Бойківське село у Львівському музеї просто неба – це гарна, майже досконала копія гірського села з усіма належними йому спорудами. У вдало спроектованих ландшафтних куточках представлені величні дерев’яні храми, різні типи житла в оточенні господарських будівель і господарсько-виробничі споруди – водяний млин, кузня, лісопильня (тартак), сукновальня (фолюш), олійня.

Остання, як одна з найцікавіших будівель виробничого призначення, розповідає про промисел, експонований у ній, не тільки відповідними станками, а, в першу чергу, густим солодкавим запахом олії із насіння льону та коноплі. Саме ці культури були традиційними на Бойківщині для виробництва («биття») олії (врешті й по всій Україні в домашніх умовах цю сировину використовували до середини ХІХ ст.).

Витискання олії, зазвичай, було сезонним промислом і пов’язувалося з постами – Великим (перед Пасхою) та Пилипівкою (перед Різдвом), коли й без того невибагливий асортимент страв бойківської кухні вилучав тваринні жири.

Експонований будинок олійні (1811 р.) належав заможному мешканцеві села Головецько, адже крім житла, він мав ще окрему споруду промислового характеру, в обох приміщеннях якої (в сінях і хижі) стояли пристрої для видавлювання олії.

Обладнання для олійні було придбане до Музею в мешканця с. Грозьово Самбірського р-ну у 1972 р. Пикуса Антона – до того часу всі преси були діючими, на них постійно «вибивали олій». Із розповіді старожила села Гобака Семена (1892 р.н.): «Віддавна у Пикусів була олійня на тарани». Родина, в якої закупили обладнання олійні, займалась цим промислом з діда-прадіда: старші передавали таємниці майстерності синам. «Бити олію» сюди приходили не тільки односельці з Грозьова, але й мешканці довколишніх сіл Дністрика, Головецька. Архівні відомості свідчать  про те, що в першій половині ХІХ ст. зазвичай у гірському селі були одна-дві олійні.

Архаїчніший прес – «олійниця на тарани» розташований в сінях.  Конструктивно – це два масивних вертикальних стовпи, з’єднаних вгорі горизонтальною балкою, на кінцях якої підвішені дерев’яні колоди – тарани. На висоті півметра між стовпами розміщена масивна колода з заглибленням, куди вкладали олійну суміш. Над колодою влаштована рухома балка з дерев’яною округлою голівкою, якою тиснули на олійне тісто. Саме таранами забивали  дерев’яні клини, ущільнюючи  балку і колоду. Глибше вбивались клини – сильнішим був тиск на суміш і у підставлену під колоду посудину стікала цівка олії.

Олійну суміш готували з добре висушеного насіння льону чи конопель, яке товкли в ступі і з отриманої муки замішували тісто. Його підсмажували на кам’яній плиті (розташованій справа від входу в хижу) і згортали у шматок лляної чи конопляної тканини, а далі – під прес олійниці. Олійна суміш готували із розрахунку: 4 л  лляної муки («1 гарнець» ) замішували із 0,5 л води. Отримували з неї – 0,5 л олії і 1 «макух» (спресовані вичавки).

У головному приміщенні олійні-хижі влаштований важільний прес. Зі слів мешканця старшого покоління, лише у 20-х роках ХХ ст. сільські майстри-теслі і ковалі виготовили «сесю олійню на ваговицю».

Цей механізм був досконалішим і працював результативніше. Завдяки важільній системі на заглиблення в колоді із вмістом олійної суміші творився більший тиск і олія відокремлювалась від усієї маси дуже швидко. «Олійник змінював за годину три макухи». За  розповідями селян, «макух» входив у розрахунок за витискання олії: «За роботу олійник брав останній макух і з нього олію, а крім цього – 5-6 грошів від одного макуха».

Збанки на олію та макух клали на стіл-скриню, який в олійні, як і в хаті, стояв на традиційному місці – навпроти вхідних дверей. При столі і вздовж чільної стіни вмонтовані масивні смерекові лавиці, на яких стоять великі корита, просяклі олією – в них «заминали» сім’я, додаючи воду до лляної чи конопляної муки. Стійкий духмяний запах олії тримається десятиліттями в цьому приміщенні ще й через те, що глибоко проолієні і стіл і лавиці, бічні стояки одвірків, навіть фрагменти дерев’яних стін.

Сьогодні у музейній олійні теж можна почути про особливості виробництва лляної олії від майстрів цього давнього запашного промислу.

Підготувала наукова співробітниця Музею – Тамара Андрієвська.