З пам’яток народного будівництва діючої експозиції Музею, крім шедеврів монументальної архітектури, типових зразків житла, великий інтерес викликають господарсько-виробничі споруди, серед яких – сукновальня. Сукновальня (народна назва «ступа» або  «фолюш») – невеличка промислова будівля для збивання і валяння (фолювання) вовняних тканин (сукна). Побудована споруда в кін. ХІХ ст. Фолюш з с. Пилипець Хустського району Закарпатської обл. належав Гулану Івану Івановичу, придбаний до музею 25.04.1968 р. і встановлений в етнозоні «Бойківщина» на характерному горбистому рельєфі.

Процес фолювання (валяння) має на меті очищення сукна від жирів, якими забруднена вовна під час і після ткання  шляхом механічного збивання в гарячій воді. В результаті очищення сукно стає м’яким та розпушеним. Після валяння сукняна тканина стає щільною і не пропускає тепло.

Первісно сукно збивали вдома примітивним спосіб способом топтання ногами у ступах з гарячою водою. Очевидно, що така технологія вимагала значних людських зусиль і не могла задовільнити потреб господарств, де годівля великої кількості овець і виготовлення сукна вимагали більш ефективних засобів виробництва.

Водяні сукновальні були відомі на Бойківщині вже в XVI ст. В гірських селах виготовляли багато сукна, тому ступи були майже при кожному водяному млині. Про фолюшників говорили, що “вони живуть з того, що інші втрачають”, оскільки під впливом фолювання тканина, що постачалась господарем, зменшувалась приблизно 30-50%.  За 24 години з 30 м рідкої тканини, виготовленої в домашніх майстернях і доставленої власниками до фолюша  виходило лише близько 16 м готового сукна.

Водне колесо  вимагало застосування достатньої кількості води та відповідної швидкості потоку води. Для цього необхідно було спорудити цілий ряд гідротехнічних споруд (різного розміру жолобів зі шлюзами та каналів). Довжина каналів часто досягала декількох сотень метрів.

В маленькій  зрубній будівлі без стелі  встановлено механізм до складу якого входить одна пара молотів – «клепачів»  та «корито» (“валія”) – в якому безпосередньо проходить процес збивання вовняної тканини. Поряд вмурований котел,  під яким горить вогонь, для постійного нагріву води. Валяння сукна не вимагало інтенсивної праці людини, при доброму налаштуванні  молотів процес проходив майже автоматично. В інвентарних описах часто згадується бруд та задуха  всередині приміщень, де збивали сукно. Стукіт молотів створював значний шум довкола сукновальні.

Окремим простим пристроєм в комплексі фолюша з с.Пилипець є  «валило». Валила використовують для звичайного прання і полоскання, та насамперед – для обробки виробів з овечої вовни, зокрема ліжників і теплих гунь. Валило має форму конуса, на який зверху падає вода з великою швидкістю, утворюючи штучний вир. За 10-15 годин  ліжники «звалювалися» до відповідної щільності, а на їхповерхі утворювався густий довгий ворс.

Розвиток промисловості та поширенням фабричного сукна  призвели до того, що у другій половині XIX ст. більшість ступ уже не діяла. Використання  водного колеса замінили водні турбіни та парові двигуни. Нині сукновальні можна побачити лише в музеях просто неба.

Головні елементи механізму – водяне колесо з валом і перами-лопатами, колода (корито), в яку клали нещільно виткану вовняну тканину, молотів (таранів), які при обертанні валу спадали і били тканину, жолоб, по якому підігріта вода стікала в корито з тканиною.