Полісся — історико-етнографічний регіон. З півночі він обмежений державним кордоном, з півдня — умовною лінією, що тягнеться від українсько-польського кордону північніше міст Володимир— Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, Ніжин і далі по річці Сейм аж до межі з Курською областю Росії. Українську частину Полісся відповідно до розташування щодо Дніпра поділяють на правобережну та лівобережну.

Назва «Полісся» зустрічається в Галицько-Волинському літописі від 1274 р., у оповіді про бойові дії князя Мстислава на Поліссі. Етимологічно він споріднений з словом «ліс». Проте філологи говорять про можливу спорідненість з балтськими термінами Pala, Pelesa, Pelysa, якими в литовській і латиській мовах означають характерний для Полісся болотистий ландшафт, багнистий ліс.

Ці території традиційно були заболочені і заліснені, кількість земель, сприятливих для землеробства, була невеликою, тому тут розвивалися особливі агротехніки та знаряддя праці, адаптований сільськогосподарський календар, відгонний випас худоби тощо. Традиційним заняттям для місцевого населення стали мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво.

Особливі та давні елементи збереглися і в народному одязі. До середини XX ст. на Поліссі були поширені туніковидні сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття.

Для будівництва використовували деревину, зокрема хвойні породи. Будівлі зводили у зрубній техніці, часто з архаїчними елементами, обов’язковою частиною інтер’єру була глинобитна піч великого розміру. Поселення переважно були одновуличні, з орієнтацією садибного комплексу до вулиці. Однак поширеними були і хутори.