Умовна назва Львівщина прийнята в музеї для ознакування території, що не є етнографічно однорідною та включає рівнинну частину Львівської області, а також північно-східну частину Калуського і північну смугу Івано-Франківського районів Івано-Франківської обл., та Бережанщини (з басейном ріки Золота Липа) Тернопільської області. На півночі межує з Волинню по її історичних межах. Таким чином цей сектор музею отримав свою назву від свого територіального центру, яким є м. Львів, та представляє частину історичної Галичини.

Для Львівщини характерне етнографічне багатоманіття: “ополяни”, “підгіряни” і “батюки” (перемишльсько-яворівське Надсянння). Основним заняттям тутешнього населення віддавна було землеробство та тваринництво, великий вплив на уклад життя мали численні міста та містечка.

У цій місцевості переважали двори вільної забудови, зрідка траплялось зімкнуте планування. Народне будівництво відзначається різноманітністю в застосуванні будівельних матеріалів та технік (зрубне, каркасне з заповненням дилями, каркарсно-глинобитне). Широко відрізняються також планувальні структури та оздоблення.

Властивою є відсутність архаїзмів: наприклад, тут раніше, ніж у інших районах, з’явилися димарі і зникло курне опалення. З часом традиційна хата (хата+сіни+комора) перетворилась в двокімнатне житло, що розділене сіньми. Подекуди, особливо на Опіллі, в сіни перенесено кухню (яка має назву «пекарня»). Тут також з’являються підлоги в приміщеннях та покриття даху черепицею чи бляхою.