Млинарство в Україні має дуже тривалу історію. Зерно здавна мололи на жорнах. Проте згодом з`явилися більш досконалі та продуктивні водяні млини й вітряки, які набули поширення на українських землях.

Перша документальна згадка про водяні млини на території України була у 1266 р., коли галицький князь Лев Данилович видав землевласникам Тутенію і Монтеску грамоту на володіння селом Дуб’яновичі, землями та сінокосами біля нього та млином. В Україні водяні борошномельні млини набули широкого розповсюдження на початку ХVI ст., а у ХVIІ ст. їх кількість значно збільшилась.

На Гуцульщині, Бойківщині й Закарпатті ставили лише водяні млини, в інших регіонах України споруджували й вітряки.

Характерними для Україні були два типи водяних млинів – стаціонарні (гребляні) і наплавні. Наплавні млини базувалися лише на великих річках. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію млина, були човни (баржі). У разі потреби наплавні млини могли переміщуватись річкою. Для стаціонарного млина вибирали таке місце, де б на річці чи потоці можна було зробити греблю й подавати воду до колеса млина.

Стаціонарні водяні млини залежно від системи привода, тобто подачі води до колеса, поділялися на пристрої з верхнім (наливні) і нижнім боєм (підливні). У млинах з нижнім боєм, що називалися підсубійними, підсубійниками, підслідниками, колесо-привод оберталося під тиском течії, а в млинах з верхнім боєм – коречних, корчаках – воно урухомлювалося водою, що жолобами подавалася зверху й спадала на лопаcті-ковші. В Карпатах поширені тільки наливні млини.  Нижньобійні колеса млинів складалися з дерев’яних прямих лопатей. Вода на колесо з лопастями подавалася знизу і приводила їх в рух, головним чином, силою удару струменя. На верхньобійні колеса вода подавалася по дерев’яних каналах (лотках). Для одного колеса, звичайно, потребувався один лоток. З лотків вода падала на лопасті-ковші колеса і приводила його в дію за допомогою ваги. Верхньобійні типи коліс мали більший коефіцієнт дії, ніж нижньобійні. Напір води використовувався висотою до 5 та більше метрів. Діаметр водяних коліс досягав 3-5 метрів, число лопастей на ободі коливалося від 40 до 60.

Далі принцип дії механізму однаковий для всіх типів млинів. Закріплене на другому кінці вала палешне колесо, по ободу якого ритмічно розміщені кулачки (дерев’яні зуби), надає руху веретену, зачіпаючи кулачками цівки баклуші, закріпленої на вертикальному металевому стрижні. З рухом вертикального вала обертається верхнє жорно. Спідній камінь не рухається. Над жорнами був кіш для зерна, а борошно висипалося в спеціальний відсік. Весь механізм молоття зерна встановлювали на невисокому помості.

Щодо архітектурного вирішення, то будівлі водяних млинів не мають істотних відмінностей у порівнянні з традиційними способами народного будівництва в тій чи іншій місцевості. Зовні вони мають багато спільного з житлом. Відповідно до місцевих умов корпус млина міг мати зрубну або каркасну конструкцію, рідко – муровану. Скажімо, водяні млини на Бойківщині та Гуцульщині – зрубні, на Поділлі, Наддніпрянщині та Полтавщині – переважно каркасні. Покривали їх найчастіше соломою, ґонтом чи драницею. Інколи в будівлі, окрім приміщення для механізму, робили також житлову кімнату з піччю та двома віконцями. Тут міг жити мірошник з сім`єю, або ночували люди, очікуючи своєї черги молоти зерно.

У Львівському скансені в секторі «Бойківщина» експонується водяний млин з с. Либохора Сколівського р-ну Львівської області. До музею він був перевезений у 1966 р. Будова цього млина, як і будова всіх без винятку млинів, надзвичайно проста. Будівля водяного млина з с. Либохора  має зрубну конструкцію, двоє вікон з чільної сторони, а в плані складається з двох приміщень. У першому знаходиться механізм млина, що перемелює зерно, а друге приміщення призначалося для перебування людей.

У будівлі млина крім вхідних дверей, з протилежного боку є ще одні двері, менші за розмірами від перших. Вони служили мельнику ніби запасними в разі необхідності швидкого ремонту механізму ззовні.

Між малими дверима і дверима на другу половину – лава для мішків із збіжжям. З лівого боку від малих дверей стояла скриня, розділена на дві частини, віко якої мало отвори для зсипання зерна, так званої мірки. Мельник як плату за роботу брав собі повну міру зерна від заздалегідь встановленої кількості: 6 кг від метра (100 кг). На скрині стояла мірка, чвертка.

Друга половина млина була призначена для відпочинку мельника і людей, які привозили молоти збіжжя, і для зберігання мішків із зерном. Тому вздовж усіх стін тягнуться дерев`яні лави. З лівого боку від дверей була розміщена лежанка, що являла собою розширення лави.

Посередині приміщення було місце для вогню – заглиблення у підлозі, обмуроване камінням. В деяких млинах на цій половині знаходилась піч. Але це в тому випадку, коли не було хати поблизу млина, або ж дана половина млина служила мельнику за хату. У більшості ж випадків люди грілись від вогню, розкладеного прямо на підлозі.

Архітектурні форми споруд млинів майже не змінювалися з віками і дійшли до нас у своєму первісному вигляді.

Етнографічна довідка наукової співробітниці Музею – Уляни Франків.

Цифрова 3D–модель млина завідувача наукового відділу Музею, архітектора Марти Цимбровської.