Зразок сторінки

Босак Василь
науковий співробітник відділу етнографії.

Свято Христового Воскресіння символізує перемогу життя над смертю. У ці святкові дні українці не лише збиралися у сімейному колі, а й згадували своїх померлих родичів, вшановуючи їхню пам’ять. Поминальна обрядовість на Великдень у різних етнографічних регіонах України має як спільні елементи, так і локальні особливості. У західноукраїнській церковно-обрядовій традиції післявеликодній тиждень називають «Провідним» або «Поминальним». Основним обрядом була панахида та обхід могил процесією вірян зі священиком. Спробуємо розглянути її локальні особливості у трьох історико-етнографічних регіонах, що представлені в експозиції Львівського скансену: Покутті, Гуцульщині, та Волині (зокрема локальними особливостями у її галицькій частині).

Як засвідчують матеріали з Покуття, відвідування цвинтаря у понеділок чи вівторок. Часто у сусідніх селах дні поминальних заходів могли відрізнятися, через наявність спільного пароха. На Снятинщині на могилах померлих родичів залишали святкові страви — порізану паску, ковбаску, яйця . Очевидно, що такий звичай походив із дохристиянських часів та уособлював духовне єднання з душами померлих. А освячена їжа символізувала турботу про предків. У частині західноукраїнських сіл суворо застерігали від залишення на могилах свяченої їжі, «щоб не вмирала молодь».

На Гуцульщині (мова йтиме про Верховинський район) також побутував звичай походу на цвинтар або у сам Великдень, або на третій день свят — у вівторок. Даний обряд зустрічається під назвами «проводи», «гробки», «грібки», «грибки», тощо. Зранку було прийнято наймати заупокійну Службу Божу, після якої на кладовище вирушала процесія на чолі зі священиком. Могили повинні бути прибрані (заквітчані зеленню, прикрашені рушниками), готові до освячення. У деяких місцевостях гуцули вкривали його і розставляли миски зі стравами. Також за душі померлих просили молитися знайомих, сусідів. Крім прохання про молитву, їх частували «за прости Біг», «за поману» пасками, солодощами.

Для тижня після Великодня на Волині крім вже згаданого терміну «Провідний» характерними були й локальні назви: «Світлий», «Світла седмиця». Особливістю Волині є поминальний четвер після Великодня, який називають «Навський Великдень». Назва походить від архаїчного «нав» — мрець, домовина. Серед трансформованих варіантів назви трапляється — «Намський», «Мамський», «Дамський», «Надський».

У галицькій частині Волині в наші дні згадки про «Навський Великдень» відсутні, хоча фіксувалися польськими етнографами ще наприкінці XIX ст. як «Ямський Великдень» чи «мертвий тиждень». Дослідник Ю. Пуківський припускає, що звичай Навського Великодня колись охоплював увесь ареал Волині. Його зникнення у південній частині регіону, зумовлене діяльністю греко-католицького духовенства, яке прагнуло викорінити дохристиянські обрядові елементи.

На Навський Великдень волиняни за звичаєм відвідували цвинтар, тож до цього дня могили рідних мали бути належним чином впорядковані. У деяких східних місцевостях регіону (наприклад, Острозький район) прибирання відбувалося безпосередньо у сам святковий четвер. Також у деяких волинських селах побутував звичай принесення на могилу освячених харчів. За народними віруваннями Волині та Полісся у цей день слід було уникати важкої роботи, «щоб не зачепити покійника». Також перестерігалися виходити з хати у темну пору доби.

Використана література:

1. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
2. Пуківський Ю. Навський Великдень – «Свято мерців»: традиційні звичаї та обряди (за матеріалами історико-етнографічної Волині). Народознавчі зошити. 2014. № 2 (116). С. 264–269.
3. Таран О. Поминальна обрядовість гуцулів: традиції та сучасність (за матеріалами Верховинського району Івано-Франківської області). Народна творчість та етнологія. 2014. № 3. С. 74–78.

Одним з давніх великодніх звичаїв є «волочебний» чи «волочільний» звичай, який походить ще з дохристиянських часів. Це був святковий обхід в перші дні Великодня з привітаннями та хвалебними піснями весні. З часом, під впливом Церкви, цей звичай набрав християнського характеру. Тоді «волочебні» обходи почали робити на другий-третій день Великодня з «дорою», тобто свяченим, співаючи величальні пісні господарям і «алилуя». 

«Волочебний» звичай, описаний етнографами, відбувався так: ще далеко до Великодня збиралися парубки й готувалися до «волочебного дня», цебто до другого чи третього дня Великодня. Хлопці вчилися співати, а музики грати волочебні пісні й алилуя. Бажаючих взяти участь у «волочебництві» назбирувалось до 30 веселих людей. З поміж себе вибирають «починальника», який під гру музикантів починає співати, а «помагальники» або «підхватчики» приспівують лише рефрен. Крім цього вибирають міцну людину – «міхоношу» або «кошеленоса», щоб носив «волочебні» прибутки.  

У «волочебний» понеділок або вівторок усі збиралися і йшли від хати до хати, ставали під вікнами і співали величання господареві. В. Гнатюк вказує, що у деяких місцевостях таких пісень співали також господині, дівчині, парубкові і дітям. Після привітань «волочебників» кожний господар виносив свої датки за величання, а коли господар не бажав прийняти гурт «волочебників», то вони співали йому глузливих пісень. «Волочебники» у свої вітання вносили багато гумору, тому й бували вони веселі. 

Дослідник Климник С. зауважує: «характерно, що цей звичай, а навіть тексти «волочебних пісень», цілком подібні у Галичині й на Десні, тобто по всій Україні. Це також є доказом старовинності звичаю та спільності культури всіх українських земель».

А. Гуревич оповідаючи про «волочільний» великодній звичай, каже, що молодь збирається у громади, запрошує музиків і вибирає співаків, бо як прийдуть свята, треба буде ходити по селах і дворах Бога хвалити, а людям складати бажання з нагоди свят. Він зауважує, що такі гурти називалися «Алаловники» від слова «алилуя». Вони ходили лише першого та другого дня Світлого тижня. Підходячи під вікна хати, «алаловники» знімали шапки, вітали господаря словами «Христос Воскрес», і музики починали грати «алилуя», а компанія співати. Опісля провідник виходив на перед і виголошував віншування, за що отримував дар від господаря. 

Сам термін «волочільник» М. Грушевський виводить від слова «волочитись-ходити». Він також зауважує, що в Західній Україні назва «волочіннє» для волочільного понеділка залишилась і саме «волочіннє» в найбільш простій формі (відвідування найближчих і обдаровування їх «волочільним» – калачем і крашанками) держиться досить широко.

Чубинський, так пише про цей звичай: «У Великодній понеділок селяни ходять один до одного, христуються і міняються писанками. Через се день сей зветься «волочінником». Ходять вітати найбільше діти по рідні, повитух, знайомих, священика, поміщика свого села, несучи в дарунок «волочільне», що складалося, звичайно, з пшеничного калача й кількох крашанок».

Іншого значення набув «волочільний» звичай на Гуцульщині. «Волочільний понеділок» у гуцулів був пов’язаний з традицією дарування писанок і обливання дівчат водою. Так того дня дівчата дають легіням «галунки» (крашанки) і писанки. Але дівчина не дає сама, а ховає писанку за пазуху, а хлопець має відібрати від неї. Коли дістане писанку, то веде дівчину до води і обливає її, а буває, що й цілу скупає у воді.

Звичай «волочільного понеділка» відомий не тільки в Україні, а й на теренах Польщі і Білорусі. У Польщі його називали «орації» і «po Dungusie».

Публікацію підготувала наукова співробітниця музею – Уляна Трач

Матеріал підготовлено на основі книжки проф. Степана Килимника Український рік у народніх звичаях в історичному освітленні. Т. ІІ. Весняний цикль. – Вінніпег, 1959. 

Експозиція мандрівної дизайнерської акції «Reimagine future» відкрилась в укритті інформаційно-освітнього центру Львівського скансену

Асоціація дизайнерів-графіків «4-й БЛОК» разом із партнерами, серед яких Національна Академія Мистецтв України (Східне відділення) і Харківська державна академія дизайну і мистецтв, запрошують львів’ян та гостей міста відвідати мандрівну дизайнерську акцію, яка через потужні образи плакатів закликає замислитися над руйнівними наслідками війни в Україні для нашого довкілля та переосмислити роль людства в глобальній екосистемі.

Майбутнє – зовсім недавно воно уявлялось світлим, щасливим, радісним в очікуванні змін на краще. Але те, що приходить далеко не співпадає з нашими уявленнями. Іноді воно трагічне, часто безрадісне. Науковий прогрес і новітні технології приносять не тільки оптимістичні сподівання, але й наростаючі приховані і очевидні загрози.

І все ж, як в наш час, так і на майбутнє залишаться вічні цінності життя: любов, мир, справедливість, надія… Саме ці поняття представляють плакати номінації «Переуявлення майбутнього».

Дати експозиції: 9 квітня – 7 червня 2025 року.

ДОВІДКА:
Міжнародна трієнале еко-плаката «4-й Блок» − це наймасштабніша дизайнерська акція в Україні, що раз на три роки влаштовується у Харкові. Трієнале вперше організована 1991 року в пам’ять п’ятих роковин Чорнобильської катастрофи. З того часу за тридцять три роки відбулось дванадцять фестивалів плакатного мистецтва.
Мета трієнале − об’єднати соціальну й екологічну проблематику, візуальні інновації та новітні тенденції в міжнародному плакатному дизайні, демонструючи в кожній новій експозиції свіже плакатне мистецтво з усього світу, що має екологічне спрямування, конотацію та вплив.
Війна в Україні триває. Харків, як і багато інших міст України, щодня піддається ракетним атакам і жорстоким бомбардуванням збройних сил росії. Але, всупереч складним обставинам, трієнале «4-й Блок» продовжує 34-річну традицію. Ми маємо вистояти у боротьбі проти зла і перемогти, щоби мати змогу творити справедливе майбутнє. Саме цей задум реалізовано у 2024 році в межах ХІІ Міжнародної трієнале «4-й Блок» у трьох номінаціях: «Reimage humanity», «Маріуполь: 86 днів сили», «Reimagine future».

❗️Важлива новина❗️ Ми трепетно стежили за прогнозами синоптиків і, на жаль, через очікувану негоду (вітер, дощ, сніг і мороз) 5-6 квітня змушені скасувати Тихий ярмарок в Гаю. Передвеликодній.

Ціль музейних ярмарків – популяризація народних ремесел та підтримка майстрів, що працюють у традиційних техніках або творчо інтерпретують їх. І хоч через негоду наша ярмаркова галявина цих вихідних не стане місцем зустрічей, знайомств і торгу – ми хочемо підтримати майстрів та висвітлити їх діяльність на наших сторінках у соцмережах.

https://www.instagram.com/shevchenkivskyi_hay
https://www.facebook.com/1971MNAP

Підтримаймо локальне!

Щороку, напередодні Великодня ми кличемо школярів до музею писати писанки. Цей 2025 рік не виключення – з 7 по 17 квітня ми чекатимемо школярів у Львівському скансені. Тут діти дізнаються що таке писанкування, розглянуть взори з різних регіонів України та напишуть свою, власну писанку – за народним взірцем або власною фантазією.

Обирайте вільну дату та приходьте до музею, щоб опанувати новий навик та приєднатися до давньої традиції 🌿

🙋‍♀️ Для кого: організованих груп школярів до 20 осіб;
📅 Коли: у будні дні, з 7 по 17 квітня на 11:00 та 14:00.

💵 Вартість участі:
⁃ 400 грн повний квиток;
⁃ 300 грн пільговий квиток;
До вартості включено: витратні матеріали, супровід майстра, вхідний квиток до музею.

❗️ Важливо: участь у майстеркласі лише за попередньою реєстрацією!
📞 Запис на майстерклас для груп за телефоном: +38 (068) 525 91 85

Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії

Свіжа, чиста і пахуча, ідеально рівна тканина – те, що ми уявляємо собі, коли думаємо про прасування. Сьогодні цим звиклим комфортом нас забезпечують сучасні парові праски. Проте до середини ХХ ст. праця пов’язана з утриманням дому і приготуванням їжі вимагала неабияких фізичних зусиль. Коли справа доходила до прасування великих скатертин, білизни, постелі, рушників, то тут виникала потреба в збільшенні ефективності роботи. Не зайвим буде нагадати, що в ті часи всі домашні тканини мали виключно натуральне походження і легко м’ялися.

Маґель, як проста дошка для холодного розгладжування тканин, відомий в Норвегії з ХV ст. Слово «mangle» вперше записане британський лінгвістом Джоном Флоріо у словнику «Світ слів» (1598) з таким значенням: «різновид преса для пресування бавовняних тканин або пофарбованого лляного полотна, щоб надати йому блиску». Саме слово «прасувати» спільнокореневе зі словом «прес», оскільки прасування початково не передбачало використання тепла, а лише силу тиску.

Проте сьогодні мова не про прості прасувальні дошки (відомі також як рубель, маґельни́ця, маґільни́ця, маґлівни́ця), а про досягнення промислового прогресу – прасувальні механічні машини.

В ХVIII ст. для прасування в Європі почали використовувати прасувальні маґлі-ящики. Білизну потрібно було спочатку намотати на дерев’яні валки, які потім вставити під масивний ваговий механізм. Двоє людей штовхали масивний ящик вперед-назад за допомогою шкіряних ременів або дерев’яних ручок. Всередині ящик був заповнений камінням, свинцем чи піском і міг мати вагу понад 500 кг. Ящик притискав валки і таким чином тканина розрівнювалася. Щойно випрані речі були покриті зверху «ганчіркою», щоб зберегти їх чистоту під час процесу.

Перше вдосконалення прасувальних ящиків зробив відомий аграрний винахідник Річард Вестбрук Бейкер. Він додав корбу, яка дозволяла рухати масивний ящик вперед та маховий механізм, що повертав ящик в початкове положення. Це значно полегшило процес роботи. Звичайно, такі громіздкі машини використовувалися в основному у великих домогосподарствах або комерційних пральнях.

В 1823 році а Англії були запатентовані вертикальні валки для прасування. Принцип вертикальних валків пізніше почали використовувати не лише в прасувальних машинах але і для викручування білизни. Нове вертикальне розташування валків дозволило зробити прасувальні маґлі меншого розміру, що сприяло їхньому широкому поширенню в окремих домогосподарствах. Відтоді, завдяки патентам, всі механічні пристрої для прасування отримали побутову назву «маґель».

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. термін «маґель» зазвичай використовували для позначення не тільки самого верстата, а й місця обслуговування – приміщення, в якому встановлена прасувальна машина. Однак термін «маґлівниця» використовувався виключно для самого пристрою.

В нашому музеї зберігаються два кімнатні маґлі, обидва закуплені у 2002році. Маґель інвентарний номер АП-20311, закуплений в Якимець Ірини Семенівни, вул.Доробок у Львові та магель АП-20318, закуплений у Кіндрик Ольги Юліанівни, вул.Чумацька у Львові.

Такі кімнатні прасувальні машини мали один або два валки, а тканину розгладжували або притисканням до нагрітого валка, або пропусканням матеріалу через тиск двох валків. Основою механізму слугують литі чавунні підніжки. Сам механізм – це два дерев’яні валки, що обертаються за допомогою шестерень з корбою. Зверху над валками металева різьба, що регулює силу стискання валків. Тиск від різьби рівномірно розподіляється на верхній валок через листову ресору. Для зручності роботи влаштований невеликий дерев’яний столик. Завдяки цим рішенням виходила майже ідеально розгладжена тканина. Щоб досягти найкращих результатів, тканину маглювали вологою, часто накрохмаленою.

Не відоме співвідношення кількості великих комерційних маґлів до малих кімнатного типу. У Львові виробництвом маґлів займалася фабрика Граєвського, що працювала на вул.Ткацькій,15. В 1920-их роках невелика кімнатна маглівниця коштувала 140-380 злотих, в той час як за великий магель-ящик треба було заплатити від 800 до 1500 злотих. Для порівняння 1 кг хліба коштував 0,3 злотого, а за 170 злотих можна було купити корову. При цьому робітник в селі заробляв лише 40 злотих, а кваліфікований працівник в місті – 200 злотих на місяць.

Кімнатні маґлі були окрасою дому, це прекрасні витвори промислового дизайну. Сьогодні вони є мовчазними свідками історії, що утримують знання про своїх колишніх власників та їхнє щоденне життя. Побачити прасувальні машини можна відвідавши експозицію нашого музею в хаті з с.Тухолька, сектор «Бойківщина».

Ми шукаємо одразу двох людей, що не бояться менеджменту та адміністрування, вміють розкладати завдання по поличках та хочуть стати частиною нашої музейної команди.

Детальніше про вакансії:

Адміністратор(ка) інформаційно-освітнього центру

Що ми очікуємо від кандидата(тки)?:
відмінні організаційні навички та здатність ефективно впоратися з великим обсягом інформації;
високий рівень комунікативних навичок та здатність працювати в команді;
знання іноземних мов та досвід роботи на подібній посаді (як перевага)

Перелік обов’язків:
планування, координація та моніторинг щоденних та довгострокових завдань центру;
організація і супровід подій в інформаційно-освітньому центрі;
створення та своєчасне оновлення баз даних клієнтів;
забезпечення належної комунікації з відвідувачами та організаторами подій, врегулювання звернень та ситуацій, що стосуються сфери надання музейних послуг;
виконання інших адміністративних та операційних завдань центру.

Надсилайте резюме на електронну скриньку center.skansenlviv@gmail.com

Менеджер(ка) у господарський відділ

Що ми очікуємо від кандидата(тки)?:
Розуміння процесів діяльності комунальної сфери.

Перелік обовʼязків:
організація та контроль роботи працівників господарського відділу;
контроль витратних матеріалів та оптимізація ефективного використання ресурсів;
координація господарських процесів та комунікація з надавачами послуг.

Зголошуйтесь за номером +380685259185

Що ми пропонуємо кандидатам:

офіційне працевлаштування;
гідні умови праці;
робоче місце в одному з найзеленіших куточків Львова;
графік роботи узгоджується додатково.

Підготував:
Босак Василь,
науковий співробітник відділу етнографії

Стрітення Господнє, або просто Стрітення, також відоме як Принесення до Храму є християнським святом, яке відзначається на згадку про принесення немовляти Ісуса Христа до Єрусалимського храму його батьками. Ця подія відбулася на 40-й день після Різдва і на 32-й день після Обрізання Христового. Святкування припадає на 2 лютого (за старим стилем — 15 лютого). У храмі Святе Сімейство зустрів праведний Симеон Богоприємець. У традиційній календарній обрядовості українців Стрітення символізує завершення зимового і початок весняного циклів, коли зима та весна “зустрічаються”, змагаючись за панування над природою. Тому у цей день в обрядовості християнський контекст поєднується з народними віруваннями язичницького походження. Стрітення було знаменним днем для кожного українського селянина, оскільки комплекс звичаїв і прикмет пророкували погодні умови та стан врожаю протягом наступного сільськогосподарського року. Розглянемо кілька стрітенських звичаїв, що були поширені в етнографічних регіонах Західної України.

Найбільше обрядів та традиційних уявлень цього свята пов’язані зі свічками-”громницями” (також “громовицями”). Традиція освячення свічок своїми витоками сягає часів Римської імперії. Також деякі дослідники пов’язують паління свічок із язичницьким обрядовими діями у давніх слов’ян. Не стаючи на бік жодної з теорій походження даного звичаю можна констатувати, що він глибоко вкорінився і сприймається невід’ємною частиною християнської церковної традиції на наших теренах. Українці споконвіків вірили, що стрітенська свічка є сильним захистом родини та домогосподарства від стихійних бід, — насамперед грому та грози (наприклад, лемки під час негоди запалювали її у печі таким чином, щоб дим виходив через комин), також пожежі, епідемії, війни. Цікавим є те, що у магічних діях свічку-громовицю, як оберіг від негативних погодних явищ, використовували в комплексі з іншими господарськими знаряддями. На Поліссі це були лопата і рогач, на Гуцульщині — сокира.

На Стрітення було прийнято освячувати не тільки свічки, а й воду. Її зберігали вдома протягом усього року і використовували як оберіг проти злого ока та хвороб. Вірування про її цілющі властивості особливо побутувало на Покутті та Лемківщині. Лемки змочували нею хворі місця на тілі людини, окроплювати свійських тварин.

Крім захисту від негоди, освячену свічку використовували ще й в інших обрядах. Наприклад, на Покутті (а також у деяких інших місцевостях) ритуальне використання “громовиці” розпочиналося ще по дорозі з храму до хати. Донести свічку запаленою вважалося добрим знаком, тому для цього використовували різні захисні пристосування. На полум’ї свічки ворожили дівчата на виданні з Лемківщини (Великий Березний), у яку сторону воно хилиться — звідти і сватів чекати.

Одразу після приходу додому, господар здійснював “обкурювання” усіх домочадців, худоби, та приміщень. Тодіж на одвірках житлових та господарських приміщень випалювали або малювали воском захисні хрести. Свічковий дим символізував архаїчний захист від нечистої сили та бід, які вона могла спричинити. Після закінчення ритуалу свічка займала почесне місце у хаті — на божниці чи покуті, де зберігалася протягом року чи до потреби у використанні.

Ще одним важливим аспектом застосування стрітенської “громниці” був поховальний обряд. Запалену свічку давали до рук помираючому, аби полегшити страждання та агонію. Після смерті її залишали у руках людини під час панахиди та ховали разом з покійником. Очевидно, у загробному житті вона повинна була слугувати як провідник серед пітьми. У деяких покутських місцевостях на Стрітення відбувався поминальний похід на цвинтар. На могилах померлих рідних у цей день запалювали свічки.

Також важливим аспектом даного свята було прогнозування погоди. У прогнозуючій практиці можна виділити кілька основних прикмет, що були співзвучними одразу у кількох регіонах. “Як на Стрітення півень нап’ється, то до Юрія віл напасеться” – тлумачення раннього приходу весни, який пов’язували з відсутністю стрітенських морозів. У бойків Старосамбірщини побутувало схоже повір’я: “Якщо на Стрітення тепло, то до Великодня вже буде багато трави і можна буде пасти худобу”. На історико-етнографічній Волині (Кременеччина) казали: “Як на Стрітення мороз, то буде ще шість неділь мороз…”. Цікаве трактування погодних передбачень побутувало на Буковинській Гуцульщині: “То так: Стрічання, якщо до обіда буде погода, то буде пів літа погода, а друга половина [дня], то вже друга половина літа”.

Проте, українські етнографи іноді фіксували й протиріччя у такому трактуванні боротьби зими і літа. Наприклад, у поліщуків зустрічалася прикмета: “Як на Стрічання п’євєнь води нап’ється, до хазяїн гора набереться. Бо не скоро буде лєто”. У передгірських місцевостях Гуцульщини та Бойківщини передвісником весняних заморозків на Стрітення міг бути ведмідь, що прокидався після зимової сплячки. У народі вірили, що це пробудження є тимчасовим: “… буде ведмідь буду валєти, бо дуже студінь. А як тепло, то буде будувати, бо потім ще буде студінь…”.

Другий комплекс стрітенських передбачень стосувався майбутньої врожайності. Наприклад, ранковий снігопад у цей день ознаменував успішність майбутньої посівної кампанії ярини. А випадання снігу ввечері — озимини. Іній на деревах був ознакою щедрого врожаю фруктових дерев. Бурульки — морви. Гуцули ворожили про майбутній врожай за допомогою яйця. Якщо воно тріснуло від морозу, то слід було очікувати щедрого збору кукурудзи. Якщо ж залишилось цілим, то зародити мала картопля. З метою захисту майбутнього врожаю та господарства від біди, на Бойківщині старались залишатися вдома та не впускати жодних гостей, оскільки остерігалися невідповідного чи небажаного випадкового відвідувача – “полазника”.

Список використаної літератури:

1. Біляковський П. Різдвяно-стрітенський цикл погодних передбачень в народному календарі українців Карпат. Народознавчі зошити. 2012. № 4 (106). С. 634–642.
2. Горбаль М. Завершальний цикл різдвяних свят на Лемківщині. Народознавчі зошити. 2022. № 1 (163). С. 236–242.
3. Гощіцька Т. Вірування, пов’язані з деревами у весняно-літній обрядовості українців Карпат. Народознавчі зошити. 2019. № 2 (146). С. 328–345.
4. Кілар А. Поминальні мотиви в календарній обрядовості українців Покуття. Народознавчі зошити. 2017. № 1 (133). С. 233–245.
5. Конопка В. Хліборобська тематика у різдвяно-стрітенському періоді народного календаря українців (на матеріалах Південно-Західного історико-етнографічного регіону). Народознавчі зошити. 2019. № 2 (146). С. 303–318.
6. Серебрякова О. Піромантичні дії у святвечірній обрядовості українців. Народознавчі зошити. 2023. № 3 (171). С. 597–606.
7. Серебрякова О. “Полазник” на Бойківщині: акціонально-магічний аспект (на матеріалах польових досліджень). Народознавчі зошити. 2024. № 1 (175). С. 30–41.
8. Ципишев С. Хлібні вироби поліщуків: технологічний та скарально-семіотичний аспект : дис. … канд. : 07.00.05. Львів, 2020. 255 с.

Сергій Ципишев
кандидат історичних наук,
заступник директора з наукової роботи
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Із переходом українських церков на Новоюліанський календар відбулося зміщення всіх нерухомих річних свят, тих які припадають на певну дату, на новий стиль. Завдяки цьому вони зайняли притаманне їм місце в часі, церковний та світський календарі прийшли у згоду. Відповідно мала б зміститися і народна звичаєвість. Як один із виявів такого суміщення – на 1 січня тепер крім Нового року припадає ще й християнське свято Василія Великого. Із цією датою у народній традиції був пов’язаний обряд посівання – обхід хлопчиками-посівальниками осель родичів, знайомих чи й просто сусідів із символічним обсіванням зерном. Найчастіше використовували насіння пшениці, рідше жита чи ячменю. Дійство супроводжувалося спеціальними примовками. Вважається, що такі дії мали б принести добрий врожай, добробут, здоров’я та злагоду. Відповідно до народних уявлень першим у хату на Новий рік має зайти чоловік, при чому юний вік, а відповідно й добре здоров’я є надзвичайно бажаними. Особливо пошановували першого посівальника – йому діставалися найкращі частування чи найбільша грошова винагорода. Тому діти намагалися прокинутися якомога раніше та вийти посівати ще затемна.

Зрозуміло, що посівання мало свої локальні особливості та варіанти. До прикладу, на Покутті використовували насіння всіх злаків, а також кукурудзи, соняха, гарбуза, однак заборонялось посіватибобовими. Зерно одразу ж змітали, щоб по ньому не ходити, віддавали курям, часом досипали до насіння, що мало йти на посів¹.

На межі етнографічних Волині та Поділля посівачі мали особливу місію. Власне на Василя традиційно вимолочували різдвяний обрядовий сніп, зерно із якого подекуди підмішували до відібраного на насіння або ж віддавали курям, щоб ті велися. Солому ж спалювали, кидали під худобу, обв’язували нею дерева у садку – для доброго врожаю. Провести обмолочування доручали, як тут казали, посипальникам. Хлопці вибивали зерно палицями або виминали колоски вручну².

На Поліссі цікавим було походження зерна для посівання. Закінчуючи жнива тут із останнього зжатого снопа висмикували колоски і сплівши їх у віночок святили у церкві на Спаса (6 серпня), після цього до наступних жнив зберігали його за образами. Коли жнива проводили наймані женці, то це сплетене колосся одягали хазяїну на голову, за одно віддаючи особисто в руки й останній зжатий сніп. Власне зерном із віночка розпочинали посів, а також посівали ним на Новий рік³.

На Бойківщині посівальників ще називали полазники. Цей термін походить від праслов’янського роlaz(iti) – відвідувати⁴. Хлопчики тут засівають вівсом, який у бойків був найпоширенішим злаком, зерно ж насипають у рукавицю. За свої віншування діти отримують подарунки, а виходячи з хати прощаються словами: «Бувайте здорові, хай вам ведуться воли й корови!»⁵.

На Лемківщині хлопці-полазники теж були бажаними гостями новорічного ранку. Основним завданням тут у них було обсипати зерном пороги, при цьому примовляючи: «Щоб родило жито, пшениця й всяка пашниця, на щєстя, на здоров’я, на тот новий рік, щоби ліпше родили, як торік». Серед подарунків для дітей обов’язково були так звані щодраки – спеціальні пампушки для посівачів⁶.

1 Архів МНАіП у Львові; Зв – 129, 2016 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Снятинський район Івано-Франківської області), 20 арк.

2 Архів МНАіП у Львові; Зв – 122, 2014 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Хмільницький район Вінницької області), 17 арк.

3 Архів МНАіП у Львові; Зв – 106, 2010 (Ципишев С. І. Звіт про відрядження у Любомльський, Шацький та Ратнівський райони Волинської області), 11 арк.

4 Етимологічний словник української мови: у 7 т. Київ, 2003. Т. 4: Н–П. С. 486.

5 Луців О. Звичаї й Обичаї на Бойківщині. Бойківщина. Монографічний Збірник Матеріялів про Бойківщину з Географії, Історії, Етнографії і Побуту. Філадельфія – Нью-Йорк, 1980. С. 431.

6 Сивицький М. Духова культура. Лемківщина: земля – люди – історія – культура. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1988. Т. ІІ. С. 113.

Марта Цимбровська
старший науковий співробітник відділу етнографії
Музею народної архітектури і побуту у Львові
імені Климентія Шептицького

Серед календарних свят українців важливе місце займає Новий рік. Вечір перед Новим роком називали «Щедрим вечором». У церковному календарі цей день присвячений преподобній Меланії Римлянці. День святої Меланії (31 грудня) завершує старий рік, а день святого Василя (1 січня) відкриває Новий рік. В усі часи і в більшості народів світу новолітування, на яку б пору року воно не припадало (до ХVІІІ ст. новий рік починався весною), пов’язане з неповторними обрядодіями.

Дочекавшись темряви (від заходу до сходу сонця), парубки ходили «маланкувати». Порівняно з колядуваннями обряд «маланкування» має театралізований характер та розважальний настрій.

Підготовка до свята тривала кілька тижнів, за цей час молоді хлопці вчили колядки та пісні, виготовляли складні костюми. Головну дійова особа дійства — «Маланка» (роль якої, як правило, виконує хлопець). Маланку супроводжують «Василь», «солдат», «сажотрус», «коваль», «лікар», «дід», «баба», «жид», «жидівка», «циган», «циганка», «чорт», «козак» та інші персонажі. Серед зооморфних героїв особлива роль належала «ведмедю», якого веде за собою циган. При зустрічі двох «Маланок» організовували боротьбу «ведмедів». Серед персонажів тваринного світу часто бачимо також «козу» чи «коня».

Типовим явищем є парність дійових осіб, чоловічих і жіночих ролей: «Маланка» і «Василь», «Маланка» і «дід» «дід» і «баба», «жид» і «жидівка», «циган» і «циганка», «гуцул» і «гуцулка» тощо. Обов’язковою складовою частиною «Маланки» також були музиканти. До учасників «Маланки» без костюму слід віднести й «калфу» – керівника, який відповідав за зібрані кошти, дотримання порядку серед учасників великого і шумного колективу.

До сьогодні «маланкарі» за традицією починають і закінчують свій новорічний хід на перехресті вулиць. Лише у невеликих населених пунктах влаштовували одну Маланку, звичайно ж їх було декілька: на кожній вулиці або в кожному куті. Переважно щедрувальники йшли з новорічними вітаннями під вікна господарів, де мешкали дівчата на виданні, або ж ходили від хати до хати. Скажімо, на Городенківщині щедрували під вікнами всіх осель, але впускали всередину лише ті господарі, хто мав доньку або сина.

За народним етикетом «калфа» питав в господарів дозволу на проведення ритуалу. Одержавши ствердну відповідь, співали головну пісню, присвячену Маланці. Поширеним мотивом було випасання Маланкою качурів (гусенят, волів):

Наші Меланка качура пасла,
Заків зірочка аж не загасла.
Заків вна го напоїла,
Сім пар чобіт закроїла.
Заків вна його загнала,
Сім пар чобіт розідрала

Із текстів новорічних пісень у різних районах Покуття можна довідатись про господарські здібності Маланки. В одних вона постає в образі вправної господині, а в інших навпаки — ледачої жінки. Змальовування у портреті Маланки її негативних рис наочно ілюструвало застереження дівчатам на виданні. Поведінка байдикуватої, неохайної, схильної до пиятики Маланки, зовсім не до вподоби дбайливому Василеві-газді, який на запитання про те, чи любить він Меланку, відповідає:

Як Меланку любитú, любитú,
Як не хоче робитú, робитú!

Під супровід пісень усі учасники гурту розігрували жартівливі сценки, взяті з реальних життєвихситуацій. З них сміялися присутні в хаті глядачі, яких залучали до участі у драматизованій грі. Скажімо, «жид» і «циган» на всі боки розхвалювали та демонстрували свій товар, радячи його купити, а «циганка» ворожила. Більша кількість перебраних персонажів урізноманітнювала й коло веселощів. До прикладу, «Маланка» підмітає хату, «шандарі» тим часом починають обшук, «жид» говорить з господарем про «ґешефт», «гуцулка» пропонує купити сушених грибів, «циган» нишпорить усюди, «циганка» ворожить, «дід» з «бабою» просять милостиню, а на подвір’ї «чорт» і «ведмідь» ганяються за молоддю, перехожими на вулиці.

Перебрані хлопці могли занести у хату плуг чи рало, імітуючи при цьому, що вони ніби орють ниву та її засівають. Така символічна оранка-сівба мала магічний характер, в давнину такі дії мали стимулювати силу землі перед початком нового сільськогосподарського року. Так, за допомогою слова та певних ритуальних дій учасники обряду намагалися забезпечити врожай, здоров’я, добробут та примноження в сім’ї та господарстві.

Обрядові бешкети ряджених маланкарів мали ігровий характер. За відомостями зі с. Іспас під Коломиєю, поки одні дійові особи «Маланки» забавляли господарів, решта парубків, користуючись неуважністю, крали з хати речі (хліб, солонину, трохи зерна і тому подібне). Крали лише стільки і ті речі, за які господар не буде позиватись. Крадіжку сприймали як належне та не висували ніяких претензій «злодіям». Серед інших жартівливих витівок щедрувальників було обмащування сажею, наведення ладу в хаті та ін.

Наостанку театралізованого дійства виконуються різні танці – «плєсанки». У парі з «Маланкою» танцювали «Василь» чи «дід». Дочка господаря перетанцьовувала з кимось із ряджених маланкарів. При цьому «дід» намагався впасти на підлогу і потягнути дівчину за собою. Завданням доньки господаря було втриматися на ногах.

Учасників новорічних обходів наприкінці дійства традиційно обдаровували. Серед гостинців, які отримували маланкарі, були пригощання та гроші. Зазвичай винагороду отримувала ряджена «Маланка», міхоноша або воїн. Прощаючись з господарями, співали:

Ой, тупа, тупа, тут грошей купа,
Ой, маю, маю, най буду мати
Лише не можу гудз розв’єзати

У разі несплати господарями за віншування, «Маланка» білила брами і паркани у хатах. Або збитки чинив «дід» (відшкрябував глину з печі, обмащував стіни сажею або калиновим соком, розливав воду, перевертав миски та горнята тощо).

Прихід ряджених асоціювався з майбутнім щастям і добробутом родини, їхня здатність активно впливати на майбутню долю людей виразно засвідчує особливий сакральний статус цих учасників новорічних обходів. Весь цикл зимових свят тісно пов’язаний з культом предків, а ряджені символічно зображували їх.

На наступний день хлопець, що грав Маланку, мав обов’язково очиститися від своєї ролі. Вранці, перед походом до церкви він ішов купатися. У наслідок такого обрядового очищення учасники дійства позбувалися ознак приналежності до «іншого» світу – із надприродних істот перетворювались на звичайних парубків.

1. Серебрякова О.«Нині мелані, завтра Василі…»(фрагмент зимової обрядовості покутян)// Народознавчі зошити. № 2 (134), 2017, с.355-367
2. Харчишин О. Календарно-обрядовий фольклор Покуття: тяглість та змінність традиції// Народознавчі зошити. № 1 (133), 2017 с.61-73
3. Кожолянко О. Календарні свята та обряди українців Буковини: семантика і символіка. Чернівці: Друк Арт, 2014. Вид. 2-ге, зі змінами. 384
4. Пуківський Ю. «Переберія на Маланку. Фоторепортаж з українського карнавалу». URL:https://localhistory.org.ua/texts/statti/pereberiia-na-malanku-fotoreportazh-z-ukrayinskogo-karnavalu/