Лемківщина — український етнографічний район, що простягається від річок Уж і Сян до Попраду та Дунайця. Внаслідок примусових депортацій багато лемківських сіл залишились покинутими до цього часу. Зараз етнічна територія лемків розділена між сучасними Польщею, Словаччиною та Україною (північна частина сучасного Ужгородського району).

Назва “лемко” (або “лемак”) походить від діалектного слова “лем” (“лиш”), загальновживаного серед лемків, тоді як самі себе вони називали русинами. Лемківський говір належить до карпатської групи південно-західного діалекту і є одним з найархаїчніших говорів української мови.

Попри складні географічні умови (вкриті лісами стрімкі схили, кам’янисті ґрунти) основним заняттям лемків здавна було землеробство (вирощування жита, вівса, картоплі та ін.). Займались і тваринництвом, а також різноманітними промислами та ремеслами, серед яких: заготівля і сплав лісоматеріалів, випалювання вугілля, виробництво полотна і сукна, плетіння кошиків, дротарство (ремонт глиняного посуду), теслярство.

Під час прогулянки Музеєм вашу увагу обов’язково приверне церква зі села Котань (нині Польща). Характерною рисою лемківських церков є розміщення високої вежі-дзвіниці над бабинцем. Верхи нави і святилища у порівнянні з вежею-домінантою є значно нижчими і, в свою чергу, поступово “спадають”, таким чином утворюючи неповторний силует храму.