У кожної садиби, що знаходиться у нашому Музеї, є своя особлива історія. Є вона й у хати зі с. Тухолька. Належала хата Федору Барні – достатньо заможному чоловікові і тухольському князеві (так називали війта у цій місцевості). Він походив із поважного господарського роду і був активним діячем у громадських справах: разом із місцевим парохом наприкінці 1895 року створив у селі осередок товариства «Просвіта», а згодом навіть віддав своє старе обійстя під хату-читальню.

Нову хату для Федора Барни у 1910 році збудував знаний на Сколівщині майстер Іван Волошин. Дерево обирали найкраще, планування, порівняно з усталеною на той час структурою бойківського житла, було доволі сучасним – «на дві половини», а двосхилий ґонтовий дах став таким собі «багатим вибриком» аж на ціле село (до цього покрівлі були переважно із соломи). Та коли майстер Волошин завершив роботи на призьбі (галерейці), то хата стала безперечним шедевром народного будівництва – жодна інша не мала такої багатої оздоби з фасадного і тильного боків.

На жаль, Федір Барна прожив у цій хаті всього лиш два роки – помер у 49-річному віці від астми. Господарювати тут залишилася його найстарша донька Анастасія – решта шестеро дітей Федора Барни померли маленькими у часі страшної епідемії тифу.

Хата зі с. Тухолька пережила дві війни. Кажуть,  у часі І світової війни саме тут зупинявся на постій генерал австрійської армії. Друга світова теж залишила слід у пам’яті родини – гранатою було пошкоджено частину даху. Через це руйнувалися стіни, а тому господарі змушені були відрізати одну кімнату і щитовий бік зашити дошками.

Саме такий, «переполовинений», вигляд мала хата й тоді, коли науковці-музейники вперше побачили її (на початку 1960-х років). Та різьблена галерейка не давала спокою цінителям народного зодчества! Відтоді, довгих десять років, науковці із Києва та Львова наввипередки заохочували господарів продати хату до музею. Такий ажіотаж лише лякав тогочасну власницю Анну Гайванович – онуку Федора Барни, але львівські музейники, мабуть, виявилися більш наполегливими, тому у 1972 році було укладено «Умову» про перевезення хати зі с. Тухолька до скансену. За це зобов’язалися надати власниці 250 листів шиферу, компенсувати кошти за 50 кубів лісу і переказати 3000 карбованців – усе для будівництва нової хати.

Таким чином, у 1974 році хата тухольського князя, Федора Барни, втрапила до Музею і стала першим, дуже вдалим експериментом із відтворення втрачених деталей та значних частин будівлі – другу частину хати, як бачите, було успішно реконструйовано.

Здавалося б, тут історію можна й завершити…

Проте є ще один сюжет. Зараз ви стоїте на порозі світлиці, інтер’єр якої відтворений за спогадами правнука Федора Барни – Олекси Тренича. Цей інтер’єр суттєво відрізняється від усіх інших, що представлені у Музеї, оскільки презентує збірний образ помешкання бойківської сільської інтеліґенції орієнтовно у часі 30-50 років 20 століття.

Уявіть собі, що за щасливим збігом обставин зовсім нещодавно частина меблів повернулася до рідної домівки! Креденс, дзеркало, годинник, жіноча скринька – це речі, якими користувалися люди, що жили саме у цій хаті. А на стіні висить рамка зі світлинами. Вони об’єднані спільною родинною історією, що почалася якраз від першого господаря хати – Федора Барни. Тут упродовж різних років колядували і готувалися до Великодня, одружувалися і виховували дітей щонайменше три покоління бойків. Суспільно-політичні події також уповні позначалися на долі кожної з родин: тут були і щасливі миті, але й були заслання до Сибіру, обшуки нквд, переховування повстанців тощо. Зрештою, усе відбувалося так, як у більшості українських родин непростого ХХ століття.

Якщо у цьому інтер’єрі ви відчитаєте історію своєї родини, пригадаєте розповіді старших або й своє дитинство  – значить наш експеримент удався!

Тухольці 100 літ. Про хату прадіда розповідає Олекса Тренич

Тухольці 100 літ. Про довгий шлях горняток до хатнього креденса розповідає Надія Боренько

Тухолька 100 літ. Вбрані вікна, дзеркало та інші особливості інтер’єру зі слів Люби Сварник