Зразок сторінки

    АРХАЇЧНИЙ ЖІНОЧИЙ ГОЛОВНИЙ УБІР З ЯВОРІВЩИНИ – УБРУС 

Серед багаточисленної колекції жіночих головних уборів з Яворівщини: кибалок, очіпків, бавниць, різнотипів хусток – у фондосховищі Музею Львів-Скансену знаходяться два експонати з давньослов’янською назвою як «давня хустка-убрус». Вони придбані у 1986 році в с. Чулині, хутір Рулів та м. Яворів.

Убруси прямокутної форми, відповідно з розмірами 125 х 131 см та 121 х 121 см, виготовлені з пілки лляного домотканого полотна, до якої по довжині доточено з’єднувальним швом частину іншої пілки;  краї завершені вузеньким рубцем, кути – густими китицями. Убруси вишиті червоною заполоччю прямою гладдю, стебловим швом, ланцюжком, мережкою. Орнаментальний мотив  дерева-вазона з різномотивним відгалуженням,  доповненням у вигляді світил, птахів, риб  розміщено в одному з двох протилежних кутах убруса, в іншому – значно менший. Мотиви уподібнюються як крона міфічного «світового дерева», які спрямовані вгору – до неба, до сонця. Тож не дивно, що саме з ними були пов’язані космогонічні уявлення наших предків. Це підтверджують як форми, так і знаки сонця та місяця на них, зображення птахів, які в системі народного світогляду належать до вищого небесного світу. Краї вишитого кута підкреслюються мережкою, рядком з дрібних елементів, рубець – петельковим швом.

Заміжні жінки всіх соціальних станів, на відміну від дівчат, за давньою традицією, закривали волосся. Жіночий головний убір складний та багатокомпонентний. Зокрема розчесане волосся не заплітали, а намотували на дерев’яний обручик-кибалку, який закріплювали на голові одягненим поверх неї чіпцем, а поверх чіпця клали убрус, намітку чи хустку.

Чіпець – це м’яка шапочка зі шнурочками, яку жінка після весілля не мала права знімати на людях. Чіпці  селянки виготовляли переважно з полотна, а  його дно –   з ажурної тканини.

Прямокутний головний убір – убрус – накидали на голову і скріплювали під підборіддям або його кінці вільно опускали на плечі. Від форми і висоти очіпка і кибалки залежала форма всього головного убору, який включав убрус.

Спосіб пов’язування убруса у 1834 році зображено на малюнку Ю. Глаговського з підписом жінка з с. Шкло Яворівського р-ну. Він використовувався таким чином, що один вишитий кут вільно падав по спині, два бічні – по руках. Четвертий кут складався в складки, закріплювався на високій циліндроподібній основі і невеликою частиною з китицею звисав на потилицю.

Убрус (обрус) відомий з найдавніших часів. Його зображення можна знайти на численних  книжкових мініатюрах ХVII cт., а також на малюнках лицевих житій святих ХVI – ХVII cт. Поверх убруса, як і в добу Київської Русі, могли одягати хутряну шапку.

З кінця ХІХ ст. розмір убруса зменшується. Він починає виготовлятися з однієї пілки домотканого полотна у формі, наближеній до квадрата, зі сторонами рівними ширині пілки і дістає назву – «хустка». Пізніше хустку виготовляють з фабричних тканин. Розміщення орнаменту і його ідея залишаються. Змінюються техніки виконання вишивки, а від того і форма мотиву уподібнюється до квіткових галузок. Краї завершуються ручнотвореними або фабричними тороками. Хустка пов’язується на високу ткану бавницю, яка не закривається над чолом. Такий убір голови на Яворівщині відомий і дотепер.

Люба Сварник, наукова співробітниця Музею

Фондова збірка Музею загалом налічує 140 одиниць сакральної дерев’яної скульптури. На виставці, що експонується у костелі зі с. Язлівчик, є представлено понад тридцять експонатів. Більшість із тих, що були передані до Музею у 70-80-х роках минулого століття, походить із теренів довкола Львова та із Бойківщини.

Усі фігури є вирізьблені з дерева, деякі були покриті левкасом і позолочені, або мають поліхромію. Майстри скульптур є невідомими. Здебільшого фігури вирізьблені в примітивному народному стилі, хоча є роботи й професійних майстрів: скульптура Богородиці «Непорочне зачаття», Св. Магдалина, святі апостоли Петро і Павло, ангели – виконані у бароковому стилі.

Також надзвичайно цікавими є скульптури «Розп`яття Христа» зі с. Дністрик Старосамбірського району: «Священик», що представляє римо-католицького священика, символічна скульптура «Агнець Божий» –  ягнятко, що сидить на книзі, та скульптури батьків Богородиці – святих Йоакима й Анни.

Більшість представлених на виставці скульптур сягають періоду 18-19 століття.

Виставку можна оглянути кожного дня (10.00 – 18.00), окрім понеділка та вівторка.

ЦЕРКВА, З ЯКОЇ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ

 до 150-ліття від дня народження о. Климентія Шептицького

Празник Різдва Івана Хрестителя, який святкуємо 7 липня, є датою освячення церкви Святої Премудрості Божої, яка стала «наріжним каменем» для започаткування Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького. Ця дерев`яна бойківська святиня була першим об`єктом львівського скансену, довкола якої у 1966 р. почалася розбудова музейної експозиції. Тому до 150-річчя від дня народження о. Климентія Шептицького та у празник св. Івана Хрестителя хочемо вам розповісти про церкву «з якої все й почалося».

«Перлина бойківської архітектури у Львові» – так ще на початку ХХ ст. (а саме 1930 р.)  було названо у пресі дерев`яну церкву з с. Кривка, перевезену з Турківського повіту на узгір`я Знесіння. Архітектура дерев`яної бойківської святині справила на місцеве населення таке сильне враження, що, як згадують сучасники, весь Львів ходив, щоби біля неї сфотографуватися. Історію перевезення та значення цієї церкви для львівської громади висвітлювала тогочасна преса, зокрема газета «Діло».

Церква святого Миколая була збудована у 1763 (? 1761) році як парафіяльна церква для громади с. Кривка Турківського повіту. Але у 1920-их роках, з огляду на значне збільшення кількості мешканців села, громада с. Кривка вирішила на місці старої святині збудувати нову і більшу, а стару церкву розібрати.  Ситуацію щодо подальшої долі старенької бойківської церкви вирішив місцевий парох о. Маркелій Куновський, звернувшись по допомогу до відомого мистецтвознавця Михайла Драгана, який у свою чергу просив митр. Андрея Шептицького порятувати давню пам`ятку бойківської сакральної архітектури, викупивши її у місцевої громади.

У липні 1930 р. за сприяння митр. Андрея та ігумена студитів о. Климентія Шептицького, під керівництвом М. Драгана, церкву з с. Кривка було перевезено до Свято-Іванівської Лаври на Знесінні у Львові. Дерев`яна бойківська церква стала монастирським храмом для ченців студитів, до якого також приходило багато людей з довколишніх місцевостей.

Через рік 7 липня 1931 р. відбулося посвячення перенесеної до Львова бойківської церкви, яке здійснював митр. Андрей Шептицький. Про урочистість цієї події писала газета «Діло»: «Львів, 7 липня 1931. Торжественне посвячення церкви оо. Студитів, перенесеної […] з с. Кривки, пов. Турка, на узгір`я Знесіння відбулося нині, у вівторок 7. ц. м. при численній участи духовенства й українського громадянства Львова та його передмість. На посвяченні явився особисто Ексц. митр. Шептицький, Преосв. о. д-р Бучко, кількох членів львівської капітули, ченці-Студити з Унева, а також процесія з церкви св. Петра і Павла на Личакові під проводом свого пароха. Чину посвячення довершив Ексц. митр. Шептицький в год. 9. рано, після чого в год. 10. розпочалася архієрейська Служба Божа, що її відправив Преосв. єп. д-р Іван Бучко в асисті о. прелатів Куницького й Пясецького. Співав хор братчиків  Студитського чину з Унева …

Ексц. Шептицький виголосив надворі проповідь до вірних, в якій підніс вагу свята й значіння чину оо. Студитів у нашому церковно-національному житті. Церква Студитів […] посвячена Св. Премудрости Божій для нав`язання й збереження нашої старої традиції ще з княжих часів, коли то перші київські церкви були посвячені Св. Премудрости Божій ( прим. Св. Софія в Київі). Вагу тої традиції підчеркнув Ексц. митрополит дуже сильно у своїй проповіди. Після закінчення свята вірні ще довго товпилися в церкві і біля неї, подивляючи її красу знадвору і старий, прегарно відновлений іконостас усередині, а з тим і великий мистецький хист нашого народу, творця всіх тих цінностей. Святоіванівська Лавра оо. Студитів у Львові, що є власником цієї церкви, збагатилася завдяки о. ігуменови Климентієві Шептицькому високо мистецьким твором, яким можемо сміло гордитися і перед своїми, і перед чужими».

Церква Премудрості Божої у Свято-Іванівській Лаврі стала центром, до якого сходилися люди на богослужіння. У спогадах п. Анна Канич розповідає: «Дуже гарні травневі богослужіння до Матінки Божої і вечірні. Ті наспіви настільки були, знаєте, задушевні, щирі, що люди дуже горнулися до цієї церкви. Люди дуже ходили до цієї церкви».

Проте шовіністично налаштовані поляки хотіли знищити церкву з с. Кривка у монастирі студитів. Була спроба підпалити церкву, але вона виявилася невдалою. Після цього у церкві залишили вибухівку, яка однак не вибухнула у самому храмі, бо один з братів виніс залишений пакунок після богослужіння на двір, де й відбувся вибух. У наслідок вибуху один монах загинув на місці, а інший осліп.

На щастя, спроби знищити унікальну бойківську церкву виявилися невдалими. У тому часі українська інтелігенція Львова почала пропагувати ідею створити на базі давньої бойківської церкви з с. Кривка музей просто неба. Першими з такою пропозицією виступили директор Національного музею у Львові Іларіон Свєнціцький та дослідник сакральної архітектури Михайло Драган. Польська влада, однак, не дала дозволу на організацію такого музею, який би плекав і популяризував українські національні традиції. Та все ж прагнення українців до  створення у Львові музею, де б зберігалися пам`ятки давньої української народної архітектури, не вгасало. Впродовж років були написані чисельні звернення до влади про потребу організувати у Львові на Знесінні довкола кривківської церкви музей просто неба, яка, внаслідок ліквідації у 1946 р. УГКЦ, вже перестала діяти як монастирська церква. У 1961 р. було скеровано від імені львівської громади листа до Хрущова М.С., в якому аргументувалося нагальну потребу створення при Львівському музеї етнографії відділу народного будівництва, завданням якого буде збереження пам`яток народної архітектури, які так швидко зникають. Відділ народного будівництва в подальшому мав перерости у окрему музейну одиницю.

Старання музейних працівників увінчалися успіхом. Так у 1966 р. було створено відділ народного будівництва при Музеї етнографії, який в 1971 р. було реорганізовано у Музей народної архітектури та побуту у Львові (серед львів`ян добре знаний як Шевченківський гай). Відтак давня бойківська церква св. Миколая (тепер Премудрості Божої) з с. Кривка Турківського р-ну стала першим і найціннішим об`єктом в експозиції львівського скансену. Ця бойківська святиня вражає відвідувачів своєю архітектурною довершеністю – представляючи типову бойківську монументальну архітектуру,  внутрішнім оздобленням – містить бароковий іконостас, який складають ікони XVII-XVIII ст., та своєю давньою неординарною історією, яка сягає понад 250 років.

На сьогодні церква з с. Кривка є одночасно пам`яткою монументального будівництва в експозиції Музею народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького та діючою церквою у відновленій Свято-Іванівській Лаврі Студійського уставу. Дата 7 липня 1931 р., коли було освячено цю церкву після перевезення її до Свято-Іванівської Лаври на Знесінні, стала ще однією символічною датою заснування у Львові Музею просто неба. Так ця давня пам`ятка сакральної архітектури об’єднала у собі історію і сучасність, культуру і духовність українського народу.

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Матеріал підготовлено на основі книжки д-р Івана Матковського «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія» та матеріалів наукової конференції з нагоди 150-ліття від дня народження Митрополита Андрея Шептицького «Музей народної архітектури та побуту у Львові – спадщина митрополита Андрея Шептицького».

Великодня писанка – це унікальний витвір українського народу, мега-культурний символ України. Вона чи не найбільше серед всіх видів народного мистецтва конденсує в собі надзвичайне образно-символічне узагальнення і водночас є наочним втіленням одного з найстародавніших загально-людських уявлень про ідеальний світоустрій. Саме писанка позначена найвищим семіотичним статусом, саме в писанці максимально виражена знаковість і мінімально – утилітарність.

Образність і смислове навантаження орнаментальних мотивів писанки виросли на базі давніх українських вірувань і тісно пов’язані у своєму подальшому розвитку з філософією християнства. Писанкова орнаментація спільна для всієї України, проте серед різноманітних декоративних елементів, своїм багатством, різноманітністю композиційних схем та особливим колористичним вирішенням виділяються писанки Карпатського краю, а зокрема Гуцульщини.

Найпоширенішими є графеми сонця – а вони мали вигляд кола, восьмираменної, чи рідше шестираменної зірки, перехрещених ліній із закрученими кінцями, а також хреста та його багатьох різновидів. Відповідно й багатою була система найменувань: ружі, павуки, триніг, чотириніг, гачковий хрест, свастя, свастика, сварга та ін. Надзвичайно знаковими є зображення геометричних фігур – трикутника, ромба, квадрата, т. зв. клинців. Первинне значення багатьох орнаментів пов’язане з уявленнями про просторовий та часовий поділ і відносяться до первісних традицій хліборобства.

Одним із важливих зображень, які теж дуже широко використовуються у писанкових взорах у різних інтерпретаціях та конфігураціях, є мотив Світового дерева. Світове Дерево, або Дерево Життя – це древній універсальний символ, який є важливою складовою всього українського народного мистецтва. Його пошанування існувало у багатьох культурах, він був серцевиною вірувань первісних людей. Існує гіпотеза, що цей символ виник ще у древній Месопотамії. Ще в дохристиянський період Дерево було елементом єднання зі світом предків. По країнах Європи традиція Світового дерева розійшлась разом із поширенням християнства. Оскільки Україна перебувала на історичному перетині культурної міграції між Азією та Європою, цей мотив можна вважати набутком світової орнаментальної системи. Словесні описи Світового дерева як універсального образу міфо-поетичної свідомості часто знаходимо в українській народній творчості. Численні фольклорні варіанти та паралелі підтверджують щонайменше праслов’янську давність цього образу. У культурному розвитку людства концепція Світового дерева залишила після себе сліди в космогонічних, міфологічних та релігійних уявленнях, що свідчить про стабільність його сакрального значення, його інтегруючу роль в обрядовому циклі. Тому на первісному етапі розвитку української народної орнаментики цей символ був насичений багатою магічно-заклинальною функцією, а, значить, був відомий щонайменше в традиційній орнаментиці усіх слов’ян.

Найдавнішим зображенням Світового дерева з археологічних часів є сосонка (пізніша назва в карпатському регіоні смерічка). До прадавніх рослинних знаків на писанках належать також завитки (круцьки, панни) і симетричні баранячі роги, крутороги, що символізують щорічне відродження рослинності. Узвичаєним є білатеральне зображення оленів по обидва боки Дерева, а також риб і птахів – риб як одного з важливих символів християнства та птахів згідно з давніми фольклорними переказами про світовий устрій.

Культ Дерева був також тісно пов’язаним із культом Богині (Берегині), вони часто фігурують або як взаємно-замінні стилізовані символи, або як одне ціле, оскільки обидва є носіями ідей життєдайності і творення нового життя. Ці зображення на писанках називали богиньки, жучки, кучері, княгинькові, королеви, косиці. До знаків Богині неба належить і косий хрест, який часто переходить у свастю.

Спорідненість із Берегинею стає виразнішою, якщо порівняти пізніші зображення Дерева життя у вигляді вазону. Вазон як мотивний символ був надзвичайно розповсюджений в декоративній орнаментиці багатьох європейських і азійських народів та країн за часів Середньовіччя й епохи Відродження, в мистецтві бароко, рококо, класицизму, він становив розповсюджену декоративну систему в мистецтві багатьох народів, особливо на теренах Східної Європи. Цей символ, що так яскраво і багато відображений на наших писанках, акумулював у собі космологічну знакову систему світоустрою. Симетричність вазонів, рівновага в розподілі їх елементів безпосередньо вказує на сліди давньо-східного культу священного Дерева, а підтвердженням зв’язку вазона з сюжетом Світового дерева є силуетне зображення птахів чи біля основи стовбура, чи в його кроні, коли місце внизу часто займають олені. Культ оленя, у свою чергу, теж був тісно пов’язаний із культом сонця. За давніми віруваннями, олень вранці виносить сонце на своїх рогах з-під землі на небо.

Отже, більшість орнаментів на Великодніх писанках, які дійшли до нас, сформувавшись у систему прадавніх знань про світобудову, невмирущість життя, ідею безсмертя, виражену у знаках і символах, свідчать про безперервність традицій українського народу. А Світове дерево, Дерево життя – одне з найдавніших символічних зображень – це Дерево роду, що поєднує в собі минуле, теперішнє і майбутнє.

Бережімо його у наших прекрасних рукотворних писанках!

Надія Боренько, наукова співробітниця Музею.

до 150-річчя від дня народження

Отець Климентій Шептицький є проголошений блаженним Католицької Церкви. Тепер до нього можна звертатися в молитвах, малювати на іконах і захоплюватись його святим життям.

Але яким Климентій Шептицький був у дитинстві, які риси характеру проявлялись, як проходили його дитячі роки і хто мав вплив на його формування? Про це можна найповніше дізнатися з листів його матері Софії Шептицької.

«Отже, хлопець… Не знаю, чи ти навіть знаєш, скільки з тим словом зникло мильних бульбашок – так я мріяла, що буде донька, моя донька, ціле літо коло серця дзвеніло, що ж діяти – Бог знає, що робить…», – так повідомляла Софія Шептицька у листі від 11 грудня 1869 р. до родини про народження сина. Казимир був уже шостим сином у сім`ї Софії та Івана Шептицьких, тому й не дивно, що його мати так сильно мріяла про доньку. Сам Климентій, пишучи коментарі до листів матері, так прокоментував цей фрагмент листа та свого народження: «листом від 11.12.1869 р. мама вже власноручно повідомляла про те, що 17 листопада моя гідна особа побачила Божий Світ, приносячи однак, уже в перших хвилях свого існування удар по надіях, які плекали батьки».

Кілька днів пізніше, 22 листопада, дідусь Казимира Александ Фредро прислав листа з благословенням для свого онука:

Моє благословення:

Необмеженою любов`ю складаю долоні на Твоїй голові, коханий Казю, дорогий мій Внучку, і благаю Всемогутнього, аби обдарував Тебе непохитною вірою, завжди чистим сумлінням, тяжінням до праці, нарешті, щоб наділив Тебе всіляким благополуччям, яким тільки в цьому житті одарити може.

Передаючи Тобі любов, якою кохаю Твоїх Батьків, благословляю Тебе, кохана моя Дитино, в ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.

                                                                                   Александр Фредро

                                                                                   Для Казимира Шептицького,

                                                                                      Мого Внучка.

Найщиріші побажання дідуся своєму внукові справдяться в житті Казимира, бо буде мати і непохитну віру, і чисте сумління і палке тяжіння до праці, які будуть проявлятися як у світському, так і у монашому житті Климентія.

Хрещення відбулося у грудні 1869 р. в сусідньому селі Брухналі у римо-католицькому обряді о. Мартином Узарським. При хрещенні дитині дали ім`я Казимир Марія, як писав пізніше сам Казимир, в наслідок символічних похоронних урочистостей на честь польського короля Казимира Великого.

У 1873 р., коли Казимиру вже було чотири роки, ось яку характеристику дає йому мама: «Казик улюбленець і потіха цілого дому, правда, щонаймиліший душок, якого можна собі уявити – таке це легке, підстрибуюче, співуче пташеня, що направду між чортиком і ангелятком лежить його подібність – тому кажу, що є душок…». Сам Казимир ці слова сприймав як похвалу матері, про що писав у коментарях до її листів: «Повинен би власне, скромно опустивши очі, почервоніти, коли ті слова тут вміщаю, – але це є похвала матері 3-річному хлопцеві, що пізніше «цей малий дух» не раз au vu et au su de tout le monde – свою подібність раптово наліво посунув, на жаль, до чортеняти – отже, цього уривка не пропускаю хоча б як ілюстрацію, що принаймні як дитина, здається, був щось вартий…».

Роком пізніше Софія Шептицька пише листа до сина Станіслава, у якому згадує і Казимира, вказуючи на його не надто хорошу поведінку, з побажанням виправити її. «Що мене дивує, це те, що Кальо [так пестливо кликали Казимира] такий чемний?! Тому що останнім часом він ним зовсім не був, був вередливим – думав, що йому все дозволено, що тато і мама не люблять Каля так, як тоді, коли він був чемним. Треба, щоб Стась це прочитав Кальові, аби Кальо знав, що він далеко не чемний. – Обнімаю Стася і Каля. Запам`ятайте, діти, що завжди треба бути чемним для Бога, а не тільки для тата й мами, а Бог завжди тут – дуже рекомендую гарно поводитися за столом, тому що Стась і Кальо дозволяють собі, коли немає батьків, зовсім непристойну поведінку. – Я бачила раз Каля, коли він мене не бачив, і бачу його постійно – хай Господь Бог буде з вами, мої дорогі діти. Мама». З цього невеличкого уривку зауважується як мама Софія Шептицька виховувала своїх синів з любов`ю, бажаючи бачити їх добрими дітьми, які мають бути чемні в першу чергу для Бога.

Дитячі роки Казимира проходили у родинному домі в Прилбичах. Тут він вчився і проводив дозвілля. Навчали Казимира, як і його братів, найняті вчителі і мама. Казимир Шептицький, як і його старший брат Роман (в майбутньому митр. Андрей), любив їздити верхи на конях. Під час сімейних кінних прогулянок він, будучи ще дитиною, катався на поні.

У лютому 1881 р. Казимир разом зі старшим братом Станіславом склали у Перемишлі поточний іспит з дисциплін, які вивчали вдома. Саме тоді він познайомився з отцем Генриком Скжинським, який у дитячі і юні роки буде мати дуже позитивний вплив на Казимира. Про о. Генрика Казимир Шептицький згадує у коментарях до листів матері, пишучи: «Від давніх дитячих літ, коли я з ним вперше познайомився (а було це, здається, у Перемишлі в цукерні Шольца при поекзаменових тістечках, на спожиту кількість яких природно вплинула зустріч з о. Генриком) – аж до відвідин у Величці й отих «раутів» на Колейовій […], кожен раз, коли я його бачив, залишав у мене сильне враження, що з ніким так мило і добре чи то в бесіді, чи поважно розмовляти не можна, як із о. Генриком».

10 квітня цього ж року Казимир Шептицький прийняв перше Святе Причастя. День перед тим відбулася перша сповідь Казимира в отців єзуїтів. Сповідником був о. Генрик Яцковський. Він же ж і уділив Казимирові Святе Причастя. Цю пам’ятну подію описала Казимирова мати у листі до Ванди Островської від 10.04.1881 р.. З нього дізнаємося, що отець «Казьові казав під час Служби Божої клячати на клячнику перед вівтарем зі свічкою у руці, – а такий був гарний, так дивно промінний […]. Коли дійшло до святого Причастя, Ромцьо клякнув зліва замість батька, а я – справа. Олесь коло мене, і мусило бути в нас щось, що промовляло про інший, кращий світ, бо спершу сам о. Яцковський хотів до Казя промовити кілька слів, тричі йому так стисло горло, що він встав і додав тільки «повернись до мами, нехай Тебе благословить» […]. Казьо цілий день і досі зберігав у собі якийсь сердечний промінь…».

Мама Софія Шептицька мала дуже сильний, безпосередній вплив на духовне формування своїх синів, в тому числі й Казимира. В одному з листів до нього вона писала: «Подібно до тих лампадок, які вічно горять перед вівтарем, так само ця думка оживає і горить від запитання: чи ці душі, які мені довірили, йдуть туди, куди повинні йти, – чи моя дитина не сходить з правильної дороги, чи в його маленькій повсякденній кар’єрі між працею та відпочинком, у маленьких радощах і маленьких випробуваннях, яких він зазнає, чи ця дитина дійсно є Божою дитиною, чи йде він уперед? Ось, Калю, моя думка, яка вміщує все те, що найкраще в мені, яку Ти можеш, яку Ти мусиш постійно відчувати і вдень, і вночі, яка горить біля Тебе, між Тобою і кожним Твоїм вчинком, яка день і ніч горить перед вівтарем, між Господом Богом і людьми».

Виховання синів було пріоритетним завданням, яке Софія Шептицька ставила перед собою, на це вона спрямовувала всі свої зусилля. Її виховання полягало не лише у защеплені суто людських шляхетних якостей, але у плеканні в тих маленьких душах Божих чеснот. У листі до Казимира Софія Шептицька пише, що єдиною її метою, яка є важка як зливки золота,  – «вас виховати для Господа, смиренними та маленькими перед Ним, навчити підводитися  після поразки, упокорюватися і дякувати після перемоги».

У коментарях до маминих листів Казимир Шептицький згодом так напише: «Знала, що виховання дітей є їй довірене Господом. Хоч мала право кохати своїх дітей, але вміла цю любов посвятити і погодити з Божою волею, коли педагогічні моменти цього вимагали».

Софія Шептицька зауважувала, що Господь по-особливому обдарував Казимира своїми дарами, що водночас накладає на нього великий обов`язок.  Про це вона написала у листі-заповіті (листопад 1881 р.), коли думала, що вже скоро відійде до Бога. Своєму синові вона писала: «Бо Ти, якщо будеш працювати для себе в Богови і для Бога, і запануєш над собою і світом, будеш дуже добрим. Якщо ж не будеш працювати, а світ і диявол переможуть Тебе, будеш дуже поганим. Забагато дав Тобі Бог, щоб або Йому не віддати багато, або занадто Його не скривдити. Дав Тобі багато, дорога дитино, то також пам`ятай, що й багато зажадає». Вона благословляла і заохочувала Казимира у всьому служити Господу, щоб вибраний ним життєвий шлях виявився колись «перед Богом і людьми – Богові на хвалу, людям – на пожиток, Тобі – на свідчення в останній годині, що якось зумів вірно служити Господеві Твоєму». Його життя має стати «для всіх у всьому ще одним свідченням того, що Господь усе може в тих, хто визнає Його Ім`я».

Софії Шептицькій судилось прожити ще понад 20 років, проте цей лист-заповіт Казимир буде зберігати як дорогу реліквію, неодноразово його перечитуючи.

1 вересня 1882 р. Казимир Шептицький розпочинає навчання в гімназії св. Анни у Кракові, де навчалися і його старші брати. Відповідно до складених попередньо у Перемишлі іспитів, Казимир був зарахований відразу у четвертий клас гімназії. Тут він демонструє блискучі знання і закінчує четвертий клас із відзнакою та третім місцем у загальному рейтингу.

Один із однокласників Казимира Станіслав Естрайхер, у спогадах про учнівські роки, так його описує: «[…] Казимир Шептицький, брат пізнішого Митрополита Романа, веселий, вічно зі сміхом хлопчина – хто ж тоді міг подумати, що цей веселий і усміхнений студентик закриється на все життя у василіанській келії [насправді у студитській] і віддасться виключно праці для Церкви на Русі? Щоправда, вже у гімназії багато роздумував над трагедією польсько-руських стосунків і часом нам звірявся з того».

У період навчання Казимира у Кракові, серед багатьох подій, які відбувались у родині Шептицьких, одна була надзвичайно важлива, що буде мати вплив і на долю самого Казимира. У 1883 р., закінчивши навчання і отримавши атестат зрілості з відзнакою, старший брат Роман повідомив про свій намір вступити до василиянського монастиря і присвятити своє життя Греко-Католицькій Церкві. Це рішення дозріло у нього після реколекцій у монастирі єзуїтів, які проводив о. Яцковський. Саме тоді Роман Шептицький відчув той внутрішній голос, що наказував йому: «Маєш бути Василіянином». Вибір Романом чернечого життя та зміна римо-католицького обряду на греко-католицький, в подальшому вплинуть на життя самого Казимира Шептицького, який також на поклик Бога піде до монастиря і за прикладом старшого брата, посвятить своє життя на служіння Церкві та українському народу.

Сам Казимир пізніше напише такий коментар про те, чим є покликання: «Покликання – це не примус, не голосний, ніяк не зневолюючий до послуху наказ, але звичайно це буває вимовлене в самій глибині сумління запрошення. Голос той проймає кожен атом нашого єства, але, попри це, у кожну хвилину людська воля може відповісти відмовою. А під скількома ж впливами залишається наша воля!…» .

До вибору Казимиром чернечого життя пройде ще багато років, але підвалини до цього закладались вже у дитячі та юнацькі роки. Настанови матері защепили у дитячому серці Казимира непохитну віру і безмежну любов до Господа. На 14-ліття Казимира, у листі з побажаннями і благословенням Софія Шептицька писала: «Ти мусиш озброїти душу чистотою, послушністю, вірою, терпеливістю, мудрістю, яка походить від Бога, силою, яка походить від розп`ятого Бога! А Твоє серце мусиш озброїти великою любов`ю, як вчить Він любови, а розум – всіма знаннями, які доказують, що знання Бога й самого себе випереджують усі інші знання[…]. Ось що Тобі треба робити, дитино моя, ось що я хотіла би вкарбувати моїм благословенням, яке даю Тобі сьогодні[…]. Уся тремтіла від моєї любови, вся сяяла від безсмертного життя Христа у Твоїй душі, у Твоєму розумі, у твоєму серці. Хай вказує [тобі шлях] через пам’ять всього того, що я Тобі посилаю як побажання у році, коли кінчається твоє дитинство, яким починається Твоя юність».

З вдячністю і розумінням значення навчання матері у їхньому житті, Казимир Шептицький, вже як дорослий чоловік, напише: «Що більше вчитуюся у листи матері, то виразніше з її листів, писаних до нас, усвідомлюю собі, як ніколи, [що] вона не кормила нас тісним святенництвом і буркотливим дрібничковим моралізуванням, а, як завжди, вказувала на вершини й до них вела по незрушній скелі найголовніших, найпростіших і найважливіших засад християнства».

Матеріал написано на основі книг: д-р І. Матковський «Блаженний священномученик Климентій Шептицький. Біографія»; Ян К. Шептицький «Отець Климентій Шептицький».

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Уже четвертий рік поспіль фондосховище Музею відкриває запасники, щоб виставити найкращі експонати під гаслом «Великдень нас єднає». Фондова збірка Музею нараховує 480 експонатів, які походять зі сіл Жидачівщини, що на Львівщині, і частково зі сіл Івано-Франківського району. Основну частину експонатів було зібрано у 1970-80-х рр. завдяки працівниці Музею Ользі Фаустинівні Ільків – багатолітньому політв’язневі радянських таборів.

На Жидачівщині, як і повсюдно по Україні, дуже ретельно готувалися до свята Світлого Великодня. Чисто прибрана хата, збагачена великою кількістю інтер’єрної тканини з характерними орнаментальними схемами «з переборами» в темно-червоних кольорах. Про святкову атмосферу нагадують й давні атрибути Великодня – писанки (на виставці представлено писанки майстрині з Жидачева Галини Тимофтевич, створені за характерними місцевими мотивами). Кошичок, покритий спеціально витканим рушничком, на який ставлять освячену паску. Його використовували лише раз в рік, як і спеціальний обрядовий посуд. За давнім звичаєм паску, верх якої був декорований хрещатими мотивами, перев’язували навхрест конопляним повісмом, яке потім теж зберігали до народження дитини (цим повісмом перев’язували її пупок).

Загальну композицію доповнюють гончарні вироби – горщики, глечики, миски, цідильник, пасківник, бабник. Найчастіше побутовий посуд надходив до Жидачівщини з містечка Войнилова (Сільце). Він був полив’яний, скупо декорований темно-зеленими хвильками. Привозили високохудожні вироби і з містечок Миколаєва, Яворова. Миколаївський посуд вирізнявся поліхромним декором – прямими, хвилястими і комбінованими смугами на шийці і тулубі, а яворівські горщики були декоровані білими «галузками» на рудому тлі.

Особливим акцентом виставки є, звичайно, одяг. Бо ж саме до Великодня жінки намагалися виготовити як не повністю новий стрій, то бодай якусь його частину. Були й окремі компоненти одягу – «пошвагані» запаски, які обов’язково одягали власне на це свято. Виставка охоплює не лише святковий народний одяг, що побутував від початку ХХ ст. і до 40-50-х рр. ХХ ст., а й музейні предмети, що демонструють розвиток технік та трансформування орнаментальних мотивів вишивок жіночих сорочок від найдавніших (з тканими уставками) до пізніх сорочок-блюзок.

Справжнім раритетом виставки є весільне покривало «простирало». Ним обгортали наречених до шлюбу, а пізніше його накидала на себе молода мати підчас годування дитини. Весільний цикл, зазвичай, починався після Великодня, тому на виставці є й інші весільні атрибути – весільний вінок, виплетена з барвінку «доля» – гірлянда, яку вішали між або під хатніми образами.

Виставка «Великдень на Жидачівщині» – це ваша можливість ознайомитися зі своєрідною етнографічною «метрикою» краю з надзвичайно багатою традицією, в основі якої яскрава барва, несподіваний взір і, безперечно, самобутній світогляд життєлюба.

Виставка триватиме до 6 травня 2019 року (Велика виставкова зала Музею, 10.00 – 17.00, у всі дні, крім понеділка і вівторка).  

БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕНОМУЧЕНИК КЛИМЕНТІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

17.11.1869 – 01.05.1951

Граф, громадський і релігійний діяч, архімандрит, мученик за віру, блаженний Католицької Церкви та Праведник народів світу – всі ці титули належать непересічній особі Климентія Шептицького. Усі вони виражають різні грані життя і діяльності блаженного Климентія, вклад якого у розвиток Української Греко-Католицької Церкви і нашого народу потребує ще подальшого ґрунтовного вивчення.

Климентій Шептицький народився 17 листопада 1869 року в с. Прилбичі Яворівського р-ну Львівської обл.. При хрещенні отримав ім`я Марія Казимир. Він був шостою дитиною у сім`ї графа Івана Канти і Софії з Фредрів Шептицьких, а також молодшим братом майбутнього митрополита Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького.

Казимир Шептицький здобув блискучу освіту, яка давала йому можливість зробити успішну кар’єру. Початкову освіту він одержав вдома, від найманих вчителів під наглядом матері. У 1882-1887 роках Казимир навчався в Гімназії св. Анни у Кракові, після чого з відзнакою склав іспит зрілості. 1887 р. він розпочав навчання на відділі права Ягелонського університету в Кракові. У наступних роках (1888-1890) продовжував студії права по одному році в Мюнхені і Парижі. Студії закінчив у 1892 р. в Краківському Університеті, отримавши академічний ступінь доктора права, а вірніше «доктора обидвох прав» (був фахівцем з світського та канонічного права).

Після закінчення навчання Казимир береться на кілька років до маєткових справ свого батька, бажаючи бути йому допомогою. У цьому часі почав вивчати лісову справу, для чого виїхав до Кшешовіц біля Кракова, де було одне з найкращих лісництв Галичини. Також Казимир Шептицький багато часу присвячував для хворої матері, з якою часто їздив на лікування до Італії, аж до її смерті у 1904 році.

Казимир Шептицький, окрім управління родинними маєтками, зробив успішну політичну кар’єру. У 1900 р. він був вибраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повноправним членом якої став після виборів у 1901 р. З тих часів походять його виступи на теми різних громадсько-політичних справ. Своїми виступами у парламенті здобуває велику популярність у політичних колах. Проте після розпуску у 1907 р. австрійського парламенту, Казимир вирішує полишити політичну діяльність та повністю присвятити себе господарці родинними посілостями та свого фільварку в Дев’ятниках, який у 1903 р. йому передав батько.

Блискуча кар’єра та світське життя з усіма його принадами не задовольняли Казимира Шептицького, бо він завжди прагнув глибшого духовного життя. Покликання Казимира до чернечого життя дозрівало довго, аж до 1910 р., коли він вирішив «поставити себе цілковито до диспозиції Господа». Тому у 1911 р. Казимир передає свій фільварок своєму племінникові Янові, а сам починає здійснювати своє покликання до монашества. За порадою свого брата, Митрополита Андрея, він поїхав до Німеччини у монастир бенедиктинів у Бойроні (Beuron), щоб випробувати себе у чернецтві. Після однорічного побуту в Бойроні Казимир вирішив піти за прикладом свого старшого брата Романа-Андрея і повернутися до Церкви східного обряду, вступивши до монастиря студитів. У 1912 році він розпочав новіціят в монастирі студійського уставу в Камениці, в Боснії. Там у 1913 році Казимир прийняв перший монаший постриг з новим іменем Климентій. У тому ж році він розпочав богословські студії в Інсбруку. 28 серпня 1915 р. монах Климентій був висвячений на священика єпископом Діонізієм Няряді з Крижевець.

Закінчивши у 1917 р. богословські студії, о. Климентій повертається до Львова, де його відразу було призначено настоятелем монастиря святого Йосифа. 22 грудня на свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці він приймає малу схиму.

Після того як 1919 р. у ході українсько-польської війни було знищено Лавру св. Антонія Печерського у Скнилові, монахи студити переходять у Свято-Успенську Лавру в Уневі. Настоятелем нового осередку було призначено о. Климентія Шептицького, який з 1926 р. став ігуменом монахів студитів. Головним завданням о. Климентія в цих міжвоєнних часах було продовжувати розпочату митрополитом працю над відродженням традиційного чернецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві та виховувати нове покоління чернецтва. Для формації ченців у дусі здорової моральної дисципліни, о. Климентій писав для них різні повчання та розпорядження, частина з яких була надрукована у монастирському журналі «Ясна путь».

Важливим вкладом о. К. Шептицького у розвиток студійського чернецтва було опрацювання монастирського Уставу (Типікону), над яким працював разом зі своїм братом  митр. А. Шептицьким і який було подано у 1937 р. до затвердження Конгрегації для Східних Церков. Також отець Климентій брав участь в церковному житті, виступаючи з рефератами на церковні теми, дбав про розвиток та збереження українського сакрального мистецтва.

З 1937 р. отець Климентій перебував у Львові, щоб піклуватися хворим Митрополитом та допомагати йому в його широкій адміністративній праці. Хоча втішався великою пошаною серед духовенства, о. Климентій ніколи не виступав самостійно, але держався в тіні митрополита. У 1939 р. о. Климентій разом з о. Йосифом Сліпим їздили до Риму, щоб від імені хворого митр. А Шептицького привітати новообраного папу Пія ХІІ.

Ігумен Климентій Шептицький очолював, заснований 17 лютого 1939 р. митр. Андреєм Шептицьким, Український Католицький Інститут Церковного З`єдинення ім. Митрополита Рутського, завданням якого було дбання про «поворот Сходу до церковної Єдности». Того ж року ігумен Климентій Шептицький був призначений екзархом Греко-Католицької Церкви в Росії.

В часах  радянської та німецької окупацій о. Климентій постійно перебував біля митрополита аж до його смерті 1 листопада 1944 р. Саме з митрополичих палат він  керував акцією порятунку євреїв.

Преосвященний Йосиф Сліпий, який очолив УГКЦ після митр. А Шептицького, у 1944 р. іменував о. Климентія архімандритом монахів студійського уставу. Наступного 1945 року, після арешту греко-католицьких єпископів, архимандрит Климентій фактично очолив Греко-Католицьку Церкву. Він продовжував традиційні зустрічі духовенства по четвергах, на яких заохочував священиків не піддаватися приманам та погрозам влади, яка хотіла насильно навернути священиків на православ`я. Також він провів зустріч з настоятелями чернечих чинів, під час якої було постановлено рішуче протиставитися задумам влади. Отець Климентій шукав різних способів, щоб передавати вістки про стан Церкви до Ватикану. Тому написав листи до Кард. Тіссерана та о. Королевського про переслідування УГКЦ, але їх перехопило МГБ. Ці листи стали обвинуваченням о. Климентію під час слідства.

Коли радянські війська вперше вступили на територію Західної України у 1939 р., стало зрозуміло, що невдовзі розпочнеться відкрита боротьба з Церквою. Отець Климентій це усвідомлював і був готовий до випробування. У червні 1940 р. він написав послання “Посліднє слово”, в якому приготовляє монахів до грядучого переслідування. Перед своїм ув’язненням о. Климентій розумів, що його чекає така сама доля, як і всіх єпископів Греко-Католицької Церкви. Однак він не втікав від переслідувань, а готувався їх прийняти. У листопаді 1945 о. Климентію було наказано вибратися зі Львова і перенестися до Унева. Навесні 1946 р. він був змушений остаточно покинути Митрополичі Палати у Львові і переїхати до Унівської Лаври.

5 червня 1947 р. о. Климентій Шептицький був заарештований в Унівській Лаврі. Від тоді розпочалася його «хресна дорога». Спершу внутрішня в`язниця УМГБ у Львові, у якій відбулося два допити з винесенням архімандриту звинувачення «Антирадянська діяльність». На запитання слідчого, чи арештований погоджується із звинуваченнями, о. Климентій відповів: “З висуненими звинуваченнями я не погоджуюся. Я – монах, жодної політичної діяльності  я не провадив”.

Після львівської тюрми його перевели до Києва у внутрішню в’язницю УМГБ, де найбільше знущалися над 78-літнім старцем. Про це свідчать виклики на допити, які відбувалися вночі. Коли о. Климентія його співкамерники питали чи немає можливості, щоб отця відпустили, то він сказав, що є така можливість, якщо перейде на православ`я, але «де мені на старості літ міняти свою віру, хай вже буде воля Божа». Такою була відповідь о. Климентія на пропозицію слідчого перейти на православ’я.

У березні 1948 р. о. Климентія Шептицького було засуджено на 8 років тюремного ув’язнення. Його відправили до Москви, а звідтам у в’язницю у Володимирі, так званий Володимирський централ. По дорозі у нього вкрали всі речі. Більшу частину свого перебування у в’язниці отець провів у медичному корпусі. На стан його здоров`я дуже вплинуло перебування у радянських тюрмах та виснажливий процес досудового слідства.

1 травня 1951 р. у Володимирській в’язниці добігло кінця земне життя блаженного священомученика Климентія Шептицького. Поховання відбулося 3 травня о 3 год. ночі на міському кладовищі, відразу під стінами тюрми, де ховали усіх в`язнів, без жодного зазначення особи. Віднайти місце поховання о. Климентія наразі не вдалося.

Усі труднощі в’язничного життя о. Климентій Шептицький переносив з терпеливістю, не втрачаючи людяності. Варвара Ларіна (колишня працівниця централу) згадує про о. Климентія так: «Бил он очень високий, с бородой. Когда ми приносили еду, он всегда улибался. И часто смотрел в окно». Перебування у тюремних умовах не стерло усмішку з лиця о. Климентія, яка була виразом людяності та засобом проповідування Євангелія тамтому середовищу. Сам архімандрит Климентій, перебуваючи ще у київській в`язниці казав: “Для мене тюремна камера – це монаша келія. Живу так, як жив би в монастирі. Тішуся тим, що можу багато молитися, що можу все те переносити та жертвувати себе Господу Богу». Єдине, що турбувало К. Шептицького у в’язниці: «це те, що нема можливості служити як належить Богові й людям, яких він залишив і в монастирі, і в селі».

Неординарність особи архімандрита Климентія зауважували його співв`язні: «Спостерігаючи щоденно поведінку архімандрита, його справжню посвяту Богові, незаперечну відданість вірі своїх предків, любов до свого знедоленого народу, я вже тоді міркував собі, що такі люди повинні бути зачислені в список тих багатьох мучеників, великомучеників, святих, якими заповнений наш церковний календар. Вже тоді я розумів, що мав щастя спілкуватися зі святою людиною». Для оточуючих о. Климентій був «непересічною людиною ангельської доброти і душевної щедрості».

У 1991 р. архімандрит Климентій Шептицький був посмертно реабілітований. Арешт і ув`язнення на 8 років визнано незаконними і безпідставними. Архимандрита визнано невинним. Він терпів поневіряння у Львові, Києві, Москві, Володимирі тільки тому, що не зрадив своєї віри, залишився вірним сином Греко-Католицької Церкви та українського народу.

1996 року отець Климентій був проголошений «Праведником народів світу» за порятунок євреїв у часі ІІ Світової війни.

27 червня 2001 р. архімандрит Климентій Шептицький був беатифікований  Папою Римським Іваном Павлом ІІ під час офіційного візиту Святійшого Отця в Україну.

Матеріал написано на основі статті ієрм. Теодор (Тарас Мартинюк) «Життя, мученича смерть і слава мучеництва блаженного преподобномученика Климентія (Шептицького)»// Блаженний преподобномученик Климентій (Шептицький). Збірка творів. – упорядник ієрм. Юстин (Юрій Бойко). – Серія: Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні. – Том ІІ. – Львів, 2014.; д-р Іван Матковський «Блаженний священомученик Климентій Шептицький. Біографія» . – Львів, 2019.

Уляна Франків, наукова співробітниця Музею

Лев Левків – художник, викладач із 20-річним стажем у Львівській державній школі мистецтв №9, що знаходиться у Винниках. За роки вчителювання Лев Левків прищепив любов до мистецтва сотням дітей. Щороку його випускники стають студентами львівських художніх вишів. Але виставляти власні роботи для нього ніколи не було пріоритетом. Сьогоднішня персональна виставка художника – це ініціатива його вдячних учнів.
Лев Левків навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Ів. Труша та Львівській національній академії мистецтв. Митець виріс у сім’ї всесвітньо відомого художника-кераміста та графіка, заслуженого діяча мистецтв України Тараса Левківа. Батько став його першим вчителем, критиком і прикладом для наслідування. Велику роль у становленні Лева Левківа як художника і педагога зіграв і його хресний батько – відомий український художник і кераміст Тарас Драган.
Художник пройшов шлях від вивчення та засвоєння академізму до відмови від традиційних канонів у мистецтві. Його роботи – це особистий погляд автора на світ, естетику та природу явищ, спроба наблизитись до космічних знань. Його картини вчать бачити звичні речі під іншим кутом. Творчість Лева Левківа є актуальною, бо це мистецтво пошуків і роздумів, це, так би мовити, постійні вправи для розуму.
Він виховує у молоді добрий смак, вчить своїх учнів розуміти і цінувати прекрасне. Робота з дітьми впливає й на творчість самого вчителя. Лев Левків переконаний: «Коли працюєш в школі, коли ти постійно серед дитячої творчості, то починаєш і сам працювати по-іншому».

Попередні виставки Лева Левківа:
• «Художники карпатського краю», Мадрид, 2002 рік;
• «Простір часу», Історико-краєзнавчий музей, м. Винники, 2016 рік;
• «Пробудження», Бібліотека №34, Винники, 2018 рік.

Виставка триватиме з 9 березня по 7 квітня 2019 року (Великий виставковий зал Музею).

Третім празником Різдвяних свят є Богоявлення або, як співаємо у коляді, Святе Водохреща. Традиційно напередодні свята і в сам день Богоявлення  у церкві освячують воду, на знак освячення води Ісусом Христом, який вступив у води Йордану. Освячена на Водохреща вода вважається цілющою і християни зберігають її протягом цілого року.

По селах, як колись, так і тепер, водосвяття на Йордан відбувається на річках. Після відслуженої у церкві Святої Літургії усі вірні зі священиком йдуть на водосвяття. На Гуцульщині традиційним атрибутом водосвяття були свічки-трійці. З запаленими трійцями ґазди йшли з церкви до річки. Тут під час обряду освячення води ті трійці ґазди подавали священикові, які він занурював у воду. «З засьвіченими трійцями вертають ґазди до хати, де над столом роблять три хрестики димом із свічок, опісля гасять трійцю і кладуть єї серед стола, – потім пють свячену воду, відтак кропять нею хату».

Вважається, що зроблені повністю з воску свічки-трійці були попередниками підсвічників-трійць. Воскові трійці у нижній частині скріплювались восковим шнуром, а вгорі ті свічки знаходились на відстані одна від одної. Деколи такі свічки могли прикрашатись кольоровими восковими квіточками, листочками і хрестиками. Свічники-трійці вирізьблювались переважно з яворового дерева у формі півкола з верхньою горизонтальною планкою з трьом лійками для свічок або у вигляді кола, центральна частина якого була багато різьблена. Корпус свічника кріпився до центрального стрижня-стояка. Такі свічники переважно були прикрашені геометричною плоскою різьбою або рельєфною різьбою під впливом церковного бароко. На багато різьблених свічниках-трійцях могли бути зображені солярні знаки – розети, антропоморфічне зображення сонця, також хрести з зображенням Розп`яття або сцени Богоявлення та фігурки херувимів у вигляді голівок з крилами.

Використання гуцулами свічників-трійць на водосвятті мало своє символічне значення. Свічники-трійці вказували на Пресвяту Трійцю, яка об`явилася в часі хрещення Ісуса Христа на Йордані. У цій події Водохреща Бог об`являється людям у трьох Особах – Отця, Сина і Святого Духа. Це таїнство об`явлення Пресвятої Трійці є чудово передане у одній дуже розлогій гуцульській коляді, фрагмент якої хочемо тут представити:

«Пречиста Дїва, Мати Христова,

Тай покликала тогди Ивана,

Тогди Ивана Всехрестителя:

Схрестїте минї Сотворителя,

Шо нам сотворив небо тай землю,

Дім господарський, мир хрестіяньский!

Так Исус Христос там на Иорданї,

Отец предвічний з облок си спускав,

Але сьвйитий Дух голубом лїтав.

Там си зробила сьвйитая Тройця,

Иван Хрестїтель так наказував,

Так наказував там на Йорданї,

Там на Йорданї трійці робити,

Трійці робити, вогнем палити,

Вогнем палити, в воді гасити.

Иван Хрестїтїль так наказував

Там на Йорданї усїм народам:

Що Господь один у Тройці стоїт,

У Тройці стоїт, у трох особах:

Перша особа – Господь предвічний,

Друга особа то є Син Божий,

То є Син Божий, так Ісус Христос,

Трета особа то є сьвьитий Дух.

А мижи тими тай особами,

Так особами нима старшеї,

Нима старшеї, всї три однакі,

Всї три однакі, бо Господь один,

Бо Господь один у Тройцї стоїт».

У цьому невеликому фрагменті колядки, що передає у простій формі навчання Церкви про Пресвяту Трійцю, згадується і про трійці, які треба запалювати і гасити на Йордані. Це виразно вказує на символіку свічників-трійць як символів Пресвятої Трійці, що традиційно використовувались в обряді водосвяття на Гуцульщині.

Матеріал на основі монографії В. Шухевича «Гуцульщина» підготувала Уляна Франків