрім презентації колекції калаталок та бил, народний майстер та відомий український звіздар Богдан Новак проводив серію майстер-класів з виготовлення таких музичних інструментів. Важливо, що в результаті цієї кропіткої  роботи львів’яни та гості міста створили і розмалювали понад 100 нових калаталок. Згодом усі учасники мали змогу долучитися до святкової Великодньої ходи з калаталами у рамках святкування фестивалю «Велика гаївка».

Пан Богдан Новак багато років вчить цієї справи своїх онуків та всіх охочих –  у школах, будинках «Просвіти», інтернатах та церквах. Майстер, роль якого у підтримці традиції виготовлення калаталок беззаперечна, зазначає: «Саме калатання символізує три дійства: розп’яття Ісуса Христа, поховання в Великодню П’ятницю і Воскресіння – найрадісніше дійство. У Великодній четвер пізно ввечері у церквах відправляють службу, дзвонять дзвони і калатають калаталки».

Підготувала наукова співробітниця Музею – Марія Лучак

У Музеї можна побачити велике дерев’яне калатало в експозиції церкви зі села Тисовець 1863 р. На відео головний зберігач фондів Руслан Сірий демонструє, як працює цей інструмент.

Калатало, Страсна п’ятниця

СВЯТО БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Фото з сайту: icon.org.ua – інтернет-галерея українського іконопису

7 квітня (25 березня за старим стилем) святкуємо одне з найбільших свят церковного року, а також весняного циклу у народному календарі українців – празник Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Велич і значення цього свята підкреслювалися і церковною традицією, і народними віруваннями: якщо празник Благовіщення якогось року припадав на Страсну П’ятницю, коли виносять Плащаницю, все ж був обов’язок служити у цей день святкову Божественну Літургію (хоч на загал цього дня літургія не правилась), а в народі пошана до цього свята виражалася у забороні працювати, навіть розпалювати вогонь у печі для приготування їжі. Так і казали: “На Благовіщення пташка гнізда не в’є, а дівка косу не плете”.

Згадуючи про Благовіщення, хочемо звернути увагу на один дуже цікавий елемент іконографії свята Благовіщення, а саме прядива і веретена. Здавалося б, який стосунок має веретено до Благовіщення? А проте християнське мистецтво вводить цей, такий усім знайомий і ще донедавна звичний інструмент  домашнього ремесла у зображення події Благовіщення.

За християнськими переказами, Богородиця, як і більшість жінок того часу, була прялею. Та чи про це нам хотіла розповісти Церква у іконі Благовіщення? Напевно, що ні. Бо, як знаємо, в іконографії використовуються певні атрибути, що мають розкрити глибокий богословський зміст зображеної події, у цьому випадку – Благовіщення.

Іконографія свята Благовіщення, хоч ця подія є описана у Євангелії св. Луки, за основу взяла апокрифічні тексти, головно протоєвангеліє Якова. З цього апокрифу дізнаємося, що після заручин діви Марії з праведним Йосифом, їй було доручено виткати нову завісу для храму, яка буде відділяти Святая Святих. Кидання жеребу, хто з дів якими нитками буде ткати, вказало, що Марія має ткати завісу з правдивого багрянцю. Цей колір вовни і сам факт прядіння, які випали на долю Марії, не залишила поза увагою християнська іконографія, бо вбачала у цьому глибокий символічний зміст.

Таким чином, на іконі Благовіщення, яка представляє сцену діалогу між архангелом Гавриїлом і дівою Марією, Богородицю зображали з мотком багряних ниток у руці і веретеном. У таїнстві Благовіщення, коли Марії звіщається, що вона породить Божого Сина, який посяде престол Давида, багряний колір ниток і веретено вказують, що Марія виткала багрянець свого єдинородного Сина з власного тіла. Кажучи Богові “так” у Благовіщенні, Марія дозволяє, щоб у її лоні “почало ткатися” тіло Сина Божого, тобто щоб Господь через неї воплотився.

Це якнайкраще виражають слова в похвалу Пресвятій Богородиці у 8-й пісні Великого канону Андрея Критського:

          “Мов із пурпуру, Пречистая виткалась мисленна багряниця – тіло Еммануїла — у Твоїм лоні,тому, Богородицю істинну, Тебе величаємо”.

Отож веретено і прядиво в руках Богородиці на іконі “Благовіщення” символізують Воплочення Сина Божого, а багряний або пурпурний кольори вказують на Того, що воплотився як на Царя. В іконографії ці кольори означають царську гідність, бо тільки царі мали право ходити у багряному чи пурпурному вбранні. На одній з ікон ХІІ ст., а саме “Устюжському Благовіщенні” тема воплочення Сина Божого виражена в цілком наочний спосіб — на лоні Богородиці, яка в руках тримає червону нитку, іконописець зобразив нагого (тільки в набедреній пов’язці) маленького Ісуса.

Бачимо, як християнська іконографія через такі, здавалося б, непримітні предмети, як моток багряних ниток та веретено у руках Богородиці, розкрила суть цієї знаменної події Благовіщення – таїнства Воплочення у дівочому лоні Марії Сина Божого, Царя Слави і Спасителя роду людського.

Підготувала Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Дах – одна із найважливіших частин кожної споруди. Конструкція, пропорційність до хати, матеріал, з якого виготовлений, тип покрівельної техніки – саме за такими особливостями можна розрізнити час, місцевість, етнографічний регіон походження конкретної будівлі.

Колись для українців традиційними покрівельними матеріалами були солома і деревина, рідше – очерет і болотні трави. На кінець 19 – початок 20 століття солом’яні дахи стають найбільш популярними (поширюються із лісостепової частини України). Такий тип покрівлі має навіть особливу назву – стріха.

Найвищими, сказати б, найстрімкішими в Україні були бойківські покрівлі: опадів у горах багато, а тому треба було подбати, щоб швидше стікав дощ чи сходив сніг.

Оскільки мешканці Бойківщини були переважно землеробами, то крили дахи сніпками з житньої соломи. Стебла мати бути цілі, не поламані, а колоски – без зерна, інакше стріха якщо не зігниє, то її розтягнуть птахи чи гризуни. Щоб солома не ламалася при обмолоті, її могли вибивати об бочку. На даху сніпки розміщували так, щоб гузир (нижня товста частина снопа) був унизу, – тоді у зріз стеблин не потрапляла вода.

На облаштування однієї покрівлі йшло понад 3 тонни соломи, тому бойки могли збирати покрівельний матеріал й кілька років.
Цікаво, що на закарпатській частині Бойківщини дах крили вимолоченою, поламаною соломою, яку називали “мерва”. Її не в’язали у сніпки, а натрушували на дах поміж відносно щільно набитими сучкуватими латами, зробленими з молодих смерічок, а тоді щільно втоптували ногами. Щоб така стріха не протікала, товщина соломи мала бути 70 см.

У пропонованому відео наш працівник демонструє, як покривали дах власне бойки. До слова, в Україні є не так багато фахівців-музейників, що володіють такими навиками і проводять реставрацію солом’яних дахів.

Підготував Сергій Ципишев, заступник директора Музею

Як покривають дах соломою

Середину Великого посту українці називають Середопістя, Середохрестя, Хрести

Сьогодні, 25 березня 2020 року, за народним календарем українці відзначають середину Великого посту – так зване Середопістя, Середохрестя чи й просто Хрести.

За повір’ям, у ніч після Середохрестя піст начебто переломлюється, а люди, що його дотримуються, навіть можуть почути у цей час шум і тріск.

З нагоди цього свята господині традиційно пекли спеціальне печиво у формі хреста: хрести, хрестики, хрестяники, хрещики тощо. Формували їх, як правило, із двох перехрещених смужок звичайного хлібного тіста, хоча могли пекти і пампушки з хрестиком зверху. На Волині та Поліссі траплялися навіть два перехрещених довгастих пиріжки, начинкою в яких була квасоля. На Київщині та Лівобережжі ще на початку ХХ ст. зустрічалися хлібини у формі хреста – хрестопоклонний хліб.

Хрестики використовували у рільницькій та скотарській звичаєвості як оберіг. Цей випік брали із собою в поле, розпочинаючи весняно-польові роботи або жнива, а ще із ним могли перший раз виганяти корову на пашу. Колись такі явища були характерними для мешканців Полісся, Волині, Поділля, Наддніпрянщини, Слобожанщини. Хрестики здебільшого привозили з поля додому і ділили при трапезі між всіма членами родини. Однак подекуди це печиво господар міг залишити на дереві поблизу власного земельного наділу нібито для птахів.

На Рівненщині хрестики клали у першу борозну при посадці картоплі. На історичній Звягельщині ці обрядові хлібці у день їх випікання віддавали худобі та часом їли самі, що мало вберегти від болю в попереку.

Окрім цього, в північних районах України на Середопістя випікали також і так звані борони чи плуги, які були атрибутами землеробської звичаєвості та візуально нагадували ці знаряддя праці.

Автор тексту – Сергій Ципишев, заступник директора Музею з наукової роботи.

22 березня українці відзначають день Сорока мучеників Севастійських, або, як казали у народі, Сороки́

Свято має давні традиції і в народній культурі і є пов’язаним безпосередньо із закликанням, приходом весни та початком аграрного року.
Господині у цей день випікали пампушки або пироги, пиріжки й особливі види печива: пальошки, соро́ки, жайворонки. Часто їх виготовляли сорок штук (відповідно до народної назви свята). Зовні це могли бути округлі, до десяти сантиметрів у діаметрі, еліптичні або у формі птаха вироби, які мали візуальні особливості у різних етнографічних регіонах України.
Пекли це печиво переважно для дітей – вони ним обмінювалися, влаштовували забави, співали веснянок.
Походження цього випіку пов`язане із давніми, ще дохристиянськими, обрядами закликання весни. Можна припустити й зв’язок цього печива із обрядами вшанування предків, оскільки у традиційному уявленні українців птах постає істотою надприродньою (через можливість мандрувати до вирію, що асоціювався із потойбіччям). Часто птахів взагалі вважали душами померлих людей.
Пампушки, спечені на Сороки́, використовували і для своєрідних ворожінь. Для цього їх, до прикладу, могли начинити цукром, сіллю, грішми тощо. При частуванні пильнували, що кому попаде, і за результатом прогнозували майбутнє. Той, кому дістався випік із особливою начинкою, мав запашувати (виганяти перший раз на пасовище) худобу навесні, заорювати поле, або ж йому просто мало щастити увесь рік.
Подекуди монети з пампухів ховали, а йдучи розпочинати оранку та посів, брали їх разом із маленькою пасочкою та свяченою водою на поле.
На межі Волині та Полісся дівчата ворожили на Сороки́ так, як і на Андрія. Лишень у цьому випадку вони кидали собаці по одній із 40 спечених пампушок.

Автор тексту – Сергій Ципишев, застпник директора Музею з наукової роботи.